Недержавне медичне страхування 3 страница

В сучасних умовах кризи і фатального бюджетного дефіциту застосування такої моделі "тягне" всі регіони у фінансову прірву і не дозволяє розвиватися навіть відносно благополучним регіонам – "полюсам росту". Більш того, за такою моделлю, саме на високо розвинуті та високо ефективні регіони збільшується бюджетне навантаження. Такий "бюджетний федералізм" вигідний центру, але не державі. Подальше "удосконалення" фінансових взаємовідносин федерального центру та суб'єктів федерації у рамках кооперативної моделі є не просто помилкою, а межує зі злочином.

Тому стратегічною метою державної політики вирівнювання регіональних диспропорцій у фінансово-бюджетній сфері повинен бути поетапний перехід до конкурентної моделі бюджетного федералізму

Під механізмом фінансового вирівнювання розуміють сукупність засобів регулювання відносин з приводу розподілу, перерозподілу та використання частини виробленого ВВП, спрямованих на скорочення міжтериторіальних фіскальних диспропорцій з метою фінансового забезпечення і фінансового регулювання соціально-економічного розвитку територій країни.

В Україні з початком нового етапу суспільних перетворень перегляду потребують організаційно-правові засади здійснення фінансового вирівнювання, що передбачатиме внесення значних змін у чинні нормативно-правові акти та прийняття нових, в яких знайдуть правове врегулювання усі аспекти фінансового вирівнювання:

§ міжвідомча координація надання статистичної інформації, що використовується для ранжирування територій;

§ розрахунок міжбюджетних трансфертів;

§ здійснення усіх видів контролю та підзвітність і відповідальність залучених до цього процесу сторін;

§ запровадження регулярних відкритих консультацій уряду з органами місцевого самоврядування щодо розв’язання поточних проблем.

Інструментальна складова механізму фінансового вирівнювання також потребує вдосконалення у напрямі розширення видової різноманітності використовуваних засобів вирівнювання фіскальних дисбалансів. Усі ці заходи мають орієнтуватись на попереднє вирішення таких основоположних питань організації фінансового вирівнювання:

§ визначення ступеня перерозподілу бюджетних коштів з боку центрального уряду;

§ орієнтація на вертикальне або/та горизонтальне вирівнювання;

§ вирівнювання доходів чи/і видатків;

§ встановлення межі вирівнювання міжтериторіальних диспропорцій на основі узгодження цілей забезпечення соціальної справедливості та економічної ефективності.

На вирішення зазначених питань мають спрямовуватись дослідження організаційних та нормативно-правових засад механізму фінансового вирівнювання на загальнодержавному та субнаціональних рівнях управління.

3. Бюджетні трансферти та їх види

Бюджетний федералізм – законодавчо зафіксований розподіл функціональних повноважень та відповідальності структур різних рівнів влади з паритетним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ними на засадах державної соціально-економічної і політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної, міжнаціональної і суспільної солідарності.

Отже, поєднуючи владні повноваження з фінансовими можливостями, бюджетний федералізм охоплює широке коло питань менеджменту взагалі і бюджетного менеджменту зокрема – від політичних процедур приймання рішень до скоординованої організації фінансових потоків у масштабах держави й ефективного управління ними.

Федералізм існує у різних формах. Західні дослідники виділяють внутрішньодержавний, асиметричний, кооперативний, бюрократичний, двосторонній, виконавчий та інші, обумовлені національними особливостями (наприклад, Швейцарія), різновидності федералізму. І всі вони так чи інакше торкаються розподілу компетенції та фінансових ресурсів між державним (центральним, федеральним) і низовими (місцевими) бюджетами. Для країн Європейського Союзу бюджетний федералізм вже набув своїх особливостей і вийшов на міждержавний рівень.

За допомогою бюджетного федералізму відбувається пряме зарахування податків за установленими квотами у бюджети трьох рівнів
за належного фінансування потреб усіх бюджетів. Дуже важливо, що ефек­тивно побудований бюджетний федералізм має саме регулюючий характер, дає змогу оптимально збалансувати необхідні потреби з фінансовими можливостями. Дозвільні розподільні форми половинчастого федералізму в умовах дефіциту фінансових ресурсів створюють живильне середовище для корупції.

