Соціальні зв’язки і соціальні відносини

Для задоволення своїх потреб і інтересів людина завжди вступає у взаємозв’язок з іншими членами суспільства.

Соціальний зв’язок – соціальна дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп. Це сукупність особливих залежностей одних соціальних суб’єктів від інших, їх взаємні відносини, які об’єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їх колективне існування. Це поняття, що означає будь-які соціокультурні обов’язки індивідів або груп індивідів відносно один одного.

Поняття соціальний зв’язок запровадив до наукового обігу Е. Дюркгейм, який вважав, що можна вести мову про соціальні зв’язки в групі, організації та у суспільстві в цілому.

Соціальні зв’язки є об’єктивними, залежать від соціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їхніми елементами є: суб’єкти зв’язку (індивіди, спільноти), предмет зв’язку (з приводу чого він здійснюється; механізм регулювання взаємин між суб’єктами (“правила гри” між індивідами). Всі елементи соціального зв’язку тісно скоординовані один з одним. Проте на особливість соціального зв’язку впливає збільшення чи зменшення чисельності його учасників.

Можна виділити три групи факторів, що визначають наявність соціальних зв’язків: природно-біологічні (задаються спадковими ознаками, тобто самим фактором народження людини, що визначає її етнічні, расові ознаки); психологічні (наприклад, почуття спільності з іншими людьми, що і об’єднує людей у відповідні соціальні групи і спільності); соціально-інституційні (спеціально створені правила, норми, які особливим чином регламентують соціальні зв’язки і відносини, визначаючи порядок дії соціальних об’єктів в межах соціального інституту і контролюючи їх).

Соціальні зв’язки бувають формальними та неформальними, особистісними та колективними, прямими та опосередкованими, більш міцними та менш міцними.

Соціальні зв’язки також можуть виявлятись у формі соціального контакту та соціальної взаємодії. Люди постійно вступають у соціальні контакти: ми платимо за проїзд в транспорті, беремо книжки в бібліотеці, робимо покупки в магазині, запитуємо в перехожого котра година, де знаходиться потрібна нам вулиця. Визначальною рисою всіх цих соціальних контактів є їх поверхневий і короткочасний характер.

На відміну від соціального контакту, соціальна взаємодія є формою спілкування, яка передбачає систематичний, взаємний вплив індивідів.

Характерною рисою соціальної взаємодії є глибока і тісна координація системи дій суб’єктів. Якщо у соціальній дії приймає участь один індивід, то в соціальній взаємодії – при наймі два. Соціальна взаємодія відрізняється від соціальної дії наявністю зворотного зв’язку. Лише ту дію людини, яка направлена на іншу людину і викликає зворотну реакцію, можна кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Структура та механізм соціальної взаємодії включає: суб’єктів взаємодії, тобто людей, які діють; зміни, викликані їх діями; вплив цих змін на інших людей; а також реакцію людей, на яких була спрямована дія.

Соціологія вивчає соціальну взаємодію на двох рівнях: мікро- і макрорівні. Мікрорівень – це рівень міжособистісної взаємодії. Макрорівень – це взаємодія на рівні суспільства, соціальних інститутів.

У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними та духовними цінностями. Індивід, група визначають свою позицію відносно інших, своє місце, статус в соціальній структурі, свої соціальні ролі. Роль, в свою чергу, приписує індивідові певні зразки поведінки та робить взаємодію передбачуваною. Отже, сама соціальна структура, соціальні відносини та соціальні інститути є результатом різних видів та форм соціальної взаємодії.

В сучасній західній соціології поняття “соціальна взаємодія” є одним з ключових. Через соціальну взаємодію різні автори прагнуть пояснити механізми функціонування і змін суспільства. Так, М. Вебер вважав, що в процесі взаємодії люди прагнуть максимально раціоналізувати свою поведінку з метою досягнення найбільшої економічної ефективності. Тому для соціальних дій характерні усвідомленість, раціональність та орієнтація на інших.

