Джерела

План

План

План

План

1. Питання дослідження Уставу Володимира Великого.

2. Поширення даного Уставу на території Київських земель.

3. Редакції Уставу Володимира Великого.

4. Історичні дослідження розвитку уставу Ярослава Мудрого.

Устав був введений в науку першою публікацією Г. Міллера в 1775 р. однієї з найпізніших переробок, що знаходилася в Степенній книзі, що належала до 16 ст. За цим слідували публікації списку Оленінської редакції І. Лепехіним в 1780 р., обробки «Уставу по грецьким Номоканонам» з 1788 р., списку Синодальної редакції, відкритого Крестиновим В.В. в 1816 р., що були опубліковані в списках в формі 4-х текстів, які відносилися до другої половини 13-16 ст..

Найбільший вклад у вивченні уставу в 19 ст. пов’язані з іменами митрополита Макарія і К. Неволіна. Неволін розглядає устав Володимира у відомих йому списках як пам’ятник, що відноситься до часу не старше 13 ст.. Він значно поміг вивченню уставу Володимира співставивши його з візантійськими номоканонами. Більш чітко визначив значення уставу в історії руського права Макарій. Він вважає, що потрібно визнавати автентичність уставу згідно з подібністю текстів. Жодна з відомих редакцій не виявляє уставу в цілому, але все це були переписувані копії. Макарій пропонує рахувати старшою редакцією, найбільш відому і близьку до володимирового першоджерела, Синодальну, в списку 13 ст., а всі інші – пізніші переробки.

Противником думок Макарія та К. Неволіна був Голубінський. Він вважає, що устав виник у Новгороді, а Південна Русь зовсім не знала ніякого уставу Володимира. Але ця теорія не знайшла підтримки науковців.

Історик Н. Суворов вважав, що найдавніший текст уставу не міг бути виявлений в такій пізній редакції як Синодальний список. А. Павлов каже, що «Правило», яке виникло в кінці 13 ст., складалося з часткових і розпорошених записів про автентичні розпорядження князя Володимира, є старшою формою цих постанов, «які позбавлені хронологічності і історичної послідовності». Це і є пряме джерело уставу Володимира, який виник під керівництвом одного з редакторів – новгородців.

Найвідоміша в 20 ст. була робота В. Бенешевича в 1915 р. В цій роботі автор згрупував всі відомі устави і виявив все розмаїття текстів. Видаючи ці устави згрупованими по 13-и групах списків і 26-и видозмінах, він не ставив перед собою мету виділити найважливіші обробки уставу і його редакції, але обмежився формально-текстологічною класифікацією, що ввело деяку непослідовність. Бенешевич виділив в уставі різночасові нашарування і зумів аналітично пояснити це.

Послідовниками Бенешевича були С. Юшков і А. Лотоцький. Юшко визначив, що устав князя Володимира існує в 6-и редакціях, а інші групи текстів – це переробки. Юшков спробував визначити приблизний час створення деяких редакцій: перша – 12 ст., друга – кінець 12 ст., третя – кінець 13 ст., четверта – кінець 14 ст., п’ята і шоста – початок 16 ст.

Лотоцький базувався на грамотах Святослава 1137 р., які починалися з посилань на «устав, який був до нас на Русі від діда – прадіда» і посилань на послання володимирського єпископа 13 ст. і ін..

Також вивчає ці питання і Г. Вернадський, який переклав і видав тільки початкові статті Синодальної редакції і цим ввів наступних дослідників у помилку щодо повноти текстів.

УСТАВ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Устав для науки відкрив Крестиков В. в 1771 р. в Архангельську в збірнику першої половини 16 ст. Н. Карамзін був першим істориком, який категорично підступив до вивчення уставу. Карамзін знав про 2-і редакції: Коротку і Устюжську. Перевагу він надавав Короткій редакції, в основі якої лежав список Бєлозерського зводу Короткої редакції, можливо Горюшкінський список із вкладеними в ньому уривків Устюжської редакції. Тому Карамзін вважає, що устав Ярослава виник десь в 14 ст.

Морошкін Ф. – один із перших істориків права вважав, що «Руська Правда» є доповненням до уставу, тому вік їх є один і той же. Але пізніші дослідники бачать, що справи охоплені в уставі не виявлені в змісті «Руської Правди».

Наступні історики, такі як Неволін К., Григорович І. в 1846 р. побачили в уставі Ярослава багато несумісних з «Руською Правдою» норм. Неволін захищає формальний підхід до уставу Ярослава і його автентичності. Його робота є найбільш основоположна у вивченні уставу Ярослава. Також він вводить у тексти уставу 2-і редакції: Західноруську і Східноруську.

В Східноруській редакції було декілька текстів, а серед них Румян-цевська редакція. В подальшому були виявлені нові Західноруські обробки, які були близькі до Східноруських. Його роботи є найцікавіші в історіографії.

Суворов Н. розглядав устав в якості пізнього пам’ятника переробки. Західноруська редакція підтверджена в 15-16 ст., є первинною формою фальсифікації документу. Вона виникла в Західній Русі за князювання Вітовта з 1386 р. Праці Суворова в багатьох аспектах не мали достатніх історичних аргументацій.

Пізніше Ключевський віднайде в уставі Ярослава етико-правні уявлення пізнього часу, які не притаманні йому, але ця думка не знаходить підтвердження.

В роботах істориків 20 ст. відчувається розрив між бажанням знайти для уставу чітке місце і можливостями, які представляли для цього одиничні списки.

Князівські устави показують, що на перших порах роль церкви у творенні права і суду заключалося не так у введенні нових канонічних норм, скільки в узурпації права суду по традиційних справах. Важко собі уявити, що всі ці справи були витворені церквою з кінця 10 до середини 11 століття.

Руське право знайшло потужну і авторитетну підтримку зі сторони візантійської традиції, принесеної грецькими ієрархами, канонічними книгами і інших формах.

В результаті визначення соціально-політичної сутності кожної обробки, порівняння свідчень уставів з іншими пам’ятниками епохи та між собою, проглядається велика цінність як віддзеркалення дійсного життя суспільства 9-14 ст., переоформлене у свідомості редакторів і упорядників уставів.

