Сучасні соціологічні теорії

Но

Ки

сійського філософа, історика Бориса Миколайовича Чичеріна з'єдна­
ти періоди татаро-монгольських експансій із зростанням кочового
населення, коли потрібний життєвий простір тощо. Концепції гео­
графічного визначення є своєрідним варіантом, відголоском ста­
родавніх міфологічних і натурфілософських уявлень про торжество
природи і суспільства, гармонії космосу і суспільства. Пізніше з'я­
вились теософські і філософські концепції протилежності природи
і суспільства за принципом стихійності і розумності. Науково-тех­
нічний прогрес XX ст. і його наслідки обумовлюють пошуки збе­
реження гармонії між суспільством і природним середовищем і
безпосереднє втручання людини в захист природи.
Органістська школа Дзеркалом людства виступала природа, нав-
в соціології колишній світ. Спочатку людина власні яко-

сті переносить на світ природи (анімізм, антропоморфізм), а пізніше навпаки — природні властивості і за­кономірності основ природи редукує на себе і власний світ (люди­на—рослина, людина—машина). Виникають в соціології школи: ор­ганіки, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна, географічна та ін. Рекомендації і пропозиції Огюста Конта, Герберта Спенсера розуміння соціології як «соціальної фізики», що орієнтується на ме­тоди біології, фізики тощо, виявились живучими. У XIX ст. біль­шість соціологічних шкіл намагались зрозуміти соціальне з допомо­гою біологічного або природного, атому одержали в історії соціології назву натуралістична соціологія.

У кінці XIX — на початку XX ст. в західній соціології формується органістська школа, що розглядала суспільство як аналог природно­го організму, а соціальне життя пояснювала через безпосередню про­екцію біологічних закономірностей. Органістська школа мала гли­боке коріння в історії — порівняння суспільства з організмом використовувалось багатьма дослідниками — суспільствознавцями, філософами (Платон, Гоббс, Конт, Спенсер та ін.), на відміну від попередників прихильники органістської школи (Павло Лілієнфельд в Росії, Альберт Шеффле в Німеччині, Рене Вормс, Альфред Епінас у Франції та ін.) твердили, що суспільство і є організм, шукали деда­лі більше нових аналогій між суспільством і організмом. На думку Павла Лілієнфельда, в суспільстві торгівля виконує ті ж функції, що й кровообіг в організмі, а функції уряду аналогічні функціям голов­ного мозку. Альберт Шеффле аналізував економічне життя в сус­пільстві як пряму проекцію обміну речовин в організмі, використо­вуючи поняття соціальне тіло та ін. Суспільство досліджувалось не стільки в динаміці, скільки в статиці як система рівноваги. Відомий французький соціолог, філософ Рене Вормс у праці «Організм і сус-

пільство» наводить численні аналогії між структурою і функціями людського суспільства і біологічними організмами, вважаючи, що суспільства — індивідуальні організми, як частки живої природи, підвладні законам розвитку, підкреслює надорганічну і надіндивіду-альну суть соціальної реальності. Тоді ж Рене Вормс слідом за Габ-ріелем Тардом надавав особливе значення психічним факторам суспільного розвитку, соціологію розглядав як синтез окремих соці­альних наук. Органіцизм Павла Лілієнфельда, царського сановника, суттєво відрізнявся від спенсерівського тим, що принцип аналогії замінюється ототожненням соціального і біологічного організму. Від­мінність соціального організму від біологічного полягає лише в знач­ному вдосконаленні і складності суспільства, живе і розвивається, як і всі організми природи. Павло Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією соціальних хвороб, якими називає будь-які відхилення або порушення в системі соціального організму. Функції лікаря в такому випадку беруть на себе уряд і держава, щоб забезпечити соціальне здоров'я суспільства. Французький біолог і соціолог Альфред Епінас вважав, що соціальна наука вивчає не стільки аналогію між «клітина­ми» біологічного і соціального організму, скільки об'єднання між істотами тваринного світу, які нагадують об'єднання людей в сус­пільстві. Якщо ж система поєднання клітин складає організм, то його можна розглядати як асоціацію, суспільство.

Відомі представники органістської школи — німецький і ав­стрійський економісти, соціологи, політичні діячі Альберт Ебер-хард, Фрідріх Шеффле в працях «Капіталізм і соціалізм», «Суть со­ціалізму» та інших розглядають суспільство як органічну цілісність, як соціальне тіло, подібне організму. Соціальне тіло, за Шеффле, утворює п'ять типів соціальної тканини: специфічні соціальні ор­гани і засоби комунікації, житлове устаткування обладнання, що не має аналогів в біології організму; захисна тканина (одяг, покрів­ля, різні укриття); тканина, що складається з економічних, куль­турних, соціальних організацій; тканина, що утворює організації і установи, пов'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади і діяльністю адміністрації, і психологічна тканина, що лежить в основі установ, які займаються інтелектуальною сферою діяльнос­ті. Цілісність структури і функціонування соціального тіла — органічно єдиної системи забезпечується з допомогою трьох видів органів та інститутів: по-перше, органи зовнішнього життя (вироб­ництво, транспорт, торгівля, охорона); по-друге, органи внутрішнього життя (спілкування, виховання, релігія, наука, літе­ратура, мистецтво та ін.); по-третє, координаційно-регулюючі ор­гани (держава і її установи), що забезпечують існування тажиттєді-

яльність суспільства. Представник органістської школи французь­кий філософ Альфред Фулльє намагається примирити різні точки зору через єдиний синтез. Філософські погляди Фулльє «спира­лись» на визнання оживлення матерії (гілозоїзм), яка нібито наді­лена «свідомою свободою», а «ідеї сили лежать в основі еволюції». Основні ідеї соціології Фулльє викладено в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут суспільство розглядається як цілісний живий організм, що виникає в процесі еволюції «ідеї — сили». Отже, не тільки природні, а й соціальні фактори обумовлюють існування суспільства як єдиного організму в кінці XIX ст.

В Україні, та й у Росії, представником вульгарного органіцизму виступав соціолог Олександр Іванович Стронін, син селянина. Закін­чив історико-філософський факультет Київського університету. Учи­телював в Ніжині, Полтаві. У 60-х роках за зв'язок з народниками висланий до Сибіру. На засланні написав працю «Історія і метод», де розвиває механістичну теорію суспільства, використовуючи як метод соціологічного аналізу аналогію з машиною. Суспільство по­будоване пірамідально, і основний його закон побудови — закон рівноваги. З Олександром Строніним полемізували Максим Кова-левський, Микола Михайловський, Лев Мечников, Михайло Туган-Барановський, Михайло Драгоманов та ін. Соціальний дарвінізм Соціальний дарвінізм, що виник тоді під впливом досягнень біології на відміну від ор­ганіцизму, що орієнтувався переважно на пошук зовнішніх аналогій між організмом і суспільством, прагнув використати закони біоло­гії. Ідеї процесу пристосування органічної еволюції, сформульовані Чарльзом Дарвіном, виникли під впливом асоціації, зовнішньої ана­логії з боротьбою за існування Мальтуса і ідеєю про вільну конку­ренцію між індивідами Адама Сміта. Тут науковий парадокс: біоло­гічна теорія використовується для пояснення соціального, тоді як Чарльз Дарвін визнає, що в основу біологічної теорії покладено прин­цип соціальної боротьби між людьми за існування, взятий з концеп­ції Мальтуса. Біологізаторська течія в науці в кінці XIX — на початку XX ст. намагалася звести закони розвитку суспільства до біологічних закономірностей природного відбору, виживання най­більш пристосованих до положень теорій інстинкту, спадковості та ін. Основна ідея соціального дарвінізму — спроби довести, що в основі соціальної структури лежать природні здібності людини. Будь-які соціологічні положення не мають суперечити природним науко­вим законам, що управляють людською природою. Та конкретні за­кони і їх розуміння не були незмінними в соціальному дарвінізмі і визначались не стільки розвитком біології як науки, скільки соціаль-

