Устав Володимира Мономаха

Устав Ярослава Мудрого.

Устав князя Володимира по десятинах.

7. Судівництво, церковні кари та світські справи в Уставі Ярослава.

Церковні Устави – це короткі змістом привілеї князя даної землі для духовенства, якому він надає означену судочинність та достатні матеріальні засоби для прожиття та виконування важкого завдання у християнізуванні населення його території. Це є своєрідний конкордат між Церквою та Державою. В Церковних Уставах один термін, одне слово - загально сказані, охоплюють цілу ділянку судочинства. Крім своєї короткої форми є вони багаті обсягом церковної влади, а між їхніми рядками вичитуємо цікаві речі історично-культурної вартості та виробляємо собі погляд на правні, яка відносини Церкви до Держави.

Церковні устави – це місцева національно-церковна правотворчість, яка не суперечила догматично-канонічним засадам Візантійської церкви, відкликувалася і відповідала місцевим особливостям, характеру, обставинам державного і суспільного життя народу. Подібно до грецького бачення Константинополя – Новим Римом, Іларіон бачив Київ і його катедральний собор – Новим Єрусалимом, а будівників церковного життя: Володимира – Новим Давидом, а Ярослава – Новим Соломоном.

Церковна ієрархія діяла не стільки силою, скільки правилами й установами, нею принесеними, і діяла не стільки на політичний порядок, скільки на приватні цивільні й особливо на сімейні відносини. Тут, не ламаючи прямо закоренілих звичок і забобонів, Церква поволі прищеплювала до тубільного побуту нові поняття і відносини, перевиховуючи розуми і вдачі, готуючи їх до сприйняття нових норм, і таким шляхом глибоко проникала в юридичний і моральний склад суспільства.

ЦЕРКОВНИЙ УСТАВ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Для встановлення відповідного церковного правопорядку було укладено «Устав Володимира...». В такій формі, в якій він зберігся – він, очевидно, пізнішої дати, бо відчутна правна основа Володимира з пізнішими часовими нашаруваннями. Саме життя потребувало такого «Уставу…», бо українська Церква вже ієрархічно сформувалась. Між державною і церковною владою було багато спільних справ і треба було знайти якийсь унормований спосіб життя, поведінки та співжиття в мішаних справах, які цікавили і церковну і державну владу.

Володимир взоруючись на церковному законодавстві Греції і Болгарії, уложив «Церковний Устав», який нормував відносини Церкви і Держави. Цей устав звертає увагу на церковні суди, яких юрисденція була дуже широка. Їм підлягали не лише священники, але також їхні родини і т.д.

Не маючи власного церковного права, при організації Київської Церкви приймали за основу приписи візантійського Номоканону, хоча в подробицях далеко відходили від постанов Номоканону. Характерним в тому напрямку є вступна заява Володимира Великого до першого документу церковного права «Уставу Володимира Великого»: «І в цих справах, поглянувши у грецький Номоканон найшов, що тих судів не належить судити князю…» Крім опирання на грецький Номоканон в «Уставі Володимира» є багато таких постанов, що їх не має ані в Номоканоні у грецькій Церкві взагалі і навпаки, були вони в Західній Церкві. Але все ж головні організаційні форми Церкви були оперті на грецький манер.

Відбудову взаємних відношень державної і церковної влади Володимир заснував на принципі «Свобідна Церква в свобідній державі».

На цій засаді він:

- прийняв західний середньовічний тип структури держави, за яким духовний стан і зв’язані з Церквою особи й установи для служби Церкви мають користуватися повною самоуправою, власним судом і маєтковим забезпеченням;

- основою матеріального забезпечення духовного стану стає десятина. Ці два документи про Церковний Суд та про Десятину були зредаговані пізніше, десь на переломі 11 і 12 ст. під назвою “Церковний Устав князя Володимира Святославовича”. Цей документ дійшов до нас у трьох редакціях, а найстарший рукопис є частиною т.зв. “Синодального Списка”, що походить з 1282 року.

Церковні суди виконували владики, а як самі не могли, тоді делегували когось із своїх дорадників. Коли увійшли в яку-небудь суперечку один духовний, а другий світський, тоді судили їх мішані суди: один духовний, а другий світський. Церковні суди приносили духовним особам: ієрархії користь та надавали Церкві високого авторитету.