Нераціональний бюджетний федералізм спричиняє ситуації, коли місцева влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного піднесення регіонів, якими вона управляє. У демократичному суспільстві бюджетний федералізм – не просто результат переговорного процесу між столичною та провінційною елітою. Це скоріше продукт суспільної згоди відносно бюджетної політики згладжування, нівелювання регіональних і локальних асиметрій економічного розвитку та соціального добробуту, що відображає стереотипи мислення й поведінки людей, які вміють домовлятися, йти на компроміси.

У західних країнах бюджетний федералізм не обмежується територіальним перерозподілом ресурсів у режимі пасивно-гуманітарної фінансової допомоги (за винятком екстраординарних випадків чи форсмажорних ситуацій). Усі механізми сучасного бюджетного федералізму спрямовано на заохочення активного прагнення до самодостатності, опори на власні сили, нарощування фінансово-економічного потенціалу.

Важливо виділити дві функції бюджетного федералізму: політично-консолідуючу і соціально-психологічну.

На відміну від дефініцій «бюджетне регулювання» і «бюджетне вирівнювання», використовуваних у вітчизняній фінансовій літературі, поняття «бюджетний федералізм» має незрівнянно ширший смисл, що включає політичний і національний рівень. Фінансові потоки, що рухаються через бюджетні канали, виконують роль могутнього доцентрового чинника, що консолідує регіони з різними фінансово-економічними потенціалами в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. У системі бюджетного федералізму кожен адміністративно-територіальний бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює у співгромадян усіх, незалежно від величини фінансових внесків окремих етнічних, регіональних чи суспільних груп населення. Останнє відповідає загальноприйнятому у цивілізованому світі розумінню нації як співгромадянства. Тим самим різниця між цими дефініціями і бюджетним федералізмом має не стільки термінологічний, скільки категоріальний, сутнісний характер.

Соціально-психологічна перевага сучасного бюджетного
федералізму полягає e тому, що він, по суті, не показує і не дає можливості відчувати фінансово-економічну слабкість, ущербність окремих регіонів і тим самим забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Річ, неможлива на ринку, у бізнесі – сильний допомагає слабкому – реалізується на державно-політичному рівні засобами бюджетного федералізму. Для деяких країн бюджетний федералізм – аналог національної політики в її фінансово-господарському вимірі. Звідси найважливіше призначення бюджетного федералізму – гармонізація міжрегіональних відносин і міжбюджетного співробітництва різних рівнів влади як фактора національної єдності та суспільної стабільності.

Теорія сучасного федералізму

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо. Американський економіст Чарльз Тібо, відомий лише однією, але знаковою новаторською статтею «Чиста теорія місцевих видатків» (1956 р.), створив теоретичну конструкцію, яка увійшла до фінансової науку під назвою моделі Тібо і викликала велику дискусію, широке коло публікацій.

Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей, вважаючи, що одним із них вигідніше з фінансових міркувань залишатися вдома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення у комплексі з теорією забезпечення суспільними благами. Нагадаємо, що під суспільними благами мають на увазі блага і послуги, забезпечувані суспільству державними структурами (оборона, безпека, правопорядок, захист довкілля, транспортна й інформаційна інфраструктури та ін.).

У згаданій статті Тібо стверджував, що «здатність індивідуумів до зміни юрисдикцій створює подібне до ринку вирішення проблеми місцевих суспільних благ». Люди, користуючись правом вільного пересування («голосуючи ногами»), вибирають для проживання ті общини, де знаходять більш матеріально і/або суб'єктивно привабливі для себе суспільні послуги в обмін на прийнятний рівень податків. Подібно до того як індивідуум задовольняє потреби у приватних благах, купуючи їх на ринку, так потреби у суспільних благах задовольняються шляхом вибору бажаного місця проживання. У результаті створюється рівновага у розподілі мешканців між населеними пунктами: кожен перебуває там, де він хоче бути, має доступ до тих благ, які йому потрібні, сплачує податки, які йому по кишені. У такому разі поліпшити своє становище, змінивши місце проживання, стає неможливим. На мові понять економіки добробуту досягається рівновага, ефективна за Парето. Це означає таку алокацію (розподіл) наявних ресурсів, коли неможливо поліпшити стан одних людей, не завдаючи шкоди іншим.

