Розвиток соціології в XIX ст

7* 99

ку до нового, у зв'язку з чим таку стадію Огюст Конт називав перехід­ною. У духовній сфері чільне місце займають філософія, метафізика, в політичній сфері — професіонали-юристи, публіцисти, аристократи. Третя, вища стадія — позитивна, що почалася в XIX ст., разом з утвердженням позитивної наукової свідомості. За контівською соці­альною динамікою настає розквіт економіки (промисловості, реме­сел), науки, а в минуле повністю відходить воєнний дух і міліта­ристський спосіб панування, на місце аристократії приходить соціократія, принципи побудови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою прикладною наукою — позитивною полі­тикою. В центр духовного життя висуваються вчені, філософи, по­зитивісти і діячі мистецтва, а на місце старої традиційної релігії з Богом приходить позитивізм з проповіддю всезагальної любові до суспільства, людства. У здійсненні ідеалів позитивної політики важ­ливу роль Огюст Конт відводив робітникам за умов їх відмови від соціалістичних поглядів — знищити священну приватну власність та ін.

Значення соціології Огюста Конта визначається тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду і всупереч панів­ним тоді спекулятивно-споглядальним філософським підходам і теологічним поглядам він уперше обґрунтовує необхідність науко­вого підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку; визначає соціологію як особливу науку, що базується на спостереженнях; ставить питання про проведення емпіричних досліджень в науці; обґрунтовує закономірність розвитку історії, за­гальні контури соціальної структури і ряду важливіших соціальних інститутів суспільства.

Соціологія Контівську позитивістську лінію в філософії

Герберта Спенсера і соціології продовжує розвивати англійський дослідник Герберт Спенсер (1820—1908), за­сновник органічної школи в соціології. У другій половині XIX ст. Герберт Спенсер просувається далі шляхом становлення соціо­логії як самостійної науки, особливо в галузі системного і структур­но-функціонального підходу до вивчення суспільства.

Досліджуючи походження всіх живих організмів, Герберт Спен­сер вважав, що і суспільство розвивається як природа, як живий організм; прагнув провести якомога більше емпіричних узагальнень для доведення еволюційної гіпотези. Це дозволило б стверджувати з великою упевненістю, що еволюція здійснювалась і здійснюється в усіх середовищах природи, в тому числі в науці і мистецтві, у релігії і філософії. Суть еволюції Герберт Спенсер, опираючись на праці Карла Бера, вбачав у переході від гомогенності (однорідності) до

гетерогенності (неоднорідності), зростаючій з'єднаності і специфіч­ній обумовленості певності.

Ідеї Герберта Спенсера доповнені тезою про загальні тенденції зростання внутрішньої диференціації, яка супроводжується вдоско­наленням процесу інтеграції органів. Усі морфологічні ознаки ево­люції Герберт Спенсер знаходить і в розвитку суспільства. Полемізу­ючи з представниками «організмічного» погляду на суспільство Платона, Гоббса, стверджує, що аналогія між біологічним і соціаль­ним неповна, тому що індивідуальний організм має конкретність, тоді як соціальний — дискретний, переривний і непереривний, про­тилежні, але взаємопов'язані властивості матеріальних об'єктів. От­же, суспільство не може і не повинно поглинати окрему особу. Істот­ним виміром соціального процесу вважається перехід від суспільства, де особа цілком підкорена соціальному цілому, до такого становища, де соціальний організм служить складовим його індивідів. Герберт Спенсер розглядав еволюцію як перехід від непевної безладної однорідності до певної, поєднаної різнорідності, що супроводжує розсіяність руху та інтеграцію матерії, виділяє три види матерії: не­органічну, органічну і надорганічну. Аналізу піддає надорганічну еволюцію.

