Провадження у справі за участю іноземної особи до судового розгляду

Коли у провадженні суду знаходиться цивільна справа за участю іноземного елементу, підготовчі дії мають свої особливості.

Для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору з участю іноземної особи, необхідно з’ясувати питання про те, право якої країни повинно застосовуватися. Згідно з ч. 6 ст. 8 ЦПК, норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. У першу чергу в цій статті йдеться про застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, в тому числі з участю іноземного елементу. Іншими словами, вибір застосовного права суд здійснює на підставі колізійної норми.

Порядок застосування іноземного права має важливе практичне значення. При його застосуванні виникають питання, які доводиться вирішувати суду: з’ясовувати і тлумачити іноземні закони, встановлювати зміст іноземного закону тощо.

Іноземне право повинно застосовуватися судами України так, як воно застосовувалося б у країні, де це право діє. Так, якщо звичай визнають джерелом МПП, суд України також повинен керуватися ним при винесенні рішення.

У процесі визначення норми матеріального права першим, ключовим питанням є питання про те, чи входить в обов’язок суду при наявності правовідносин з іноземним елементом установлення права, що повинно застосовуватися. Друге питання — чи повинен суд у разі застосування іноземного права встановлювати зміст останнього.

Вітчизняні та західноєвропейські вчені на перше питання дають, як правило, позитивну відповідь: суд зобов’язаний в силу посади, що займає (ex officio), за своєю ініціативою застосовувати колізійні норми і тим самим — іноземний закон, незалежно від того, чи посилаються на нього сторони.

Відповідаючи на друге запитання, треба зауважити, що суд зобов’язаний також встановлювати зміст норм іноземного права, які підлягають застосуванню. Разом з тим сторони повинні допомагати суду.

Відповідно до ст. 9 ЦПК, з метою з’ясування змісту норми права іншої держави суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, можуть подавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, на які вони посилаються у підтвердження своїх вимог або заперечень, а також іншими засобами сприяти суду у з’ясуванні їх змісту.

Для визнання іноземного права велике значення мають угоди про правову допомогу, в яких містяться правила про надання взаємної інформації про чинне або про те, яке було раніше чинним в іноземній державі, законодавство та судову практику. Наприклад, у ст. 15 «Надання інформації» Договору між Україною та Литовською Республікою, закріплено, що «центральні органи Договірних Сторін надають один одному на прохання інформацію про чинне або те законодавство, яке раніше діяло в їх державах, та про питання його застосування установами юстиції». Аналогічне правило є в усіх інших двосторонніх угодах про правову допомогу, а також у Конвенції держав-членів СНД.

Визнаючи необхідність двостороннього інформаційного обміну правовими актами, Уряди України та Російської Федерації 8 лютого 1995 р. уклали Угоду про обмін правовою інформацією.

Нарешті, суди України мають унікальну можливість отримувати інформацію відносно іноземного законодавства, завдяки участі України з 1995 р. в Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства від 1968 р. та приєднанню України до Додаткового протоколу до цієї Конвенції від 15 березня 1978 р. Головною метою Конвенції є створення системи міжнародної взаємодопомоги судовим органам держав-учасниць в отриманні інформації щодо іноземного законодавства. Згідно із ст. 1 Конвенції, «договірні сторони зобов’язуються надавати одна одній, відповідно до положень цієї Конвенції, інформацію щодо свого законодавства і процедур у цивільній і комерційній сферах, а також щодо їх судової організації».

Існують особливості підготовки до судового розгляду справ з участю іноземного елементу з питань подання доказів, звернень судів України з дорученнями до іноземних судів і виконання судових доручень іноземних судів.

Як докази одна із сторін може подавати документи, що видані іноземними владами. Але треба пам’ятати, що такі документи визнаються в Україні дійсними лише за наявності консульської легалізації. Це загальне правило випливає з Консульського Статуту України. Відповідно до нього консул легалізує документи й акти, складені за участю влад консульського округу, або такі, що виходять від цих влад. Органи України приймають такі документи і акти до розгляду лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є України і відповідна держава перебування. Консульська легалізація полягає у встановленні й засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (ст. 54).

