Функціоналістський та конфліктологічний підходи 2 страница

У працях Г. Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.

Предмет і методологія соціологічного пізнання

Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Г. Спенсера, запозичені з природничих дисциплін, не заступають, проте, положень його теорії, присвячених специфіці соціального пізнання. Тут Г. Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, що вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються і є розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.

Предмет соціології, за Г. Спенсером, — це стадії зростання, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його частин та інституцій, творення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків. Він був одним із перших, хто звернув увагу на роль конфліктів у процесі еволюційного розвитку людського суспільства.

Всупереч ярликам "простолінійного позитивіста" Спенсер застерігає щодо небезпеки короткозорості надмірного каузального моделювання, підкреслює значення абстрактного теоретизування. Його не без підстав вважають автором "перших правил соціологічного методу", що відіграли важливу роль у формуванні принципів соціологічного пізнання.

Спенсер першим обґрунтував функціональний аналіз, теорію еволюційного розвитку суспільства, історично узагальнив системний підхід до соціальних процесів. Значним є його внесок в аналіз соціальних інституцій, методологію соціальних досліджень, а також у багатьох інших доробках соціологічного теоретизування.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

АЛЕКСІС ДЕ ТОКВІЛЬ (1805-1859)

Основна тема роздумів та досліджень

До останнього часу ім'я французького Історика, соціолога і політика XIX ст. А. де Токвіля було знайоме лише вузькому колу спеціалістів з історії політичних учень. Ренесанс його творчих ідей приблизно із середини минулого століття пояснюється тим, що французький мислитель був одним із фундаторів політичного лібералізму, суспільно-політичної течії, яка у XX ст. поширилась у всьому світі.

Своєрідна розробка таких актуальних саме тепер проблем, як демократизація суспільного життя, забезпечення громадянських прав і свобод, соціальної рівності та справедливості, висунула А. де Токвіля в ряд найоригінальніших соціологів свого часу. Основна тема його роздумів і досліджень — історичний злам, що відбувається у XIX ст. в усіх сферах тогочасної людської спільноти. Головні праці вченого "Демократія в Америці" (1835), "Старий порядок і революція" (1856) присвячені осмисленню народження нового суспільства, яке він називає демократичним, протиставляючи його старому аристократичному (феодальному) суспільству.

Об'єкт і метод досліджень

Аналізуючи праці А. де Токвіля, можна дійти однозначного висновку, що об'єктом досліджень для нього є суспільство в цілому. Щоправда, він майже не висловлює думок, що таке суспільство і як слід вивчати його. Проте погляд вченого на цю тему завуальовано наявний в аналізі конкретних суспільств. У цілому його філософсько-соціологічні та політичні погляди близькі до поглядів французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689—1755). Тому не випадково в наші дні працю А. де Токвіля "Демократія в Америці" часто-густо порівнюють з одним із основоположних творів Монтеск'є "Про дух законів", який просякнутий пафосом заперечення феодальних відносин та ідеєю нового (демократичного) устрою суспільства.

Токвіль продовжує лінію Монтеск'є, але стосовно конкретно-історичних суспільств ХУШ—XIX ст. — французького та американського. Насамперед він осмислює демократичний досвід СІЛА, систематизуючи величезну кількість фактів з політичного, соціального і культурного життя американського суспільства. Укорінення американської демократії вчений пояснює історичними умовами, юридичними законами і звичаями населення. На його думку, історичні та географічні умови менш значущі для розвитку демократії, ніж юридичні закони. У свою чергу, останні менш важливі, ніж звичаї, мораль і релігія людей. За однакових умов, але за інших звичаїв і законів, зауважує французький мислитель, виникло б інше суспільство.

У своїх дослідженнях А. де Токвіль поєднує індуктивний і дедуктивний методи. Він уважно придивляється до конкретного суспільства, розкриває його родові риси, загальні тенденції, характер цілісних перетворень. Разом з тим в оцінках суспільної конкретики вчений виходить з певних ціннісних критеріїв, серед яких пріоритетне місце посідають свобода, демократія, рівність, добробут, розвиток культури.

Французьке суспільство, кризу його, революцію А. де Токвіль розглядає крізь призму уроків американської демократії. Основну причину руйнування минулого (феодального) ладу він вбачає в наявності у французькому суспільстві соціокультурно розмежованих класів і груп, які за відсутності політичної свободи неспроможні були виробити почуття солідарності, таке необхідне для єднання політичного організму.

