Соціальні спільності

Соціальні спільності та соціальні організації

Лекція

СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ І СОЦІАЛЬНІ СПІЛНОСТІ

· Якими є основні типи соціальних об’єднань

· Чим відрізняються соціальні інститути,

· Які функції виконують соціальні інститути і

8.1. Поняття та ознаки соціального інституту

Поняття “соціальний інститут” належить до наукових термінів, які широко використовуються майже в усіх галузях суспільствознавства. Дане соціологія запозичила у юриспруденції, де його використовували для характеристики окремого комплексу юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини в деякій предметній сфері. Предметне поле поняття “інститут” у соціології, на відміну від економіки або права, де його зміст обмежується сукупністю норм чи правил – охоплює широкий діапазон суспільних утворень. Як наслідок, існує досить велика кількість визначень, за якими до інститутів можуть бути віднесені різні за змістом і призначенням соціальні явища.

До вивчення соціальних інститутів соціологія вдалася з часу становлення її як науки. Вперше в соціологічній науці поняття “соціальний інститут” застосував Г. Спенсер. Він вважав соціальні інститути каркасом соціуму, що виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. На його думку, суспільний організм складається з трьох основних інститутів: репродуктивного, розподільчого, регулюючого.

Е. Дюркгейм вважав соціальні інститути найважливішим засобом самореалізації людини, а їх призначення, на його думку, полягає у налагодженні відповідальності між інституціональними формами та новими потребами суспільства.

Не залишив поза увагою даного питання і К. Маркс, який аналізував інститути розподілу праці, родового ладу, приватної власності. При цьому вчений наголошував, що всі соціальні інститути – це форми організації та регулювання соціальної діяльності, що склалися історично під впливом виробничих відносин.

Розглядаючи найпоширеніші визначення соціальних інститутів, польський соціолог М. Маліковський виокремив п’ять типів дефініцій[5, 43]. Перший тип, умовно названий ним “біхевіористським”, охоплює визначення, в яких інститут тлумачиться як усталений, організований спосіб дії, що регулярно відтворюється у повсякденній життєдіяльності людей (Р. Маківер, Р. Берштедт).

Другий тип акцентує увагу на засобах організації дії: зразках і правилах поведінки (В. Томас, Ф. Знанецький). Певні уточнення до такого типу дефініцій вносить Т. Парсонс, зосереджуючись на тих зразках, які у суспільстві вважають належними, законними, очікуваними, тобто такими, що набули нормативного статусу. Близьким до наведеного є визначення і Т. Ньюкомба. На його думку, інститут – це не будь-які зразки поведінки, а лише такі, що концентруються довкола головних визнаваних суспільством цінностей. З огляду на такі доповнення розглянутий тип визначень дістав назву аксіологічно-нормативного.

Віднесені до третього типу дефініції окреслюють інститут як соціальну роль, особливо важливу для існування спільноти. Вони беруть до уваги таку невід’ємну характеристику соціальної ролі, як спрямованість на виконання певних соціальних функцій. З огляду на це такий тип визначень називають функціональним.

Визначення, віднесені до четвертого типу, трактують інститут як об’єднання, групи людей, покликаних до реалізації біль-менш чітко окреслених цілей і забезпечених для цього необхідними засобами. Зважаючи на схожість такого розуміння інституту з поняттям формальної організації цей тип визначень було названо організаційним.

Щодо п’ятого типу дефініцій, то тут соціальні інститути визначаються, як суспільні утворення, покликані до життя і санкціоновані державою, забезпечені нею необхідними засобами, зокрема й нормативними. Такі утворення – державні установи, чиє призначення – втілення у суспільну практику нормативних вимог, підтримка їх від імені держави, здійснення контролю за їх дотриманням і, в разі потреби, застосування відповідних санкцій. Цей спосіб визначення інституту М. Маліковський назвав правовим.

Наведені вище визначення, як бачимо, суттєво різняться одне від одного як за змістом, так і за теоретико-методологічними орієнтаціями, в контексті яких вони склались. Але кожний з них відображає свій аспект інституту як суспільного утворення, фіксуючи його в тих формах вияву, які становлять предмет певного напряму досліджень, а тому сприймаються, аналізуються й описуються у відповідних цьому напрямах термінах.