На думку П. Сорокіна, соціальна взаємодія є взаємним обміном колективним досвідом, знаннями, поняттями, у результаті чого виникає культура. На соціетальному рівні соціальну взаємодію можна уявити у вигляді соціокультурного процесу, під час якого передається колективний досвід від покоління до покоління.

Досить поширеною є теорія соціального обміну Дж. Хоманса. Він вважає, що взаємодію можна розглядати як обмін. Люди взаємодіють між собою, прагнучи врівноважити винагороди і витрати. Згідно з теорією Дж. Хоманса, поведінка людини обумовлена тим, чи винагороджувалися її вчинки і як саме. Аналізуючи взаємозалежність між винагородами і вчинками індивідів, він виділяє чотири типи цих залежностей:

1) чим частіше якийсь вчинок винагороджується, тим частіше він буде повторюватися;

2) якщо винагорода за якийсь вчинок залежить від певних умов, то людина прагне відтворити ці умови;

3) якщо нагорода велика, людина готова затратити для її отримання більше зусиль;

4) коли потреби близькі до насичення, то вона менше прагне докладати зусилля для їх задоволення.

Отже, Дж. Хоманс вважає, що соціальна взаємодія – це складна система обмінів, обумовлена співвідношенням затрат і нагород. Структура обмінів включає в себе: агентів обміну (дві або більше людей), процес обміну (дії, що здійснюються за певними правилами), правила обміну (формальні або неформальні заборони, передбачення), предмет обміну (товари, послуги, подарунки), місце обміну (певне місце зустрічі).

Представники символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер) вважають, що поведінка людей стосовно один одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, яке вони їм надають.

Е. Гоффман, представник соціальної драматургії, уявив реальну поведінку людей так, ніби вона відбувається на театральній сцені. Е. Гоффман порівнює людину з актором, яка в кожній конкретній ситуації виконує певну роль. Наприклад, пізно повертаючись додому, індивід готує для себе виправдання, репетирує жести й міміку, перевіряє переконливість майбутніх доводів та аргументів. Інакше кажучи, соціальні ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.

Можна виділити наступні види соціальної взаємодії:

· за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;

· за терміном: тривала й тимчасова;

· за усвідомленістю взаємодії: усвідомлена та неусвідомлена;

· за якістю: однорідна та неоднорідна;

· за розташуванням учасників: безпосередня та опосередкована;

· за статусними системами можна виділити наступні сфери соціальної взаємодії: економічна (індивіди виступають як власники, наймані працівники, підприємці, бізнесмени, безробітні); професійна (індивіди приймають в ній участь в якості водіїв, банкірів, професорів); сімейна (люди виступають в ролі батьків, матерів, братів тощо); демографічна (передбачає контакти між представниками різних статей, вікових категорій, національностей та рас); політична (люди співпрацюють або суперничають в якості представників політичних партій, суспільних рухів, суб’єктів державної влади); релігійна (контакти між представниками різних релігій, віруючих та атеїстів); територіально-поселенська (де відбуваються зіткнення, співробітництво, конкуренція між місцевими та прибулими, міськими та сільськими, емігрантами);

· за видами дії: фізична, вербальна, жестова. Раніше вчені вважали, що спілкування здійснюється лише на вербальному (словесному) рівні. Однак, деякі з них (Дж. Бейтсон, Р. Бердуістелл, П. Уотцлевік) звернули увагу на те, що основна частина нашої взаємодії з іншими людьми має невербальний характер. Жести, вираз обличчя та рухи тіла вважаються невербальними каналами передачі інформації. Наприклад, жестами руки можна виразити наказ, загрозу, запрошення, показати своє самопочуття та багато інших станів.

· за способами, за допомогою яких індивіди узгоджують власні цілі та засоби їх досягнення: кооперація (співробітництво декількох індивідів (груп) для вирішення загального завдання), конкуренція (індивідуальна або групова боротьба за володіння дефіцитними ресурсами), конфлікт (явне або приховане зіткнення інтересів соціальних суб’єктів).

Важливою формою вияву соціальних зв’язків є соціальні відносини.