Демократія, свобода і рівність

Феномен демократії є лейтмотивом роздумів та досліджень А. де Токвіля. На його думку, демократія зрівнює умови соціального існування. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, в якому повалено старий неегалітарний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут є лише індивідуальні відмінності поміж людьми, пов'язані з їхніми неоднаковими здібностями, освітою, добробутом. В історичному розвитку А, де Токвіль вбачає реалізацію двох основних законів. По-перше, всі конкретні суспільства, незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку, рухаються в напрямі демократії. До того ж цей процес пов'язується не тільки із заможними соціальними класами і групами, він зачіпає усі верстви суспільства. По-друге, демократичний устрій тісно пов'язується з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації в цілому. Новий час, за А. де Токвілем, несе в собі демократію, свободу, рівність, процвітання в усіх суспільних сферах.

У демократичному суспільстві, вважає французький мислитель, свобода не може ґрунтуватися на нерівності, лише рівність є умовою існування, а тому охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об'єднання та організації, свободою преси, волелюбними звичаями і віруваннями людей. У свободі та рівності А. де Токвіль вбачає потужні фактори руйнування старого аристократичного суспільства. При цьому свободу він витлумачує як відсутність у суспільстві сваволі й супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон.

Разом з тим, зауважує А. де Токвіль, любов людей до свободи і їх прихильність до рівності в реальному житті — зовсім різні речі. Вони перетинаються і збігаються лише у крайньому, ідеальному випадку. Насправді свобода і рівність нерідко суперечать одна одній. Так, розширення політичних та економічних свобод може супроводжуватися активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності в суспільстві. І навпаки, досягнення рівності може бути пов'язане з усуненням певних політичних і економічних свобод. Отже, гармонізація відносин між свободою і рівністю є актуальним питанням суспільного життя. Принципове вирішення дилеми свободи і рівності вчений вбачає у широкому розгортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. На його думку, тільки демократична держава у змозі організувати суспільство так, що воно й надалі зберігатиме свободу і рівність як основні принципи розвитку.

Індивідуалізм у демократичному суспільстві

Індивідуалізм А. де Токвіль називав стрижневою ознакою демократичного етосу. Суттєвими тут є два аспекти. З одного боку, індивідуалізм — це уособлення людей, люди схильні замикатися у вузькому сімейному і дружньому колі. Цей аспект має демократичне походження і з вирівнюванням умов існування людей підсилюватиметься. Однак, з іншого боку, індивідуалізм свідчить про зближення людей, чому сприяє й те, що вони рівні між собою. За умов демократії люди позбавляються слухняності, довіри до зовнішніх авторитетів, вони більше апелюють до власного розуму, і хоча зв'язки між ними послаблюються, вони поважають права одне одного, цінують взаємодопомогу і співпрацю.

Небезпека нового деспотизму

Перехід до демократичного суспільства супроводжується, за А. де Токвілем, руйнуванням попереднього політичного режиму, але аж ніяк не централізованої державної влади. Остання тут ще більше посилюється, що погрожує встановленням нового, демократичного деспотизму. Уособлені індивіди, залишившись один на один з державою, легко підкоряються їй. Проголошення рівності ще не дає гарантій свободи. Щоб користуватися плодами демократії, людям слід навчитися нею керувати. Небезпека нового деспотизму, надмірної централізації державної влади за-побігається розвитком самоврядування, укріпленням общини, створенням великої кількості добровільних асоціацій. Необхідним гарантом свободи є поширення в суспільстві релігійних вірувань і звичаїв.

А. де Токвіль — теоретик демократичного устрою суспільства, один із родоначальників політичного лібералізму. Індивід є для нього абсолютною цінністю, він заперечує диктат одного індивіда над іншим, як і держави над індивідом. Останній розглядається як носій невід'ємних прав захисту політичних і громадянських свобод від сваволі державної влади. Політичний лібералізм проголошує свободу вибору, свободу висловлення думок, свободу дії. Разом з тим він передбачає широку участь громадян у політичному житті, політичну відповідальність, політичний плюралізм, що розуміється як залежність політичного центру від суспільства. У контексті історії соціологічної думки значення праць А. де Токвіля полягає передусім у конкретно-історичному аналізі проблеми демократії.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

КАРЛ МАРКС (1818-1883)

Наукове значення та ідеологічна заангажованість вченого

К. Маркса слушно називають найвпливовішим соціальним мислителем XIX ст. Цьому століттю революцій відповідав революційний характер марксистської теорії. Вона виросла з просвітницьких, гуманістичних ідей: створити усім людям гідні умови життя, забезпечити прогресивні зміни суспільного устрою, відкрити і використати закони його розвитку.

