Функціоналістський та конфліктологічний підходи 3 страница

Заслугою М. Гру шевського є також популяризація поглядів провідних соціологів. Водночас він запропонував оригінальну концепцію законів еволюції суспільства, методологічні підходи до вивчення "колективності і солідарності" суспільності, використання цієї концепції на українському ґрунті. Він обґрунтовував вирішальну роль у трансформації людського суспільства конкуренції індивідуалістичних та колективістських традицій, періодичного чергування їх як основи ритму соціальної еволюції.

М. Грушевський дотримується такого розуміння закономірності соціальних процесів, яке не зводилося до визнання вирішальної дії одного чинника (біологічного, економічного, етнокультурного), а передбачало врахування чинників психології та "свідомої волі", "обов'язкового неавтоматизму" закономірних тенденцій тощо. Наголошує, що без встановлення й аналізу певних законів суспільного розвитку соціологія як наука неможлива. Його розуміння завдань соціологи виходило з необхідності виявлення основного і постійного, такого, що становить основу соціальних процесів і, таким чином, співзвучне теорії "ідеальних типів" Макса Вебера.

У руслі практичного застосування соціологічних знань чільне місце у творчості першого президента України посідали проблеми формування громадянського суспільства. Завдання організації й самоорганізації української спільноти, первинних форм громадянськості, поєднання національних і соціальних завдань у процесі відбудови державності були в центрі уваги теоретика-аналітика й активного політичного лідера. За умов браку національної свідомості, нерозвиненої соціальної структурованості суспільства всі свої надії М. Грушевський покладав на "народну Україну", на "громадянську солідарність" як рису, притаманну українському народові. Грушевський був прихильником "середньої політичної платформи", яка б об'єднала людність України без різниці верств і народностей, захисником принципів соціальної єдності та гармонії на демократичних засадах, прагнув довести можливість побудови "держави-громади" на ґрунті солідаризування соціальної спільноти. Ці положення мали лягти в основу нового громадянського суспільства України.

Думки видатного вченого, які ми знаходимо під рубрикою "Українські переживання", є прикладом застосування ідей "генетичної соціології" на вітчизняному етнокультурному матеріалі, прагнення вивчити доробок українознавства соціологічними методами, зробити "соціологічні акценти", аналізуючи історію українського населення. Ці "переживання" не було закінчено. Вони тільки накреслили напрями української гуманітарної науки і є, скоріше, науковим заповітом М. Грушевського.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Названа лучшая диета десятилетия

Уникальный способ похудеть за неделю на 10 кг!...

БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868-1920)

Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних концепцій Б. Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяльність з політичною. З юних років він зазнав утисків, тюремних ув'язнень за ліберально-демократичні погляди, прихильність до українського національного руху.

Аргументи Б. Кістяківського на підтримку наукової соціологи, модель якої на межі століть натрапила на труднощі, вирізнялись оригінальністю й філософською глибиною. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об'єктивності істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської школи неокантіанства (а саме у провідних теоретиків її він навчався) наукову орієнтацію в аналізі соціального життя. Проблеми переоцінки підвалин соціології, підведення нового, відмінного від природничо-наукового фундаменту пов'язані з іменами М. Вебера, родоначальників феноменології. До них приєднувався у своїх роздумах український соціолог.

