Походження, суть і форми доходів

Тема 12. ДОХОДИ, ЇХНІ ДЖЕРЕЛА ТА РОЗПОДІЛ

Маріуполь, 2011

Викладач: к. е. н. Капранова Лариса Григорівна

Доходи, їхні джерела та розподіл

Лекція № 12

З курсу: «Політекономія»

1. Походження, суть і форми доходів.

2. Вартість робочої сили і робочого місця.

3. Заробітна плата, її форми та функції. Реальна заробітна плата, доходи населення і їх використання.

4. Людський капітал як соціально-економічна категорія.

Розподіл – одна з фаз, стадій суспільного відтворення, ланка, що поєднує виробництво і споживання. В процесі розподілу визначається частка (пропорція) агентів виробництва в реалізації і використанні сукупного суспільного продукту.

Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошовий виторг. Після вилучення з нього вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий доход (валовий доход), в процесі розподілу якого виникають вертикальні зв’язки (між державою і підприємством, між підприємством та його працівниками). Ці зв’язки відображають різноманітні форми розподілу доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Під доходом в ринковій економіці розуміються будь-які види регулярних або разових грошових сум, що надходять в розпорядження індивіда за одиницю часу (тиждень, місяць, рік).

Кожен вид доходу має, як правило, чітко визначене джерело: підприємницький прибуток, відсоток за кредит, заробітна плата, дивіденд (або відсоток з цінних паперів), рента, а також соціальні виплати (трансфертні платежі). Це легальні доходи. Окрім них існують «кримінальні» або «нелегальні» доходи в сфері тіньової економіки.

Об’єктивно розподіл доходів залежить від того, що знов створена вартість складається з необхідного продукту, який йде на задоволення особистих потреб безпосередніх виробників, і додаткового продукту, який використовується для задоволення спільних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної і духовної сфери та створення резервів).

Об’єктом розподілу між державою і підприємством є чистий доход. В умовах ринкової економіки чистий доход суспільства виступає в трьох основних формах:

1. прибуток підприємств;

2. податок на додану вартість (ПДВ);

3. акциз.

Доход підприємства по діляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, а інша залишається в розпорядженні підприємства. Від цієї форми розподілу залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм, розвиток народного господарства, здійснення соціально-культурних заходів, утримання державного апарату і забезпечення оборони держави. Проте після розподілу доходу підприємство повинне мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Податок на додану вартість – форма вилучення до бюджету частини знов створеної вартості (чистого продукту), яка створюється на всіх стадіях процесу виробництва товарів, робіт і послуг і вноситься до бюджету держави після їх реалізації. Об’єктом оподаткування є оборот від реалізації товарів (окрім імпортних), в т. ч. виробничо-технічного призначення, виконання робіт і надання послуг. Оподатковуваний оборот визначається на основі вартості товарів (робіт, послуг), які реалізуються, виходячи з цін і тарифів, які використовуються, без урахування в них податку на додану вартість. При визначенні оподатковуваного обороту на товари, з яких стягуються акцизи, в нього включається сума акцизів.

Акциз – вид непрямого податку, який включається в ціну товару і оплачується покупцем. Закон України «Про акцизи» встановлює порядок обкладення акцизами вино-горілчаних виробів, що реалізовуються, пива, ікри осетрових і лососевих риб, шоколаду, тютюнових та інших престижних і дефіцитних предметів широкого вжитку.

Найбільш справедлива і доступна для підприємства форма платежу це податок на прибуток.

Світова практика господарювання в умовах ринкових відносин використовує однаковий для всіх підприємств принцип рівного підходу до розподілу прибутку – у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка прибутку).

З 1991 р. в Україні податок на прибуток стягується за встановленими ставками. Порядок розрахунку прибутку, розміри ставок, порядок визначення і терміни сплати, зарахування прибутку, пільги з податку на прибуток визначаються Верховною Радою України.

Крім того, існують податки на доходи підприємств від акцій, облігацій та інших цінних паперів, доходи від участі в спільних підприємствах тощо.