Сам М. Маліковський, враховуючи напрацювання інших вчених, запропонував комплексний підхід до визначення соціального інституту. Зокрема, інститут він визначив як цілеспрямовано організоване або спонтанно сформоване суспільне утворення, наділене матеріальним і нематеріальними засобами діяльності, спираючись на які воно виконує спеціальні дії, що забезпечують інтеграцію людських намагань, регуляцію поведінки та задоволення певних суспільних потреб [5, 45].

Аналіз вище розглянутих підходів до визначення поняття “соціальний інститут” дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статусів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з іншого – соціальне утворення, створене для використання ресурсів суспільства у формі взаємодії для задоволення цих потреб.

Соціальний інститут (від лат. institution – організація, лад) – це форма закріплення і форма здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. Соціальний інститут – це певним чином організована, стандартизована і узгоджена форма суспільних відносин, орієнтована на задоволення соціально значимих потреб.

Соціальні інститути створюють можливість для задоволення істотних потреб всіх соціальних суб’єктів тим способом і в тому обсязі, які вважаються суспільством оптимальними і санкціонуються ним. Вони гарантують виконання необхідних функцій і виключення небажаних з точки зору суспільства форм соціальної поведінки, сприяючи безперервності та спадковості соціального життя. Соціальні інститути забезпечують інтеграцію і координацію дій соціальних суб’єктів, створюючи внутрішню стабільність соціального простору. Інститутом є наша сім’я, система освіти, політика, культура, релігія. Завдяки соціальним інститутам здійснюється і соціалізація індивідів, забезпечується послідовність у використанні культурних цінностей, передачі навичок і норм соціальної поведінки. Тому соціальний інститут – це стійка форма організації спільної діяльності людей, які склалися історично.

Соціальні зв’язки, які є основою соціальних інститутів, називаються інституціональними. Процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкування, формалізації та стандартизації суспільних зв’язків і відносин називається інституціалізацією. Інакше кажучи, інституціалізація – є процесом виникнення, становлення, розвитку та історичних змін соціальних інститутів.

Для здійснення інституціалізація необхідні такі умови:

1. Відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати сумісну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. Їх задоволення можливе лише у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним.

Відомий дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

· потреба комунікації (мова, освіта, зв’язок);

· потреба у виробництві продуктів і послуг;

· потреба у розподілі благ і привілеїв;

· потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

· потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

· потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право) [9, 189].

2. Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп. Однак, він не може бути зведений до суми цих осіб та їх взаємодії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, являють собою самостійне суспільне утворення, яке має логіку розвитку.

3. Кожний соціальний інститут має свою систему цінностей та правил, які визначають мету його діяльності. Ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними та корисними. З цієї точки зору інституціалізація – це прийняття індивідом, групою норм та зразків поведінки, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці. Наприклад, для первісного людського стада був характерний проміскуїтет – невпорядковані, нестабільні статеві стосунки. Поступово вони були обмежені заборонами, зокрема забороною кровозмішення. Пізніше з’явились й інші норми. Люди не змогли б вижити, не організувавши свої відносини з допомогою норм. Так зародився найдавніший соціальний інститут – інститут сім’ї.

4. Наявність необхідних матеріальних, фінансових, трудових, організаційних ресурсів, які суспільство повинно стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Зворотній процес, що буде характеризувати падіння певного інституту, наприклад сім’ї, зниження його авторитету, називається інституційна криза. Причиною кризи є нездатність даного інституту ефективно виконувати свої головні функції, наприклад, освіти – навчати дітей, медицини – лікувати людей. Інституційні норми при цьому існують, вони проголошені але суспільством не дотримуються. Наслідок такої кризи – перерозподіл функцій. Кризи відбуваються постійно, вони представляють собою звичайний стан інституту. Криза інститутів проявляється в зниженні до них рівня довіри зі сторони населення. Криза вказує на неполадки, що виникли у механізмі функціонування інституту, і допомагає позбутися їх, а в результаті краще пристосуватись до реальності. Без кризи не може і розвитку інституту. Так, наприклад, інститут освіти в США тричі переживав серйозні кризи – в 60-ті, 70-ті і у 80-ті роки ХХ ст., коли країна намагалася наздогнати рівень розвитку освіти спочатку в СРСР, а потім Японії та підвищити рівень академічних знань школярів. США і сьогодні не досягли поставленої мети. Однак багато чого домоглись на цьому шляху і сьогодні американська освіта вважається престижною[4, 161].

У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони охоплюють:

· певну сферу діяльності та суспільних відносин;

· установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;

· наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту.;

· наявність матеріальних засобів (громадські будинки, фінанси, обладнання), за допомогою яких досягаються цілі інституту.