Соціальні відносини – це відносно стійкі зв’язки між індивідами і соціальними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням в суспільстві та роллю в суспільному житті.

Поняття соціальні відносини досить часто вживають як синонім суспільних відносин. Однак подібне ототожнення не завжди правомірне. Соціальні відносини це особливий вид суспільних відносин, що виникають між індивідами як членами спільнот і виступають одним із способів вияву, трансформації та реалізації соціальності у суспільстві.

Суспільні відносини це завжди відносини з приводу того чи іншого матеріального чи духовного об’єкту. Вони складаються між соціальними суб’єктами в процесі їх спільної життєдіяльності на основі і з приводу задоволення спільних інтересів і потреб. Саме соціальні потреби і інтереси обумовлюють існування соціальних зв’язків між людьми, саму людську діяльність.

Таки чином суспільні відносини, з одного боку, завжди є соціальними, з іншого – конкретними, відносно самостійними відносинами – політичними, економічними, культурними тощо.

На думку більшості соціологів, суто соціальні відносини завжди відображають положення людей і соціальних груп в суспільстві, бо це завжди відносини рівності і нерівності.

Головним чинником виникнення і функціонування соціальних відносин є соціальний статус кожного з індивідів, розподіл цих статусів у суспільстві, у межах яких і з позицій яких вступають у взаємодію між собою та з суспільством індивіди, наповнюючи свої відносини реальним змістом статусної взаємодії.

Суб’єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти й окремі індивіди. На думку О. Айзиковича, за суб’єктом всі соціальні відносини можна розділити на три структурних рівні:

1 – соціальні відносини соціально-історичних спільнот (між суспільствами, класами, націями, соціальними групами, містом і селом);

2 – соціальні відносини між суспільними організаціями, установами і трудовими колективами;

3 – соціальні відносини в формі міжособистісної взаємодії і спілкування всередині трудових колективів.

Виокремлюють різні види соціальних відносин:

· за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі і відносини по вертикалі;

· за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні;

· за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;

· за суб’єктами діяльності: між організаційні, внутріорганізаційні;

· за рівнем справедливості: справедливі і несправедливі.

Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби.

Внаслідок суперечності соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії стає соціальний конфлікт.

9.3. Соціальний конфлікт:

поняття, функції, види та типи

Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші – великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми. З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.

Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в життя. Однак, всі ці спроби закінчувались невдало і породжували ще більш жорстокі конфлікти.

Сьогодні конфлікти – повсякденна реальність. Вони охоплюють всі сфери життєдіяльності людей, всю сукупність соціальних відносин, соціальних взаємин.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін “соціальний конфлікт” вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Тобто він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Увагу конфлікту приділяли і представники структурного функціоналізму. Зокрема, Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів.

Американський соціолог Л. Козер у праці “Функції соціального конфлікту” обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту. Він вважав його своєрідним клапаном, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя. Всі соціальні конфлікти він поділив на позитивні, тобто ті, які ведуть до розвитку соціальної системи, та негативні, що загрожують існуванню соціальної системи. Л. Козеру також належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.

Німецький соціолог Р. Дарендорф розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці “Конфлікт та захист: загальна теорія” стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його.

Можна виділити наступні атрибути конфлікту:

1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;

2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов’язаність, і взаємопротилежність;

3 – наявність суб’єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;

4 – активність суб’єктів спрямована на подолання суперечності;

5 – суб’єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного.

Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб’єктів) конфлікту, причини конфлікту, об’єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб’єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об’єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об’єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб’єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об’єктивними і суб’єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Значимість конфлікту для суспільства найкраще розкривається через функції, які він виконує у суспільстві. Серед основних можна назвати сигнальну інформаційну, диференціюючу і динамічну функції. Як бачимо, із самої назви, сигнальна функція “сигналізує” про певний стан суспільства. Якщо є конфлікт, значить є певна проблема, яка потребує негайного вирішення.