Над подоланням засилля психологізму в соціальних науках працював і Б. Кістяківський. Щоб уникнути в дослідженні людської поведінки впливу мінливих настроїв, очікувань, гри оцінок і намірів, слід зосередитися на констатаціях закономірностей, не-упередженому аналізові соціальних явищ, додаючи здобутки теоретичної й описової психології. Б. Кістяківський еволюціонував від позиції соціального психологізму (викладена у праці "Суспільство і особистість", опублікованій в Берліні 1899 р., і захищена як дисертація у Страсбурзькому університеті), згідно з яким суспільство є результатом взаємодії індивідів на ґрунті спільних почуттів, ідей, бажань тощо, до розуміння обмеженої ролі психологічних чинників у суспільному житті, до тлумачення суспільства як суспільності, що породжує почуття й прагнення, які не існують поза цією спільністю, як певної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних психічних станів.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення соціологією науковості. Перша пов'язана з формулюванням основних наукових понять "суспільство", "держава", "право", "культура" тощо. Особливий акцент було зроблено на розгляді категорії "можливість", ступенів історичної релевантності, на критиці формально-логічних методів, на з'ясуванні зв'язку між теоретичними поняттями, схемами інтерпретації і реальним повсякденним світом. Друга умова передбачає виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випадковості соціальних процесів, можливості й дійсності. Б. Кістяківський наголошував на тому, що головним при аналізі соціальних явищ є виявлення відношень причинності, застосування категорії закону. Хоча застосування категорії закону в соціальних науках відрізняється від застосування цього закону в природничих, його слід використовувати в поясненні окремого явища, події. Завданням соціології, за Б. Кістяківським, є встановлення причинних зв'язків, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, створюють конкретний образ його. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси. Звідси Б. Кістяківський виводить можливість використання абстрагованих формул причинних співвідношень для дослідження соціальних процесів. Запропонований Б. Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників. Він і донині залишається одним із досить поширених підходів теоретичної соціології.

Третя умова ґрунтується на вирішенні проблеми цінностей у соціологічному пізнанні. Кістяківський ставив її як проблему аналізу норм і ціннісних регуляторів, що впливають на соціальне життя. У розумінні місця ціннісних міркувань у процесі пізнання, тобто розведення "віднесення до цінності" й оцінки, Б. Кістя-ківський ішов за М. Вебером. Разом з тим він сповідував онто-логізацію поняття цінності в неокантіанському дусі. Б. Кістяків-ський обстоював передову на той час думку, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки в суспільному житті дослідник стикається зі сплетінням не тільки причинно-наслідкових зв'язків, а й певних уявлень про добро, справедливість, красу тощо.

Соціологія права

У соціології права реалізовувалися теоретико-методологічні принципи українського соціолога. Як показав Б. Кістяківський, право за своєю природою є цариною соціально-належного, ціннісного. Водночас воно належить і до сфери соціальних відносин, оскільки є сукупністю норм, що встановлюють компроміс між різними вимогами, груповими інтересами, соціальними силами. Отже, предмет потребує різних методів дослідження. Серед них Б. Кістяківський виокремив соціологічний, причинно умовлений, пов'язаний з наявними соціальними відносинами, структурою певного суспільства, законами розвитку його, та психологічний, пов'язаний з імперативно-атрибутивною природою правових переживань, або правосвідомістю. Правомірні також догматичний (юридичний) і нормативний (телеологічний) підходи.

В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931)

Визначний український громадський діяч та вчений В. Липинський залишив філософські обґрунтування політики, української державності, оригінальні соціологічні концепції. Він був провідником ідей консерватизму в соціальній організації у руслі думок Жоржа Сореля, Вільфредо Федеріко Парето, Роберта Міхель-са та ін., використавши їх для осмислення історії українського державотворення, його краху та перспектив відродження. "Традиція", "аристократія" та "нація" — ключові поняття соціальної філософії В. Липинського.

У його праці "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (Відень, 1926) викладено основні соціологічні ідеї: підкреслення творчого начала у розумінні історії та сучасного йому стану українського суспільства; доведення незавершеності історії і відкритості її в майбутнє; значення волі, розуміння власного призначення і пов'язані з цим завдання державотворення; політико-практичне спрямування соціологічного аналізу; використання історичних студій для накреслення орієнтирів побудови Української держави і проект конструювання останньої на ґрунті концепції утвердження української трудової монархії. Всупереч домінуючим на той час віровченням, передусім соціалістичному, в центр своєї моделі майбутньої держави Липинський ставить клас, який зміг би об'єднати і політично зорганізувати українську націю, клас, згуртований спільним економічним інтересом, традиціями, культурою, а саме клас хліборобів (тоді як ні буржуазія, ні пролетаріат не набули таких якостей).