Велике значення має визначення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули до розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті підривається основна ланка народного господарства, від якого залежить розвиток всього суспільства.

Одночасно, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це негативно позначиться на науково-технічному, економічному прогресі, соціальному стані всього суспільства.

Тому другим важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємства.

Форми розподілу необхідного продукту пов’язані з тією частиною продукту, яка складається з предметів споживання (продукти харчування, одяг, житло, предмети домашнього вжитку тощо). До таких форм відносяться і такі, де розподіл залежить не тільки від трудової, а також від економічній діяльності суб’єктів виробництва:

­ заробітна плата, працюючих за наймом;

­ особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств;

­ від кооперативної діяльності;

­ доходи від індивідуальної трудової діяльності;

­ доходи від особистого підсобного господарства;

­ підприємницький доход.

Значна частина доходів в ринковій економіці має трудове походження: доходи робітників та інших осіб найманої праці – заробітна плата. Проте і доходи підприємців, не кажучи вже про менеджерів, брокерів, фермерів, також мають значною мірою трудовий характер. Проте виділити цю складову в їх сукупному доході теоретично дуже складно, а практично неможливо, оскільки їх доходи визначаються не тільки ступенем трудової старанності, але і такими важко передбаченими чинниками, як уміння ризикувати, удачливість, здатність аналізувати і передбачати, коливання ринкової кон’юнктури в сфері виробництва, послуг, біржової торгівлі тощо. Крім того, результати праці названих економічних суб’єктів отримують своє визнання тільки в результаті реалізації товару або послуги на ринку. Саме тому ринковий розподіл доходів містить разом з іншими чинниками також елементи розподілу за працею.

Доходи від власності:

- дивіденди від акцій;

- відсотки від паю на майно;

- відсотки від внесків в банки тощо.

Більша частка доходів перетворюється (в основному через ринок) на предмети споживання і різноманітні послуги. Все це утворює фонд життєвих засобів.

Основною формою розподілу доходів для найманих робітників є заробітна плата.

Кооперативна форма власності надає особистим доходам (оплаті праці) низку особливостей.

1. Фонд оплати праці визначається загальними зборами кооператорів і формується за рахунок валового доходу даного кооперативу. Особлива увага приділяється економічно обґрунтованому співвідношенню між коштами, які виділяються на розвиток виробництва і оплату праці.

2. Розміри оплати праці за рівну працю в різних кооперативах не однакові, оскільки праця кожного кооперативу знаходиться в розпорядженні загальних зборів кооператорів. Принципу рівної оплати за рівну працю дотримуються тільки в межах окремого кооперативу.

3. Оплата праці в кооперативі може здійснюватися як у вартісному, так і в натуральному виразі.

4. Кооператив може залучати до роботи за трудовою угодою осіб, які не є членами кооперативу, з оплатою їх праці за трудовою угодою.

5. За громадянами, які працюють в кооперативі, зберігається пенсія, стипендія за місцем навчання, заробітна плата за місцем основної роботи в повному обсязі.

Розрахунок доходів від індивідуальної трудової діяльності визначається суттю індивідуальної трудової діяльності. Остання є суспільно корисною діяльністю громадян щодо виробництва товарів та надання платних послуг, яка не пов’язана з їх трудовими відносинами з державою, кооперативами, з іншими підприємствами і установами.

Коло учасників індивідуальної трудової діяльності достатньо різноманітне. Це власники дрібних підприємств без використання найманих робітників, які виготовляють різноманітні товари і надають послуги (перукарні, майстерні з ремонту побутової техніки тощо). Це фахівці – юристи, лікарі тощо.

Не вся грошова виручка від індивідуальної трудової діяльності становить грошовий доход, який є залишком після вилучення з виручки витрат виробництва.

Учасники індивідуальної трудової діяльності після сплати податку повністю розпоряджаються своїм доходом.