8.2. Класифікація та функції соціальних інститутів

Оскільки, в науковій літературі існують різні визначення соціального інституту, це дозволяє науковцям виділяти й різні їх елементи.

Наприклад, Дж. Бернард і Л. Томпсон виділяють наступні елементи соціального інституту, як:

· цілі та завдання, що належать до зовнішніх функцій інституту;

· зразки або правила поведінки;

· символічні риси; утилітарні риси;

· усні та письмові традиції.

Я. Щепанський виділяє такі елементи соціального інституту:

1 - мета та сфера діяльності соціального інституту;

2 - функції, передбачені для досягнення мети;

3 – нормативно-обумовлені соціальні ролі та статуси, подані в структурі інституту;

4 – засоби й настанови щодо досягнення мети та реалізації функцій, включаючи відповідні санкції.

На думку С. Фролова, більш правильно вести мову не про елементи, а про інституційні ознаки, тобто риси й якості соціальних інститутів. Таких, на його думку, п’ять:

1 - установки і взірці поведінки (наприклад для сім’ї – прив’язаність, повага, відповідальність; для держави – лояльність, субординація, легальність);

2 - культурні символи (для сім’ї – обручки, шлюбний ритуал; для держави – герб, прапор, гімн; для бізнесу – фабрична марка, патентний знак; для релігії – хрест, ікони, святині);

3 - утилітарні культурні риси (для сім’ї – будинок, квартира, меблі; для освіти - класи, бібліотека; для держави – установи та організації);

4 - усні і письмові кодекси поведінки (для держави – конституція, закони; для бізнесу – контракти, ліцензії)

5 - ідеологія (для сім’ї – сумісність, індивідуалізм; для бізнесу – монополії, свобода торгівлі, право на працю; для релігії – православ’я або католицизм).

Характеристика основних елементів соціального інституту дозволяє зробити висновок, що останні являють собою величезну соціальну систему, яка існує тривалий історичний період часу, задовольняє фундаментальні потреби суспільства, володіє легітимною силою та моральним авторитетом.

Соціальні інститути класифікують за різними критеріями.

Відповідно до суспільно значимих потреб та виконуваних ними завдань, соціальні інститути поділяють на:

1. Економічні інститути, які регламентують соціальні відносини у сфері господарської діяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. Це – власність, гроші, заводи, ринок, банки, торгівля, трудова діяльність.

2. Політичні інститути, які пов’язані із здобуттям влади, її здійсненням, розподілом, захистом. Це – держава, політичні партії, армія, правоохоронні органи, профспілки та інші суспільно-політичні організації.

3. Соціальні інститути – організовують добровільні об’єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

4. Інститути культури та виховання, які пов’язані із створенням, зміцненням, розвитком та розповсюдженням духовних цінностей. Це – освіта, наука, релігія, шлюб, художні заклади і організації.

Дещо відмінною є класифікація соціальних інститутів у західних соціологів. Критерієм класифікації соціальних інститутів можуть бути сфери, види діяльності, функції, рівень і характер організації. Г. Спенсер виділив три типи соціальних інститутів: 1) репродуктивні, ті що продовжують рід; 2) розподільчі; 3) регулюючі.

Я. Щепанський виділяє такі види соціальних інститутів: 1) економічні, котрі займаються виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ і послуг; 2) політичні, пов’язані з встановленням, підтриманням влади; 3) виховні і культурні, які створені для зміцнення культури, соціалізації молодого покоління; 4) соціальні, що регулюють взаємодію спільнот; 5) релігійні.

Р. Міллз виділяє: 1) економічні, що організовують господарську діяльність; 2) політичні – інститути влади; 3) сімейні – інститути, що регулюють статеві відносини; 4) воєнні; 5) релігійні.

За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути. Формальні інститути характеризуються тим, що мають ознаку – це взаємодія між суб’єктами, що здійснюється на основі формально узгоджених чи зафіксованих правил, законів, регламенту, положень. Формальні інститути відіграють велику роль в згуртуванні суспільства. До таких інститутів належать армія, держава, школа. Неформальні соціальні інститути, хоч і регламентуються в соціальних діях, вони не оформлені законом. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. Це можуть бути різні об’єднання за інтересами, культурні та соціальні фонди.