Вже в 15ст., коли відносини між Церквою і Державою будувалися на інших основах, вони оформлялися довіреними грамотами і переробкою древніх уставів, які вже відігравали другорядну роль.

ТЕМА 14. ХАРАКТЕРИСТИКА «РУСЬКОЇ ПРАВДИ» ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Навчальна мета: розгляд стетей та редакцій «Руської Правди».

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 15хв.

2. 20хв.

3. 10хв.

4. 10хв.

5. 15хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

1. «Руська Правда» - пам’ятка юридичної думки Русі-України епохи Середньовіччя.

2. Редакції Руської Правди.

3. Карний кодекс Руської Правди.

4. Людина – центр уваги Руської Правди.

5. Розгляд статей Руської Правди.

«Руська Правда» – пам’ятка юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний характер, вона має численних дослідників і велику наукову літературу. Вчені тільки впродовж 19 - 20 ст. зібрали близько 100 списків «Правди Руської», сформованих в 13 - 17 ст..

«Руську Правду» було відкрито відомим російським істориком Татищевим у 1738 р. Татищев знайшов «Новгородський літопис», до рукопису якого було приписано «Руську Правду». Після Татищева було знайдено близько 300 різних списків «Руської Правди».

Найстаріший список – це т.зв. Синодальний 13 ст., який знайшли у Кормчій Книзі. Зараз він знаходиться в синодальній бібліотеці в Москві. Другий список – Пушкінський, який походить з 14 ст., а третій – академічний список, датується 15 ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.

«Руська Правда» – це документ, який складається з:

1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про норми права з 8 століття і поділяються на «Правду Ярослава» (ст. 1-18), «Правду Ярославичів» (ст. 19-41), «Покон вирний» (ст. 42), «Урок мостників»(ст. 43) – це є фактично Академічний список.

2) Ширшої (Докладної) редакції Правди, яка є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла вона в 2 - й половині 12 на початок 13 ст.. Це є Синодальний і Карамзинський списки.

3) Скороченої з Ширшої Правди (Середньої) редакції є скорочена переробка Ширшої і тому не має більшого значення, крім своєрідної кодифікації права.

До сьогодні остаточно не з’ясовано, яка з редакцій – Коротка чи Широка – є старішою. Але безсумнівним є те, що будь-яка з редакцій, кожен її список є пам’яткою надзвичайної ваги. «Руська Правда» не має прототипу, хоча вчені настирно шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права. Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку 11 ст., що постав у колі велемудрих однодумців – книжників київського князя Ярослава Мудрого.

Цікавим є те, що життєві і династичні зв’язки роду Ярослава йшли на Захід, а не в Візантію. Наприклад: Анна, донька Ярослава, стала королевою Франції, коли в 1051 р. вона вийшла заміж за короля Генріха І.

За ними мусіли йти і відповідні впливи також щодо форм і засад державного і громадського правління. Новгородський літопис (Софіївський Временник, чи Софійський перший літопис) містить під 1019 р. запис, якого нема в «Повісті врем’яних літ»: «І почав Ярослав ділити: старостам по 10 гривень, а смердам по гривні, а новгородцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх додому і дав їм правду і устав, списав грамоту і сказав: так ходіть і тримайте, як списав для вас». Мова йде про три документи, які одержали новгородці від Ярослава: «Правду Руську», «Статут великого князя Ярослава Володимировича про суди» і «Грамоту» Ярослава новгородцям. Ці документи стали новгородськими святинями. Їх ретельно зберігали, на них присягали новгородські князі.

«Руська Правда» в тому вигляді, як вона подана в літопису, містить низку послідовних нашарувань і, очевидно, не становить собою оригінального тексту тієї грамоти, яку дарував новгородцям Ярослав.Це, одначе, не спростовує літописного повідомлення про її реальне існування.

Точної дати повстання «Правди Руської» немає. Учені називають різні роки: 1019, 1032, 1049, 1051. В одному зі списків «Статуту князя Ярослава» є таке свідчення: «Це я, великий князь Ярослав, син Володимира радився з митрополитом Іларіоном». Отже, Ярослав з Іларіоном працював над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли останній став митрополитом. Але за іншим списком стерджується, що вони радилися про «Правду Руську» ще в 1032 р..

Ярослав Мудрий записав у «Руській Правді» неписаний карний кодекс язичницьких часів. В ньому було обмежено кровну помсту, упорядковано і згармонізовано суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. Ярославова «Руська Правда» в наступні десятиліття і століття доповнювалася і редагувалася його синами і внуками, особливо за Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Руській Правді» мало що змінювалося, себто формування Широкої Правди закінчилося в 12 столітті.

Кожна стаття у «Статуті Великого князя Ярослава» і «Правді Руській» являє собою судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав не тільки нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а й морально-етичною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. Так, «Статут Великого князя Ярослава» починається своєрідним зверненням до тих, хто судить людей, аби вони були уважними і не прийняли несправедливого рішення, не засудили невинну людину: «Убого не можна помилувати, тому що зло має бути відплачене злом, а тому суддям належить вникати в суть справи, оскільки мають право судити без слідств і без тортур. Будь-який справедливий вирок людина не скоро прийме, хай не судять неповинного, не убивають».

У «Руській Правді» злочинець не індивідуалізується, але незалежно від соціального стану підлягав тим самим карам. Для руського права байдуже хто він: боярин, горожанин, дружинник, смерд, холоп, закуп; частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва злочину. Державне керівництво здійснювалося по принципу дуалізму: князь – віче. Верховенство і першість навіть київського князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише непересічністю індивідуальності князя. Віче складало з претендентом на престол договір на керівництво князівством, а при порушенні такої домовленості – усувало князя. Князь також відповідав перед судом князівського зібрання. Ярослав Мудрий дотримувався проти – візантійської правової доктрини, бо вважав за необхідне підтримувати князево-вічевий устрій, а не чужий Русі – візантійський цезаропапізм.