но-політичними симпатіями і прагненнями представників соціаль­ного дарвінізму. Це породжувало суперечливу різноманітність його версій, що використовувались для підтримки широкого спектра по­літичних ідей — від войовничого консерватизму до анархізму і соці­алізму. Ще до Дарвіна англійський економіст Томас Мальтус і ідео­логи консерватизму використовували тезу про боротьбу за існування «для обґрунтування» принципів і пояснення механізму збереження соціальної ієрархії шляхом правильного розподілу в ній «найбільш пристосованих», тобто для захисту теорії суспільства, що базується на ідеї природної рівноваги. Серед прихильників соціального дарві­нізму чимало представників лібералізму. Дарвінізм використовував­ся для захисту принципів індивідуалізму і конкуренції, від стихій­ності в суспільному розвитку та вільного від державного втручання в ринкову економіку (Герберт Спенсер, Уільям Самнер та ін.). Гер-берт Спенсер приписував економічній конкуренції ту роль, яку при­родний відбір відіграє в теорії Чарльза Дарвіна.

Ідеї Дарвіна про зародки суспільних інстинктів у тварин, про еволюційну корисність моральної поведінки і альтруїстичних якос­тей як засобів підтримання соціальної солідарності (необхідність умов виживання роду) стали основою ліберальної течії в межах соціально­го дарвінізму — так званої «еволюційної етики» (в Англії Леррі Сте-фен, Ендрю Еванс, Уільям Кліффорд, Уолт Беджгот, Леонард Хоб-хаус та інші, в Росії подібні ідеї розвивав Петро Кропоткін). По суті, формувалася соціологія, що пояснювала походження принципів, навичок, звичок моральної поведінки соціальної суспільності їх ко­рисністю для об'єднання і виживання. В основному ж розуміння інстинкту як відображення ірраціонального в колективній пове­дінці в дарвінізмі стало грунтом для міркувань про роль расових відмінностей, про ірраціональне в цивілізації і в соціальній еволюції, для критики демократії як найбільш сприятливого середовища вияв­лення інстинктів. Соціальна дарвіністська школа — явище багато­планове і різнорідне, не обмежується соціологією, а знаходить по­ширення в антропології, психології, мистецтві та ін.

Теоретично комплекс ідей тяжів до спенсерівського ліберально­го варіанту органіцизму. Засобом виміру суспільної корисності мо­ралі (загальнолюдський аспект) і моралі (груповий, корпоративний аспект) стали потреби соціального організму, а не утилітаристське обчислення своєкорисливих інтересів, що стикаються на вільному ринку. Це передбачало історичне і соціологічне дослідження ролі моралі, а також заперечення абсолютних кодексів моралі, що існува­ли в кожному історичному суспільстві. Прогрес моралі став соціаль­ним еквівалентом процесу природного відбору, який науково дово-

ш

дить, що мораль не тільки бажана, а й необхідна. Замість економіч­ної «пристосованості» мірою еволюційної міцності стала моральна й інтелектуальна пристосованість. Серед захисників ліберальної де­мократії в соціальному дарвінізмі Уолт Беджгот особливо підкрес­лював культурний, а не індивідуальний відбір із соціальних варіан­тів, до яких відносили нові технології, відкриття, нові політичні інститути та ін. В суспільстві прагнення до панування є соціальний варіант дії законів природного світу, поширений на міжгрупову зов­нішню боротьбу і силове суперництво індивідів в групі за панівне становище.

Основна боротьба йде між групами і відображається в конфлік­тах, суперечках тощо, де перемагають згуртовані спільності. В су­спільстві, підкреслював Уолт Беджгот, йде постійне змагання за іс­нування, де перемагають згуртовані соціальні спільності, де норми і звичаї, що підтримуються традиціями, допомагають перемагати. Фі­зична боротьба за виживання розуміється як явище, характерне ли­ше для примітивних суспільств, і витісняється на пізніших стадіях еволюції культурним змаганням, а право — це високе відображення морального інстинкту людства і тим самим є еволюційним розвит­ком. Один з основоположників соціальної психології і представник психологічного напрямку в соціології французький соціолог Габрі-ель Тард прагнув звільнити соціологію від біологізму і органіцизму, полемізував з Емілем Дюркгеймом і його школою з позицій номіна­лізму, тобто вважав, що джерелом та єдиним суб'єктом соціального є індивід і соціальні дії. На противагу Емілю Дюркгейму вважав сус­пільство продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через пе­редачу людьми один одному і засвоєння ними вірувань, переко­нань, бажань, намірів тощо. Ставилась мета: створення науки — соціальної психології, що мала вивчати взаємодію індивідуальних сві­домостей і тим самим виступати фундаментом соціології — науки про суспільство. Суспільні процеси пояснювались дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідно­сини.

Заперечуючи біологічні аналогії, властиві органіцизму, в пояс­ненні розвитку суспільства, польсько-австрійський соціолог Людвіг Гумплович пояснював соціальні явища з позицій натуралізму, роз­глядаючи історію людства як природний процес, а соціальні закони як просто різновидність законів природи. Звідси фаталізм і фети­шизація історичної необхідності в концепціях Людвіга Гумпловича. Предмет соціології — дослідження соціальних спільностей і їх взає­мовідносин, що відрізняє соціологію від філософії, історії. Концеп­цію розуміння суспільства Людвіг Гумплович називає моністичною,

монізмом, розуміючи природність фактів людського існування. Його монізм, по суті, натуралізм, що грунтується на «природних проце­сах», де соціальне є лише різновидом законів природи. В основі соціології лежать закони біології. Та Людвіг Гумплович не пере­носить механічні закони природи на суспільство, а підкреслює, що кожний загальний закон трансформується і проявляється через сус­пільні явища. Пізнання специфічного прояву дій загальних законів через соціальні явища розглядає як соціальні закони. Людвіг Гум­плович — прихильник концепції соціального реалізму, за якою сус­пільство розглядається як субстанціональне утворення, особлива система, що не зводиться до взаємодії індивідів. Суть концепції соці­ального реалізму полягає в тому, що людство не єдине за походжен­ням і генетично різні соціальні спільності походять з різних джерел, що й обумовлює неоднорідність змагання, суперництво між соціаль­ними спільностями є природне і вічне.