Близькою за своєю суттю до сигнальної є інформаційна функція. Інформаційна функція значно ширша за просту констатацію неблагополуччя. Конфлікт завжди викликаний певними об’єктивними причинами. Вивчення цих причин допомагає краще пізнати суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних сторін.

Основне завдання диференціюючої функції – у структуризації суспільства чи соціальних груп. Кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитись осторонь.

Динамічна функція соціального конфлікту вперше була детально розроблена в марксизмі. Конфлікт – рушій суспільного прогресу.

Процес розвитку соціального конфлікту містить декілька стадій:

1 - передконфліктна ситуація. На цій стадії формуються передумови для конфлікту. Це є зростання напруги між потенційними суб’єктами конфлікту, що викликана певними суперечностями. Однак протиріччя не завжди переростають у конфлікт. Лише ті протиріччя, які усвідомлюються потенційними суб’єктами конфлікту як несумісні, ведуть до загострення соціальної напруги. Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (реальний придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або викривлена інформація про певні факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити на три фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:

· виникнення протиріч з приводу певного спірного об’єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред’явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;

· прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання “справедливими” методами;

· руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.

Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і не переростати в конфлікт. Для того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.

2 - інцидент – формальний привід для початку конфлікту. Наприклад, вбивство в м. Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб’єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.

3 - ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах – діях та протидіях конфліктуючих сторін.

4 - кульмінація. Це крайня точка ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

5 - завершення конфлікту відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення конфлікту направлені в основному на зміну самої конфліктної ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об’єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об’єкту конфлікту; заміна одного об’єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників.

6 - післяконфліктна ситуація.

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:

· за формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.

· за принципом доцільності-недоцільності – неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.

· за принципом динаміки – стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані, ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.

· за складом конфліктуючих сторін – внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.

· за масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.

· за гостротою проявлення – мирні і збройні, явні і скриті.

· за особливостями протікання – прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

Конфліктологи розглядають такі способи розв’язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:

· прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;

· спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;

· уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;

· контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;

· спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв’язання конфліктної ситуації;

· перевіряти об’єктивність інформації, пов’язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.

Психологи вважають, що уникнути конфлікту можна також і шляхом уникання взаємодії з так званими конфліктними людьми, при цьому виділяють різні їх типи. Ось деякі з них:

1) агресивні – зачіпають інших і дратуються самі, якщо їх не слухають;

2) ябіди – завжди на щось скаржаться, однак самі ні чого не роблять для вирішення проблеми;

3) мовчуни – ніхто не знає про те, що вони думають насправді;

4) покірні – зі всіма погоджуються і обіцяють підтримку, але слова не дотримують;

5) вічні песимісті – завжди у всьому бачать невдачі, вважають, що нічого не вийде;

6) всезнайки – розумніші за всіх;

7) нерішучі – затягують з прийняттям рішення, бо бояться помилитись;

8) максималісти – хочуть щось прямо зараз, навіть якщо у цьому не має потреби;

9) невинні брехуни – вводять інших в оману.

Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає питання: все-таки, конфлікт – це добре чи погано? Яка його соціальна функція – позитивна чи негативна?

Частина соціологів вважає, що позитивна, інша частина – негативна.

Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об’єктивно і неупереджено, то можна сказати, що він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожний конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних витрат.

9.4. Система соціального контролю

Соціальні відносини між індивідами і суспільством формуються в умовах соціального контролю.

Соціальний контроль є одним з найбільш загальноприйнятих понять в соціології, що містить різноманітні засоби для підтримки порядку в суспільстві.

Соціальний контроль – засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі правового) регулювання. Це сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані форми поведінки з метою їх знищення або мінімізації.

Модель соціального контролю включає такі елементи: індивід, соціальна спільнота, індивідуальна дія, соціальна (групова) дія.