Тільки клас хліборобів, аргументував В. Липинський, може витворити нову еліту, нову селянську аристократію, яка висуне лідера, персоніфікованого носія влади — монарха, тобто гетьмана відповідно до української традиції. В основі його розуміння суспільного розвитку лежить теорія еліт. Активна меншість "дає провід і править", тоді як пасивна більшість залишається об'єктом управління. Водночас еліти змінюють одна одну під дією об'єктивних і суб'єктивних факторів, наявних передумов. Це насамперед права володіння, управлінська здатність, стихійне прагнення до влади. Сума цих якостей має визначати "творчу еліту", різні типи її складаються з "войовників", "продуцентів" та "інтелігентів". Останніх він піддавав нищівній критиці за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Для виконання державотворчих функцій найбільш придатна хліборобська аристократія — перехідний тип між "войовниками" і "продуцентами".

Наголосимо, що аристократія, у розумінні В. Липинського, — це найкращі індивіди зі своєї верстви, найактивніша її частина, "класократія". Класократична організація суспільства спроможна поєднати порядок і свободу, традиції і прогрес, авторитет сильної влади зі свободою економічної і культурної самодіяльності широких верств населення, здатна бути перепоною на шляху революційного хаосу, "безголової революційної демократії" (остання часто рівнозначна охлократії).

Перешкоди в побудові української державності Липинський вбачав у нерозвиненості національної еліти, низькій політичній культурі. Він наполягав на необхідності поєднання на нашому фунті західних і східних культурних начал, побудови класократичної (близької за всіма ознаками до правової) держави в Україні.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная С

§ 3. Соціологічні концепції першої половини XX ст.

ВІЛЬФРЕДО ФЕДЕРІКО ПАРЕТО (1848-1923)

Італійський соціолог і економіст В.Ф. Парето був яскравим представником так званого психологізму в соціології. Характерна особливість цієї соціологічної орієнтації — концентрація уваги на психологічних, переважно ірраціональних аспектах соціального життя: почуттях, інстинктах, емоціях, гіпнозі, лібідо та ін. За допомогою такого роду психічних факторів прихильники психологізму інтерпретували соціальні процеси, намагаючись дати останнім власне несоціальне редукціоністське тлумачення.

Предметна царина соціології: нелогічні дії

У центрі уваги італійського соціолога перебувають дії "людських молекул". На його думку, ці дії корисно поділити на два типи: логічні й нелогічні. Логічні дії відповідають зразкам наукової діяльності, в межах якої чітко простежується логічний взаємозв'язок поставленої мети і засобів досягнення її. Такими е дії не тільки вченого, а й інженера, економіста, спекулянта. Усі вони знають мету своєї діяльності, а досягти її намагаються прийнятними для цього засобами.

Нелогічні дії — це дії людини, якими керує не раціональне знання про факти і зв'язки між ними, а віра, що випливає у кінцевому підсумку з почуттів та інстинктів. Саме цей тип дій, запевняє В.Ф. Парето, становить предметну царину соціології, її головний інтерес як науки.

У суспільстві, вважає вчений, нелогічні дії переважають. Логічні дії, раціональна мотивація дії поширені в суспільстві незначною мірою. Роль їх об'єктивно обмежена і не може бути визначальною для суспільного розвитку. Таке співвідношення логічних і нелогічних дій у загальній структурі вчинків людей не випадкове* Домінування нелогічних дій, їх ірраціональної мотивації — невід'ємна родова ознака "людських молекул". І хоч останні постійно виправдовують свої нелогічні дії, намагаючись репрезентувати їх як логічні, ірраціональний характер людської поведінки змінити неможливо. Ця ірраціональність досить стала, оскільки випливає з незмінної, ірраціональної природи самої людини.

Нелогічним діям не властиве раціональне логіко-експеримен-тальне мислення. Співвідношення мети і засобів тут або не усвідомлюється, або його просто не беруть до уваги, або воно взагалі відсутнє. У будь-якому разі адаптація засобів до мети в нелогічній дії досягається іншим способом, ніж у логічній. Як приклад нелогічної дії італійський соціолог наводить поведінку людини, яка, входячи до салону, знімає капелюха, верхній одяг, залишає їх у гардеробі та вітає присутніх. У цьому разі людина діє, на думку вченого, не на підставі логіки, а тому, що такий звичай.