Головна причина боротьби між соціальними спільностями, вказує соціолог Уїльям Самнер, є матеріальні потреби кожної з них, прагнен­ня задовольнити потреби за рахунок багатства і засобів існування інших соціальних спільностей та ін. Заради задоволення матеріаль­них потреб воюють держави, заради задоволення матеріальних по­треб точиться боротьба за владу в державі. Це вічний рушій історії людства. Бідність і багатство, конкуренція і свобода торгівлі — результати безперервної соціальної еволюції, що через боротьбу між людьми за існування з необхідністю породжує існуючі суспільні від­носини, де перемагає сильний, який пристосовується та ін. Це необ­хідна умова існування і розвитку цивілізації, типова аргументація прихильника соціального дарвінізму. Уїльям Самнер доповнює тео­рію соціального дарвінізму законами природного відбору і боротьби за існування, підкреслюючи, по-перше, що природний відбір і бо­ротьба за існування мають вирішальне і універсальне значення, що, по-друге, соціальна еволюція має автоматичний і неухильний харак­тер. Ідея природного відбору в його інтерпретації виступила як ідея природності соціального відбору, тому соціальна нерівність розгля­дається як нормальне явище і необхідна умова в розвитку цивіліза­ції. Думки про спільність соціальних законів і природних біологіч­них законів показують, що суспільству властиві такі процеси розмноження, самозбереження, боротьби за існування, які харак­терні для біологічного світу. Таку позицію підтримували німець­кий географ і етнограф Фрідріх Рамцель, австрійський соціолог Гус-тав Ратценхофер, американський соціолог Альбіон Смолл та ін.

У сучасних умовах порівняно з рубежем XIX і XX ст. вплив ідей соціального дарвінізму істотно знизився. Тим часом, багато ідей со-

° "Соціологія"

ціального дарвінізму (ідеї соціально-культурної адаптації, відбору та ін.) мали не тільки історичний інтерес, а проявлялися в функціо­налізмі, соціобіології, порівняльній етології. Природно, різноманіт­ні школи позитивізму в соціології початку XX ст. лише перші кроки на шляху формування соціології як самостійної науки. Соціологічні досягнення в постановці соціологічних проблем (соціальні конфлік­ти, етноцентризм та ін.) поступово вичерпали потенціал, тому що основні принципи не пов'язані з виявленням соціальних, економіч­них механізмів розвитку суспільства.

Расово-антропологічна ^У РУ^СЛ1 натуралізму соціології XIX ст. вини-
школа ^кає расово-антропологічна школа не стільки

як прагнення осмислення проблеми людсь­ких рас, скільки як спроба використати науку для обгрунтування расизму. В расово-антропологічній школі виділяються два напрями: перший — пов'язаний зі спробами розкрити глобальні рушійні сили розвитку всесвітньої історії, другий — обмежується аналізом локаль­них процесів, в основному в центрі Європи і виходить з розуміння природного відбору і боротьби за виживання, що проповідувалося соціальним дарвінізмом. Представниками расово-антропологічної школи стали філософи, соціологи, що стояли на позиціях органі-цизму, соціального дарвінізму: Жозеф Х'юстон, Артюр де Гобіно, Отто Аммон, Жорж Ваше де Ляпуж, Стюарт Чемберлен та ін. Кон­цепції расово-антропологічної школи однозначно рішуче засуджені і відкинуті наукою. їх вивчення має не наукове, а загальноосвітнє значення.

Один з основоположників расово-антропологічної школи в со­ціології французький філософ, дипломат Жозеф Артюр де Гобіно (1816—1882) основні рушійні сили розвитку суспільства вбачав у ра­сових особливостях народів, вважав, що соціальні інститути, культу­ра випливають з расових, біологічних джерел. Чистота раси —джере­ло розвитку цивілізації. Чим раса чистіша біологічно, тим значніші її вроджені здібності і тим інтенсивніше раса розвивається історично. Змішування рас Жозеф Гобіно вважав суперечливим процесом: по-перше, виникнення цивілізації викликало змішування рас, а по-дру­ге, змішування рас призводило до загибелі цивілізацій. Успішно роз­виватися цивілізація могла лише тоді, коли її очолювала біла раса, і Гобіно розглядає білу расу «історичною», якій властиві вроджені монополії на розум, фізичну силу і красу. Високо розвинутий інте­лект, енергійність, надзвичайно велика здатність внутрішньої і зов­нішньої організації, почуття гумору, хоробрість, мужність, войовни­чість тощо — усе це і висуває білу расу на історичну роль в розвитку суспільства, цивілізації. Інші раси — нижчі раси. Концепція Жозефа

де Гобіно зводилася, по-перше, до того, що соціальне життя і культу­ра є результат дії расово-антропологічних факторів, по-друге, раси, тобто багато людей, об'єднані спільними спадковими фізико-антро-пологічними ознаками, є основними суб'єктами соціально-історич­них процесів, що раси не рівні між собою інтелектуально, творчо та іншими здібностями; по-третє, расові змішування шкідливі з пози­цій соціального і культурного розвитку; соціальна поведінка людини повністю або переважно визначається біологічною спадковістю. Кон­цепція взята на озброєння ідеологами «арійської раси». Дехто з пред­ставників расово-антропологічної школи (Жорж Ляпуж, Отто Ам­мон та ін.) для обгрунтування науковості своїх позицій в антропології з приводу вищої арійської раси виступали засновниками напрямку соціальної антропології. В їх працях знаходять спроби встановлення прямої залежності між класовою належністю і антропологічними ін­дивідуальними якостями й ознаками особи (форма голови, волосся, зріст тощо). Соціолог Отто Аммон намагається навіть обгрунтувати закономірні зв'язки між обсягом основних фізіологічних показників і соціально-класовим становищем людини в суспільстві.

Соціолог Стюарт Чемберлен вважав джерелами європейської цивілізації три культури: культуру греків, що дала європейцям філо­софію, мистецтво, поезію; від римлян — громадянство, право, ідею святості сім'ї і власності, а іудейська релігія євреїв народила християнс­тво. Базуючись на стародавній культурі, жителі Північної Європи — тевтони — створили власну цивілізацію і культуру (тевтонська раса є прямою спадкоємицею арійської раси, її духу тощо). Расово-антро­пологічні напрямки в соціології виявились безрезультатними. Адже концепції расової антропології грунтувалися, по-перше, на поло­женні, що соціальне життя і культура є результати дії расово-антро­пологічних факторів; по-друге, основними суб'єктами соціально-історичних процесів є раси; інтелектуальні і творчі здібності різних рас не однакові; по-третє, для соціального і культурного розвитку расові відносини є шкідливими, соціальна поведінка людини обме­жена біологічними нахилами та ін.