Форма надорганічної еволюції виявляється людськими суспіль­ствами, їх зростанням і будовою, продуктами і відправленнями. Але соціальні явища здебільшого обумовлені не властивостями, що скла­дають суспільство одиниць, і умовами існування цих одиниць, а умо­вами життя всього суспільства і самим життям суспільства. Соціоло­гічним поглядам Герберта Спенсера на суспільство властивий індивідуалістичний підхід до еволюції суспільства. Люди живуть і залишаються жити один з одним тому, що їм вигідно. Спільне життя людей — необхідна умова для розвитку індивіда. Зовнішні і внутріш­ні «фактори соціальних явищ» розглядалися Гербертом Спенсером як стартовий стан умов розвитку індивідів і їх власні, як первісних людей, фізичні, емоційні та інтелектуальні виміри. Безсумнівно, що вторинні або похідні фактори охоплюються соціальною еволю­цією. Людська діяльність і соціальні явища значно залежать від властивостей клімату, ландшафту місцевості проживання тієї або іншої спільності людей і ґрунту, флори і фауни місцевості та ін. Герберт Спенсер підкреслює, що ранні стадії соціальної еволюції найбільш сильно залежать від місцевих умов, аніж пізніші, доходить висновку, що прогрес первісної людини затримувався відсутністю здібностей, що можуть проявитися тільки з самим прогресом. Розви­ток вищих фізичних, емоційних, інтелектуальних здібностей ішов спільно із соціальним прогресом. Чим менше розвинутими є фізич-

ні, емоційні й інтелектуальні здібності людини, тим сильніша її за­лежність від зовнішніх умов існування, важливою частиною яких може бути відповідне групове утворення. У боротьбі за виживання людина і спільність здійснюють ряд ненавмисних дій, об'єктивно зумовлених функцій. Такими функціями, що здійснюються членами певних груп і самими групами, визначаються групові організації і структури, відповідні інститути контролю за поведінкою членів соці­альних спільностей, груп та ін.

У процесі надорганічної еволюції виникають суспільні структури і організації, що мають функціональну спрямованість. І соціологія вивчає функціювання тієї або іншої суспільної одиниці, зосереджу­ється на результатах, що появляються в ході взаємодії одиниць. Соціологія описує і пояснює виникнення і розвиток політичної організації та церковних установ, життєдіяльність суспільства і його компонентів, їх регуляцію і виробничі відносини тощо. Досліджує соціологія і розвиток мови та знання, мораль та естетику, а також ураховує взаємну залежність між структурами і організаціями суспільства, з одного боку; і життєдіяльністю суспільства та його частин — з іншого. Герберт Спенсер намагався провести послідовну аналогію між біологічним організмом і суспільством як соціальним організмом, твердив, що безперервне зростання суспільства дозво­ляє розглядати його як організм. Суспільства, як біологічні організ­ми, розвиваються у формі зародків з невеликих мас шляхом збіль­шення одиниць і розширення спільностей, об'єднання спільностей у великі спільності і їх подальше об'єднання та ін. Первісні суспільні спільності, подібно групам простіших організмів, ніколи не досяга­ють значної величини шляхом простого зростання. Повторні проце­си утворення великих суспільств шляхом об'єднання дрібніших при­водять до поєднання вторинних утворень в третинні.

Отже, Спенсер виділяє типи суспільств за стадією розвитку. Один з важливіших критеріїв типології суспільств — відмінність у формах соціальної регуляції. Для соціального організму, як і для біологічно­го, характерне не тільки утворення дедалі більшої маси в процесі зростання, але й збільшення поєднання маси зі зближенням її час­тин. Взаємна залежність частин, що перетворює складні спільності в єдине ціле — суспільство, не може існувати без певного розвитку «лінії поєднання і пристосування для спільної дії». Для координації дедалі різноманітніших зі збільшенням маси соціального організму діяльностей в суспільстві необхідний правовий центр і відповідні засоби сполучення між дедалі віддаленішими просторово одна від одної соціальними одиницями. Центр з допомогою засобів сполу­чення впливає на частини.