Крім особової юрисдикції – церковні суди мали також ширшу юрисдикцію: в деяких справах всі християни без винятку підлягали церковним судам. То були провини проти Церкви і християнської моралі. Сюди належали: розводи, порушення подружньої вірності, викрадення дівчини, спір між подругами за маєток, подружжя у близькім спорідненні, ворожбицтво і чари при заворожуванні зілля, заклинання та кусання зубами, побиття дітьми батька або матері, а також - невісткою свекрухи, спір між дітьми за спадщину, церковна крадіж, відкопування мерців, нищення хрестів, впровадження тварин і птиці без конечної потреби до церкви, нечистота з звірятами, хто молиться місяцю і над водою. Список осіб і справ, які підлягали церковним судам, доволі широкий. Навіть у Візантії і на Заході не підпадало так багато осіб і так багато справ під правосуддя Церкви. Із справ церковної юрисдикції видно, що в більшості випадків розглядаються справи, пов’язані поганським побутом населення. Загально Володимирове законодавство містить релігійну толеранцію і людяність, бо церковні суди не мали юрисдикції для поган. Такої толеранції не було ні в Східній, ні в Західній Церкві. Поган судив тільки княжий суд. Церковні суди приносили церкві великі доходи, бо майже за всі провини, крім особливо важких, були грошові кари.

Устав князя Володимира по десятинах, церковних судах і церковних людях первоначально фіксував матеріальне забезпечення Десятинної церкви Богородиці в Києві (можливо, ще до закладення митрополичої кафедри); надалі закріпив в церковній юрисдикції справи, пов’язані з порушеннями християнського життя і моралі. Він займав з княжої компетенції суд по всіх справах над священо і церковнослужителями, а також людьми, які належали Церкві. Цим самим за митрополитом і єпископами закріпилися великі сфери судової влади, претендувати на які світська влада не могла.

Оригінальною українською постановою було обмеження церковної юрисдикції в загальному тільки на громади, які вже є християнськими; ця постанова висловлювала релігійну толеранцію для населення ще ненавернених околиць.

В Уставі сказано, що кожна десята шкіра з куниці, торг з кожної десятої неділі і десята частина зерна зібраного з поля, була призначена на отримання десятинної церкви. З цієї десятини частина була призначена для утримання Київського владики і його катедрального духовенства.

Маючи таку велику фінансову базу, Українська Церква на самому початку могла рости: розвиватися, утримувати школи, шпиталі, заїзди.

Церковний Устав Володимира так пояснює: «від всього княжого суду десяту часть і з торгу кожну десяту неділю та з домів кожного літа всякого урожаю». Ця дотація забезпечувала Церкву матеріально в цілій Київській Державі, бо стрічаємо записки про десятину і в Новгороді і в Смоленську.

В Уставі згадано, що Володимир Великий передав також до рук Церкви нагляд над торговими мірами і вагами. Тоді міри і ваги були різні по різних частинах Русі, щоб надати відповідні еталони ваг і мір було зобов’язано церковних службовців, що формувало чесну торгівлю в Київській державі.

Згідно з постановами Номоканона Івана Схоластика, монахи підлягали єпископові єпархії у всіх справах духовного монашого життя і їм не можна покидати своїх місць перебування, ні закладати монастирів без порозуміння з єпископом. Це саме постановив церковний Устав Володимира Великого. Натомість у справах маєткових була різниця між монастирями: заснованих самими монахами – адміністрування належало ігумену і його раді, заснованих князем – адміністрування здійснював окремий адміністратор з поміж світських людей.

Духовні особи, крім церковних занять, мали ще й інші завдання. Їх уживали князі до дипломатичних посольств і до посередництва в політичних і державних справах. Вони, як княжі дорадники мали великий влив на політичні справи, а навіть з власної ініціативи забирали голос у світських справах. Наприклад: Володимирове розпорядження про кару смерти було видане під впливом єпископів.

Устав земляний князя Володимира Великого визначав основи державного устрою та правове становище дружинників. Він покінчив з племінним принципом формування дружини. Він зобов’язав відбувати військову службу власникам земельних наділів, наданих князем за службу.

“Церковний Устав Володимира встановлює, що особи, зв’язані із службою у церкві, є вийняті з-під загальних княжих судів, а підлягають церковним судам, - митрополита й єпископів. До осіб, що підлягають церковним судам належать: монахи і монахині, священники, їх жінки, диякони та їх жінки, службовці в крилосі катедральних храмів, проскурниця та решта церковної прислуги, як – дяк, паламар. Судам церковним підлягали теж лікарі і беззахистні люди, якими опікувалася церква: звільнений з довгів чоловік (прощенних), звільнений невільник після смерті пана, чужинець, поломник, хромий каліка. Крім церковних людей підпадали судам церкви всі установи християнського милосердя з усім персоналом: монастирі, шпиталі, заїздні доми для чужинців.