Одним із різновидів расово-антропологічної школи стала антро­посоціологія. Антропологія соціальна (етнологія) — галузь соціо­логи, об'єктами вивчення якої є кримінальні і традиційні суспільні системи. Один з основоположників сучасної соціальної антропо­логії Франц Боас (1858-1942) американський етнограф, об'єднує форсування антропології соціальної як науки з елементами стародавніх мислителів-етнографів Геродота, Цезаря, Таціта, з уза­гальненням ідей Жан-Жака Руссо, Йогана Шіллера, з працями соціального історика Герберта Цайпа (XIX ст.). Становлення ан-

тропології соціальної як особливої теорії із специфічним предме­том і методологією пов'язують з еволюціонізмом, що на початку XX ст. розробляла історична школа Боаса. Концепція школи по­лягала в висуванні етнологічних досліджень культури, в перева­жанні індуктивних методів дослідження ідей унікальності культур і запереченні ідей прогресу. Соціальна антропологія вивчає соці­альні структури і процеси стосовно до їх культурних умов та зв'яз­ків і особливо традиції стосовно до «простих суспільств». Пози­тивність натуралізму в соціології полягає в прагненні виробити об'єктивну і цілісну систему знань, аналогічну теоріям розвину­того природознавства. Існувало дві основні форми натуралізму: соціал-біологізм і соціальний механіцизм. Расово-антропологіч­на школа розглядається здебільшого як раціоналізація расових і етнічних пересудів, як соціальні міфи, що негативно впливають на розвиток суспільства, гальмують соціальні процеси. Соціологія марксизму Створена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом у середині — у другій половині XIX ст. теорія соціального розвитку суспільства є соціологія марксизму. Критично сприймаючи зміст концепцій марксизму, ба­гато сучасних соціологів Заходу не заперечують історичних заслуг Карла Маркса і Фрідріха Енгельса у формуванні і розвитку соціаль­но-політичної думки. Імена Карла Маркса і Фрідріха Енгельса згаду­ються поруч з іменами Огюста Конта, Макса Вебера, Еміля Дюрк-гейма, Герберта Спенсера та ін. І хоча Маркс як соціолог прагнув тісніше зв'язати наукову діяльність з політичною в лавах соціаліс­тичного робітничого руху, «все ж не приховував, що його праці з економії спрямовані проти панування буржуазії на захист інтересів трудових людей». Карл Маркс прагнув по-новому осмислити майже всі сучасні соціальні науки — економічні, історичні, правові, полі­тичні, філософські та ін.

Місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки визначаються тим, що функціонування суспільства, свідомість і по­ведінка людей, які живуть у суспільстві, аналізуються з позицій мате­ріальних умов, їх життя, з позицій суперечності і конфліктів в реаль­но існуючому способі виробництва. Існує багато тлумачень і визначень соціології марксизму. Марксизм розглядає ідеї в комплексі соціально-культурних цінностей суспільного розвитку, що існували тоді в реальному житті. Тому неправомірно ототожнювати ідеї і по­гляди Маркса, Енгельса з ленінізмом, сталінізмом, троцькізмом, маоїзмом тощо, де торжествував авторитет і окремо взяті ідеї марк­сизму як засоби зробити закономірними політичні явища, події в реальному житті. Зміна суспільних реалій впливала і на формування

світогляду Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Безумовно, соціологія марксизму другої половини XIX ст. не зводиться до революційного пролетарського месіанства; реалії життя вносили певні уточнення, розширювали теорії, пов'язані з розвитком суспільства. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс одними з перших стали використовувати емпірич­ні соціологічні дослідження.

Питання про взаємодію матеріальних і духовних цінностей в су­спільстві — принципове питання соціології. Карл Маркс висунув і обгрунтував ту незалежну змінну, що відіграє вирішальну роль — спосіб матеріального виробництва. Відстоював первинність буття пе­ред суспільною свідомістю не в розумінні появи спочатку буття, а потім свідомості, а в визнанні вирішальної ролі буття в процесі вза­ємодії. Висновками аналізу всіх суспільств для Маркса стало з'ясу­вання стану продуктивних сил, наукового і технічного знання, ма­теріальних відносин між людьми. Ідеї ж, суб'єктивні прагнення людей — відображення, насамперед, матеріальних відносин і тому не можуть виступати основним, вирішальним фактором суспільних змін. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціаль­ний, політичний, духовний процес життя взагалі. Не свідомість лю­дей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідо­мість. Мабуть, жодне з положень не зазнавало інтенсивнішої критики, як положення, що буття визначає свідомість. Марксизм, мовляв, виходить з економічного визнання, тобто пояснює виник­нення певних соціальних структур і відносин, політичних та куль­турних інститутів цілком з тенденцій економічного розвитку, хоча в реальному житті скрізь і всюди можна спостерігати зворотні зв'язки. Отож явища самі впливають на економіку, на характер реального виробництва. Різке акцентування на ролі способу виробництва, ма­теріального життя мимоволі применшує значущість культурних, ду­ховних, релігійних цінностей у розвитку суспільства.

І все ж багато послідовників марксизму абсолютизували думку Маркса, зовсім ігнорували важливу роль культурних цінностей. В таких умовах, природно, вчення не могло сприяти суспільному прог­ресу, не пішло на користь людям, навіть якщо і сталося зростання продуктивних сил. Заради об'єктивності у висловлюваннях самого Маркса відсутнє прагнення звести дії всіх факторів суспільного жит­тя лише до економічного фактора, не заперечуючи їх взаємодії. Та й сам Маркс всіляко відхрещувався від економічного визначення, під­креслюючи, що не можна з'ясовувати економічну необхідність так, нібито лише вона є активним фактором, а всі інші — лише пасивні, вичайно, система об'єктивних соціальних, політичних і духовних Роцесів, що визначають становище індивідів, їх бачення світу, їх

інтереси, спричиняючи до тих чи інших дій, будується остаточно на основі економічної необхідності.

В соціології Карл Маркс одним із перших визначає суспільство як об'єктивну реальність, що саморозвивається. Джерелом саморозвит­ку суспільства виступають суперечності і конфлікти насамперед у процесі матеріального життя. На певному ступені розвитку матері­альні продуктивні сили суспільства вступають в суперечності з існу­ючими виробничими відносинами або з відносинами власності, все­редині яких вони досі розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил виробничі відносини і відносини власності перетворюються в їх пута. Тоді і настає соціальна революція. Свідомість треба пояснювати з суперечностей матеріального життя, з існуючого контакту між сус­пільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Тут маємо три принципові моменти: суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами є рушійною силою розвитку сус­пільства. Соціальна революція — суть не політична випадковість, а закономірний прояв історичної необхідності. Свідомість людей ві­дображає реальні життєві суперечності. І незалежно від суб'єктив­них бажань окремих людей, правлячих сил маси думають і діють залежно від характеру суперечностей насамперед матеріального жит­тя. Змінюються суперечності і конфлікти — змінюються форми мис­лення людей, переоцінюються цінності. Якщо ж постійно не врахо­вуються матеріальні інтереси мас, якщо суперечності наростають і поглиблюються, то виникає, формується революційна свідомість, що приводить маси в рух, і через соціальну революцію відбуваються радикальні зміни, якісне оновлення суспільних відносин. Такий по­гляд на суспільство і на розвиток увійшов в історію суспільної думки як діалектичний матеріалізм.