Унікальність постаті К. Маркса в тому, що він водночас втілював революційного вождя і соціального дослідника, заклав радикально нову традицію соціологічного аналізу. На його творах і теоретичних висновках позначився тиск революційних цілей, глибокі наукові розвідки насичені політичними включеннями. Завдання наукового аналізу часто визначалися ідеологічними намірами, що надавало їм актуальності, життєвості, зумовлюючи водночас і певну однобічність, внутрішню суперечливість теоретичних положень. Революційний пафос, публіцистичність, спрямованість на дію іноді завдавали шкоди теоретичній обґрунтованості. Марксизм — одна з небагатьох теоретичних конструкцій, що ніколи не приховувала своїх ідеологічних засад, відверто проголошуючи їх. Ця форма соціологічної теорії невіддільна від політичного, морально-ціннісного застосування її. Наукові цілі не можна відокремити від політичних, а це, на думку послідовників К. Маркса, не тільки не робить таку теорію менш науковою, а навпаки, робить її "більш ніж науковою". Саме ідеологічний резонанс сприяє періодичному поверненню інтересу до марксистського підходу.

На відміну від ліберальних чи консервативних спрямувань соціальних теоретиків, Марксові соціологічні висновки мали на меті не модернізувати сучасні йому соціальні відносини, а заперечити, подолати цю фазу суспільного розвитку разом з її теоретичним відображенням. К. Маркс був безперечним лідером нової генерації соціальних дослідників, гаслом якої стало відокремлення себе від попередніх вчень, створення "істинної науки про суспільство". Він не мав теоретичних попередників (хоч очевидний вплив ідей Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Людвіга Андреаса Фейєрбаха, Адама Сміта, Шарля Луї Монтеск'є та багатьох інших). Він дав життя революційно новому напряму, заклав одну з головних парадигм, традицій соціологічного пізнання (включаючи широкий ліворадикальний соціальний критицизм, конфліктологію, гуманістичну соціологію тощо). Найяскравіший представник західноєвропейської філософської культури XIX ст. К. Маркс, як ніхто інший, справив могутній вплив на світ ідей XX ст.

Загальна доктрина: світоглядний матеріалізм, економічний детермінізм, історизм

К. Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти продукцію, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій живуть, а зі зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).

Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за К. Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обґрунтування соціально-філософських висновків, хол істинний підхід.

Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології — спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні та юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їх загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.

Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі — переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.

Аналіз капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують, і відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.

К. Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський" античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична — комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Класовий конфлікт

Історія людства, за Марксом, — це історія класової боротьби. Як тільки в примітивному суспільстві починається диференціація, воно поділяється на класи — соціальні спільноти, що характеризуються певним місцем у процесі виробництва, у розподілі благ та влади. Якщо інтереси класів несумісні, боротьба набуває антагоністичного характеру. Вона стає головною детермінантою соціального процесу, зберігає потенційну можливість відкритого зіткнення — соціальної революції.

К. Маркс залишиться в історії соціологічної думки родоначальником конфліктологічної традиції. Незалежно від історичної долі теоретичних передбачень, практичної реалізації ідей його вчення, головні Марксові наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення зберігають аналітичну продуктивність. Найбільш вживані з них у царині соціології — це моделі класового конфлікту. Хоча кожна з численних конфліктологічних концепцій пропонує свою версію або модифікацію класового конфлікту (або соціального конфлікту взагалі), наріжними залишаються положення, висунуті в "Комуністичному маніфесті" й "Капіталі".

Результати досліджень соціальних конфліктів можна звести до таких тез (за схемою американського соціолога Джонатане Тьорнера).

1. Зі збільшенням рівня продуктивності суспільного виробництва зростає поділ праці, і навпаки.

2. Зростаючий поділ праці в суспільстві призводить до посилення нерівності.

8, ЗІ збільшенням продуктивності виробництва зростають згуртованість, солідарність пригноблених.

4. Чим більша класова солідарність пригноблених, тим вірогідніше загострення конфлікту між тими, хто панує, і тими, хто пригнічений та експлуатований:

— посилення класової солідарності залежить, у свою чергу, від рівня зв'язків, спілкування між пригнобленими, які зростатимуть зі збільшенням освіти останніх, рівня урбанізації суспільства, поширенням спільного досвіду громадського життя;

— збільшення кількості пригноблених, які усвідомили спільність своїх інтересів, теж приводить до посилення класової солідарності. Це усвідомлення спільності залежатиме від поширення почуттів відчуження серед гноблених, від масштабу нерівності, від активності панівного класу, спрямованої на розкол пригноблених, від ступеня заниження поцінування праці, від рівня дегра-даційної мобільності в суспільстві;

— розвинення ідеології єднання також приводить до збільшення класової солідарності. Воно залежатиме від здатності пригноблених рекрутувати ідеологічних лідерів, від можливості панівних класів керувати соціалізацією підпорядкованих їм, від здатності владної верхівки спрямовувати засоби масової комунікації на протидію ідеологічному згуртуванню пригноблених.