По ділянці судівництва і матеріального забезпечення Церкви бачимо виразно Західно-християнські впливи. Вони проявляються і в організації самої Церкви: в Церкві встановлюються при катедральних єписькопських церквах приноси, зложені з визначних місцевих і довколишніх клиринів, що було подібно до Західних Капітул. Крилос – це немов рада єпископа, що мала також деякий голос в адміністрації Єпархією. У Візантії адміністрація Єпископа була одинична при допомозі духовних урядовців Єпископа.

При всій розмаїтості списків, звертаючи увагу на саму суть статуту, що визначає більший чи менший простір церковної влади і переваг, а не на передмови, післямови і взагалі думки ввідні, усі списки можна розділити на три прізвища, чи редакції: коротку, середню і велику.

Короткої нам відомі три списки: № 1 по літопису, складеного, як догадуються, на початку XIII в.; № 2 по Кормчій 1493 р.; № 3 по Кормчій XV чи XVI в. Усі ці три списки мають між собою невелике розходження.

Середньої - відомі чотири списки: № 1 по Кормчій, скопійованій з Кормчої XIII ст. (1286); № 2 по приписці, зробленій до тієї ж Кормчої у XVI ст.: обидві подібні між собою, крім деяких висловів і того, що в останньому бракує декількох початкових рядків; № 3 по Кормчій XV або XVI ст.; № 4 по Кормчій XVI чи XVII ст.: досить відрізняється від двох перших, подібні між собою майже до букви.

Нарешті, великої редакції відомі сім списків: № 1 по Кормчій XIII ст. (1280 р.); № 2 по Кормчій XVI ст.; № 3 по літопису XV ст.; №4 по Збірнику XVI ст.; №5 по Кормчій XVI ст.; № 6 і № 7 по Кормчих XVII в. Усі ці списки розрізняються між собою невеликими суперечностями, крім другого.

УСТАВ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Складений устав був великим князем Ярославом і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 рр. При цьому грецький номоканон, по суті, був відкинутий, і більше того, устав в багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, бо віддає під церковну юрисдикцію ті справи, які у Візантії розглядали світські суди і вводить типово руську систему покарань.

Судівництво поділялося на 3-и роди: державне, приватне і церковне. Саме під церковні суди підпадали т.зв. церковні люди, тобто всі ті, які в якомусь визначеному відношенні стояли до Церкви.

Церковний устав Ярослава Мудрого займається передовсім церковними карами за провини протихристиянської моралі. Замітне, що у вступі до тої грамоти Ярослав Мудрий говорить, що в справі видання тої грамоти він радився з митрополитом, але не тим першим, греком Теопемптом, тільки з митрополитом Русином Іларіоном. Під час коли до уставу Володимира немає більших закидів, що до його автентичності, то що до Уставу Ярослава, є закиди, що знаний нам текст є вже пізнішою перерібкою устава Ярослава з II пол 15 ст..

В Ярославовому Уставі маємо такі справи: коли жінка краде щось в чоловіка, то чоловік має її покарати, а єпископові треба заплатити три гривні. Коли чоловік краде щось від жінки, то платить теж єпископові три гривні. Коли батько, або мати віддають доньку силоміць, проти її волі, або женять сина з тою, котрої він не хоче, також силоміць, і дитина щось зі собою зробить в розпуці, то батьки є винуваті перед митрополитом. Коли жінка б’є чоловіка, то платить митрополитові за судову справу три гривні. Коли свекор б’є без вини невістку, платить митрополитові за судову справу шість гривень.

Церковне право забороняло вінчатися з близькими свояками і не дозволяло женитися більше, як два рази та обмежувало свободу розводів. З поширенням християнства духовенство старалося узалежнити розводи від Церкви, а Устав Ярослава признає для розводу такі причини: коли жінка довідається про заговір на князя і не повідомить його, а також, коли жінка довідається про заговір на чоловіка і не скаже йому, або коли сама буде пробувати його стратити, або нашле на його майно злодіїв, або, коли сама обкраде чоловіка, або, коли вона проти волі чоловіка буде ходити на гостини, ігрища і не буде ночувати вдома, або, коли вона обкраде церкву, або, коли буде доказано невірність чоловікові, тоді є причина розводу чоловіка з жінкою. Також є причина до розводу тоді, коли жінка пострижеться в черниці.

Церковні Устави рахуються з можливістю суперечки жінки з чоловіком за майно, признають жінці права на предмети її безпосередньої праці, а її особисте майно не занимає місця в спільному родинному майні, а по смерти чоловіка переходить на дітей.