Жодна стаття «Руської Правди» не фіксує наявності антидержавних злочинів, таких як: державна зрада, зневага величі Русі та її князя. Політичні й суспільні обставини в державі не потребували заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступ національної ідеї.

До людини, її вільних чи не вільних переступів спрямовано і карний кодекс «Руської Правди». За розширенням карного кодексу ми можемо документально говорити про стан суспільно-політичної думки і становище держави і її володарів. Карне право пройняте панівною ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну державу та інші народи. «Руська Правда» цікава і як джерело правничої термінології: видок (свідок, що бачив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика віра, куна, ногата, вікша, гривна, продажа, урок, різа, головажня, уброк і ін. «Руська Правда» пройнята ідеями гуманізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує його з передренесансними ідеями в Європі, суть яких ми бачимо в акцентуванні уваги на людині і її праві на життя.

Також, відзначають, що взаємини в суспільстві з чужинцями злагіднювались і їм часом надавалося упривілейоване становище у зіставленні з своїми громадянами. Все, що зафіксовано в карному кодексі «Руської Правди», стало однією з головних рис української духовності, стало дзеркалом суспільної ідеології, релігійних поглядів на людину і державу і гармонізувало їхні взаємовідносини через карне право.

«Руська Правда» фіксує захист щодо жінки: карний кодекс передбачав за вбивство жінки ту ж саму кару, що й за вбивство чоловіка, а соціальне становище при винесенні вироку не має значення. Це досить промовисте свідчення становища жінки як в родині, так і в суспільстві.

Ще князь Володимир Великий за намовою ієрархів ввів смертну кару. Ярослав Мудрий надав смертній карі характеру державної чинності, апробованої і контрольованої державою.

В «Руській Правді» було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого: дедалі більшу роль відігравало відповідне судове рішення. Замість покарання у вигляді якоїсь фізичної дії встановлювалися кримінальні штрафи. Остання редакція «Руської Правди» деякими положеннями веде нас низкою ознак в обороті громадянського побуту. «Руська Правда» врегульовувала ранньофеодальні відносини, зміцнювала князівську владу, вирішувала питання власості, встановлювала відповідальність за злочин. Себто Ярослав Мудрий обмежив кровну помсту, бо за «Руською Правдою» акт помсти зводився вже до виконання судового вироку. Для виконання вироку вже стали потрібними докази злочину через свідків, що його бачили і чули та очна ставка їх із злочинцем, щоб запобігти наклепу, який карався особливо суворо. Було введено приватно - правове відшкодування матеріальних та моральних збитків (головщина, урок) та публічно-правову кару (віра, продажа, поток).

Крім цивільного права Ярославові приписють: нове перевірення і поширення церковного законодавства і правосуддя. Так званий «Устав або Сувій Ярослава» подавав обсяг компетенцій церковних судів. Тут стрічаємося вже із компетенціями митрополичого суду, чого не було ще в «Уставі Володимира».

Отож, Київська Русь, одна на цілу Європу, відмовилася від кровної помсти і смертної кари, запровадивши державно-церковне судівництво і публічну кару ще з середини 11 ст. Кровна помста була замінена викупом для близьких покривдженого, але й він здійснювався лише при повному доведенні факту злочину.

РОЗГЛЯД СТАТЕЙ «РУСЬКОЇ ПРАВДИ»

Коротка і Розширена Правда містять статті, що походять з дуже давніх часів: ст. 3-5 – покарання за удар мечем або застосування іншої зброї;

ст. 6 – про вбивство злодія на місці злочину;

ст. 7 – про недопущення самоуправства;

ст. 12-14 – про повернення збіглої челяді і втікачів злочинців;

ст. 8 – про надання допомоги потерпілим мореплавцям;

ст. 13 – про гарантування отримання майна нащадкам померлих іноземців, які проживали в своїй батьківщині.

«Руську Правду» умовно можна поділити на 4-и частини:

1) правові норми про вбивство (ст. 1).

2) правові норми про тілесні ушкодження (ст. 2-7).

3) правові норми про образу (ст. 8-10).

4) правові норми про порушення права власності (ст. 11-18).

Однаково каралось навмисне вбивство і вбивство з необережності. Звичай кривавої помсти залишився і при побитті людини, та, якщо постраждалий не мав такої змоги, винуватець повинен був сплатити йому як за образу, так і за лікування. Образа гідності людини каралася досить жорстоко: за висмикування частини вусів чи брів треба було сплатити штраф учетверо більший, ніж за відсічення пальця.

До нормотворчої діяльності Ярослава Мудрого належить ще й «Покон вирний», укладений літописцями до «Короткої Правди» після тексту «Правди Ярославичів». «Покон вирний» ставить у законодавчі межі діяльність посадових осіб, які збирали податок і виконували окремі судові функції. «Покон вирний» встановлював межі грошових відрахувань і харчового задоволення чиновників та їхніх помічників.

З іменем Ярослава пов’язують також «Покон мостникам»,тобто установлення побору на користь княжих службовців, які здійснювали будівництво та ремонт річкових мостів та міських доріг.

Відома є також «Правда Ярославичів» спрямована насамперед на охорону життя княжих чиновників, князівської власності і власності найвпливовіших посадових осіб давньоруської держави. Найвищі грошові кари були за вбивство дворецького, під’їздного, тіуна і менші за вбивство конюшого, дружинника і ін. Якщо вбивцю не знаходили, то штраф сплачувала сама верв, в окрузі якої було знайдено тіло загиблого. Ці норми зафіксовані в ст. 19 – 25 «Правди Ярославичів». Також були вагомі покарання за вбивство раби-кормилиці або дядька-вихователя і смерда або холопа. «Правда Ярославичів» визначала відповідальність за крадіжку або знищення княжої худоби, бортей, межевих знаків, княжих човнів, сіна, сокола, голубів і ін. (ст. 28; 31-32; 34-37; 39). У статтях 31 і 40 є вказано про співучасть у вчиненні злочинів; ст. 33 – забороняла карати без княжого дозволу; ст. 38 – забороняла вбивство злодія на місці злочину.