Конкретно аналізуючи капіталізм, Карл Маркс і застосовує діа­лектичний матеріалізм. Це дає можливість сформулювати докази не­минучого саморуйнування капіталістичних суспільних відносин, що історично сформувалися, і заміни їх такими відносинами, що роз­кривали б гуманістичну природу людей, відповідали їх суттєвим праг­ненням. Капіталістичні виробничі відносини, відзначав Карл Маркс, є останньою антагоністичною формою суспільного процесу вироб­ництва, антагоністичною не в розумінні індивідуального антагоніз­му, а в розумінні антагонізму, що виростає з суспільних умов життя індивідів, але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуаз­ного суспільства, створюють разом з ним матеріальні умови для ви­рішення, подолання антагонізму. Тож капіталістичною суспільною системою завершується передісторія людського суспільства. Отже, на певному рівні розвитку продуктивних сил капіталістичні відноси-

ни стають перешкодою на шляху прогресу, яка усувається соціаль­ною революцією. Та в останні роки життя Маркс шукав і альтерна­тивні варіанти, що прямо є соціологічним аналізом нових і явних реалій, які виникали у капіталістичному суспільстві.

У другій половині XIX ст. Карл Маркс відзначає серйозні транс­формації в самому способі виробництва, вказує на формування акціо­нерних товариств, що дає, по-перше, колосальне розширення мас­штабів виробництва і виникнення підприємств, що неможливі для окремого капіталіста; підприємства, які раніше належали уряду, ста­ють суспільними. По-друге, капітал сам собою грунтується на суспільному способі виробництва та робочої сили, одержує тут без­посередню форму суспільного капіталу (капіталу безпосередньо асо­ційованих індивідів) на противагу приватному капіталу, а його під­приємства виступають суспільними підприємствами на противагу приватним підприємствам. Це усунення капіталу як приватної влас­ності в межах самого капіталістичного способу виробництва. По-третє, перетворення справді функціонуючого капіталіста в простого управлінця, який розпоряджається чужими капіталами. Але це лише намітки Маркса, та й вони свідчать про усвідомлення ним народ­ження якісно нового суспільства, того, що не можна некритично сприймати характеристики традиційного капіталізму. І невипадково пізніше Фрідріх Енгельс підкреслює, що в соціології марксизму цін­ні не ті або інші окремо взяті положення, а діалектично-матеріаліс­тичний підхід до аналізу суспільства.

Соціологія марксизму охоплює системний аналіз суспільних відносин, класів та класової боротьби. Карл Маркс підкреслює, що належність людини до класу, її соціальні інтереси обумовлені насам­перед економічними відносинами. В традиційних суспільствах характер соціальних відносин такий, що соціальне становище біль­шості індивідів досить суворо регламентувалось з моменту їх народ­ження і до самої смерті. Таке становище речей принципово не ви­ключало певної соціальної мобільності. Та вона обмежувалась лише окремими індивідами, що не мало суттєвого впливу на соціальне життя. Класовий поділ приводив до того, що одні соціальні спіль­ності людей завдяки соціальному становищу мали матеріальні, полі­тичні й інші привілеї, інші, навпаки, позбавлялись необхідного для існування і виживання. Система виробничих відносин становить пер­шооснову, базу, де формуються всі інші відносини людей — правові, політичні, ідеологічні та ін. Економічна сфера набирає певну суть або незалежну змінну інших соціальних явищ та процесів. Історія, відмічав Карл Маркс, — це не що інше, як діяльність людини, яка Досягає своєї мети. Процеси соціальних змін відбуваються не самі по

собі, а лише внаслідок діяльності людини і шляхом її діяльності. Проте важливо постійно ураховувати, що соціальна діяльність роз­гортається в певних матеріальних умовах, обмежена певними інсти-туційними межами і залежить від рівня суспільної свідомості.

Події 40-х років XIX ст. і пізніше у Франції, Англії, Німеччині та інших країнах Західної Європи оцінюються з позицій ідеології соці­алістичного руху. На відміну від Сен-Сімона, Огюста Контата інших мислителів, які також звертались до питання про соціальні наслід­ки промислового перевороту в країнах Західної Європи і Америки, фундатори марксизму доводять, що суспільний лад, який формуєть­ся на індустріальній економічній основі, є лад, далекий від ідеалів прогресу, нестабільний і внутрішньо суперечливий, що сучасне за­хідне суспільство — це суспільство з високим рівнем розвитку про­дуктивних сил. Капітал, наймана робоча сила і земельна власність — основні елементи внутрішньої соціальної структури капіталістично­го суспільства, яким відповідають три великі суспільні класи — бур­жуазія, робітничий клас і селянство.

Сформульована Карлом Марксом концепція соціальної структу­ри капіталістичного суспільства пов'язана з аналізом антагоністич­них, непримиримих відносин між власниками підприємств і робіт­ничим класом — головної рушійної сили. У капіталістичному суспільстві йде постійна асиміляція проміжних елементів соціальної структури (селянства, дрібної буржуазії, інтелігенції та ін.), триває процес поляризації, а тенденції конвергенції практично перекрива­ють можливість формування середніх верств. У соціальній поляри­зації Карл Маркс бачив джерело антагонізму соціальних верств, глибинну причину класової боротьби. Отже, люди є продукт суспіль­ства і об'єктивного становища в процесі виробництва, але, втягнуті в класову боротьбу, вони стають самі творцями суспільства. Такий загальний погляд на класи і класову боротьбу, але для Маркса це ніколи не було догмою, і суттєво цей погляд корегувався відповідно до змін соціальних реалій. І якщо в ранніх творах Маркса акцент робиться на жорсткій соціальній диференціації, що приводила до рельєфно вираженого поділу всіх людей на дві групи — гнобителів і гноблених, а класова боротьба пояснювалася не інакше як серцеви­на історичного процесу, то пізніше сучасне капіталістичне суспіль­ство характеризується як антагоністичне суспільство — буржуазія і робітничий клас є основними силами, які вступають в непримириму боротьбу один з одним. Та в капіталістичному суспільстві, крім бур­жуазії та робітничого класу, існують і проміжні спільності — реміс­ники, торгівці, селяни та ін. Пізніше, у працях «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Маркс детальніше

аналізує соціальну структуру капіталістичного суспільства, виділяю­чи промислову, фінансову, торгову, дрібну буржуазію, селянство, пролетаріат і люмпен-пролетаріат, уточнюючи критерії класу, від­значаючи не лише ставлення до засобів виробництва, а й спільність діяльності, спосіб мислення та спосіб життя. Особливо важливо для вичленування класу, на думку Маркса, усвідомлення належності до соціальної єдності, відчуття відмінності інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. Люди можуть не усвідомлювати своїх класових інтересів, керуватися ними у своїх діях.