Підприємницький доход. Тривалий час в економічній літературі підприємницький доход розглядали як частину прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємця-функціонера після сплати відсотка на взятий ним позичковий капітал. Спочатку поділ прибутку на відсоток і підприємницький доход розповсюджувався тільки на позичковий капітал, який використовувався промисловими підприємцями в процесі нагромадження.

З розвитком кредиту поділ прибутку на відсоток і підприємницький доход набуває загального характеру і весь прибуток незалежно від того, отриманий він від застосування власного або позичкового капіталу, поділяється на всі ці складові частини.

Підприємці мають право на певну винагороду у вигляді підприємницького доходу. Його джерелом в основному повинен бути прибуток. Така практика існує у всіх країнах, де виникають ринкові відносини. Розмір підприємницького доходу визначається як певна частина від загального обсягу розрахункового прибутку, що стимулює підприємницьку діяльність. Доходи підприємців повинні регулюватися прогресивною податковою системою.

Розглянемо докладніше доходи від власності.

Власник промислового, тобто зайнятого в сфері суспільного виробництва і власник торгового капіталу отримують прибуток, власник землі – ренту, власник позичкового капіталу – відсоток. Прибуток і відсоток є доходами функціонуючих підприємств. Рента – доход землевласника, який здає землю в оренду функціонуючому підприємцеві. Такі доходи від власності є основними.

Доходи від власності в розвинених країнах відіграють значну роль в мотиваційному механізмі трудової діяльності. В сучасних умовах в Україні в новому механізмі розподілу життєвих засобів отримали визнання і доходи від власності. До них слід віднести: дивіденди від акцій, відсотки на внески працівників в майно державного або орендного підприємства, на основі якого утворюється колективне підприємство, а також відсоток на внесок працівника в приріст майна цього підприємства після його створення; відсотки на грошові внески в банки.

Велику роль в ринковій економіці відіграють доходи безпосередньо не пов’язані з трудовим внеском – так звані «нетрудові доходи», які умовно можна розділити на легальні і кримінальні.

До легальних нетрудових доходів відносять: дивіденди на акції, різниця в курсовій вартості при купівлі і продажі, відсотки по облігаціях, відсотки по поточних рахунках в банку, прибуток від спекулятивних операцій з цінними паперами, прибуток від різниці в цінах при купівлі і продажі товарів оптом і уроздріб на різних місцевих ринках тощо.

Кримінальні (незаконні) нетрудові доходи можна розділити на два основні різновиди:

­ Доходи загальнокримінального походження: корупція, рекет, наркобізнес, контрабанда тощо. Дані види доходів мало залежать від того, як влаштована офіційна економіка. Соціальна небезпека такої діяльності загальновизнана у всьому світі і підлягає переслідуванню в кримінальному порядку.

­ Інша частина кримінальних доходів породжена устроєм офіційної економіки. Наприклад, спекуляція (перепродаж дефіцитних товарів за цінами, що значно перевищують державні), для ринкової економіки такі доходи нехарактерні. В ринковій економіці поширені: підпільне використання робочої сили, отримання і реалізація вигідних контрактів за допомогою підкупу чиновників, підробка торгових марок.

Тіньова економіка і пов’язані з нею нелегальні доходи існують у всіх країнах, хоча масштаби її неоднакові. У Західній Європі лідерство в цьому належить Італії, де тіньовий сектор, за оцінками фахівців, охоплює близько 30% ВНП. В інших розвинених країнах обсяг тіньових економічних операцій – від 3 до 10% ВНП. Перемогти тіньове господарство і пов’язані з ним доходи практично неможливо. Єдине, що можна зробити – всебічно обмежувати масштаби цього сектора економіки.

Існують також доходи, безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити населенню через державний бюджет, а також спеціальні фонди підприємств (в Україні – фонд соціального розвитку).

Суспільні фонди споживання (СФС) – форма розподілу доходів у вигляді різних виплат на дітей або під час хвороби, здобування безкоштовної освіти тощо. Суспільні фонди споживання існують в багатьох країнах, що свідчить про соціальну спрямованість господарювання. Найбільшого розвитку система соціального забезпечення досягла в Англії, ФРН, скандинавських країнах та низці інших країн.