Розширена редакція «Руської Правди» дійшла до нас убагатьох списках: «Мірилах Праведних», «Кормчих Книгах» і ін. Найдавніший з цих списків вміщений у «Синодальній Кормчій» 1282 р. «Розширена Правда» поширювалась на всю територію давньоруських земель, вона поєднувала правові документи Ярослава, Ярославичів і «Устав Володимира Мономаха». Перша має назву «Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська», і вміщує 52 статті – більшість норм «Короткої Правди», доповнені з 1072 по 1113 рр. Святославом, Із’яславом, Всеволодом та їхніми наступниками.

Друга частина – «Устав Володимира Мономаха», який вміщує статті з 53 до 121. Устав появився в 1113 р. через повстання черні проти князівської адміністрації і лихварства.

Чимало статей «Розширеної Правди», навіть у першій її частині – «Короткій Правді» (ст. 1 – 52) не відображені, що свідчить про те, що вони є результатом законодавства пізнішої доби. Зокрема це стосується найвищої міри покарання – віддавання на поралу (розграбунок), вири за чужу провину (ст. 4 – 8), за вбивство княжого представника, ремісника (ст. 11, 15), катування залізом і водою (ст. 21 - 22), відповідальності хазяїна за крадіжку вчинену його холопом (ст. 46).

Деякі статті «Короткої Правди’’ повторюються у 2-ій частині «Розширеної Правди». «Розширена Правда» і «Устав Володимира Мономаха» – ширше регулюють коло суспільних відносин, в яких вже закладено перші норми цивільного, процесуального, кримінального, сімейного, шлюбного, спадкоємного, опікунського та інших галузей права.

«Правда Руська», створена за Ярослава Мудрого, впродовж наступних десятиліть і століть доповнювалася і редагувалася його нащадками, зокрема, Володимиром Мономахом. Таким чином, формування Широкої правди закінчилося в 12 ст. Цей документ став основою для документів наступних епох, зокрема «Литовського статуту».

В статтях документа «Правда Руська» зафіксовано все те, що трапилося в житті, з чим князівська влада і ціле суспільство боролися. Князівська влада ставила собі за мету передбачити максимум ситуацій, які потребували законодавчого вирішення. Але в карному кодексі обійдені правовою увагою інтелектуали-книжники, творці духовності. Кожна стаття у «Правді Руській» викликана практичним життям, тому за викладеними в ній положеннями - конкретні живі поняття, реальна суспільно-побутова історія тогочасної держави та її народу, його погляди на морально-етичні норми, їх дієвість у суспільстві. У центрі уваги «Правди Руської» – людина. Саме до особистості, як представника тогочасного суспільства, до її вільних чи невільних порушень існуючого законодавства спрямовано і карний кодекс «Правди Руської».

Вся «Правда Руська» загалом і кожна її стаття зокрема перейняті ідеями глибинного гуманізму, прагненням пошанувати людину, захистити її права й інтереси. Це характеризує не тільки рівень судочиннства, а й говорить про зародження передренесанських ідей у суспільстві, що так само з’явилися і в літературі.

ТЕМА 15. РОЛЬ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ 1274 Р.

Навчальна мета: розгляд обставин скликання та важливості рішень Собору 1247 року для Української Церкви.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 20хв.

2. 15хв.

3. 15хв.

4. 20хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

1. Культурне та політичне становище Київської держави того часу.

2. Обставини розвитку Української Церкви.

3. Соборові правила.

4. Введення нової Кормчої книги в церковне життя Митрополитом Кирилом ІІ.

Панує загальне переконання в науці, що Номоканон прийшов до Києва з Болгарії. В 13 ст., уже в потатарськім періоді, появився на території Київської Митрополії новий Номоканон, так званий Фотія, перекладений на староболгарську мову 1219 р. св.Савою.

Поряд із правовими звичаями і сербським писаним джерелам права в Сербії вже на початку ХIII ст. появилися перші писані правові джерела візантійського походження. Св. Сава, після проголошення автокефалії Сербської Церкви 1219 р. Видав Номоканон патріарха Фотія. У номоканоні Св. Сави найважливіше місце зайняли церковні правила (канони) і весь Прохийрон і частина Юстиніанового закону.

Той Номоканон, вже з деякими протиримськими нотками, увів перший раз Митрополит Кирило II, на Соборі у Володимирі над Клязьмою. Одначе не маємо доказу, що в тому часі він також увійшов в життя на Русі-Україні.

У 1242 р. Царгород іменував Митрополитом Кирила ІІ, місцевого русина. Це було виняткове рішення зважаючи на татарську навалу. Кирило ІІ був перший місцевий митрополит погоджений Царгородом.

Татарська навала 1237-40 р.р. робить кінець старій Україні-Русі. Київ взятий і зруйнований ханом Батиєм в 1240 р., тратить своє значення як осередок культури і політики. Кияни захищали свою святиню з повною самопожертвою. Після кривавих боїв на стінах міста кожна церква була обернена в фортецю, але вони падали одна за одною: Софійський Собор, Десятинна церква, Печерський монастир і інші. Усе було пограбовано, або спалене і знищене. Коли через шість років проїздив через київську землю місіонер Пляно-Карпіні, то він знайшов Київ невеличким містечком, в якому було заледве 200 будинків.

Українська Церква могла розвиватися в цей час тільки в Галицько-Волинській державі, що обіймала українські землі з українською людністю. Другим державним центром було Суздальсько-Володимирівське князівство між ріками Волгою та Окою, де корінна людність була фінсько-слов’янська. Митрополит Кирил II, родом українець з Галичини, видатний ієрарх, не справив сподівань і намірів Галицько-Волинських князів: Данила і Василька, які його брали і протектували його кандидатуру перед константинопольським Патріархом. Він не навідувався ні до Києва, ні до Галича, хоча номінувався по-старому митрополитом Київським.

Церковна організація, що склалася впродовж кількох століть на давньоруських землях, віддавна розумілася константинопольським патріархом як непорушна цілісність. Київські митрополити виступали послідовними прихильниками єдності церковної організації всієї Русі. Ось чому спроба влаштування Володимирі на Клязьмі митрополичого центру, який би об’єднав всю Русь, нічого не дали.