Правило про консульську легалізацію міститься також у Консульських конвенціях. Розглянуті правила про дійсність документів (їхню легалізацію) діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу. Так, у ст. 29 Договору між Україною і КНР записано, що документи, які були складені або засвідчені судом чи іншою компетентною установою однієї Договірної Сторони, дійсні при наявності підпису та офіційної печатки. У такому вигляді вони можуть прийматися судом або іншою компетентною установою другої Договірної Сторони без легалізації. Офіційні документи, складені на території однієї Договірної Сторони, можуть мати доказову силу офіційних документів і на території другої Договірної Сторони.

По суті аналогічно вирішене питання про дійсність і доказову силу офіційних документів в Конвенції держав-членів СНД, а також в угодах про правову допомогу та правові відносини між Україною та Литовською Республікою, Республікою Грузія, Республікою Польща, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Молдова, Монголією.

Разом з тим, слід зазначити, що 10 січня 2002 р. Верховною Радою України прийнято Закон, відповідно до якого Україна приєдналася до багатосторонньої Конвенції, що скасовує вимоги легалізації іноземних офіційних документів, укладеної в м. Гаага 5 жовтня 1961 р. Конвенція набула чинності для України 22 грудня 2003 р. і застосовуватиметься у відносинах з державами, що не висловили заперечень проти приєднання України до Конвенції. Починаючи з 22 грудня 2003 р. документи, які мають бути представлені на території однієї з Договірних держав, звільняються від консульської легалізації. Єдиною формальною вимогою, що матиме місце при застосуванні Конвенції, є проставлення апостиля компетентним органом відповідної держави. Апо-стиль — це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав—учасниць Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, яким скріплено відповідний документ.

Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції, це означає, що на території України не прийматимуться документи, виконані на території цих країн і завірені апостилем, а продовжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Відповідно до вимоги ст. 6 Конвенції, Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. повноваження на проставлення апостиля на документах, виданих на території України, надано:

— Міністерству юстиції — на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України;

— Міністерству освіти і науки — на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти й науки;

— Міністерству закордонних справ — на всіх інших видах документів.

Таким чином, розглянуті правила про дійсність (легалізацію) документів діють, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, відповідно до яких вони можуть прийматися судом чи іншою компетентною установою Договірної Сторони без легалізації.

Витребування і отримання доказів від іноземних установ можливе у порядку надання правової допомоги. Оскільки суд може діяти в межах території своєї держави, виконання процесуальних дій у такому разі можливе лише шляхом його звертання за сприянням до судів інших держав. У широкому розумінні слова міжнародна правова допомога — це сприяння, яке надається судами та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої держави у зв’язку з розглядом цивільних справ. Виходячи зі змісту міжнародних угод про правову допомогу, можна виділити такі види міжнародної правової допомоги у цивільних справах: складання і пересилання документів, вручення документів, проведення дій щодо забезпечення доказів — огляд, призначення експертизи, допит сторін, третіх осіб, свідків, експертів, видача речових доказів; розшук осіб, визнання і виконання іноземних судових рішень.

Договорами про правову допомогу передбачений по суті єдиний порядок вручення документів. Так, у ст. 9 Договору між Україною та Естонською Республікою визначено, що запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою держави або забезпечені засвідченим перекладом. У тих випадках, коли документи складені не мовою запитуваної Договірної Сторони або не забезпечені перекладом, вони вручаються одержувачу, якщо він згоден їх прийняти. У проханні про вручення повинні бути вказані точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню. Якщо вказана у проханні про вручення адреса виявилась неповною або неточною, запитувана установа, згідно із своїм законодавством, вживає заходів щодо встановлення точної адреси.

Безумовно, велике значення для підготовки справи до судового розгляду за участю іноземних осіб має приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, укладеної 15 листопада 1965 року в місті Гаага (далі — Гаазька Конвенція від 15 листопада 1965 р.).