Устав кн. Ярослава про церковні суди, прийнятий разом з митрополитом Іларіоном, фіксував норми суду митрополита і єпископів, основаних на правилах Номоканону. Але в Уставі ці правила були пристосовані до умов стародавньої Русі часів Руської Правди з широкою церковною Юрисдикцією, яка охоплювала багато сфер життя, не регульовані княжою владою, з введенням штрафів, які поступали на користь церковної влади. Княжі устави, які в своїй основі виникли в кінці 10 – середині 11 ст. стали юридичною основою, яка фіксувала положення Церкви в Староруській державі і в державах, які виникли на її території в подальшому.

Єпархіями управляли єпископи з крилосами. Крилоси – це була духовна установа, яка складалася з священників, які жили в містах, працювали при соборних церквах та інших міських парафіях. Церква дбала про тих людей, які до неї належали, або працювали в церковних інституціях: шпиталях, гостинницях, захоронках, сиротинцях, школах. Тісно і безпосередньо при церквах працювали: ігумени й ігумені, ченці, які виступили з монастирів, проскурниці, шпитальні лікарі, раби, яких власники відпустили на волю і віддали церкві “за спасення душ”, вдови, каліки та ізгої.

Ізгої - категорія неповноправних людей в Київській державі, які вийшли із свого звичайного суспільного середовища через різні обставини.

До ізгоїв зараховано таких людей:

- сина священника, якщо не навчився грамоти та не став священником, бо згідно з поняттям тих часів син повинен був продовжити заняття свого батька.

- раба, що викупився з неволі або відслужив певний час, на який запродався і не міг собі знайти пристановища.

- купця, що через нещасний випадок втратив відразу ціле своє майно і через це став жебраком і з милосердя є під опікою Церкви.

- осиротілого князя, батько якого займав княжий стіл і коли він помер, то син його випадав із черги насліддя і залишався без правної опіки. Через старшинство свого брата, князівський син опинявся без князівства. Поступово ізгої осідаючи на церковних землях, стають осілими і потрапляють у правну залежність від Церкви – вони стають добрими господарями. Князі - ізгої в другому поколінні йдуть служити у княжу дружину.

Всі ці закони основані на візантійському законодавстві, тільки в деякій мірі примінені до українського звичаєвого права.

Крім Церковних Уставів загального призначення були теж видані церковні устави локального значення, як – князя Всеволода для Новгородського Єпископа, князя Ростислава для Смоленського з 12 ст. та ще ін..

УСТАВ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА

В 1113 р. великий князь Володимир Мономах розробив новий юридичний збірник відомий як ’’ Устав Володимира Мономаха ’’. В ньому зроблені значні поступки залежним категоріям населення – закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в ’’ Уставі Володимира ’’ відноситься до цивільного права. Так, в уставі дано законодавство про відсотки, про банкрутство, про закупництво, про холопство. Поряд з детальною регламентацією зобов’язуючих відносин ’’Устав Володимира Мономаха’’ встановлював принципи сімейного, спадкового та опікунського. Всього з 65 статей уставу 38 належить до цивільного права і є навіть розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Володимир Мономах був запрошений на князювання до Києва під час повстання 1113 р.. Придушивши його, він видав ’’Устав Володимира Всеволодовича’’, в якому скасовувалося холопство за борги та обмежувалися відсотки на лихварство.

’’Устав Володимира Мономаха’’ умовно можна поділити на норми, які регулюють:

1) питання боргових зобов’язань і кабали (ст. 53 – 66);

2) питання соціальних стосунків у вотчинах (ст. 67- 73, 75-85);

3) питання спадкоємства (ст. 90 – 95, 98 – 106);

4) питання діяльності судово-адміністративного апарату (ст. 74, 86 – 89, 96 – 97, 107 – 109);

5) правове становище холопства (ст. 110 – 121) та позики.

Духовенство вважало своїм обов’язком заступатися за різні політичні жертви того часу. В посланні митрополита Никифора до Мономаха є натяк про звернення приватних осіб до нього з проханням про захист перед судовим розглядом.

ТЕМА 13. ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ УСТАВНОГО РОЗВИТКУ

УСТАВ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Навчальна мета: розгляд питань дослідження Князівських уставів на територіїх земель.

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання: 1. 20хв.

2. 15хв.

3. 15хв.

4. 20хв.

Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: збірники документів та матеріалів.

Джерела та література: згідно списку рекомендованої літератури.

Дата добавления: 2014-01-04