Карл Маркс допускав найрізноманітніші форми класової бороть­би, не заперечував значущості мирних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини в ме­жах професійного руху, вважав, що реформи, хоча б у ранній період капіталізму, не вирішують проблеми непримиренності, не ведуть до подолання відчуження трудівників від засобів виробництва. Карди­нально ж вирішити проблеми непримиримості інтересів, на думку Маркса, може тільки соціальна революція. Логіка революційного оновлення суспільства випливає з фундаментального уявлення про те, що оптимальною умовою його здійснення є рівновага і стабіль­ність, тобто відсутність суперечностей і конфліктів. їх наявність у політичній і соціальній системах — це хвороба і недостатність сус­пільної системи. Революційні і консервативні установки передбача­ють встановлення ідеальної стабільності в суспільстві, по суті, шляхи виходу з кризової ситуації. Реалізація такої установки об'єктивно вимагає створення механізмів для підтримання однорідної або то­тальної суспільної структури в соціальній і економічній сферах.

Широко відомі слова Маркса: революції — локомотиви історії, та чомусь забувається або не помічається думка, що революційну бо­ротьбу важко регулювати. її кінцеві результати часто виявляються мало схожими на декларовану мету. Адже Енгельс прямо підкрес­лював, що «в будь-якій революції неминуче допускається багато дур­ниць». Головне ж питання революції — питання влади. Питання влади не зводилось лише до ідеї диктатури пролетаріату. Елементи політичної діяльності соціологія марксизму відносить до влади. Ана­ліз же відносин між матеріальними, продуктивними силами і дер­жавними інститутами — політичними, соціальними, громадськими Установами дав можливість обґрунтувати ідею визначення еконо­мічного і політичного цілого — взаємозалежності громадянського сус­пільства і держави, підкреслюється, що громадянське суспільство — пе зміст, а держава — форма, держава, політичний лад є підлеглими, ^а громадянське суспільство, царство економічних відносин — вирі-

шальний елемент. Раніше ж вважалося, що держава є визначальним, а громадянське суспільство — визначуваним елементом. Власне, дер­жавна влада, її монополія ніколи не забезпечать свободу, навпаки, справжня свобода можлива лише там, де є емансиповане громадянсь­ке суспільство, здатне диктувати свою волю державі. Свобода поля­гає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспіль­ством, в орган, цілковито підкорений суспільству. Всі потреби громадянського суспільства незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одер­жати загальне значення. Державна воля взагалі визначається мінли­вими потребами громадянського суспільства.

Дуже суперечливі й однобічні інтерпретації ідей Маркса про «злам» буржуазної держави в процесі революції. Ще на початку 50-х років XIX ст. Маркс безумовно відстоював ідею «зламу», зокре­ма підкреслюючи, що всі перевороти удосконалили машину держа­ви, замість того, щоб її зламати. Та пізніше і Маркс, і Енгельс відміча­ли значний для характеристики влади «поворотний пункт», з якого виникає і розвивається тенденція відокремлення держави від еконо­мічно панівного класу: буржуазія втрачає здатність до винятково полі­тичного панування. Буржуазія шукає собі союзників, з якими, зва­жаючи на обставини, або ділить своє панування, або уступає його цілком. Таку державу уже треба не «ламати», а «перетворювати». Та Маркс і Енгельс не абсолютизували революційну форму суспільного життя, не ігнорували інші його форми, а прагнули розкрити діалек­тику поступовості і стрибка в розвитку суспільства, звертаючи увагу на складний, неоднозначний і суперечливий характер взаємозв'яз­ків між явищами. Гостра критика марксизмом сучасного йому соці­ального ладу як несправедливого, антигуманного сприяла реформу­ванню ранньокапіталистичної економічної системи і формуванню соціально орієнтованої державної політики.

Зрозуміло, що вже в ранній період творчості і політичної діяль­ності питання влади та держави Карл Маркс, Фрідріх Енгельс роз­глядають крізь призму взаємодії політичної і соціальної революції, політичної і загальнолюдської емансипації, тобто визволення від за­лежності, пригноблення та ін. Отже, якщо розглядати соціологію класів та класової боротьби, соціологію революції й інші проблеми теорії розвитку суспільства та соціальних, політичних, економічних явищ у суспільстві, можна знайти і суперечності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, зважаючи на зміни життєвої прак­тики, виправив сам Маркс, щось скоректував після його смерті Фрід­ріх Енгельс, переглянуто ним співвідношення революційних форм у суспільному процесі, введено поняття революції «зверху»: показ ви-

хідної лінії революції доповнюється аналізом спадної лінії; висунута ідея про забігання революції вперед з негативними наслідками для суспільства; а щось просто не витримало випробування часом — абсолютизація соціально-класових антагонізмів, приниження ролі формального демократизму, тлумачення демократії як історично минущого явища та розвитку соціальних процессів.

_. Зміни суспільних відносин, викликані роз-

Соцюлопчна думка ' "... ^ґ_ґ

Росії в кінці XIX ст. витком капіталізму в Роси після реформ 60— 70-х років, породжували об'єктивну необхід­ність виникнення різноманітних соціологічних шкіл і напрямків. Основні з них: географічна школа (Лев Мечников, Сергій Соловйов, Василь Ключевський), органістська (Олександр Стронін, Петро Лі-лієнфельд); суб'єктивізм (Петро Лавров, Микола Михайловський); психологічна школа (Лев Петражицький, Микола Кареєв); багато-факторний напрям (Максим Ковалевський); діалектико-матеріаліс­тичний (Георгій Плеханов, Володимир Ленін) та ін. У 60-х роках XIX ст. в соціально-політичній думці Росії виникає суб'єктивний на­прям і існує на початку XX ст., зазнавши значної еволюції. Провідні теоретики суб'єктивізму Петро Лаврович Лавров та Микола Костян­тинович Михайловський створили оригінальну соціологічну концеп­цію, надаючи значної уваги проблемам взаємодії соціального та іс­торичного, предмета і методу соціології, теорії прогресу та ролі особи в історії.

Прагнучи виявити відмінності між соціологією та історією, Пет­ро Лавров вважав, що суспільство і його закони можуть пізнаватися тією мірою, в якій осмислена історія. Соціологічні явища, події тісно переплітаються з історичними. Пояснюється це тим, що соціологія і історія починають вивчати суспільство з вивчення людини як природного явища. Сам Петро Лавров визначав, що «соціологія є наука, яка досліджує форми прояву, посилення і послаблення солідарності між свідомими органічними особами. В суспільному розвитку відбувається посилення свідомості особи і солідарності в суспільстві. Ці два взаємопов'язані процеси і є об'єктивні ознаки «со­ціального прогресу». І Петро Лавров визначає «прогрес як сенс істо­рії», вона здійснюється в зростанні та зміцненні солідарності на­стільки, наскільки вона «не заважає розвитку свідомих процесів і мотивів дії в особах». Особа з її критичною свідомістю виступає про­відною силою соціального прогресу. Адже історичне життя людства саме й починається з формування критично мислячої особи. Петро Лавров розглядає особу як творця і носія морального ідеалу і як силу, здатну змінити суспільні форми. Тому й формула прогресу скла­дається з двох частин. Єдино можливою метою прогресу є досягнен-

ня солідарності в усіх сферах суспільного життя. Та для встановлен­ня міцної, стійкої, істинної солідарності поки ще не настали умови. Солідарність людей роз'їдає капіталістичний лад. І тільки, на думку Петра Лаврова, нове суспільство — соціалістичне, спроможне вста­новити істинну солідарність людей праці.