5. Рівень конфліктності між гнобителями і гнобленими, можливість застосування насильства залежатимуть від ступеня поляризації між ними, оскільки чим більшою є класова солідарність пригноблених, тим ця поляризація глибша, що справедливо і в разі зміцнення солідарності між гнобителями.

У класовому розшаруванні суспільства визначальною є позиція людини щодо засобів виробництва. Один клас прив'язаний до виробничих відносин, що відживають і стають перешкодою історичному прогресові, а інші, навпаки, втілюють нові виробничі відносини, які покликані сприяти зростанню продуктивних сил, побудові прогресивнішої соціальної організації. Носієм таких відносин у Марксовій теорії є робітничий клас. Саме сплав економічних і політичних вимог робітничого класу робить його таким суб'єктом.

Відчуження

Феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Це дуже важлива для Марксового аналізу капіталізму категорія. Водночас зі зростанням влади людини над природою зростає відчуження її — одне з головних (поряд з експлуатацією людини людиною) звинувачень капіталізму, яке зробило прихильниками марксизму багатьох інтелектуалів Заходу. Людина відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. К. Маркс наголошував, що відчуження — це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного, воно іманентно властиве йому. Звідси випливає гуманістичний пафос критики капіталістичного ладу, розвінчування його дегуманізуючого й фетишизуючого тиску на особу, висновок про неминучість революційного подолання цього ладу.

У теорії історичного матеріалізму Маркс накреслив теоретичні моделі соціальної революції, політичного конфлікту, теорії ідеології, що визначили підхід до цих суспільних явищ на тривалий час

ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС (1820-1895)

Друзі, соратники, однодумці — К. Маркс і Ф. Енгельс — дивовижний приклад сорокарічної плідної праці, яка ніколи не була затьмарена. Провідним у цьому тандемі був К. Маркс, Ф. Енгельс не заперечував* їхнє спільне дітище отримало найменування від імені лише першого. Ідеологічна доктрина, соціальна філософія — це всесвітньо відомий марксизм. Проте стосовно соціологічної теорії доречніше говорити про марксо-енгельсову концепцію, якщо вже не про "енгельсизм".

Саме завдяки Ф. Енгельсу К. Маркс звернувся до соціологічної проблематики, соціологічні розробки та політекономічні екскурси першого вплинули на напрям Марксової думки. Піонерні дослідження Ф. Енгельсом становища робітничого класу в Англії — один з найбільш вдалих прикладів емпіричного Й аналітичного розгляду соціальних відносин, процесів урбанізації за умов капіталізму, розкриття антигуманної сутності капіталістичного ладу тих часів.

Увагу К. Маркса привернули також гостра критика Ф. Енгельсом праць буржуазних політекономів, інтерпретація феномену приватної власності, акцентування уваги на негативних аспектах конкуренції та індивідуалізму людей у буржуазних суспільних відносинах, необхідності революційної зміни їх. Багато політ-економічних положень, розвинутих К. Марксом, започатковував Ф. Енгельс. Отже, є справедливою думка, що Ф. Енгельс був значною мірою предтечею соціологічної теорії К. Маркса, а його ідеї — соціологічною складовою спільних робіт основоположників марксизму.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Реально работает! Стоит 260 грн

Новая методика похудения для полных женщин

§ 2. Соціологічна думка в Україні (кінець XIX — початок XX ст.)

Соціологічна думка в Україні пов'язана з теоретичними узагальненнями та ідеями багатьох мислителів минулого, яких можна віднести до вітчизняної протосоціології. Це Михайло Драгоманов, Олександр Потебня, Іван Франко, Федір Вовк, Микита Шаповал та ін. У своїх соціально-філософських роздумах, культурологічних та історичних дослідженнях вони торували шлях соціології в Україні у контексті загальноєвропейського наукового і культурного руху. Розвиток соціологічної думки визначався двома головними тенденціями — універсальною і національною.

Універсальне, загальнонаукове в руслі спільної європейської традиції виявлялось у поширенні, аналізі й розвиткові передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей, застосуванні їх на вітчизняному ґрунті, у власному внеску мислителів у вирішення кардинальних проблем наукової дисципліни, що постали перед нею на початку XX ст.