Реалізація моделі Тібо можлива у разі існування ряду передумов, а саме: абсолютної мобільності людей; незалежності пересування від стану довкілля (відсутності екстерналій); наявності вичерпної інформації про умови оподаткування та забезпечення суспільними благами на новому місці; можливості вибору із значної кількості місць проживання; збереження постійної вартості локальних суспільних благ в умовах зростання чисельності населення; фінансування суспільних послуг з місцевого бюджету за рахунок подушного податку або пропорційного податку на власність; приблизно однакового і достатньо високого рівня доходів (а також величини власності) мешканців даного населеного пункту, бо наплив незаможних скорочує податкову базу, спричиняючи підвищення податкових ставок та порушення ефективної рівноваги за оптимумом Парето.

Зрозуміло, наскільки проблематично забезпечити всі, сформульовані Тібо, умови, особливо проігнорувати завжди існуючу майнову нерівність. І все ж американські економісти провели кілька емпіричних досліджень на відповідність моделі-гіпотези Тібо реаліям. З'ясувалося, що попри всю складність «принаймні за деякого збігу обставин модель Тібо досить точно відображає дійсність».

Теоретична цінність моделі Тібо полягає у тому, що вона описує ознаки, за якими характеризується й оцінюється діяльність самоврядних субнаціональних адміністративно-територіальних утворень і тим самим концептуалізує підходи до проблеми оптимальної алокації владних повноважень і адекватного розосередження фінансових ресурсів на різні рівні управління країною.

У системі оптимального бюджетного федералізму компетенція приймати рішення про фінансування заходів щодо контролю над зайнятістю та інфляцією передається на макрорівень (у центр). Адже жодна регіональна чи місцева влада неспроможна кардинально вплинути на загальний стан економіки і соціальної сфери. Хоч деякі теоретики і відкидають саму можливість ефективної політики регулювання ділових циклів, визнається, що всі стабілізуючі заходи повинні мати загальнодержавний рівень.

Теорія економіки добробуту питання економічної ефективності
і розподілу доходів ставить так: яка система управління й використання ресурсів – централізована чи децентралізована – здатна більшою мірою максимізувати функцію суспільного добробуту? Для кожної з них є свої аргументи «за» і «проти».

Так, невигоди децентралізації полягають у тому, що різноманітність бюджетів створює небезпеку фрагментарних чи нескоординованих рішень, а також може спричинити розкритий західними економістами негативний ефект масштабності – підвищення податкової вартості локальних суспільних благ з відповідним зменшенням віддачі корисності на одиницю бюджетних витрат.

До переваг децентралізації відносять: здатність привести фінансовані з місцевого бюджету суспільні послуги у відповідність до локальних потреб, економічні вигоди горизонтальної конкуренції між місцевими властями, нижчу вартість проведення соціальних експериментів на субнаціональному рівні.

Баланс переваг і невигод зводиться до того, що лише змішана, макро-мікро система витрачання фінансових ресурсів спроможна забезпечити загальний суспільний добробут. Останній у розвинутих країнах Заходу виконує роль національної ідеї, навколо якої було побудовано держави загального добробуту.

У методологічному плані теорія Тібо – один із прикладів постмодерністського стилю у фінансовій науці Заходу, що характеризується змішаними міждисциплінарними методами дослідження, визнає пізнавальну цінність еклектичної множинності теоретичних підходів та жанрових прийомів наукового дискурсу. Не відмовляючись остаточно від позитивістських засад пояснення фіскально-бюджетних явищ, сучасне фінансове знання дедалі більше звертається до людини і цим зближується з гуманітарними науками. У фінансових текстах все ще вживаються дефініції, аналогічні термінам із природничих і технічних наук («система», «механізм», «інструмент», «важіль» і т.п.), але все частіше автори оперують антропними поняттями й образами («індивідуум», «вибір», «благо» і т. п.).