Основна типологічна відмінність соціальних структур, за Спен-сером, полягає втому, чи є співробітництво людей в досягненні спіль­ної мети добровільним або примусовим. Саме це визначає проти­лежність суспільств «воєнного» та «промислового» типів. Герберт Спенсер, на відміну від своїх попередників, ясно бачить, що «воєн­не» суспільство не можна вважати пройденим етапом історії; що са­ме протиставлення «воєнної» і «промислової» соціальної організації має характер типологічної абстракції, що ізолює окремі фрагменти та тенденції складнішої соціальної реальності. Еволюційно-істо­ричний підхід поєднується у Герберта Спенсера зі структурно-функ­ціональним та системним. Соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, вироблення засобів для життя і роз­подільчої. Джерелом класових відмінностей вважалося завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають підневіль­ними або кріпаками. Відрізняється початкова, м'якша форма «домаш­нього рабства»; наступна стадія масового використання рабської праці в землеробстві і ремісництві супроводжується різким погір­шенням становища підневільних. Рабство пов'язане з розвитком поділу праці, що потім породжує і психологічні стимули збереження існуючого порядку. Спочатку працівник фізично, а часто і розумово поступається тому, хто змушує його працювати. Праця стає ознакою неповноцінності. Потім розвивається почуття гордості, що зміцнює марність. Згодом додається ще третє почуття: боротися з ворогами та дикими звірами вважається єдиним заняттям, гідним чоловіків. Так три стимули поєднуються, щоб утвердити відмінність між правля­чим воєнним класом і підлеглим виробничим класом.

Аналізуючи «регулятивну систему», Герберт Спенсер звертає пев­ну увагу на механізми «соціального контролю», розглядає політичне управління, як, власне, один з його видів. За Гербертом Спенсером, весь «соціальний контроль» тримається на «страсі перед живими і мертвими». «Страх перед живими» підтримується державою, а «страх перед мертвими» — церквою. Всякий соціальний інститут складався як стійка структура «соціальних дій». Соціальний контроль здійсню­ється «церемоніальними інститутами», які старші, аніж церква і дер­жава. Церемонії регулюють спілкування, символізуючи «статус» і «ранг» суб'єктів, що вступають у відносини, і культивують «почуття субординації». Герберт Спенсер, на відміну від Огюста Конта, не розглядав соціальну еволюцію як прямолінійний процес. Викорис­товуючи для доведення еволюційної гіпотези аналогію між «живим і Політичним» тілами, Герберт Спенсер усвідомлював її обмежені мож­ливості для «створення нарису емпіричної соціології» та ін. Багато ідей Герберта Спенсера згодом використано і далі розвинуто сучас-

ною західною соціологією, зокрема структурно-функціональним ана­лізом Толкотта Парсонса, культурологією і соціальною біологією.

Одним з фундаторів політичного лібералізму
Історична соціологія....... „ ■"

Шарля Алексіса суспільно-політичної течи, що знайшла в

де Токвіля XX ст. широке розповсюдження, є фран-

цузький історик, соціолог і політик XIX ст. Шарль Алексіс де Токвіль. Народився Шарль Алексіс де Токвіль 29 липня 1805 року поблизу Парижа в аристократичній сім'ї. За часів якобінського періоду у Франції батько й мати були ув'язнені, та від страти їх врятували події 9 термідора. Ні соціальне походження, ні доля батьків, ніщо на початку життєвого шляху Шарля Токвіля не виявило, що він стане щирим прихильником демократичного сус­пільного ладу. Вивчав право, у 1831 —1832 рр. був у Північній Амери­ці, де аналізував американську політичну систему. Головним резуль­татом його перебування в США стала книга «Демократія в Америці», що стала популярною серед європейської громадськості, послужила вагомим аргументом при обранні Шарля Алексіса де Токвіля чле­ном Академії моральних і політичних наук, а потім і Французької академії. Він стає депутатом парламенту Франції, а пізніше обира­ється до установчих зборів, згодом і членом законодавчих зборів. Після залишення політичної сцени поселився поблизу міста Туз, де займається науковою діяльністю; подорожує до Німеччини, Англії, де зустрічався з відомим англійським теоретиком лібералізму Джорджем Ст. Міллем; публікує ряд праць з проблем політичного ладу у Франції та ін. Шарль Алексіс Токвіль помер 16 квітня 1859 року. Основною темою роздумів та досліджень мислителя є історич­ний поворот в усіх сферах тодішньої людської спільності, осмислен­ня народження демократичного суспільства. Соціальна філософія Шарля де Токвіля про демократію є своєрідний синтез ліберальних та демократичних ідей. Хоча на сучасників його праці серйозно не вплинули, та були заново відкриті на початку XX ст. Раймондом Ароном та ін. Глибоко і гостро відчував Шарль Алексіс де Токвіль силу перелому, що здійснювався в Європі після бурхливих подій ре­волюції 1789 року у Франції. Перебуваючи в Сполучених Штатах Америки зміг детально ознайомитися із специфікою політичного і соціального життя та суспільного буття, наочно переконатися у різноманітності прояву буржуазного прогресу. Соціологія Шарля Алексіса де Токвіля — це своєрідна історіографія ранньобуржуазно-го суспільства. Якщо пізніше соціологи оперували поняттями індус­тріального та доіндустріального суспільства, то Шарль Алексіс де Токвіль порівнює, протиставляє суспільства аристократичне і демо­кратичне.