Національною особливістю розвитку соціології на терені України було тісне переплетення її із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, їй приділяли увагу видатні представники наукової і громадської діяльності. Це визначило не лише загальнонаукове, наднаціональне значення доробку українських мислителів, а й певну специфічність їхнього підходу до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.

Незалежно від національної належності (серед перших соціологів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони навчались і працювали (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, а в діаспорі переважно розвивалася українська соціологія пожовтневого періоду), усі вони представляють нашу вітчизняну історію соціології, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що є складовою світової соціологічної думки.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841-1895)

Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській протосоціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисципліни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресивний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін.

У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає "політична соціологія". Соціологію він розумів як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує усі галузі суспільствознавства, тобто у руслі класичної європейської традиції позитивізму. Водночас пропонувалися власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикувалися слабкості органістичних теорій, наголошувалося на особливому значенні історико-соціологічних чинників в аналізі фактів.

Багато уваги приділялося проблемам соціологічного методу (таким його складовим, як системність, багатофакторність розгляду, конкретно-історичний характер), об'єктивності історичного процесу, взаємозв'язку розвитку матеріальних потреб і прогресу ідей. Позитивістські принципи науковості реалізувалися у М. Драгоманова через запропонований ним метод "логічної семантики": аналітичного групування суспільних явищ, їх класифікації та типологізації. Суспільство у нього постає багаторівневою структурою, дослідження якої має доповнюватись історичною компаративістикою. Аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, використовувані ним поняття клас, соціальний стан, політична організація тощо були насичені соціологічним змістом, відзначалися новаторським на ті часи характером.

Соціологічні ідеї М. Драгоманова невід'ємні від його основних соціально-політичних поглядів. У публіцистичних творах, зокрема в "Чудацьких думках про Українську національну справу", розмірковуючи над проблемами соціального розвитку, прогресу, влади, порівнюючи соціально-класові структури різних регіонів, він обстоював принципи лібералізму, свободи совісті, духовного прогресу, виступав за невіддільність України від загальноєвропейського історичного процесу, проти національного відособлення.

У руслі драгоманівського розуміння завдань розбудови української державності значна увага приділялась принципам федералізму і централізму в політичному житті. Перевага віддавалась "федерації вільних громадян" та "федерації автономних країв" як передумові буржуазно-демократичних реформ. Драгоманов завжди залишався відданим ідеалам лібералізму.

< Попередня ЗМІСТ

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934)

Визначний історик, соціолог, державний і громадський діяч, голова Української Центральної Ради, перший президент України М. Грушевський багато зробив для вітчизняної соціології як її фундатор, теоретик, організатор. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (1919—1924), головним завданням якого була культурно-просвітницька, лекторська та видавнича (видруковано 13 книг) діяльність.

У науковій творчості "історика-соціолога", як називав себе М. Грушевський, втілилося його розуміння суспільних функцій соціології, її органічного поєднання із громадсько-політичною діяльністю, що виявилося в увазі до практично-політичних проблем розбудови Української держави, а також у наголошенні на її універсальних функціях як науки "найбільш соціально виховуючої". Він приділяв значну увагу аналізові соціально-класової структури міста і села, динаміці суспільно-політичних настроїв, державному устрою, етносоціології та етнополітиці тощо.

Виразною ознакою його соціологічних праць є позитивізм. Він ґрунтується на контівському розумінні близькості соціології та історії, фактологічних підвалинах обох дисциплін, а також дюркгеймівській теорії пізнання з наголосом саме на соціальне, а не на індивідуальне, на здобутках порівняльної психології. Сприйняття передових соціологічних та психологічних ідей Бміля Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля, Вільгельма Вундта та ін., з якими М. Грушевський познайомився під час перебування у Парижі, Лондоні, Лейпцизі, сприяло побудові власної соціологічної концепції — концепції "генетичної соціології". Так називався теоретичний курс, який він читав в Українському соціологічному інституті та виклав у праці "Початки громадянства (генетична соціологія)" (Відень, 1921). Головна її тема — виникнення суспільності ("Що таке суспільство та завдяки чому воно можливе?") — була в центрі соціологічного теоретизування того часу. Розглядались універсальні соціокультурні зрушення періоду модернізації, індустріалізації, що спостерігалися в країнах Європи, проблеми соціального порядку, трансформації ціннісних і нормативних систем, традицій, колективних уявлень, тобто ставилося завдання дослідити систему базових цінностей на матеріалі етнографії, порівняльної антропології, історії України.

Дата добавления: 2017-02-01