Пiдготував Нiколов Кирило

КІНЬ І СОБАКА

Кінь стояв біля ясел, жував сіно, а собака неподалік од нього лежав в з'їдах. Мимо двору ішли парубки і співали пісні. Собака підхопивсь, миттю кинувся до воріт і почав гавкать. Гавкав він, поки парубки відійшли далеко, потім повернувся на своє місце.

Кінь каже:
- Чого ти микаєшся по двору? Дарма тільки язик свій чухаєш об зуби. Чи тобі набридло лежать? Мабуть, боки перележав?

- Еге! Ти думаєш, як ти, нічого не робиш, тільки харч переводиш, безперестану жуєш, а я і хвилини без діла не побуду. Я нікого не промину, хазяйське добро бережу, за всім доглядаю, щоб не взяв хто чого. Я хазяїнові потрібніший, ніж ти.

А кінь каже:
- Хазяїн без собаки проживе, а без коня здохне з голоду. Я йому орю, бороню, снопи вожу, з лісу дрова.

- Велике діло орати та боронити, а ти спробуй день і ніч не спати, як я; мені випада бігати то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх од свого двора одганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли.

А кінь каже:
- Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав.

Собака побачив хазяїна, спитав:
- Скажи, будь ласкавий, хто з нас потрібніший тобі: кінь чи я?

Хазяїн, щоб не обідить одного й другого, сказав:
- Хто мені не потрібен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло сповнять своє по совісті і жить між собою мирно.

З того часу кінь і собака припинили хвастаться собою. А собака так задружив із конем, що без нього не міг жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар, і собака за возом вчепиться. Та так звик за возом бігать, що тепер уже й за саньми не втерпе.

Що може бути краще за кохання, за вірність? Нічого. Тому і від образу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім» віє внутрішньою красою, яка зачудовує нас своєю цілісністю та глибиною. У цій жінці поєдналося велике почуття до коханого з великою любов’ю до рідної землі. І здається, що Ярославна — уся руська земля, яка плаче за своїми синами.

Десь на Дунаї, мов «та чайка-жалібниця», стогне Ярославна, чекаючи свого чоловіка. А її чоловік — то великий князь Ігор, що його взято у полон половцями. Як важко доводиться цій нещасній жінці, котра навіть не знає, чи живий її «лада»! І ллються сльози болю, відчаю, тужливі сльози великої любові. Плаче Ярославна, а в її плачеві чутно голоси усіх жінок, чоловіки яких склали голови у чужій стороні або опинилися у полоні. Плач Ярославни у Путивлі не просто звернення дружини до чоловіка, це уособлена Русь, яка кличе до себе своїх захисників. І вона оплакує Ігоря не лише як чоловіка, а й як захисника батьківщини, що зазнав поразки у битві з ворогами. Людяність і щирість почуттів Ярославни виражається у тричленній формі звертання. Вона звертається до трьох сил природи. Вітрові Ярославна докоряє за те, що віяв хиновськими стрілами на воїнів її чоловіка (під час битви вітер віяв з боку половців): «Чому мечеш хиновські стріли на воїнів мого лади?» У Дніпра-Славути вона просить при-леяіяти на своїх хвилях її чоловіка: «Взлілей. господине, мою ладу до мене, аби не слала до нього сльоз на море рано». На сонце Ярославна скаржиться за те, що мучило спрагою руських воїнів під час битви у безводному степу: «Чому, господине, простер гарячі свої лучі на воїнів лади?..» Плаче Ярославна, щоб умилостивити природу, щоб почула вона той стогін, що йде по усіх руських землях. Не може ця вірна жінка-патрютка стерпіти кривду, яка йде від нападників-половшв. І її плач, її безсмертні слова — це і жіноча туга, і тяжке звинувачення силам природи, які. замість того щоб допомагати руським воїнам, намагалися їх згубити.

Автор «Слова» створив безсмертний образ руської жінки з такою поетичною силою, що невеликий за обсягом «Плач Ярославни» став шедевром світової літератури. У плачі-замовлянні стільки поетичних почуттів, стільки діяльного кохання та щирої відданості, стільки міститься в зверненнях до вітру, Дніпра-Славути, до сонця живих натяків на реальне становище воїнів під час тяжкої битви й після неї, що не залишились байдужими навіть сили природи! І пе допомогло визволити з полону князя Ігоря. Принаймні так вважав автор і так гадали його сучасники.