Митрополит Київський Кирило II, довідавшись, що в Сербії появився новий переклад номоканона з коментаріями, доконаний першим автокефальним архиєпископом сербським св. Савою, та що сей переклад прийнято і в Болгарії, звернувся до одного болгарського деспота (Удільного князя) Якова Святислава з проханням прислати йому на Русь список цього перекладу. Святислав вволив це прохання митрополита і прислав йому Номоканон, списаний з примірника болгарської патріархії.

Сава в початку XIII ст. вже знав слов’янський переклад Номоканона, перекладений ще 200 літ тому слов’янським первоучителем св. Мефодієм; тому в устах його слова сі треба розуміти так, що для слов’ян тоді взагалі трудно було розуміти канони; перекладені буквально і через те не зовсім ясно з грецькох мови та невитолкувані відповідними коментаріями, сі канони справді були для славян “потьмарені хмарою мудрости грецької мови” – це й спонукало архиєрею Саві взятися до яснійшого перекладу та ще й з коментаріями до його. Він дійсно й переклав Номоканон з коментаріями Аристена (подекуди – Зонари).

Кирило II об’їжджаючи руські землі, пересвідчився в присутності різних безпорядків і надужиття. Наслідком цього було «Правило», до якого долучене також «Поучення Єпископа священникам».

В 1274 році з нагоди посвячення єпископа Серапіона, визначного письменника-проповідника 13 ст. на Володимирського Єпископа, митрополит Кирило II разом із ще п’ятьма єпископами північних єпархій, відбув Собор у Володимирі на Клязьмі. Постанови цього Володимирського Собору стали поважним кроком вперед на шляху заведення церковної карності в митрополії. Рішення виступали проти: симоніт та грошелюбства єпископів, безладу на літургічному полі, пияцтву священників і неморальних народних забав.

На Володимирському Соборі митрополит Кирило II проголосив також введенням в життя перекладу нової Кормчої книги. У вступі до дій Володимирського Собору, відносно введення нової Кормчої Книги він написав таке: «Я Кирил cмиренний митрополит всієї Руси багато видів та чув про безлад в церквах, які походять поміж іншим з нерозумних правил церковних, які є замрячені головно мудруванням грецької мови; нині вони є вияснені, сказавши радше, пояснені і ласкою Божою сіяють, розганяють темряву незнання і все просвічують світлом розумним, що хоронять від гріха».

Цей вступ викликав деяке непорозуміння в науці, бо виходило, що Кирило II запровадив переклад Номоканону в Руській Церкві. на церковно-слов’янську мову. Насправді переклад Номоканону або Кормчої Книги був уже в Київській митрополії давно перед Кирилом II. Мова йшла про виправлений Номоканон Фотія із вступом та зауваженнями Аристена та інших авторів, укладений у Візантії. Той виправлений та дещо скорочений Номоканон був у той час за сербського патріарха Сави перекладений на церковно-слов’янську мрву. Той саме переклад митрополит Кирило II увів тепер в практичне уживання в своїй митрополії. Цей переклад та пояснення Кормчої книги має вже деякі пролатинські нотки, яких попередні Номоканони не мали.

Як Володимирський синод не був першим синодом на Руси, так і «Кормчі Книги», на нім введена, не була першою.

Кормча Книга, як відносно свого складу так і відносно часу різних перекладів слов’янських текстів з грецького оригіналу представляє різні типи, а ще важливіше з культурно-історичного боку є примішувані в ній в рукописах незмінні, а оригінальні статті нашою мовою.

Під словами «Кормча Книга» розуміється sensu stricto збірник церковних законів, представлений митрополитом Кирилом II на Володимирськім Соборі 1274р. із того часу заведений на всіх руських землях.

Але крім самого тексту «церковних канонів»: «Правил св.Апостолів», постанов семи перших «Вселенських Соборів», що відбулися на Сході, постанов десяти помісних східних Соборів і тих каноні» св.Отців, що їх постановою другого канону Трулянського Собору (691 р.) визнано зобов’язуючим загальним правом Східної Церкви – заключає Кормча Книга багато ще іншого матеріалу, що в різних рукописах був неоднаковий. Тому розрізняють поодинокі т.з. «Фамілії» тобто типи рукописних Кормчих Книг аж по часу печатного видання, що наступило після т.з. “сербського типу”.

Розгляд повстання Кормчої Книги в’яжеться тісно з визначною історичною роллю митрополита Кирила II і постановами Володимирського синоду.

На початку «Поучення» Кирило говорить про нещастя, які впали на нашу землю, як кара за гріхи вірних, що не виповняли правил святих Отців. Тому митрополит радить вистерігатися бісових забав, уладжуваних в святочні дні, в часі яких билися навкулачки і нераз убивали один одного.

Митрополит домагався, щоб не ховати всіх тих, котрі не виповнили б його Правила, а священників позбавляли духовного становища з похорон убитих в часі таких ігрищ. Від священників домагається, щоб вони відзначалися високими прикметами морального життя, береглися пияцтва, обжирства, сварок, читання фальшивих книг, а виповнювали свої обов’язки. Кирило II – сам родом з русько-української землі, пізнавав її тим основніше, що об’їздив єпархії підчинені його митрополичній владі і найшов «несогласія многа і грубости», походячи з нерозуміння церковних правил, «омраченнихь облакомь мудрости еллинскаго язика».

Ті слова Кирила II відносилися до тих джерел канонічного права, які на руських землях до того часу не були відомі в слов’янськім перекладі та хіба тільки в грецьких текстах, рідко кому з руського клиру докладно зрозумілих.

Надіслану Яковом Святославом книгу представив Кирило II синоду. Тут цю книгу простудійовано, особливо студійовано заключені в ній розділи, потрібні для осягнення поправи непорядків, що їх ствердив митрополит при нагоді своїх канонічних візитацій та об’їздів. Ті місця відмічені у власних постановах синоду.