Суспільство як соціальна система

Увагу В.Ф. Парето привертають передусім сталі механізми взаємодії складових елементів суспільства, які визначають його стан на певний момент часу. Водночас учений залишає поза увагою проблематику соціальної еволюції. Він вважає, що в соціальному світі, за винятком сфери логіко-експериментальної науки, прогрес чи розвиток відсутні. Історія свідчить, що мінливість людського суспільства має хвилеподібний характер. Той стан соціальної системи, до якого вона постійно повертається після чергових змін, В.Ф. Парето називає станом рівноваги. Інстинкти людей, їхні почуття та інтереси є тими сталими елементами суспільства, які забезпечують його рівновагу. Проте це не означає, що соціальний стан ґрунтується на гармонії інтересів і прагнень людей, навпаки, він формується в результаті боротьби суперечливих людських інтересів.

Суперечність інтересів у суспільстві зумовлюється його гетерогенністю, тобто суспільною розмежованістю на різноманітних підставах. За В.Ф. Парето, будь-яке соціальне розмежування здатне викликати конфлікт. Боротьба є всезагальним законом життя. Досліджуючи дію цього закону, вчений приділяє основну увагу еліті та масі, які співіснують і протиборствують у будь-якому конкретно-історичному суспільстві. Розмежовування суспільства на еліту і масу універсальне, оскільки зумовлене природною нерівністю людей та незмінністю їхньої психіки.

Еліта, яку В.Ф. Парето поділяє на дві категорії — правлячу та неправлячу, являє собою вищі верстви суспільства, маса — нижчі. Еліта енергійніша, розважливіша, прозорливіша, ніж маса, що підвладна звичайно емоціям і забобонам. Представники еліта мають знання і якості, необхідні для керування суспільством. За допомогою сили та хитрощів еліта забезпечує контроль над поведінкою маси.

В.Ф. Парето — один з найвідоміших в історії соціологічної думки теоретиків елітизму. Для нього історія суспільства є передусім історією спадкоємності панівних еліт, які формуються, ведуть боротьбу одна з одною, досягають влади, користуються нею, занепадають та залишають політичну сцену. Згідно зі знаменитою формулою італійського соціолога, "історія є цвинтарем аристократії".

Суспільна динаміка, вважає вчений, характеризується періодичною зміною двох типів еліт. Слідом за Нікколо Макіавеллі він має на увазі еліту "лисиць" та еліту "левів". "Лисиці" щедро наділені "інстинктами комбінацій", тяжіють до хитрощів, вивертливості, намагаються керувати масою за допомогою пропаганди, запевнень, різних комбінацій. У фінансовій та господарській сферах "лисицями" є спритні фінансисти, бізнесмени, підприємці, які прагнуть успіху будь-якою ціною. У свою чергу, "леви" віддають перевагу силі, мають міцну волю, вони наполегливі, непримиренні. До них В.Ф. Парето зараховує передусім революціонерів та фанатиків, які вельми тверді у своїх істинах і діях.

Приходячи до влади, "леви" вилучають з політики "лисиць", прямують до стабільності, сповідують непохитність своїх ідеалів і цілей. Проте результати їхніх дій у багатьох випадках протилежні поставленій меті. У підсумку рівновага соціальної системи порушується, суспільству починає загрожувати хаос. Тоді на передній план знову виходять "лисиці", оскільки без їхніх знань і досвіду не обійтись. Вони поволі підривають усе те, чому поклоняються "леви", і врешті-решт знову посідають панівне становище в суспільстві. Соціальна система повертається до свого вихідного, урівноваженого стану. Проте через деякий час у суспільстві перестають довіряти "лисицям", ця еліта відходить від влади, еліта "левів" бере владу до своїх рук. У суспільстві знову панує рівновага. І так без кінця. Чергування, зміна еліт при владі — це, на думку італійського соціолога, універсальний закон історії.