Національні схеми бюджетного федералізму

Існують різні класифікації форм функціонування міжбюджетних відносин за певними критеріями, покладеними в їх основу.

Так, за класифікацією Міжнародного валютного фонду залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансового співробітництва різних рівнів влади вони диференціюються від класичного федералізму (США), кооперативного (Німеччина), до канадського, британського варіанта бюджетного федералізму і режиму адміністративної опіки над органами місцевого самоуправління (Франція, скандинавські країни).

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих ешелонів влади можуть характеризуватися: чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів з транс­фертами з вищестоящих бюджетів; опорою на механізм солідарного розподілу доходів та систему міжбюджетних субсидій; залежністю від дотацій центрального уряду. Специфічні особливості бюджетного федералізму і міжбюджетних відносин існують у Швейцарії.

Феномен бюджетного федералізму однаковою мірою стосується
як федеральних, так і унітарних держав. Але особливу увагу привертають держави з федеральним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні, а тому і найбільш пізнавальне показові.

В Україні інтерес до теорії та практики бюджетного федералізму обумовлений міркуваннями як наукового, так і прагматичного характеру. За роки незалежності перед вітчизняною фінансовою наукою відкрився інтелектуальний простір світового фінансового знання. На черзі – зближення, рецепція, творче перероблення досягнень західної фінансової думки, відмова від ідеологічних застарілих догм, понять і штампів, використання прийомів та концепцій з інших соціально-гуманітарних наук, діалог із зарубіжними колегами. В Україні необхідно використати все корисне зі світової практики організації бюджетного федералізму, різноманітних форм і методів бюджетного менеджменту.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте основні елементи системи місцевих фінансів

2. Розкрийте сутність основних функціональних видів видатки місцевих органів влади

3. Охарактеризуйте доходи місцевих органів за джерелами їх формування

4. Охарактеризуйте доходи місцевих органів за їх економічною природою

5. Поясніть сутність основного способу формування доходів місцевих органів влади

6. Визначте суб’єкт і об'єктами системи місцевих фінансів

СОЦІАЛЬНІ ПОЗАБЮДЖЕТНІ ФОНДИ

Лекція 16

СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ

Мета: ознайомитися з сутністю, принципами, елементами системи соціального страхування

1. Сутність та принципи системи соціального страхування

2. Функції соціального страхування

3. Суб’єкти та об’єкти соціального страхування

_______________________

1. Сутність та принципи системи соціального страхування

Важливим складовим елементом системи соціального захисту населення є соціальне страхування. Соціальне страхування –це сис­тема заходів щодо матеріального забезпечення населення у старості, на випадок захворювання чи втрати пра­цездатності у працездатному віці, на випадок безробіття, підтримки материн­ства й дитинства, охорони здоров'я громадян, при виході на пенсію тощо.

Завдання системи соціального страхування полягають у такому:

1) збереження та повне відновлен­ня працездатності активної частини населення країни;

2) гарантоване матері­альне забезпечення громадян, які втратили працездатність у зв'язку з виходом на пенсію чи не мали її у працездатному віці з тих чи інших причин.

Принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів:

§ відрахування до фондів централізовано визначаються державою згідно з відповідними законами і є її власністю;

§ відрахування до фондів є обов'язковими платежами і можуть стягуватися примусово;

§ витрати з фондів здійснюються лише на визначені по­
треби, передбачені законами України.

Через систему соціального страхування реалізується концепція забезпе­чення гарантованого мінімального доходу, в якій основою є прин­цип розподі­лу з урахуванням ресурсних можливостей суспільства та визна­чення міри соціальних гарантій.

Соціальне страхування – обов’язковий елемент економічної системи держави. Воно має на меті або відшкодування збитків, завданих окремому господарству у разі стихійного лиха, або надання певної суми коштів окремій особі у випадку настання заздалегідь визначеної події, пов’язаної з життям цієї особи.