Ця представлена на Володимирськім синоді Кормча Книга стала родоначальницею як не всіх – то найбільшої частини рукописів українсько-руських номоканонів від останньої четвертини 13 по кінець 17 ст..

Найстарший звісний дотепер рукопис, що доховався до наших часів, є списаний в 1284 році в м. Рязані, на приказ єпископа Йосифа, котрий упросив від тодішнього митрополита Максима дати йому оригінал, предложений на синоді для зняття з нього копії. Тому копії такого типу творять «рязанську фамілію» – звану також «сербською».

Другі з тих рукописів повстали з компіляції Кормчої Книги, представленої на Володимирськім синоді з «докирилівським» номоканоном.

В них удержаний є первісний переклад повного тексту церковних правил, під час коли кирилівська Кормча Книга заключає тільки гльосований синопсис.

Найстарший звісний дотепер рукопис такого типу списаний біля 1280 року в Новгороді на приказ архиєпископа Климента. З причини, що цей рукопис переховуваний був у Новгородській Софійській соборній Церкві, названо тип Кормчих Книг, списаних після цього типу – «софійською» фамілією.

А по причині, що находиться в того роду рукописах пам’ятники староруського права, названо її відтак «руською». Рукописи тієї «софіївської» чи «руської фамілії» представлялися до практичного вжитку. Вони ж заключали, якщо не зовсім повний, то повніший текст церковних правил, та, що ще важливіше, ще і місцеві правні джерела.

Оригіналом для печатного видання Кормчої Книги прийнято не «руський», а «сербський» тип. Причина цього та, що рукописи такого типу заключали текст більш поправний і ясний, та були однообразні, заключали тільки спільні джерела церковного права, признані всіми східними Церквами.

Збірка Івана Схоластика і Номоканон в 14 титулах з синтагмою були предметом перекладів і опрацювань в руській мові, ймовірно вже з часів Ярослава Мудрого, коли значна частина клиру складалась вже з автохтонів. Історик Павлов подає такі докази щодо цього:

1) точний переклад Ксилюргу, грецького монастиря на горі Атос, списаний в 1142 р., де наведено кілька руських рукописів, а між ними один номоканон;

2) новгородський монах Зиновій, ученик Максима Грека в 16 ст., бачив два рукописи Номоканона, з яких один був написаний в Новгороді за Ярослава Мудрого, а другий за Ізяслава, Ярославового сина;

3) заховалися рукописи слов’янських номоканонів, які належать, якщо не письмом, то ужитою в них мовою і своїм укладом до перших віків слов’янської Церкви – серед них переклад згаданого твору Івана Схоластика і Номоканону в 14 титулах з синтагмою.

В рішеннях Собору 1274 р. нема ніяких вказівок на участь в його роботі світської влади.

На початку 14 ст. перемістився центр Єпархії. Хоча митрополити продовжували іменуватися «Київськими», але в Києві знаходилися їх намісники, а резиденція митрополитів в 1299 р. перемістилася в Пн.- Сх. Русь – спочатку у Володимир – на Клязьмі, потім (з 30-х р.р. 14 ст.) постійним місцем перебування митрополитів стала Москва.

З митрополитами Алексієм і Кипріаном пов’язана подальша праця по поширенню і достосуванню Кормчих книг до умов 14-15 ст. Однак, якщо митрополит Кирил вперше в практиці слов’янських країн включил в Кормчу важливі руські архиєрейські і соборні постанови, то після нього нові рішення митрополитів і Соборів, як правило, не поповнювали склад Кормчих, але входили в особливі церковно-юридичні збірники.

На Соборі 1274 р. були врегульовані розміри мита за постанову священо і церковножителів, уточнені вимоги до поставлення в клир і правила хрещення, підтверджені функції дияконів і церковнослужителів, винесені постанови про боротьбу з язичницькими традиціями, особливо поширеними в Новгородській землі. В 1267 р. митрополиту Кирилу II вдалося отримати від хана Менгу-Теміра грамоту (ярлик), по якій духовенство звільнювалося від данин і повинностей на користь Орди, гарантувалася недоторканість церковного майна і збереженість книг “християнського закону”. З деякими змінами цей ярлик підтверджували наступні хани. Хоча на практиці установи ярликів порушувалися під час спустошливих походів ординців на руські землі, в мирний час вони давали можливість митрополитам боротися з свавіллям баскаків і данщиків. У відношеннях з місцевою княжою владою митрополити відстоювали той статус Церкви про суспільство і державу, який був відзначений в домонгольський період Уставами князів Володимира і Ярослава.

В деяких списках Києво-Печерського патерика говориться про намісника як співпрестольника єпископа, високої церковної посади помічника єпископа в містах Володимиро-Суздальської землі. Правила Собору 1274 р. забороняють ставити намісника за плату «на мзде». Владичні намісники здійснювали свої функції як у великих містах єпархії, так і при самому єпископі.

В церковну юрисдикцію входили дві великі групи судових справ:

1) суд по всіх справах над «церковними людьми» тобто священно і церковнослужителями, членами їх сімей, монахами, церковними і монастирськими селянами, злидарями, які жили при парафіях, ізгоями і ін.;

2) суд по церковних справах, до яких відносилися всі справи, пов’язані з укладанням і розірванням шлюбу, спори про спадковість, які стосувалися положення і честі жінки, святотатства і ін. Владичні намісники не зв’язані візантійськими патріаршими посадами і не згадуються в 11 ст., що також дозволяє бачити в них інститут, викликаний місцевими особливостями – значним обсягом церковної юрисдикції, не характерним для Візантії.

Правила Собору 1274 р. називають десятинника – єпископського чиновника, який брав участь в суді і збирав мито в користь архиєрейського дому.

Служба міри і ваги стала функцією єпископів, катедральних і (в тих містах, де не було єпископських кафедр) міських соборів в 13 ст. Відповідальність ієрарха і Церкви за правильність мірил базувалася на біблейській традиції, але в 12 ст. Собори ще не володіли цією функцією.