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Культура кожного суспільства та спільноти має свою систему цінностей, які відіграють вагому роль у врегулюванні соціальних зв’язків. Цінності – це загальноприйняті переконання відносно цілей, до яких людина повинна прагнути, якими вона керується свідомо чи підсвідомо. Цінності – своєрідний соціальний механізм, який виявляє, систематизує, впорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває та передає все корисне у суспільстві. Інакше кажучи, їх можна розглядати як стандарти, зразки, еталони соціальної поведінки. Для того, щоб те чи інше явище стало цінністю, воно повинно мати певні якості, які б були корисні для індивіда. Різні культури віддають перевагу різним цінностям і кожний суспільний лад встановлює, що є для них цінністю.

Цінності не лише фіксують певні переконання з приводу мети життя, але й шляхи та засоби, якими їх можна реалізувати. Цінності мають свою типологію відповідно до тих галузей суспільного життя, які вони регулюють. Наприклад, їх можна класифікувати наступним чином: життєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя); вітальні (цінності здоров'я, безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, правопорядку тощо); цінності громадського покликання (соціальне становище); цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість); демократичні цінності (свобода переконань, слова, політичного вибору); партикулярні цінності (віра в Бога); індивідуальні; класові; групові; загальнолюдські (милосердя, досягнення миру, згоди).

Якщо всі відомі цінності розподілити за мірою їх значимості для людського існування, то вийде класифікація у вигляді ієрархії цінностей, побудована за принципом субординації, де кожна цінність по відношенню до вище означеної буде відігравати роль засобу або умови. Вищі цінності буття – людина і людство, а всі інші цінності є такими лише тому, що вони забезпечують існування та еволюцію людства.

Соціальна норма – загальновизнане правило, зразок поведінки дій індивідів, соціальних груп. Вона визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи, що історично склалася у конкретному суспільстві. Соціальні норми є сукупністю зобов’язуючих принципів, правил, еталонів, вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими соціальними суб’єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності та поведінки соціальних суб’єктів на всіх рівнях та у всіх сферах життєдіяльності. Існують як правові норми, які вимагають дотримання законів і визначаються державними актами, так і моральні, які регулюються окремими групами, суспільством в цілому. Дотримання моральних норм забезпечується впливом громадської думки, колективним тиском, усвідомленням людиною своїх моральних обов’язків.

Соціальні норми об’єктивні, вони не залежать від суб’єктивних бажань і волі людини. Водночас, норми є відображенням певної соціальної реальності, створеної людьми. Соціальні норми є важливим засобом орієнтації поведінки людини і соціальної спільноти в певних суспільних умовах. Вони є засобом контролю суспільства за поведінкою своїх членів. Норма не тільки рекомендує, але й зобов’язує. Всім соціальним нормам властиві такі основні способи регулювання поведінки:

· дозвіл (все, що не забороняється, те дозволяється);

· припис (поведінка в межах прийнятих норм);

· заборона (встановлення покарання за порушення норм).

Таким чином, існуючі в суспільстві норми обумовлюють вибір людиною цілей і засобів їх досягнення, прийняття рішення і планування вчинку, передбачення його об’єктивних та суб’єктивних наслідків.

Соціальні норми бувають різними. Залежно від характеру зміни структури – інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні. Залежно від періоду існування – ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися. За масовістю – масові, групові, індивідуальні. За масштабами – норми, що існують в малих та у великих групах або в суспільстві в цілому. До останніх відносять традиції, звичаї, етикет, манери поведінки. За змістом у системі норм – основні, другорядні, загальні, конкретні. За сферою діяльності – політичні, економічні, естетичні, релігійні.

Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природу).

Соціальні приписи – норми, що визначають соціальне становище індивіда. Серед соціальних приписів фігурують: право, звичай, правила пристойності, мода, мораль. Вони служать для реалізації загальної мети, яка відповідає інтересам соціальної спільноти.

Всі соціальні норми можна також класифікувати за мірою їх дотримання. Наприклад, за порушення одних соціальних норм покарання не є досить суворим (незадоволення, громадський осуд). За порушення інших норм громадськість може застосувати жорсткі санкції (арешт, штраф, смертна кара). Якщо всі норми розкласти у порядку збільшення міри покарання за їх порушення, то ця послідовність буде мати наступний вигляд: звичаї, манери, етикет, традиції, групові звички, закони, табу. Отже, найсуворіше карається порушення табу та юридичних законів (наприклад, вбивство, розкриття державної таємниці), найменш суворо – окремі види групових звичок, зокрема, сімейні (наприклад, відмова виключати світло).