В Україні склалися два види суспільних фондів споживання:

· фонди спільного задоволення потреб (освіта, охорона здоров’я тощо);

· фонди для непрацездатних.

Головною функцією фондів спільного задоволення потреб є розвиток здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили.

Основними ознаками фондів спільного задоволення потреб є: незалежність отримуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи та розміру заробітної плати; блага розподіляються переважно у вигляді безоплатних послуг; матеріальна основа наданих благ залишається в суспільній власності; засобами розпоряджається держава або підприємство.

Матеріальною базою фондів спільного задоволення потреб є створений продукт, а формою прояву – безкоштовні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди нагромадження підприємств, організацій.

Користувачами фондів непрацездатних є не тільки ті, хто досяг похилого віку або втратили працездатність в результаті хвороби або каліцтва, але і особи, які втратили працездатність частково, особи, які не досягли працездатного віку, студенти стаціонарної форми навчання, що навчаються в середніх спеціальних та інших закладах. Іноді ці фонди називаються фондами взаємодопомоги. До цього виду виплат слід віднести пенсії, допомогу з тимчасової непрацездатності, оплата відпусток в зв’язку з вагітністю і пологами, оплата пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомога дітям тощо.

Головною функцією даного виду спільних фондів споживання є створення матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримка нормальних умов життя тощо.

Основні ознаки фондів непрацездатних:

­ отримання благ за працю (минулу і майбутню);

­ в низці випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати;

­ блага розподіляються в грошовій формі, переходять в особисту власність;

­ споживач сам розпоряджається отриманими коштами.

Форми прояву суспільних фондів споживання: грошові виплати з бюджетних асигнувань, кошти підприємств, профспілкових організацій.

Структура суспільних фондів споживання у всіх країнах, де існує ця форма розподілу доходів, має свої особливості.

Розглянемо структуру суспільних фондів за економічним призначенням, способом розподілу, джерелами формування і за формами надання споживачам на прикладі України.

За економічним призначенням суспільні фонди споживання спрямовуються на забезпечення безкоштовної освіти та професійно-технічної підготовки, утримання дітей в дошкільних закладах, школах-інтернатах, безкоштовну медичну допомогу, фізичне виховання, організацію відпочинку та соціального забезпечення (пенсії, допомога), стипендії тим, хто навчається у вузах і професійно-технічних училищах, надання пільг за користування житлом і комунальними послугами, дотацій держави на утримання житлового фонду.

За способом розподілу серед членів суспільства СФС поділяються на такі, що розподіляються:

­ незалежно від кількості і якості праці (безкоштовна медична допомога, навчання дітей і дорослих);

­ з урахуванням минулого заробітку і стажу роботи (пенсії, допомога з тимчасової непрацездатності);

­ з урахуванням забезпеченості сімей (пільги малозабезпеченим сім’ям).

За джерелами формування:

­ загальнодержавні суспільні фонди споживання, які формуються на кошти державного бюджету і соціального забезпечення;

­ суспільні фонди споживання, які формуються за рахунок коштів підприємств (всіх форм власності);

­ за рахунок коштів громадських організацій, зокрема, профспілок (одноразова допомога, безкоштовні або пільгові путівки в будинки відпочинку, санаторії тощо).

За формами надання суспільні фонди споживання можна розділити:

- на грошові виплати;

- натуральні видачі;

- безкоштовні послуги.

Суспільні фонди споживання повинні забезпечувати розвиток загальнодержавних систем народної освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення, поліпшення умов відпочинку працівників, пом’якшити об’єктивно існуючі відмінності в матеріальному стані окремих громадян, сімей, соціальних груп, в соціально-економічних і культурних умовах виховання дітей; підтримувати життєвий рівень малозабезпечених громадян.

Диференціація розподілу суспільних фондів споживання повинна визначатися в основному обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для відтворення народонаселення і робочої сили.