Аристократичне суспільство — втілення старого феодального режиму, зруйнованого французькою революцією. Соціальне яви­ще — демократія — лейтмотив роздумів та досліджень Шарля Алек­сіса де Токвіля. Демократичне суспільство — це егалітарне суспіль­ство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достат­ком. У процесі історичного розвитку суспільства реалізуються два основні закони: по-перше, всі конкретні суспільства незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку неодмінно йдуть до де­мократії; по-друге, демократичний лад тісно пов'язаний з розвит­ком звичаїв, культури, науки, цивілізації. Суспільний прогрес несе людям демократію, свободу, рівність. На нерівності не може ґрунту­ватися свобода в демократичному суспільстві. Свобода передбачає рівність умов існування й охороняється різноманітними політич­ними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об'єд­нання, свободою преси, волелюбними звичаями людей. Свобода і рівність — це потужні фактори руйнування старого, аристокра­тичного суспільства. Відсутність сваволі у суспільстві і супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень та перепон і передбачає сво­боду. Та свобода і рівність часто-густо суперечать одна одній і на­ростання політичних та економічних свобод може супроводжува­тись активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності. І навпаки, досягнення рівності може призвести до лік­відації певних політичних і економічних свобод та ін. Принци­пове вирішення проблеми — в широкому розгортанні в суспіль­стві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. Укорінення демократії в США пояснюється історич­ними умовами, юридичними законами і духовністю населення. Для розвитку демократії історичні та географічні умови менш зна­чущі, ніж юридичні закони, а юридичні — менш значущі, аніж звичаї, мораль і релігія людей. Особливістю демократії в США є відсутність феодального суспільства, їх демократія розвивалась на власній основі, широким залученням громадян в політичне життя, політичної відповідальності і політичного плюралізму. Алексіс де Токвіль — теоретик демократичного ладу суспільства, один з родо­начальників політичного лібералізму. Заслуга полягає насамперед У розробці конкретно-історичного аналізу проблем демократії, застосуванні соціологічних понять і методу, який дає змогу роз­глядати проблему демократії у тісному зв'язку з соціографією кон­кретно-історичного суспільства.

Постановкою ряду проблем, що торкаються основ соціології як науки, Огюст Конт і Герберт Спенсер серйозно вплинули на розви­ток соціологічної думки. Так, виділене Огюстом Контом питання про зв'язок природно-наукових поглядів з власне соціологічними сприяло жвавому обговоренню теми про зближення різноманітних соціологічних поглядів, про залежність окремих елементів суспільної структури і розуміння необхідності їх аналізувати. Тоді ж тлумачен­ня Гербертом Спенсером суспільства як специфічного дискретного організму при абсолютизації специфіки соціального організму при­вело соціологів до вибору іншої позиції — методологічного індивіду­алізму в соціології та ін. Соціологічний позитивізм став основною домінуючою назвою соціології XIX ст. Його основні концепції роз­роблялися відомими соціологами Джоном Міллем, Емілем Дюрк-геймом, Карлом Марксом, Максом Вебером, Толкоттом Парсон-сом та ін.