Норми виконують певні функції в залежності від того, у якій якості вони виступають: чи як стандарти поведінки (обов’язки, правила), чи як очікування поведінки (реакція інших людей). Наприклад, захист гідності членів сім’ї є обов’язком кожного чоловіка. Проявляючи турботу про сім’ю, чоловік демонструє свою силу, хоробрість, все те, що високо цінується суспільством, оскільки, честь та гідність сім’ї є однією з найважливіших цінностей суспільства з найдавніших часів. Як наслідок підвищується і соціальний статус чоловіка.

Отже, норми – це певні правила, які регулюють поведінку людей у відповідності з цінностями даної культури. Вони дають змогу здійснювати соціальний контроль та демонструють зразки поведінки.

Обов’язки свідчать про те, що має робити людина, займаючи певну соціальну позицію, а права – про те, що людина може собі дозволити або не дозволити у відносинах з іншими людьми. Права та обов’язки суворо регламентовані. Вони обмежують поведінку певними рамками, роблять її передбачуваною. Водночас вони досить тісно взаємопов’язані між собою. Чим вищий статус людини, тим більше обов’язків вона має і більшими правами володіє.

У первісному суспільстві права ще не існувало. Люди у своїй поведінці керувалися звичаями та традиціями. Звичаї – це правила, дотримання яких є звичним для людини та суспільства. Традиції ж дотримуються під впливом суспільного примусу, є процесом та механізмом передачі від покоління до покоління встановлених зразків діяльності, поведінки, норм, ідей та ідеалів. Традиція формує ставлення людини до середовища лише як суспільного індивіда, як члена групи і є важливим засобом саморегуляції та самоорганізації суспільства. В свою чергу колектив підтримує традиційні норми та звичаї заради збереження свої цілісності та єдності.

Важливим елементом соціального регулювання, що направлений на забезпечення дотримання норм членами суспільства та їх об’єднаннями є санкції.

Санкція – засіб регулювання спільнотою поведінки своїх членів, з метою стимулювання бажаної і припинення небажаної, для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки. Від них залежить соціальний порядок.

Найчастіше виділяють чотири типи санкцій: позитивні та негативні, формальні та неформальні.

Формальні позитивні санкції – публічне схвалення з боку влади або інших офіційних організацій: вручення грамот, державні премії, стипендії, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників тощо.

Неформальні позитивні санкції – публічне схвалення: слава, повага, визнання авторитету, посмішка, визнання лідерських або експертних якостей.

Формальні негативні санкції – покарання, передбачені законом, державними наказами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями: арешт, ув’язнення, штрафи, позбавлення громадських прав, конфіскація майна, звільнення.

Неформальні негативні санкції – покарання, непередбачені офіційними інстанціями: громадський осуд, висловлювання подиву, злий жарт, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки, розповсюдження пліток.

З огляду на зміст суспільних вимог також можна виділити правові санкції (система передбачених законом покарань і заохочень за певні дії); етичні санкції (система заохочень, доган, зауважень, які випливають із визнаних моральних принципів); сатиричні санкції (система насмішок, глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше, ніж прийнято); релігійні санкції (нагороди і покарання, передбачені системою догматів, вірувань будь-якої релігії за їх додержання чи порушення).

Отже, соціальний контроль є найефективнішим інструментом, за допомогою якого соціальні інститути організовують життя членів суспільства. Існує велика кількість методів соціального контролю. Вони залежать від ситуації, мети та характеру конкретної групи. Механізми контролю спрямовані не на самого індивіда, а на його вчинки, відносини з іншими індивідами.