Сучасні західні держави проявляють значну активність в перерозподілі доходів. Так, в США в післявоєнний час частка трансфертних платежів (соціальних виплат) становила майже 60% витрат федерального бюджету і 15% ВНП.

Втручаючись в сферу розподілу доходів, держава вирішує дві взаємопов’язані, хоча і такі, що суперечать один одному, завдання. З одного боку, вона спрямовує свої зусилля на послаблення соціально-економічної нерівності. З іншого – не може і не повинна зовсім знищувати нерівність в доходах, оскільки вона не тільки продукт ринкової системи, але і обов’язкова умова його ефективного функціонування.

Максимальна межа втручання держави в процес перерозподілу доходів визначається споживчими стереотипами людей, характерними для даної країни в даних конкретно-історичних умовах.

Чим ці стереотипи скромніші, тим в меншій мірі люди претендують на надбавки до своїх доходів з бюджету. Самі стереотипи залежать від поточного стану економіки, демографічної ситуації, рівня економічного розвитку тощо.

Нарощуючи процес перерозподілу доходів держава не повинна руйнувати сам конкурентний, ринковий механізм. Його збереження і утворює максимальну межу державного втручання.

При проведенні активної політики в галузі доходів необхідно враховувати ще низку важливих обставин, що об’єктивно обмежують масштаби державного втручання:

1. Розміри соціальних виплат повинні бути узгоджені з реальними можливостями держави в сфері фінансів. Держава не повинна сприяти своєю політикою в сфері доходів зростанню дефіциту держбюджету та інфляції.

2. Збільшуючи податки на підприємців, держава підриває стимули до вкладення капіталів. Це призведе до зниження ефективності виробництва і, отже, до звуження можливостей підтримки бідних і малозабезпечених. Крім того, зростання податків, є засобом скорочення заощаджень, означає також звуження бази інвестування через ринок позичкових капіталів і ринок цінних паперів.

3. Велику небезпеку становлять бюрократичні структури, зайняті розробкою правил перерозподілу доходів, їх здійсненням та контролем. Такі структури дуже стійкі. Одного разу виникнувши, вони прагнуть до самовідтворення, розширення свого впливу тощо.

Таким чином організувати соціально справедливе, а точніше соціальний прийнятний перерозподіл доходів, дуже важко.

На практиці важко досягти, щоб цей розподіл був одночасно помітним для малозабезпечених і не підривав би зниження ефективності виробництва, серйозній деформації ринкових механізмів.

Тривалий час зразком політики перерозподілу доходів вважалася Швеція. Високий рівень соціальної захищеності рядового шведа забезпечується за рахунок високих податків з корпорацій, які становлять близько 60% їх доходів. Багато економістів вважають, що максимальна межа державного втручання в перерозподіл доходів в Швеції досягнута і навіть перевищена. Такий стан сприяє зростанню соціального утриманства і зниженню ефективності суспільного виробництва. А це означає, що шведська модель соціально-економічного розвитку вступила в смугу кризи.

Якщо в ринковій економіці неминуча нерівність в доходах, то виникає питання про те, як її виміряти. Відповідь має не тільки теоретичне значення для дослідника, але і практичне для тих осіб або організацій, які займаються реалізацією економічної політики в сфері доходів.

В економічній теорії таке вимірювання здійснюється за допомогою «кривої Лоренця» (рис. 12.1), яка графічно описує розподіл доходів, і «коефіцієнта Джині», що дає його кількісний вираз.

У		А
1,0	Е
0,5		F	В
О	0,5	1,0	N	Х

Рис. 12.1. «Крива Лоренця».

На цьому графіку по осі У відкладений розподіл сумарного доходу суспільства. По осі Х – розподіл загальної чисельності населення. Якщо і сукупний доход, і чисельність населення прийняти за одиницю, то на графіку точка «А» просто відобразить той факт, що 100% доходу так чи інакше розподілено серед 100% населення. Припустимо, що доходи в суспільстві розподіляються рівномірно між всіма його членами. Тоді на графіку такому розподілу відповідатиме відрізок прямої ОЕА.