У XIX ст. в науці стався різкий перехід до соціальної проб­лематики. Соціологія Огюста Конта і Герберта Спенсера прискори­ла процес. Наукове пізнання пройшло довгий і складний шлях до усвідомлення, що Всесвіт, Земля, світ живої і неживої природи ці­кавлять суспільство і пробуджують науковий пошук саме тому, що все це потрібне людині для забезпечення її фізичного і духовного існування. З людини починається наука, а сенс останньої — у пі­знанні природних і суспільних факторів людського буття. Розвиток соціології, політичної соціології сприяв усвідомленню специфіки соціальної природи суспільства і людини, а також їх унікальності як природного історичного явища. В Росії, в Україні тоді ж під впливом прогресивної соціально-політичної думки Заходу і Сходу з'являються різні напрями: натуралізм, соціальний дарвінізм, геогра­фічна школа та ін.

тт„___. „ „„„;„„„•■,■ Натуралізм — соціально-політичні концеп-

Натуралізм в соціологи '^

XIX — початку XX ст. Д^п> ш° базуються на методах і пізнавальних

засобах природознавства. Більшості нату­ралістичних концепцій властиве ігнорування складної діалектики суспільного розвитку, вульгарно-матеріалістичне тлумачення її закономірностей, заперечення свідомого і цілеспрямованого харак­теру людської діяльності. Позитивною стороною натуралізму ви­ступає прагнення виробити об'єктивну і чітку систему знань, аналогічну теоріям розвитку природничих наук. У середовищі представників і прихильників соціально-політичної думки висту­пали і прихильники напрямку, що прагнули пізнати закони

функціонування і розвитку суспільства шляхом проведення і роз­витку аналогій з біологічними організмами або біологічною еволю­цією. Інші намагались пояснити суспільне життя і поведінку люди­ни поширенням на них закономірностей, що встановлені у фізиці. Проте багато натуралістичних теорій визнавали географічне середо-више провідним фактором соціальних змін чи висхідним пунктом соціологічного аналізу суспільного буття, порядку.

Визначне місце в історії географічної школи в політичній соціо­логії займає прихильник французького напрямку в соціогеографії, публіцист, географ, соціолог Лев Ілліч Мечников (1838—1888), брат відомого російського біолога, учасник руху за національне визво­лення Італії, друг Гарібальді. В центрі соціологічної концепції ле­жить ідея суспільного прогресу історії людства. Соціальний прогрес, пов'язаний з розвитком промислового виробництва і техніки, свід­чить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо пов'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і «фактом зростання загальнолюдської солідар­ності». Соціальні явища і процеси, підкреслював Лев Мечников, є критеріями і рисою суспільного прогресу. Опираючись на вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір у біологічному світі, Лев Мечников відмічав, що такі ж процеси ве­дуть до диференціації організмів і органів та спеціалізації їх функ­цій, що в сукупності «колективної праці всіх органів забезпечують життя цілісному організму. Те ж саме відбувається і в суспільстві». Тут суспільні процеси і явища мають вивчатись політичною соціо­логією, визначати тенденції і шляхи розвитку, прогресу, досліджува­ти прояви солідарності і об'єднання людських сил. Люди об'єдну­ються, кооперуючись, узагальнюючи зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умови для існування людини. Із сукупності факторів, що визначають розвиток суспільства, Лев Мечников виділяє природно-географічні і фізичні явища і сфери.

У працях відомих російських істориків Сергія Михайловича Со­ловйова і Василя Йосиповича Ключевського чітко простежується вплив концепції географічного визначення (детермінізму). Сергій Солов-йов відмічає, що своєрідність географічного розташування країни між Європою і Азією обумовила ведення постійної боротьби з ко­чівниками. Кріпосне право розглядається як вимушений захід, що викликався необхідністю використання твердих форм правління під­даними, потребами збільшення війська у зв'язку з величезними прос­торами, суворістю кліматичних умов. Василь Ключевський основні Періоди історії Росії пов'язував з колонізацією чужих земель і роз­глядав її як основний фактор російської історії. Відома спроба ро-

Дата добавления: 2014-01-04