Соціальне страхування —це важлива складова частина соціального захисту населення, центром якого є людина та її потреби, а якість їх задоволення впливає на соціально-економічний розвиток держави. Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили та захисту громадян у разі настання певних страхових випадків: втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві, догляду за дитиною, вагітності та пологів тощо.

Тобто соціальне страхування —це система заходів щодо матеріального забезпечення населення в старості, на випадок захворювання чи втрати працездатності в працездатному віці, на випадок безробіття, підтримки материнства й дитинства, охорони здоров'я громадян, при виході на пенсію тощо.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

1) наявністю громадян, котрі не беруть участі у суспільно корисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

2) наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають можливості її реалізувати.

В узагальненому розумінні система соціального страхування розв’язує два важливих соціально-економічних завдання:

- збереження та повне відновлення працездатності активної частини населення країни;

- гарантоване матеріальне забезпечення громадян, які втратили працездатність у зв’язку з виходом на пенсію чи не мали її в працездатному віці з тих чи інших причин.

Система соціального страхування включає в себе соціальні, економічні, правові та фінансові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні всеосяжної та універсальної системи захисту всіх верств населення від усіх чинників нестабільності. Наявність такої системи свідчить про ефективну соціальну політику держави, направлену на задоволення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає важелем перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов’язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом з тим і збільшення розміру страхових внесків.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охорону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно активної частини населення, а в певних випадках забезпечує виплату соціальної допомоги у разі втрати працездатності внаслідок загального захворювання, нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

З правової точки зору соціальне страхування—це система юридичних норм, які регулюють соціальний захист населення при настанні страхових випадків, передбачених законодавством.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають в процесі розподілу та перерозподілу ВВП шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я.

Соціальне страхування— це система економічних відносин, за допомогою якої формуються і витрачаються кошти фондів для матеріального забезпечення непрацездатних.

Групи фінансових відносин у сфері соціального страхування:

· між страховими фондами та юридичними особами, які виступають платниками обов’язкових внесків;

· між фондами та найманими працівниками, за рахунок яких формуються доходи бюджету фонду;

· між фондами та державним, місцевими бюджетами в процесі перерозподілу державних фінансових ресурсів;

· між фондами й іншими органами, кошти яких використовуються для фінансового забезпечення соціальних програм;

· між територіальними і центральними органами фондів з метою забезпечення соціальних виплат у регіональному та місцевому розрізах;

· між фондом і певними категоріями, які отримують за рахунок його коштів матеріальне забезпечення і соціальні послуги;

· між фондом і відповідним відомством, міністерством (Н-д: Міністерством праці та соціальної політики, службою зайнятості тощо);

· між фондом і установами, організаціями, які виконують певні види робіт (професійне навчання та перепідготовку незайнятого населення);

· між фондом та фінансовими органами в процесі здійснення контролю за рухом державних фінансових ресурсів.

Матеріальною основою цих відносин є грошові кошти, які мають законодавчо визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як державними, так і недержавними.

Соціальне страхування виступає важливим елементом фінансової системи України. Державне соціальне страхування тісно пов’язане з державними цільовими фондами та державним бюджетом, кошти яких є джерелом фінансування соціальних виплат. Недержавне соціальне страхування може проводитися суб’єктами підприємницької діяльності (страховими товариствами, недержавними пенсійними фондами тощо). Окремі суб’єкти розподілу взаємодіють між собою і ці відносини опосередковуються рухом фінансових ресурсів.

Управління коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені за окремими видами страхування. Оперативне управління проводять правління та виконавчі дирекції фондів. Фінансовий контроль здійснюють Державна податкова служба, Контрольно-ревізійне служба, Державне казначейство, наглядові ради тощо.

2. Функції соціального страхування

Соціальному страхуванню властиві дві функції: розподільна та контрольна.

Розподіл відбувається у формі руху грошових коштів:

1) між окремими державними соціальними фондами;

2) між бюджетами та соціальними фондами;

3) шляхом виплати пенсій, соціальних допомог фізичним особам;

4) шляхом направлення коштів на утримання органів управління;

5) шляхом інвестування у цінні папери тощо.