Точка «Е» на цій прямій вказує, наприклад, що половині населення належить половина доходу. Але як ми знаємо, в ринковій економіці рівності в доходах немає і бути не може. Отже, реальний розподіл описуватиметься вже не відрізком прямої, а деякою кривою ОFА, яка і називається кривою Лоренця.

Щоб отримати числовий показник, що виражає рівень нерівності в розподілі доходів, потрібно здійснити дві дії:

a) обчислити площу, утворену прямою ОЕА і кривою ОFА;

b) потім розділити її на площу трикутника ОАВ.

Отримана в результаті цих обчислень величина називається «коефіцієнтом Джині».

Коефіцієнт Джині або коефіцієнт концентрації доходів (витрат) відображає ступінь відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) за чисельно рівними групами населення від лінії її рівномірного розподілу.

Статистична міра рівності доходів (витрат) коливається від 0 до 1. Чим більше даний коефіцієнт, чим ближче крива Лоренця до відрізків ОВ і АВ, тим сильніше коефіцієнт Джині може коливатися в межах від 0 до 1. При нульовому значенні коефіцієнта спостерігається абсолютна зрівнялівка в розподілі доходів серед усіх груп населення. При значенні, близькому до одиниці, утворюється величезна прірва між мізерними доходами абсолютної більшості і колосальними доходами мізерної меншості, а значення 1 відображає повну нерівність, коли весь доход (витрати) належать одній особі. В реальності коефіцієнт Джині ніколи не досягає цих крайніх значень (0 і 1), оскільки це означало б неминучу загибель такого суспільства.

Разом з тим навряд чи можна вказати прийнятну на всі часи оптимальну величину даного коефіцієнта. Держава знаходить її емпірично, а підтвердженням успішності його політики в сфері доходів слугує тривала соціальна стабільність в суспільстві.

Величина реальних доходів населення залежить не тільки від розмірів грошових доходів, обсягів безоплатних і пільгових послуг, але і від рівня цін на предмети споживання і тарифів на послуги, величину квартирної плати, розмірів податків. Необхідно також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, соціальний захист особи тощо.

Показник реальних доходів населення найповніше характеризує рівень добробуту народу через доходи домогосподарств.

Доходи домогосподарств – певна сума грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих в процесі виконання економічних функцій домогосподарствами і, насамперед, сім’ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення[1].

Суб’єктами цих відносин є члени сімей, а опосередковано вони виникають і розвиваються між найманими працівниками і підприємцями при виконанні окремих функцій домогосподарствами (робоча сила, заощадження тощо), між домогосподарствами і державою при отриманні окремих видів доходів (трансфертних платежів).

Структура доходів домогосподарств за своїми джерелами достатньо різноманітна. Вона залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.

Основні види доходів домогосподарств:

­ заробітна плата;

­ доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента, надходжень від продажу нерухомості, особистого майна тощо);

­ державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога безробітним, допомога багатодітним сім’ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, витрати держави на забезпечення довкілля, покращення екологічного середовища);

­ підприємницький доход та самозайнятості, який, отримують сім’ї підприємців;

­ доходи з інших джерел, передусім доходи від індивідуальної трудової діяльності.

В 1990 р. за результатами щорічного обстеження бюджетів сімей структура доходу населення складалася на 67,5% із заробітної плати і 13,4 з трансфертів в формі пенсій, стипендій, соціальної допомоги.

Протягом 1999-2004 рр. відбувалося значне зростання грошової частки в загальних доходах домогосподарств України: в 1999 р. вона складала 65,6%, а в 2004 р. – 88,7%[2]. Одночасно спостерігалася подальша тенденція до покращення структури доходів домогосподарств:

­ відбувається подальше зростання питомої ваги оплати праці в структурі загальних доходів;

­ намітилася стійка тенденція до зростання доходів від підприємницької діяльності;

­ зменшується питома вага пільг та субсидій;

­ помітно скоротилася частка натуральних доходів від особистого підсобного господарства: в 1999 р. – 23,7%, в 2004 р. – 7,2%.