Укріпити зв’язок між єпископом і підлягаючим його владі церковними людьми повинні були рішення Собору 1274 р., який постановив, що чоловік, який бажає стати священиком, повинен був впродовж певного терміну навчатися своїх обов’язків у клириків соборної церкви. В інших постановах відмічалося, що священик може залишити свою парафію лише “по пораді єпископа свого” і для переходу в «чужі межі» він повинен взяти у єпископа «грамоту». Тут згадувалось і «збірне» (або «соборна куниця») – побор, який оплачувався священиками на користь єпископа. У постановах Собору говорилося також про регулярне скликання зборів духовенства єпархії «на виправлення церковних речей».

Для регулювання норм церковного життя і взаємовідношень церкви і світської влади був зроблений переклад Номоканону (який зберігся частково в складі Устюжної Кормчої), складена найдавніша редакція церковно-юридичного збірника «Закон судний людям». Для християнського просвічення недавно зверненої пастви був перекладений збірник слів і поучень, доповнений спеціально написаними текстами, який зберігся частково в Глагольному Клоцевому збірнику 11 ст. і сербському «Гоміліарії Міхановича» 13 ст.

Існує думка, досі повторювана нашими письменниками без усякої перевірки, начебто після митрополита Кирила митрополит Кипріян також чимало зробив для слов'янської Кормчої своїм новим перекладом церковних правил. Але ця думка вкрай сумнівна: воно ґрунтується єдино на свідченні двох наших книжкових людей XVII: ігумена Иллі і корегуючого текстів - Григорія.

ТЕМА 16. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ТЕКСТУ КОРМЧОЇ КНИГИ В ГАЛИЧИНІ

Навчальна мета: розгляд обставин виправлення Кормчої книги на Галичині.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 20хв.

2. 15хв.

3. 15хв.

Заключна частина 30 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

1. Кормчі книги на Галичині.

2. Спроби виправлення тексту Кормчої Книги на Україні.

3. Кормча священика Василія Люблінського.

Кормчі множилися через переписування, а сей спосіб мало давав гарантій проти псування тексту малописьменними переписувачами. Тому натурально виникало питання про поправлення тексту Кормчих. На Московщині пробували дати собі раду тим способом, що рівняли тексти різних списків, вибіраючи поправнійший; але при тім не було певного критерія для поправности тексту, і все залежало здебільшого од випадковості тих чи інших текстів та від субєктивних інтенцій справщиків. В половині XVI в. учений Максим Грек пробував у Москві перевести основну ревізію церковних книг по грецьких оригіналах, але за свої спроби був засуджений, як єретик, та засланий під догляд в Сергіїв Троїцький манастир. Спроба справити текст Кормчої через порівняння з самим оригіналом виникає на Україні. Взявся за це діло р. 1694-го люблінський священник Василій, поставивши собі завданням порівняти Кормчу софійської редакції з латинським перекладом Номоканона і Сінтагми патр. Фотія, по виданню Гервета (в Парижі 1561 р.). Рукопис свящ. Василія переховувався в Московському Румячнцівському Музею. Люблинську кормчу описано А. Востоковим (Опис. рук. Румянц. Музея”, № 237) та О. Павловим («Кормчая люблинскаго свящ. Василія» в «памятниках русской старини», т. VIII).

Перед самим текстом свящ. Василій подає досить широку красномовну передмову, в якій описує сумний стан церковної справи на Україні, підупад церковної дисципліни, псування церковних книг, особливо ж церковних канонів, попсованих малописьменними перепищиками «не точію в словеси, но и в силі».

Отець Василій зрівнював унівську Кормчу з парижським (латинським) виданням грецького каноничного кодекса. Щоб виправити словянський текст канонів по латинському перекладові з оригінала, він в одних випадках приписував на крисах свого рукопису особливі уваги проте, що в славянській Кормчій було пропущено проти первісного повного тексту правил.

Є приклади і цілковитої заміни старого перекладу новим. В деяких місцях переклад лише розпочато, та до краю не доведено, часом полишено в рукопису чисті місця, а на полі подано лише числа (№№) пропущених правил. Опущено і всі ті правила, що в софійських Кормчих викладено їх в скороченому (Аристеновому) тексті – тому новому сербському перекладі, який дістав митр. Кирил II від болгарського князя Якова-Святислава. На сі пропуски й натякав о. Василій останніми словами своєї передмови: «прочитающіи ж или преписующіи прощеніа всякаго сподобляйте, на проча же и сами, братіе о Христь возлюбленная, нельностиви будет». Але охочих продовжувати працю о. Василія не знайшлося – аж до друкованого видання Кормчої.

Щодо коментаріїв на канони, то о. Василій повинен був переписувати лише ті, що знаходив у свойому славянському оригіналі – в унівській Кормчій. Поправляти їх по латинському виконанню Гервета він не міг, бо в цім виданню були лише Бальзамонові коментарії, не знані нашим Кормчим. Проте о. Васи­лій переклав та завів до своєї Кормчої і кілька Бальсамонових коментаріїв – в заміну Аристенових.

На маргінесі свого рукопису подав ще о. Василій багато зауважень українською мовою, де пояснюються окремі слова і речення як в старослов’янському, так і у власному перекладі канонів та коментаріїв, дуже влучні по своїй суті.

В заслугу о. Василію треба зарахувати й те, що він перший спробував скласти алфавітний показчик до книги церковних правил, про який на кінці глави своєї Кормчої він зауважує: «Положено ж есть напреди, вначаль книги сея, оглавленіе, или каталог, по алфавит трудолюбно сьтворений, скораго ради обрьтеніа яже в книзе сей написаних». Той показчик, що його долучено до московського друкованого видання Кормчої (1649-1650 р.р.), значно відрізняється від показчика о. Василія люблінського. Але, як справедливо зауважує проф. О. Павлов, можна, не помиляючись сказати, що видавці друкованої Кормчої, взявши майже цілком передмову о. Василія, прийняли за зразок для себе і той показчик, що склав він, до своєї книжки.