Рішуче виступив проти органічного напряму в соціології філо­соф Микола Михайловський, який доводив повну безпідставність аналогій і паралелей між суспільством і організмом людини, під­креслюючи, що при такому методі виявляється лише зовнішня, ви­падкова схожість, а не глибинні причинні зв'язки. Історія управля­ється спільними, постійними законами, що формуються порядком і зміною фаз історичного руху. Та разом з тим розвиток цивілізації не є щось фатально приречене, не підлягає зміні тому, що історичний процес охоплює свідому діяльність людини. Необхідність і напрям розвитку визначають історичні закони, а індивідуальна діяльність — швидкість соціального прогресу. Ідеал визначає не тільки вибір істо­ричного напрямку, характер діяльності людини, а й дає «реальний зміст» законам історії. Микола Михайловський відводив значне міс­це проблемі соціального прогресу, вказуючи, що прогрес є поступо­ве наближення до цілісності суспільства, до можливо повного і все­бічного поділу праці між його органами і можливо меншого поділу праці між людьми. Все, що веде до збільшення різнорідності — «не­моральне, несправедливе, шкідливе», і, навпаки, все, що веде до однорідності — «моральне, справедливе і розумне». Тому Микола Михайловський палко ратував за сільську общину, що, на його дум­ку, дає можливість для всебічного і гармонійного розвитку кожної особи, підкорює інтереси суспільства інтересам людини.

Наприкінці XIX ст. в Росії склався і почав дедалі поширюватися марксистський напрям в соціології, видатними представниками яко­го є Георгій Валентинович Плеханов і Володимир Ілліч Ленін.

Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демо-кратичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856—1918) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав соціологіч­ні ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, роз­робив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. На-родники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капі­талізм для самобутнього російського економічного ладу випадко­вий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити роз­виток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського життя. Зіставляючи умови виникнення й історичної ро-

лі капіталізму на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Геор­гій Плеханов з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, показав, що капіталістичні відносини пробивають до­рогу в місті і в селі, ведуть до руйнування устоїв селянського світу — общини, громади. Послідовно відстоюючи марксистське визначен­ня історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюн­таризму в історії, розглядав історію людського суспільства як необ­хідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціоло­гічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та інших у питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов від­значав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи нерозривно пов'язані з народом, вира­жають його інтереси і прагнення.

Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870—1924) — російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юри­дичний факультет Петербургського університету. Був зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома проце­сами. Двічі захищав власні інтереси й обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висла­ний у Сибір (1897—1900). Один з організаторів Російської соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 року до квітня 1917 року в еміграції, один із головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 року, голова Ради народних комісарів (1917—1922), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу. Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфі­ку Росії, Володимир Ілліч Ленін у загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовні­ших питань марксизму». Тісно поєднавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політич­ною ідеологією комуністичної партії. Концепція мала ідею про мож­ливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'­єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби ³ національно-визвольною та переростання буржуазно-демокра­тичної революції в соціалістичну. Розроблено концепцію проле-

тарської демократії як явища перехідного типу, висунуто власну теорію соціально-класової структури суспільства і дано визначен­ня поняттю клас.

У полеміці з західною і народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство — це живий організм в його функціо­нуванні й розвитку і перебуває на певному щаблі історичного роз­витку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методо­логії в оцінці ролі особи в історії показує і Ленін, і якщо Плеханов в полеміці з народниками здебільшого розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу приділяє ролі класів, народних мас, підкреслюючи, що недоліком попередніх соціологічних теорій є не­розуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав ве­личезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне ро­зуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовно­го розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув усі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дос­лідження з питань ролі особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.

Важливу концепцію психології людських мотивів детально об­ґрунтовує філософ, психолог Лев Іванович Петражицький, визна­чаючи роль і місце в обгрунтуванні психології людських мотивів соціології, підкреслює, що соціологія як наука покликана вивчати людську участь у процесах суспільного життя. На думку Льва Петра-жицького, усі основні соціологічні поняття — господарство, суспіль­ство, держава, культура, цінність та багато інших утворень — далеко не наукові, метафоричні, багатозначні. Тому їх використання при­водить соціологію до фальшивих узагальнень. Традиційна соціоло­гія вважала основним науковим поняттям суспільство, потім вису­ває цінність, та ці поняття суспільства і цінності не з'ясовували мотивів впливу на поведінку індивіда. І Лев Петражицький висуває основним поняттям соціальну поведінку і її мотиви. Соціальне по­няття мотив рівнозначне психологічному — емоції. Розглядаючи емоції як змістовний причинний компонент соціальної поведінки, Лев Петражицький проголошує предметом соціології розуміння соціальної дії.

В історію соціологічної думки Росії Микола Кареєв увійшов як прихильник позитивізму. У своїх працях Микола Кареєв використо­вує суб'єктивний метод. Суспільство в соціології виступає в абстрак-

ціях, поза його історичними, економічними та іншими особливос­тями. Суспільство — складна система психічних і практичних взає­модій істот, особистостей, поділяється на дві частини: культурні групи і соціальні організації. Культурні спільності — предмет індивідуаль­ної психології, їх ознаками є не природні властивості, а ті звички, традиції, що виникають у результаті виховання. Соціальні ж органі­зації — сукупність економічного, юридичного і політичного середо­вища, результат колективної психології — вивчаються соціологією, соціальною психологією.

Наприкінці XIX ст. в російській соціології виявилася неспро­можність географічного визначення, теологічного і психологічного редуктивізму. Стає очевидним, що при розв'язанні складних соці­альних проблем не можна покладатись на якийсь один чинник, а треба враховувати всю сукупність і взаємодію соціальних явищ і елементів. Так в російській соціології виникає плюралістичний підхід у вивченні суспільства, виразником якого став відомий російський учений Максим Максимович Ковалевський. Як соціолога Максима Ковалевського цікавили проблеми: зв'язок соціології з історичними науками, порівняльно-історичний метод дослідження, соціальні за­кономірності і суспільний прогрес. Сприйнявши ідею Маркса про класову боротьбу як засіб розв'язання соціальних проблем, Максим Ковалевський детальніше розвиває ідею гармонії праці та капіталу і здібності держави вирішувати всі конфлікти мирно, тому й поняття соціального прогресу пов'язане у нього з розширенням солідарності. Мета соціології розкрити причину спокою і руху людського суспіль­ства, стійкості та розвитку порядку в різні епохи в їх послідовності, причини їх зв'язку між собою. Одним із важливих методів соціології Максим Ковалевський вважав порівняльно-історичний метод, що визнає єдність і цілісність людського суспільства, історичних зако­номірностей та ін. Соціальний прогрес є для нього основним зако­ном соціального життя.

3. Розвиток соціології в XX ст.

Особливо популярною на початку XX ст. ста-
Концепція... т-

психології натовпу ^ла концепція психологи натовпу. Творцем концепції масового суспільства «психологіч­ного натовпу» виступає Гюстав Лебон — французький соціолог, ан­трополог, психолог. Слідом за Жозефом Гобіно, одним із пророків неминучої загибелі західної цивілізації, Гюстав Лебон відстоював концепцію расового визначення, підкреслював ієрархічний харак­тер расового поділу й особливу значущість расової належності в роз-

витку цивілізації, вважав, що вирішальну роль у соціальних про­цесах відіграє не розум, а емоції. Звичайно ж, прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало й на розвиток інших. Таке становище і в психології.