Зовнішній контроль – це сукупність інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальноприйнятих норм поведінки та законів. Він поділяється на неформальний та формальний. Формальний контроль заснований на підтримці або засудженні з боку офіційних органів влади та адміністрації. Неформальний – на підтримці або осуді з боку родичів, друзів, колег, знайомих, суспільної думки, що виражається через традиції та звичаї або через засоби масової інформації. Родичі, друзі, знайомі, колеги у даному випадку виступають у ролі агентів неформального контролю. Неформальний контроль обмежений невеликою групою людей. У великій групі він не є ефективним. Тому його називають локальним або місцевим. У свою чергу формальний контроль діє на території всієї країни, тобто є глобальним. Його здійснюють спеціальні люди – агенти формального контролю. До них відносять правоохоронні органи, суддів, соціальних працівників, лікарів-психіатрів. Отже, формальний контроль здійснюють такі інститути сучасного суспільства, як суди, армія, засоби масової інформації, політичні партії, уряд. Наприклад, уряд здійснює контроль з допомогою податкової системи і соціальної допомоги населенню, держава з допомогою правоохоронних органів, таємної служби.

Залежно від санкцій, що використовується агентами контролю, виділяють жорсткі, м’які, прямі та побічні методи контролю. Всі ці методи можуть взаємо переплітатися. Наприклад, засоби масової інформації є інструментом побічного м’якого контролю. Політичні репресії, організована злочинність – інструменти прямого жорсткого контролю. Конституція та Кримінальний Кодекс – інструменти м’якого прямого контролю. Економічні санкції міжнародної спільноти – інструменти побічного жорсткого контролю.

Зрештою зазначимо, що соціальний контроль буде дієвим лише тоді, коли використовують різні його механізми, враховуючи особливості відхилень. До таких механізмів належать:

1 – власне контроль, який здійснюється зовні, у тому числі шляхом покарань та санкцій;

2 – внутрішній контроль, який забезпечується інтеріоризацією соціальних норм та цінностей;

3 – побічний контроль, зумовлений ідентифікацією з референтною законослухняною групою (соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому. Наприклад, сім’я, клас, політичні партії, трудові колективи).

4 – контроль, оснований на широкій доступності різних засобів досягнення цілей та задоволення потреб, альтернативних протиправним або аморальним [14, 166].

?	Питання для самоперевірки та контролю

1. Розкрийте та порівняйте зміст понять “соціальна дія”, “соціальний зв’язок”, “ соціальний контакт”, “соціальні відносини”.

2. Розкрийте суть поняття “соціальний конфлікт”.

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку конфлікту.

4. Назвіть негативні та позитивні наслідки соціальних конфліктів.

5. Які правила безконфліктної поведінки вам відомі?

6. Назвіть основні елементи соціального контролю.

7. Вплив соціальних санкцій на поведінку людини.

8. Назвіть основні механізми соціального контролю.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Бурлачук В. Життєвий світ і структура конфлікту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998 – № 4-5.

2. Гіденс Е. Соціологія. – К..: Основи, 1999.

3. Гірник А. Основи конфліктології. – К., 2001.

4. Добреньков В., Кравченко А. Социология. – М.: ИНФРА-М, Т. 2. – 2000.

5. Зайцев А. Социальный конфликт. – М.: Academia, 2000.

6. Здравомыслов А. Социология конфликта. – М., 1995.

7. Кравченко А. Общая социология. – М.: ЮНИТИ, 2002.

8. Лукашевич М. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. – К.: МАУП, 1999.

9. Піча В. Соціологія: загальний курс. – К.: Каравела, 2000.

10. Рубин Дж., Пруйт Д. Социальный конфликт: эскалация, тупик, разрешение. – СПб, 2003.

11. Смольков В. Социальный контроль // Социально-гуманитарные знания. – 2000. – № 4.

12. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992.

13. Соціологія: короткий енциклопедичний словник./ Під заг. ред. В. Воловича. – К.:Укр.. Центр духовн. культури, 1998.

14. Соціологія: Підручник / Н. Осипова та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2003.

15. Янцупов А., Шипилов А. Конфликтология. – М.: ЮНИТИ, 2000.

Дата добавления: 2017-02-01