Основним джерелом загальних доходів домогосподарств України залишається заробітна плата, проте питома вага оплати праці в структурі загальних доходів домогосподарств значно відрізняється залежно від типу домогосподарства та місцевості проживання (табл. 12.1).

За останні роки пенсії стали другим за значенням джерелом доходів в домогосподарствах України. Це стало результатом значного підвищення розміру пенсійних виплат. Додатковим фактором закріплення такої тенденції є постійне збільшення чисельності пенсіонерів. Визначальну роль пенсії відіграють у бюджетах домогосподарств непрацездатних осіб пенсійного віку, складаючи понад половину їх загальних доходів – майже 61,2%.

Таблиця 12.1

Структура загальних доходів за типами домогосподарств України в 2004 р., %*

Вид доходу	Залежно від місця проживання	Залежно від типу домогосподарства	Всі домогос-подарства
Велике місто	Мале місто	Сільська місцевість	Домогос-подарство з дітьми	Домогос-подарство без дітей
Оплата праці	59,7	47,5	27,2	55,3	40,2	47,1
Доходи від підприємницької діяльності	4,8	5,3	4,0	7,0	2,7	4,6
Доходи від власності	0,1	0,2	2,3	0,7	0,9	0,8
Доходи від продажу продукції з особистого підсобного господарства	0,1	2,1	14,8	5,1	4,9	5,0
Натуральні доходи від особистого підсобного господарства	1,3	6,5	16,9	7,7	6,9	7,2
Пенсії	19,4	22,6	22,6	8,7	31,4	21,1
Пільги та субсидії	2,4	2,1	1,3	1,4	2,5	2,0
Інші соціальні трансферти	1,3	2,5	2,4	3,1	1,0	1,9
Грошова допомога від родичів та знайомих	5,5	5,5	4,1	5,6	4,7	5,1
Доходи від продажу власного майна та нерухомості	1,6	0,5	0,4	0,9	1,0	0,9
Інші надходження	3,8	5,1	4,0	4,6	3,9	4,3
В цілому

*Людський розвиток в Україні: можливості та напрями соціальних інвестицій (колективна науково-аналітична монографія)/ За ред.. Е. М. Ліанової. – К.: ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2006. – 113 с.

В окремих розвинутих країнах на другому місці в структурі доходів більшості домогосподарств знаходяться доходи від власності (від цінних паперів, вкладів трудових заощаджень в ощадні банки, накопичення у пенсійних фондах тощо).

За оцінками, додаткові обсяги оплати праці в сучасних умовах в Україні можуть досягати 11% ВВП і істотно скоректувати рівень та диференціацію доходів населення.

За офіційними повідомленнями, матеріальне розшарування населення становить не менше 13 разів.

Доход домогосподарства не повинен бути нижче за прожитковий мінімум. Він використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також для встановлення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат і пільг.

Витрати домогосподарств – це сукупність грошових коштів та матеріальних благ, які витрачаються у процесі використання ними (насамперед, сім’ями) економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім’ї, сім’єю в цілому, з одного боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами та іншими суб’єктами з другого боку, формуються відносини приватної та неприватних типів власності в окремих сферах суспільного відтворення[3].

Основні статті витрат домогосподарств:

­ податки;

­ витрати на харчування;

­ витрати на одяг, взуття, придбання тканин;

­ витрати на оплату квартири;

­ транспортні витрати;

­ витрати на оплату комунальних послуг (електроенергії, води, газу, опалення, телефону);

­ витрати на отримання освіти;

­ витрати на відпочинок, подорожі та розваги;

­ внески у фонди соціального страхування;

­ нагромадження;

­ добровільні пожертвування та внески на громадські організації;

­ придбання цінних паперів;

­ сплата заборгованості за кредит;

­ інші витрати.

Частка окремих витрат домогосподарств залежить від рівня розвитку країни.