Кормча свящ. Василія люблінського стає для нас дуже характерним показчиком церковної культури на Україні. Десь в глухому провінціальному місті, ніким не спонуканий, лише з власної ініціятиви рядовий священник приймає на свої особисті сили завдання, яке вимагало поважного спеціального знання та на яке не можна було доконати усім апаратом сусідньої московської церкви. Хоч священник Василій і не довів своєї праці до кінця, але її прийнято з великою повагою не лише тут, але й на чужині. Більшу частину його передмови заведено було до першого видання друкованої Кормчої в Москві (1649-1650 рр.) за московського патр. Йосифа (після, 1653 р., московський патр. Нікон, переглянувши перше видання друкованої Кормчої, виключив з неї передмову священника Василія).

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Золоте Слово. Хрестоматія літератури України – Русі епохи середньовіччя 9-15 ст. Том 1. За ред. В. Яременка. Київ: Аконіт, 2002. - 784 ст.

2. Толочко П. Ярослав Мудрий. – Київ: Альтернативи, 2002. - 272 ст.

3. Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в 11-13 вв. – Москва: Наука, 1978. - 292 ст.

4. Щапов Я. Н. Княжеские Уставы и Церковь в древней Руси: 11-14 век. Москва: Наука, 1972. - 340 ст.

2. КРИТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

5. Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). Львів: Каменяр, 1996. - 568 ст.

6. Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва. Київ: Либідь - ІСА. 1995, - 488 ст.

7. Большая Советская Энциклопедия. В 50 т. Главн. Ред. Введенский Б. А. Москва, 1953. Том 23: Корзинка-Кукунор. - 636 ст.

8. Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. Київ: КНЕУ, 2001. - 280 ст.

9. Великий А. Г., ЧСВВ. З літопису християнської України: Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Том 1. Рим:,1968.- 276 ст.

10. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: Том I (10-17 ст.). Київ: Либідь, 1998. - 294 ст.

11. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т.- Київ: Наукова думка, 1993. - Том 3: до року 1340. -587 ст.

12. Данилевський И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (9-12 ст.): курс лекций. Москва: Аспект прес, 1999. - 400 ст.

13. Довідник з історії України: А-Я. За ред. Підкови І. і Шуста Р. Київ: Ґенеза, 2001. - 1136 ст.

14. Історія Української Культури: Історія культури давнього населення України. Том 1. За ред.. Толочка П.П. і ін. Київ: Наукова думка, 2001. - 1136 ст.

15. Каськів О. Історично-юридичний розвиток партикулярного права УГКЦ у світлі ККСЦ: витяг з докторської дисертації. Рим: Папський Східний Інститут, 2000. - 99 ст.

16. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Т. 5. Варшава:, 1931. - 320 ст.

17. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви. Філадельфія: Провидіння, 1954. - 724 ст.

18. Луцик Е. Народна Історія Рускоі Церкви. Ч.1:Християнство на Русі. Львів: вид-во Людове, 1895. - 46 ст.

19. Моця О. Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. Київ: Глобус, 1996. - 224 ст

20. Мудрий С.,ЧСВВ. Короткий коментар ККСЦ. Ів.- Франківськ: ІФТКДІ, 1995. - 208 ст.

21. Православная енциклопедия. Русская Православная церковь. Под ред. Патриарха РПЦ МП Алексия II. Москва: Православная Энциклопедия, 2000.- 656 ст.

22. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя: доба Київської Русі (10-13 століття). Київ: Аконіт, 2002. - 400 ст.

23. Стахів М. Христова Церква в Україні (988-1596). Львівська Духовна Семінарія ім. Святого Духа УГКЦ: Стрім, 1993. - 585 ст.

24. Сьомін С. В., Кальниш Ю. Г. і ін.. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна [історико-політичний аналіз]. Монографія. За ред. І. Тимошенка. Київ: Видавництво Європейського Університету, 2002. - 136 ст.

25. Федорів Ю. Організаційна структура української Церкви. Торонто:, 1990. - 210 ст.

26. Христианство. Энциклопедический словарь. Том. 1. Москва: Большая Российская энциклопедия. 1993, - 863 ст.

27. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. Том 1. Рим - Нью-Йорк, 1965. – 816 ст.

28. Шульженко Ф. П. АндрусякТ. Т. Історія політичних і правових вчень: підручник. Київ: Юріном Інтер, 1999. - 304 ст.

29. Юридична енциклопедія. Том 1:А-Г. Ред. Кол. Шемчушенко Ю. С. і ін. Київ: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. - 672 ст.

3. СТАТТІ

30. Бем А. Церковь и Русский литературный язык. Логос. – Брюссель – Москва:, 1988. - № 46. - ст. 43-125.

31. Дворник Ф. проф. Святые Кирилл и Методий. Логос. – Брюссель – Москва:, 1994. - № 49. - ст. 26 - 59.

32. Дорожинський Д. Огляд джерел церковного права на Сході в першім періоді до Медіоланського едикту 313 р. Богословія. (Науковий тримісячник). Львів: Богословське наукове товариство, - 1931. Том 9. - ст. 1-48.

33. Ковшевич Р. Погляд на українську канонічну літературу. Богословія. (Науковий тримісячник). Львів: Богословське наукове товариство. - 1928. Том 6. - ст. 56 – 70, 129 – 160, 199 – 227.

34. Корчагін К. Княжі Устави – джерела українського карного церковного законодавства. ANALECTA. ORDINIS S BASILII MAGNI ECCLESIAE CATHOLICAE UKRAINAE PERSECUTAE DEDICATA (1945 – 1990). - 1992. - № 16. ст. 19 – 40.

35. Левицький В. Церковне судівництво в церковних уставах 11-12 віку. Богословія.(Науковий тримісячник). Львів: Богословське наукове товариство. - 1930. Том 8. - ст. 119-131; 219-237.

36. Цвєткова Ю. В. Візантійські церковні джерела правових норм Єфремівської кормчої. Держава і право. Збірник наукових праць: юридичні і політичні науки. № 17. Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. 2002, - 548 ст.

37. Чубатий М. Київська Церква. Київська Церква: Альманах християн-ської думки. Київ – Львів. 1998. №1. - ст. 9-13

Дата добавления: 2014-01-04