Цей закон, твердить В.Ф. Парето, відображає циркуляцію еліт у суспільстві. Певна еліта, вичерпавши свою енергію, змінюється іншою. Як наслідок постає питання про поновлення елітою втраченої енергії. Механізмом, за допомогою якого оновлюється, набирає сили та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона зачіпає не тільки керуючу еліту, а й керовану масу. Найобдарованіші представники маси у процесі соціальної мобільності "піднімаються вгору" і поповнюють ряди еліти. У свою чергу, представники останньої, деградуючи, "спускаються додолу", перетворюються на масу. В цьому разі чим "відкритіший" клас, тим міцніше його "здоров'я", тим більше він здатний утримати своє панування в суспільстві. І навпаки, чим більше він замкнений, схожий на касту, тим могутніші в ньому тенденції до розкладу і занепаду.

Накопичення елементів неповноцінності у вищих класах і, навпаки, зверхності в нижчих порушують рівновагу соціальної системи, що може вилитися у революцію. Проте значення останньої, за В.Ф. Парето, лише в оновленні панівної еліти, поновленні необхідних для правління сил і встановленні таким чином соціальної рівноваги.

У цілому концепція циркуляції, або колообігу, еліт е найважливішою частиною соціології В.Ф. Парето. За її допомогою італійський соціолог пояснює динаміку зміни соціальної системи. Проте ця концепція не є серцевиною паретівської соціології, оскільки головні ідеї її пов'язуються з поясненням не зміни, а сталості соціальної системи. Саме завдяки такій спрямованості своїх досліджень Парето увійшов до історії соціологічної думки як теоретик суспільства, що перебуває у стані рівноваги, стабільності, сталого функціонування.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Полная ликвидация лысины, волосы обновляются очень быстро

Хотите выглядеть молодо - начните с волос

ЕМІЛЬ ДЮРКГЕЙМ (1858-1917)

В історії соціологічної думки французький соціолог та філософ Б. Дюркгейм відомий як видатний представник так званого содіологізму — специфічної соціологічної концепції. Характерною особливістю цієї концепції є орієнтація її на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду (sui generis) та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.

Предмет соціології: соціальні факти

Висвітлення природи предметної царини соціології е, за Дюркгеймом, фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні міркування з цієї проблеми французький соціолог виклав у своїй праці "Правила соціологічного методу" (1895). Він намагався виокремити як предмет соціології такого роду реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалося, що ця реальність має особливі, тільки їй одній властиві характеристики. Згідно з

Б. Дюркгеймом такими є соціальні факти, які в сукупності становлять соціальну реальність у цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивідів буття й здатність чинити на них примусовий вплив. Кожний індивід, зазначає французький соціолог, при народженні знаходить соціальну реальність уже готовою, вона функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається її у процесі соціалізації; не винаходить методів праці, а опановує їх, спостерігаючи, як це роблять інші, не вигадує власної релігії, а сповідує одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід повинен пристосовувати до способів, визнаних суспільством. Суттєва риса останніх полягає в тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.

Разом з тим прийняті в суспільстві способи мислення, почування та дії наділені силою примусу, завдяки чому індивідуальна поведінка контролюється і керується. У тому разі, коли індивіди не адаптуються до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різного роду негативні реакції (правові санкції, громадський осуд тощо) з боку суспільства.

Ґрунтуючись на зовнішніх ознаках соціальних фактів, Б. Дюркгейм упорядковує певним чином предметну царину соціології. З цією метою він виокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", тобто демографічні, географічні, економічні, соціоструктурні фактори. В цьому зв'язку Е. Дюркгейм привертає увагу до географічного місцезнаходження суспільства, форми його кордонів, розмірів території, чисельності та густоти населення, розмірів сіл, міст, провінцій, характеру комунікацій тощо.

Соціальна морфологія репрезентує в соціології Е. Дюркгейма його теорію щодо побудови і форм частин суспільства. Проте це не означає, що морфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх працях він підкреслює обмежену роль їх у цьому відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Проте останні, у свою чергу, стають безпосередньою причиною (незалежно від морфологічної основи) нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні породжувати морфологічні феномени. Так, релігійні вірування можуть суттєво впливати на статистику народжуваності та зростання населення.

Вирізнення соціальної фізіології французький соціолог обґрунтовує існуванням (поряд з морфологічними) функціональних або фізіологічних фактів. Це факти колективної свідомості та способи колективних дій. Е^Дюркгейм насамперед цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. Як підкреслює вчений, у центрі його наукових інтересів лежить не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.

