Квазіконтракти

Пакти

Як вже зазначалось, у договірній системі Давнього Риму розрізняли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Пакт (pactum) – це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом.

Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода зобов’язання не породжувала.

З часом у зв’язку з розширенням ділових відносин і розвитком торгівлі потреба в укладенні неформальних угод зростала. Обумовлено це й тим, що вони були простими і доступними. Однак відсутність їх захисту не відповідала інтересам господарського обороту. Тому, враховуючи потреби економічного обігу, з часом в римському праві надавався правовий захист окремим угодам, які виходили за межі визнаного переліку консенсуальних контрактів. Такі угоди визнали підставою виникнення договірних зобов’язань, які отримали найменування захищених пактів (лат. pacta vestita – в перекладі означає „пакт одягнутий”).

Розрізняють три види захищених пактів: додаткові, преторські і законні.

Додаткові пакти (pacta adjecta) – це додаткові до основного договору угоди, які мають за мету внести якісь видозміни в юридичні наслідки основного договору.

Потреба в укладенні додаткових пактів обумовлена, зокрема тим, що з часом обставини змінювалися і необхідно було корегувати умови укладеного договору.

Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки можна було додатково домовитися, що продавець буде продовжувати і дальше користуватися нею протягом певного часу або, що у випадку подальшого продажу цієї ділянки він буде мати переважне право на її придбання.

За допомогою додаткового пакту до вже укладеного між сторонами договору додавалася якась нова умова або змінювалася існуюча. Однак, оскільки за допомогою цього пакту можна було змінити існуючий договір, умови пакту підлягали юридичному захисту лише в тому випадку, якщо вони покращували становище боржника (наприклад, зменшували обсяг його обов’язків чи розмір відповідальності, надавали можливість виконати зобов’язання частинами чи протягом більш тривалого часу або взагалі звільняли від боргу).

Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.

До цих пактів відносилися:

1) клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася (повірити в існування заборгованості) його вчинити за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то уже лише цього було достатньо для примусового виконання;

2) угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала у випадку визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак з проханням про його відстрочення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на підставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до ½ на розсуд претора;

3) прийняття (receptum), яке могло бути в трьох формах:

перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) – це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало з’явлення у кредитора нового боржника, оскільки основне зобов’язання продовжувало діяти в попередньому вигляді. Правові відносини з пакту виникали лише між банкіром і клієнтом, а тому якщо банкір в подальшому відмовлявся сплатити обумовлену суму кредитору, клієнт міг скористатися спеціальним позовом з укладеного пакту;

друга: прийняття майна судами, постоялими дворами, конюшнями (receptum nautorum, cauponum, stabulariorum) означало, що власники зазначених об’єктів незалежно від наявності їх вини брали на себе відповідальність відшкодувати шкоду, завдану майну, отриманому ними від пасажирів, постояльців чи інших осіб, які змушені були вручати свої речі господарям;

третя: прийняття арбітрування (receptum arbitriri) полягало в тому, що між сторонами, які погодилися передати свій спір на розгляд вибраного ними арбітру, і третейським суддею укладався пакт, в силу якого суддя зобов’язаний був розглянути спір і винести своє рішення. Ніхто примусово не зобов’язував особу брати на себе обов’язки третейського судді, однак якщо особа погодилася на це, вона зобов’язана довести справу до кінця. За ухилення від виконання взятого зобов’язання міг бути накладений штраф. Лише поважні причини (наприклад, хвороба) могли бути підставою звільнення від відповідальності. У випадку відсутності добровільного виконання рішення арбітра воно реалізовувалося за наказом претора.

Законні пакти (pacta legitima) – це угоди, захист яких був передбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.

Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого. Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунку та про арбітрування. Тому інколи зазначені пакти називають також імператорськими.

Розрізняли наступні види законних пактів.

1) Пакт про надання приданого (pactum dotis) – це неформальна угода, за якою батько нареченої приймав на себе обов’язок передати майбутньому чоловіку своєї дочки певне майно як придане для полегшення їх подальшого сімейного життя.

2) Пакт про надання дарунку (pactum donationis) – це неформальна угода, за якою одна сторона (дарувальник) з метою проявити щедрість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.

3) Пакт про арбітрування (compromissum) – це домовленість двох сторін про передачу їх спору на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді). Це було, наприклад, доцільно, коли сторони хотіли уникнути публічного розголошення своїх взаємовідносин. За невиконання в подальшому рішення арбітру на винну сторону накладався штраф.

Оскільки життя досить різноманітне, то з часом з’ясувалося, що зобов’язання між особами виникають не лише у випадку укладення договору чи вчинення правопорушення, а й з інших підстав. Серед них можна було виділити зобов’язання, які за своїм характером і змістом мали певні спільні риси з договорами, у зв’язку з чим нагадували їх. Ці зобов’язання виділили в окрему групу і назвали квазіконтрактами (лат. guasi ex contractu - зобов’язаннями ніби з договору). Вважається, що поняття квазіконтракту було введено тілько в Інституціях Юстиніана (I. 3.27)[236].

Їх особливість в порівнянні з контрактами полягала в тому, що для того, щоб одна особа визнавалася кредитором, а інша – боржником, згода між ними не була потрібна. Підставою виникнення квазіконтрактів слугували події або дії однієї з сторін. Останні за своїм характером могли бути як правомірними (ведення чужих справ без доручення), так і не завжди правомірними (безпідставне збагачення).

Хоча в Давньому Римі було відсутнє чітке визначення поняття квазіконтракту, на підставі аналізу віднесених до нього зобов’язань можна запропонувати наступне визначення:

Дата добавления: 2017-02-01