Зростання доходів не тільки веде до повнішого задоволення потреб сім’ї, але і змінює структуру напрямів і переваг використання сімейних доходів. При цьому спостерігаються важливі закономірності цього процесу.

Харчування в структурі переважної більшості сімейних витрат займає одне з найбільш важливих, якщо не найважливіше місце. Зменшення його питомої ваги є позитивною тенденцією, що свідчить про підвищення життєвого рівня населення.

Розвиток виробництва, зростання багатства суспільства та його членів веде до збільшення заощаджень і накопичень. Вони використовуються для підвищення добробуту і подальшого розвитку виробництва.

Так, у більшості розвинених держав світу витрати на харчування становлять менше 25% доходів сім’ї, тоді як в Україні в різних категоріях сімей найманих працівників, але в переважній їх більшості – до 80% сукупних доходів. В 1985-1990 pp. на продукти харчування сім’ї робітників і службовців в Україні витрачали 30,2-30,5% бюджету. В країнах ЄС ще в 1987 р. витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування.

Позитивною особливістю матеріального забезпечення населення України є поліпшення структури витрат в домогосподарствах України. Як і раніше, в цілому по країні основною статтею сукупних витрат домогосподарств залишаються витрати на харчування, які в 2004 р. становили 58,9% (рис. 12.2). Найбільша питома вага витрат на

Рис. 12.2.Структура сукупних витрат домогосподарств України за даними обстежень умов життя домогосподарств, за 1999-2004 pp., %.

харчування спостерігалася в структурі сукупних витрат домогосподарств сільської місцевості – 64,3%, найменша (55,2%) – в домогосподарствах великих міст. Незначна різниця між частками витрат на харчування в структурі сукупних витрат простежується в домогосподарствах з дітьми та без дітей – 58,1% і 59,7% відповідно.

Питома вага витрат домогосподарств на послуги в структурі сукупних витрат в 2004 р. становила 10,6%, найбільшою вона була в домогосподарствах великих міст – 14,5%. В таких домогосподарствах на послуги в середньому витрачалося на місяць майже 58 грн. в розрахунку на одну особу, в малих містах – близько 30 грн., в сільській місцевості – 16,4 грн. В домогосподарствах без дітей рівень витрат на послуги в середньому становив 42,6 грн. в розрахунку на одну особу, що майже на 27% вище за відповідний показник в домогосподарствах з дітьми.

Аналізуючи в цілому стан матеріальної забезпеченості населення України за останні роки, можна визнати суттєві позитивні зрушення. Продовжують збільшуватися розміри реальних доходів та витрат, поліпшуватися їх структура, зменшуватися різниця між розмірами витрат та доходів домогосподарств, що свідчить про поступову детінізацію доходів. Однак, рівень доходів в Україні залишається на досить низькому рівні, незважаючи на стійку тенденцію щодо збільшення їх реального наповнення.

Таким чином, в моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу, з одного боку домогосподарства формують значною мірою потік сучасних трудових ресурсів (освіченої та кваліфікованої робочої сили; частково їх підготовка здійснюється самими компаніями та державою), які надходять на ринок робочої сили. Відтак робоча сила потрапляє на підприємства, де виготовляються товари і послуги, які, в свою чергу, спочатку надходять на споживчий ринок, на якому домогосподарства купують необхідні товари та послуги.

З другого боку, споживчі витрати домогосподарств спрямовуються на ринок споживчих товарів і послуг, які виготовлені підприємствами. Отримана від їх реалізації виручка надходить на підприємства, де створюються нові партії товарів і надаються нові послуги. При цьому формуються витрати виробництва, але ціни за використання землі, робочої сили, засобів виробництва та підприємницькі здібності встановлюються на ринку ресурсів. Ціни на товари і послуги встановлюються на споживчому ринку, причому домогосподарства є суб’єктами попиту, а підприємства – суб’єктами пропозиції (зворотна ситуація складається у першому випадку).

Дата добавления: 2014-01-03