Суб’єктами розподілу є держава, підприємства, організації, фізичні особи.

Об’єктом розподілу виступає ВВП, створений у суспільстві за рік.

В процесі розподілу ВВП роботодавці та фізичні особи сплачують внески на соціальне страхування у державні цільові фонди.

В системі загальнообов’язкового державного соціального страхування всі працівники зобов’язані брати участь у формуванні соціальних страхових фондів, сплачуючи встановлені внески.

Цільові фонди як самостійні фінансові системи створені за кожним видом страхування. Розміри соціальних виплат залежать від внеску застрахованого, а часто і від його заробітку. Поряд із орієнтацією на індивідуальні внески в системі соціального страхування мають місце елементи солідарного перерозподілу.

Внукова Н. М., Кузьминчук Н. В. виділяють такі функції:

1. Формування грошових фондів, з яких покриваються витрати, пов’язані з життєдіяльністю непрацездатних осіб, що з огляду на обставини не беруть участі в трудовому процесі;

2. Забезпечення потрібної структури трудових ресурсів;

3. Зменшення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих і непрацюючих (безробітні, інваліди) громадян;

4. Сприяння вирівнюванню життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу;

5. Підтримка сформованого матеріального рівня застрахованого, якщо звичайне джерело доходу стає для нього недоступним (захисна функція);

6. Відшкодування збитку з втрати працездатності і збитку здоров'я за допомогою матеріального відшкодування втрати заробітку, а також оплати послуг у зв’язку з лікуванням і реабілітацією (компенсаційна функція);

7. Забезпечення застрахованим (і членам їхніх родин) покриття усіх витрат, достатніх для нормального протікання відтворювального циклу, що охоплює практично весь життєвий цикл, у випадку хвороби, старості, інвалідності, безробіття, вагітності (відтворювальна функція);

8. Вплив на суспільний розподіл і перерозподіл: соціальні виплати збільшують частку вартості, що направляється в поділі матеріальної відповідальності за соціальні ризики між усіма застрахованими, роботодавцями і державою (перерозподільча функція);

9. узгодження інтересів соціальних суб’єктів з ряду принципових для життєдіяльності найманих робітників питань (стабілізуюча функція).

Контрольна функція здійснюється у формі фінансового контролю за рухом грошових коштів. Вона забезпечує повне та своєчасне надходження коштів до соціальних фондів та їх цільове використання згідно з плановими завданнями. Контроль проводиться з метою перевірки дотримання суб’єктами розподілу чинного законодавства та узгодження суспільних, колективних та приватних інтересів у державі.

Принципи соціального страхування

1. Обов’язковість соціального страхування всіх працюючих за наймом;

2. Забезпечення особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю, фермерам, членам кооперативів права вибору в обов’язковому і добровільному страхуванні;

3. Добровільність страхування для осіб, які підлягають обов’язковому соціальному страхуванню з метою одержання додаткового чи підвищеного рівня матеріального забезпечення;

4. Обов’язковість фінансової участі зареєстрованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою одержання права на соціальні виплати, їх диверсифікацію в окремих видах соціального страхування;

5. Рівноправність всіх застрахованих осіб стосовно зобов’язань щодо фінансування витрат і одержання внаслідок цього прав і гарантій;

6. Особливий порядок фінансування страхових фондів, що забезпечує автоматичне відтворення коштів на виплати за соціальним страхуванням. З цією метою громадяни та підприємства сплачують страхові внески, розміри яких встановлюються у відсотках до заробітної плати;

7. Державні гарантії щодо виплат за соціальним страхуванням.

8. Управління діяльністю фондів соціального страхування через систему соціального партнерства під адміністративним і фінансовим контролем держави.

Необхідно визначити, що система обов’язкового соціального страхування заснована на принципі солідарності. Це означає перерозподіл коштів від працездатних непрацездатним, від здорових—хворим, від працюючих—безробітним. При цьому держава повинна виступати гарантом того, що в майбутньому працюючу нині частину населення будуть опікувати наступні покоління.

Дата добавления: 2017-02-01