Ярославна — образ ідеальної руської жінки, жінки-патріотки, він живе й досі у наших серцях. Живе, як нагадування про велике кохання, про бездоганну вірність, про любов до рідної землі. Ярославна — це символ Руської землі, яка тужить за своїми захисниками, а її плач — не тільки поетичне творіння, а й реальне замовляння. Я вірю, що ще довгі-довгі роки вона буде взірцем вірності і любові для прийдешніх поколінь.

Н адзвичайно важливу роль для становлення української літератури у всі часи відігравали твори авторів українських літописів XVII-XVIII століть. Так звані козацькі літописи змушують пишатися літературним спадком наших предків і дивуватися нашим талановитим пращурам.

До найвідоміших українських літописців належать такі автори, як Самовидець, Грабянка та Величко. Ці автори, скоріше усього, власними очима спостерігали ті історичні події у житті українського народу, які описували у своїх творах майже в хронологічному порядку. У козацьких літописах XVII-XVIII століть висвітлювалися факти та причини, які привели наших співвітчизників до визвольної боротьби проти польської шляхти, а також докладно описується сама війна, життя українців у ті часи, стосунки нашої країни з іншими державами та внутрішній стан в українських землях.

З творів українських літописців відомо не лише про проблеми життя тогочасних українців, а й про ставлення авторів до всього, що відбувалося у житті їх сучасників. Давньоукраїнські літописи є безцінним джерелом для тих, хто займається дослідженням історії України у період Середньовіччя. Наприклад, такі відомі літописи, як «Дії презельної брані», «Літопис подій у південно-західній Росії в XVII столітті» і «Літописи Самовидця» несуть у собі життєву правду про героїчне минуле українського народу, про його багатовікові страждання, адже створювалися вони на основі реального історичного матеріалу.

Коли читаєш у літописах про видатних українців, таких, як Сірко, Богдан Хмельницький та інші, проймає гордість. Зокрема Сірко, козацький ватажок, який народився на Харківщині, описується літописцями з великою любов’ю. Ця людина стала легендарною постаттю нашої історії. Про нього у своїх творах писав літописець Самійло Величко. Цінність його творів полягає в тому, що вони стали незвичайно корисними для письменників та істориків наступних поколінь. Твори цього літописця допомагали і допомагають більш докладно розбиратися у досить заплутаних і складних історичних подіях, що відбувалися в середньовічній Україні.

У козацьких літописах XVII-XVIII століть висвітлюється боротьба українського народу за самобутній шлях розвитку і його повсякденне життя, відстоювання незалежності Батьківщини і національних прав. У більшості своїх творів літописці прославляють сміливість та гідність козацького війська та їхніх славетних ватажків, стверджують перемогу українського народу над будь-якими ворогами і вказують на силу наших співвітчизників.

«Цигани». На третій день традиційного весілля вже мало хто збирається, а коли він все-таки проводиться, то обрядодія проходить в понеділок, в хаті молодої. Батьки нареченої готують святковий обід, де головною стравою є кури. Запрошуються обов’язково батьки молодого та найближчі родичі. Ця традиція сягає глибини століть, пов’язана з жертвоприношенням і походить ще з язичницьких часів. Приносять в жертву богам домашню птицю, яка смажена та дуже смачна. Слов’янські Боги, які відповідали за шлюб, любов, кохання і плодовитість, а це: а) Ладо – покровитель любові та кохання; б) Дажбог – покровительшлюбу; в) Громовик – покровитель плодовитості та грому – задоволені, а молодята могли жити довго та щасливо. На столі в цей вечір багато видів їжі з курки – смажені, варені, копчені кури, а також курячий куліш. Всі ці кури не купляються, а їх приносять близькі друзі молодят. Дуже цікавий спосіб, яким хлопці та дівчата здобувають курей. На третій день весілля група молоді одягається по-циганськи і йдє по селу красти курей. Згідно традиції, кури мають бути лише вкрадені, бо жертовні дійства з птицею на завершення шлюбу проводили таємничо. Ніхто з селян не повинен був знати, чия курка стала жертвою, а тому її господарі не могли зробити щось погане молодій сім’ї[2]. Згодом цей звичай видозмінився в жартівливі сцени, а курей довірили красти циганам, як народу, котрий любить веселитися, жартувати й танцювати. А «цигани» входять в раж та крадуть під гумор тажарти не тільки курей, а й овочі, фрукти, буває і горілку. Селяни роблять видимість образ, вони розуміють, що це не для себе, а на весілля. Сьогодні цей обряд в містах зовсім не зустрічається, а в селах у 10 % весіль.

Дата добавления: 2017-02-01