Кожний інститут виконує свою характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. Найбільш значущими серед них є:

· репродуктивна, закріплення, збагачення і відтворення на новому рівні чи в певній галузі суспільних відносин. Завдяки їй соціальний інститут транслює довід, цінності, норми культури з покоління в покоління;

· регулятивна і соціального контролю. Функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки;

· інтегративна, згуртування суспільства. Ця функція містить процеси згуртування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціолізованих норм, правил, санкцій та систем ролей. В цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства.

· комунікативна або залучення людей до діяльності. Спрямована на забезпечення зв’язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Кожна з цих функцій знаходить своє конкретне втілення у різноманітних соціальних інститутах. Функції, що здійснюють інститути, з часом змінюються. Скажімо, функцію освіти та соціальної допомоги бідним, яку раніше виконувала церква, згодом прийняла на себе держава, створивши розгалужену гілку установ, що працюють у заданому напрямі.

Якщо інститут замість користі приносить суспільству шкоду, то така дія називається дисфункцією. Наприклад, функція інституту освіти – готувати всебічний розвиток спеціалістів. Але якщо він не справляється із даним завданням, то необхідних спеціалістів він не отримає: школи та вузи випустять в життя людей з не повним багажем знань. Таким чином, функція інституту перетворюється в дисфункцію.

Діяльність соціального інституту вважається функціональною, якщо вона сприяє збереженню стабільності та інтеграції суспільства. Вона може розглядатися як дисфункціональна, якщо працює не на його збереження, а на руйнування. Зростання дисфункцій в діяльності соціальних інститутів може призвести до соціальної дезорганізації суспільства.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

- невідповідність інституту конкретним потребам суспільства;

- невизначеність функцій соціального інституту;

- зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

- інститут перестає діяти відповідно до об’єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей.

Під “ динамікою соціальних інститутів” розуміють три взаємозв’язаних процеси: життєвий цикл інституту з моменту його появи та до зникнення; виконання ним своїх функцій, поява та переборення дисфункцій; еволюція інституту – виникнення нових і відмирання старих функцій.

В життєвому циклі інституту виділяють декілька стадій.

1 – виникнення потреби, задоволення якої вимагає сумісних організованих дій, регулювання спільних цілей;

2 – поява соціальних норм і правил в ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснюється методом проб і помилок;

3 – поява процедур, пов’язаних з нормами і правилами;

4 – інституціалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття, практичне застосування;

5 – встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх застосування в окремих випадках;

6 – створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без винятку членів інституту;

7 – період формалізації соціального інституту. Правила перестають бути засобами, що регулюють діяльність і стають самоціллю. В інституті починається панування правил. Це виникає через надмірне прагнення до акуратності та компетентності;

8 – період дезорганізації, коли інститут втрачає попередню гнучкість та життєздатність. Після цього інститут ліквідується або реорганізовується в новий.

Еволюцію соціальних інститутів можна прослідкувати на прикладі інститут сім’ї, який пройшов такі етапи як груповий шлюб, полігамія та моногамія. Історично змінювались ролі чоловіка та дружини, весільні обряди, методи виховання дітей та ін. Починаючи з середини ХІХ ст. майже у всіх кранах світу спостерігаються загальні тенденції у зміні інституту сім’ї. Молоді люди отримують свободу у виборі шлюбного партнеру і звільняються від контролю батьків. Розлучення стає більш легким. Зменшується кількість дітей у сім’ї. Сьогодні проявляється більша терпимість до дошлюбного сексуального досвіду обох партнерів і т.д.

Окрім життєвого циклу інституту та його історичної еволюції, у поняття “динаміка інститутів” необхідно включати взаємодію інститутів, що може набувати самих різних форм, від співробітництва до конкуренції. Якщо інститут виробництва успішно здійснює свої функції, економіка процвітає, прибутки населення збільшуються, то із державного бюджету, більше, ніж раніше, надходить коштів на розвиток інших соціальних інститутів: освіти, науки, культури тощо. Але якщо освіта погано виконує свої функції і готує працівників застарілої кваліфікації, то страждає виробництво, а через нього і всі інші, тісно пов’язані з ним інститути суспільства. І навпаки, якщо виробництво знаходиться в кризовому стані і прибутки держави знижуються, то в державній школі нічим заплатити зарплату вчителям, а учням не має за що купити підручники. Таким чином, економічна криза веде за собою кризу освіти. Обидві вони належать до інституційних криз.

Дата добавления: 2017-02-01