Крім прохання до іноземного суду про вручення та витребування документів судам часто доводиться звертатися до них з дорученням виконати й інші процесуальні дії. Таким чином, у міжнародному цивільному процесі під судовим дорученням розуміють звернення суду однієї держави до суду другої держави з проханням про виконання процесуальних дій на території другої держави. Відповідно до ст. 415 ЦПК, суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи й огляду на місці тощо). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема, двосторонніми міжнародними договорами України про взаємну правову допомогу, Конвенцією про вручення за кордоном судових та по-засудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р. та Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. (далі — Гаазька Конвенція від 18 березня 1970р.), до яких Україна приєдналася 19 жовтня 2000 р.

Практично у кожному міжнародному договорі України про правову допомогу та правові відносини визначений перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів. Так, у ст. 6 Конвенції держав-членів СНД закріплений такий обсяг допомоги у цивільних справах: «Договірні Сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інший дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, у тому числі складання та пересилки документів, проведення оглядів, передачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, свідків, експертів, розшуку осіб, визнання та виконання судових рішень, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів».

Практичне значення має питання про зміст і форму доручення про надання правової допомоги. Аналіз міжнародних договорів дозволяє зробити висновок, що в дорученні (клопотанні) про надання правової допомоги з цивільних справ повинні міститися такі реквізити:

1) найменування запитуючої установи;

2) найменування запитуваної установи;

3) назва справи, з якої запитується правова допомога;

4) імена і прізвища сторін, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а щодо юридичних осіб — їх назва і місцезнаходження;

5) імена і прізвища, адреси представників сторін;

6) зміст клопотання і необхідна для його виконання інформація, зокрема, імена, прізвища й адреси свідків, якщо вони відомі, докази, які можуть бути отримані, або інша процесуальна дія, яку потрібно провести, запитання, які потрібно поставити особам у ході опитування, документи або інше нерухоме чи особисте майно, що підлягає огляду і т. ін.

Клопотання про надання правової допомоги має бути засвідчене підписом компетентної посадової особи і скріплене гербовою печаткою запитуючої Договірної Сторони. Договірні Сторони можуть застосовувати двомовні бланки для клопотань про надання правової допомоги.

При виконанні клопотань про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. Проте на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми Договірної Сторони, від якої виходить доручення, якщо вони не суперечать законодавству її держави. Якщо запитувана установа не компетентна виконати клопотання, вона пересилає клопотання компетентній установі, повідомивши про це запитуючу установу. Якщо точна адреса особи, відносно якої складене клопотання, невідома, запитувана установа вживає відповідних заходів щодо її встановлення. На клопотання запитуючої установи запитувана установа повідомляє у відповідний час безпосередньо запитуючу установу і сторони про місце і час виконання клопотання. Після виконання клопотання запитувана установа пересилає документ запитуючій установі. У випадку, коли клопотання не може бути виконане, запитувана установа повертає клопотання запитуючій установі, повідомляючи про підставу невиконання клопотання.

У порядку виконання судових доручень суди повинні вжити заходів щодо забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу. Судові виклики і повідомлення здійснюються врученням повісток. Разом з тим, відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., судові працівники повинні направляти центральному органу запитуваної Держави прохання про вручення судового документа згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. Порядок вручення повісток такий самий, який встановлено для вручення інших документів. У разі необхідності установи юстиції Договірних Сторін надають за клопотанням допомогу при встановленні адрес осіб, які перебувають на їх території. Слід підкреслити, якщо адреса особи, якій необхідно вручити документ, невідома, Конвенція від 15 листопада 1965 р. не застосовується (ст. 1 Конвенції). Запитувана установа здійснює вручення повісток відповідно до правил, які діють в її державі. Підтвердження вручення повісток також оформлюється відповідно до правил запитуваної Договірної Сторони. Але згідно з договорами про правову допомогу у підтвердженні мають бути зазначені час, місце, спосіб вручення. Формуляр підтвердження про вручення документа також додається до Конвенції від 15 листопада 1965 р.

Слід мати на увазі, що розгляд справи за відсутності будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою для скасування рішення, а також для відмови у визнанні та виконанні судових рішень (останнє передбачено міжнародними договорами про правову допомогу).