Суспільство, за Е. Дюркгеймом, це не просто упорядкована емпірична система, яка безперервно веде боротьбу за своє самозбереження з різноманітними деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя", "джерело і вмістилище усіх цінностей". Це своєрідне божество, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що в ньому є доброго, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, своєю інтелектуальною і моральною культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моральних вірувань, вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Проте, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як в індивідах і завдяки індивідам. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть відчуватися і сприйматися окремими індивідами, суспільство загине, підкреслює французький соціолог.

< Попередня ЗМІСТ Наступна >

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Нажмите на ФОТО и грудь вырастет до 3 размера!

Упражнения! Всего 1 неделя по 7 минут в день!...

Нормальне і патологічне

У соціології Е. Дюркгейма важливими є поняття норма й патологія* Вчений рекомендує розрізняти нормальне і патологічне з огляду на структурно-функціональний стан суспільства і вивчати ці явища як речі. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним — в іншій, функціональним в одному випадку й дисфункціональ-ним — в іншому. Наприклад, такі патологічні явища, як самогубство і злочин, у певних соціальних структурах або середовищах можуть розглядатись як нормальні.

Об'єктивний показник нормальності соціального факту залежить від його поширення в певному суспільстві. Значне поширення соціального факту свідчить про те, що вів корисний або необхідний для цього суспільного організму. Критерієм для зарахування одних соціальних фактів до нормальних, а інших — до патологічних є певна статистична "середня величина", що збігається з конкретними показниками взірця здоров'я соціального цілого. Будь-яке відхилення від цього взірця е ознакою хвороби соціального цілого, підставою для віднесення відповідного соціального факту до патології.

У цілому правило Б. Дюркгейма стосовно розрізнення нормальних та патологічних соціальних фактів має раціональне зерно. Однак застосування цього правила є справою далеко не простою. Тільки статистичного критерію, відверто кажучи, недостатньо, оскільки нове із самого початку сприймається не як правило, а як виняток, патологія. Така методологічна позиція, безперечно, може призвести до формалізму. Вона не тільки абсолютизує кількісний підхід до соціальних явищ, а й допускає інші парадокси. Так, злочинність, оскільки вона трапляється в усіх або в більшості суспільств, розглядається французьким соціологом як нормальний елемент соціального здоров'я. Водночас деякі соціальні явища, які були характерні для всіх суспільств XIX ст. (зростання кількості вбивств, економічні кризи, аномія), кваліфікуються Б. Дюркгеймом як патологічні.

Під впливом критики французький соціолог уточнював свою концепцію про норми і патології. Хоча, як зазначається в історико-соціологічній літературі, це йому не вдалося повною мірою, проте вимога відповідності соціального явища суспільним умовам, що його викликали, залишається значущою і сьогодні.

Соціальна солідарність і перевтілення її

Е. Дюркгейм був одним з перших соціологів, які стали менше розмірковувати над проблемами суспільства взагалі, а більше приділяли увагу аналізові конкретних суспільних форм, структур і механізмів. Особливе значення він надавав з'ясуванню природи солідарності, що об'єднує людей у певний "суспільний вид". Суспільство, за Е. Дюркгеймом, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні для спостереження різні форми солідарності: сімейна, професійна, національна та ін.

У пошуках джерел соціальної солідарності вчений звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У зв'язку з цим суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, почуття солідарності. Солідарність, за Б. Дюркгеймом, —_це вищий моральний принцип, універсальна цінність, яку визнають усі члени суспільства. Оскільки "потреби в суспільному порядку, гармонії, солідарності усіма визнаються за моральні", то моральний і сам поділ праці.

Е. Дюркгейм шукає об'єктивний показник (спостережуваний ззовні) соціальної солідарності. Таким показником, на його думку, є право. В соціальному житті саме право слугує його організації, є найбільш сталим і детально розробленим. Однак головна його особливість, вважає вчений, полягає в тому, що воно виявляє загальну, колективну свідомість.

Дата добавления: 2017-02-01