Відповідно до внутрішнього законодавства України та правил міжнародних договорів, при зверненні українських судів до іноземних, а також під час виконання судами України доручень іноземних судів застосовуються, як правило, такі способи направлення доручень:

1) дипломатичний порядок зносин установ юстиції України з установами юстиції держав, з якими не укладені договори про правову допомогу або міжнародні угоди з якими передбачають дипломатичний порядок зносин;

2) безпосередній порядок зносин (зносини установ юстиції через свої центральні органи). Такий порядок визначений у міжнародних договорах про правову допомогу, Гаазькими конвенціями від 15 листопада 1965 р. та від 18 березня 1970 р., а також інструкцією Міністерства юстиції СРСР «Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ» від 28 лютого 1972 р. (далі — Інструкція від 28 лютого 1972 р.).

3) змішаний порядок зносин установ юстиції.

Згідно з дипломатичним порядком зносин, суд запитуючої держави надсилає доручення до свого Міністерства закордонних справ, яке через своє посольство чи консульство звертається до Міністерства закордонних справ запитуємої держави, а вже останнє надсилає доручення у відповідний суд з проханням про його виконання.

Дипломатичний порядок зносин передбачений, наприклад, у двосторонніх договорах про правову допомогу, укладених СРСР з Іракською Республікою, Народно-демократичною Республікою Ємен, Республікою Кіпр, Туніською Республікою, Фінляндською Республікою, а також у Конвенції між СРСР та Італійською Республікою. (Вказані договори зберігають силу для України.)

Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. також передбачає можливість отримання доказів дипломатичними службовцями чи консульськими агентами. Згідно з ч. 1 ст. 15 цієї Конвенції, «у цивільних або комерційних справах дипломатичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може без застосування примусу отримувати докази від громадян держави, яку він представляє, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє».

При безпосередньому порядку зносин суд однієї сторони надсилає доручення центральному органу юстиції своєї країни, який, у свою чергу, передає його центральному органу юстиції іншої країни, а той надсилає доручення органу, компетентному його виконати. Доручення надсилаються Центральному органу держави виконання без посередництва будь-якого іншого органу цієї держави. Порядок виконання судових доручень встановлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами. Більшість двосторонніх договорів про правову допомогу, а також Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. передбачають надання допомоги у цивільних справах судам через свої центральні установи, якщо договорами не встановлене інше. До центральних установ, як правило, належать Міністерства юстиції. І тільки за договорами, укладеними між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією, до центральних установ Сторони відносять не тільки Міністерство юстиції, а й Верховний Суд. Доручення іноземних установ юстиції, що надіслані безпосередньо до судів, виконуються тільки за вказівкою Міністерства юстиції України (п. 2 Інструкції від 28 лютого 1972 р.).

Дещо інакше вирішене питання про порядок зносин у Конвенції держав-членів СНД. Згідно із ст. 5 цієї Конвенції в редакції 28 березня 1997 р. компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарія. Таким чином, Конвенція передбачає і змішаний порядок зносин судів різних держав.

Разом з тим, як виняток із загального правила, деякі договори, які закріплюють порядок зносин через центральні установи, передбачають і можливість вручати та допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи. Проте при цьому не можуть застосовуватися заходи примусового характеру, оскільки дипломатичні та консульські представники не мають ніяких судових функцій.

При наданні правової допомоги Договірні Сторони користуються державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів державною мовою іншої сторони або російською чи англійською, якщо це передбачено міжнародним договором.

Внутрішнє процесуальне законодавство, а також міжнародні договори про правову допомогу передбачають підстави для відмови у наданні правової допомоги. Із ст. 415 ЦПК випливає, що суди України не виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів у випадках, коли: 1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

По суті, такі ж підстави для відмови у наданні правової допомоги містяться в договорах про правову допомогу. Так, згідно з Конвенцією держав-членів СНД у проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо надання такої допомоги може заподіяти шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони. У разі відмови у проханні про надання правової допомоги запитуюча Договірна Сторона негайно повідомляється про причини відмови (ст. 19 Конвенції в редакції від 28 березня 1997 р.). Крім того, у Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. підкреслено, що у виконанні судового доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що згідно з внутрішнім законодавством, запитувана Держава заявляє про свою виключну юрисдикцію щодо справи, якої стосується доручення, або що її законодавство не передбачає порушення справи з даних підстав (ч. 2 ст. 12 Конвенції).

Дата добавления: 2017-02-01