Значні досягнення біологічної науки обумовили виділення пси­хології в самостійну галузь знань, а впровадження в її методичні компоненти кількісних і експериментальних методів дослідження сприяли широкому використанню спостережень та ін. Психологія поступово переходить до дослідження індивіда, до вивчення меха­нізмів міжіндивідуальної і групової діяльності та поведінки. Розвит­ку психології значно сприяла і соціологія, тому що багато психоло­гічних проблем поставлено соціологами Шарлем Монтеск'є, Гербертом Спенсером, Людвігом Гумпловичем та ін. Психологічні напрями в соціології XIX ст. трохи плодотворніші науково, ніж ор-ганіцизм, соціальний дарвінізм або расово-антропологічна школа, що орієнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше пов'язана з соціально-історичними да­ними, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної сис­теми. Ідеї народного духу властиві творчості Герберта Спенсера та Георга Гегеля — представників німецького романтизму, але соціоло­ги Лапаріус та Штейнталь розвинули ідеї в концепцію, все ж не дав­ши однозначного розуміння суті духу народу. Свідомість народу є синтез індивідуальної свідомості. Тоді і виникає концепція психоло­гії натовпу.

Один з основоположників концепції психології натовпу Гюстав Лебон розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої елі­ти. З позицій аристократизму Гюстав Лебон виступив проти всіх форм соціальної рівності та демократії, прагнучи довести, що всі досяг­нення цивілізації — результат діяльності еліти, яка в сучасних умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі тому, що розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі та впливу засо­бів масової інформації збільшують роль мас в історичному процесі. На зміну ері еліти приходить ера мас, ера сліпого і стихійного на­товпу. Гюстав Лебон сформулював концепцію масового суспільства, ототожнюючи масу з натовпом, пророкував наступ ери мас і занепад цивілізації. У натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності й потрапляють під владу ірраціональних почуттів, догматизму, нетер­пимості, всемогутності тому, що ними управляє закон «духовної єд­ності натовпу». Сучасне життя дедалі більше визначається поведін­кою натовпу, що становить завжди сліпу, руйнівну силу. Важливу роль у розвитку суспільства Гюстав Лебон приписує ідеям, нав'яза­ним масам багатьма лідерами. Революції — прояви масових істерій.

Констатуючи різні за поведінкою і діяльністю окремі особи за зви­чайних умов та у спільноті людей, де під впливом натовпу людина здійснює такі дії і вчинки, які ніколи не зробив би індивід, Гюстав Лебон вводить класифікацію натовпу: різнорідні та однорідні народи. Різнорідний народ може бути анонімним натовпом і неанонімним (суд, парламент). Однорідний натовп народу може скластися з верств людей, які об'єднані певними колективними ознаками та інтересами (народ, натовп) та ін. Обмеженість поглядів Гюстава Лебона полягала втому, що він не враховував соціальної структури суспільства, пізнав лише — еліту і натовп. Обмеженість не дала можливості серйозно розробити проблему психології натовпу. Багато проблем, пов'яза­них з аналізом психології натовпу, виявилися плідними і знайшли продовження в дослідженнях соціальних психологів та соціологів.

Один із відомих засновників соціальної психології і представни­ків психологічного напрямку в соціології французький соціолог Габ-ріель Тард далі розвиває концепцію масового суспільства. В основній праці «Закони наслідування» він досліджує індивіда і його роль у суспільстві, вказує, що суспільство є продукт взаємодії індивідів. Прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й органіцизму, Габ-ріель Тард полемізує з Емілем Дюркгеймом і його школою з позицій номіналізму (номіналізм — напрям в середньовічній філософії, який вважав загальні поняття лише поодинокими предметами); твердив, що коли суспільство — мозок, то свідомість окремої людини є його клітиною, на противагу Емілю Дюркгейму вважав суспільство про­дуктом взаємодії індивідуальної свідомості, воно розвивається че­рез перевагу однієї людини над іншою і через засвоєння ними віри, переконань, бажань, намірів тощо. Ставив і мету: створити науку — соціальну колективну психологію, що мала вивчати взаємодію свідо­мості окремих індивідів і тим самим виступати в ролі фундаменту соціології — науки про суспільство. Кожна людина — невід'ємна єдність і першооснова всього, а суспільство існує завдяки індивідам. Суперечності між неповторністю індивіда і реальністю соціального буття Габріель Тард намагається подолати з допомогою створеної теорії наслідування. Наслідування — це процес повторення різних форм буття.

Фізика розглядає періодичні рухи, хвилі, гравітацію, біологія — займається фізико-хімічним відтворенням шляхів появи нових по­колінь. Соціологія має досліджувати психологічні відтворення ре-"ультатів наслідування, що мають повторюваність, число й виміри. Рушійною силою суспільства виступає психічне прагнення людей до наслідування. Саме тому явища суспільного життя часто подібні між собою, тому що вони — результат наслідування в найрізноманітні-

9 "Соціологія" *^"

ших формах: звичаях, моді, симпатіях, навчанні, вихованні та ін. Головним об'єктом наслідування в суспільстві виступають винаходи та відкриття окремих індивідів — їх творчих особливостей. З них, завдяки наслідуванню, виникають нові відкриття, нові удоскона­лення елементів матеріальної та духовної культури. Наділена твор­чою уявою обдарована особа — єдине джерело всілякого оновлення. Становлення і розвиток суспільства безпосередньо поєднані з відкриттями тому, що обумовлюють три основні процеси в суспіль­стві: повторення відкриттів (завдяки наслідуванню), протиставлен­ня ним (опозиція) та пристосування (адаптація). Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття збіга­ються між собою, починається зіткнення винаходів, їх єдинобор­ство, тому що члени суспільства поставлені перед вибором, чому наслідувати. Такий стан у суспільстві Габріель Тард називає опозиці­єю, наслідком якої стає змагання наслідування. Йде боротьба між індивідами, які обрали різні об'єкти наслідування: боротьба за право власного вибору народжує конфлікти, дискусії або співробітництво, тобто може закінчитися по-різному — від взаємопогодженості по­зицій до військового конфлікту. Та які б не були відносини на етапі опозиції, рано або ж пізно конфлікт приведе до відновлення соці­альної рівноваги і настане процес адаптації. Отже, є два типи на­слідування: звичаї та мода. У традиційному суспільстві панує зви­чай, а в сучасному — переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш хворобливо, якщо воно відповідає існуючим звичаям, тради­ціям. На зміну одній новизні приходять інші, знову настає насліду­вання, опозиція і адаптація, і, звичайно ж, відповідно розвивається суспільство. Суспільство має завжди величезні можливості у виборі винаходів. Якщо ж відкриття збігаються, то перед членами суспіль­ства виникає проблема вибору: що наслідувати, починається зіткнен­ня відкриттів. Точиться боротьба між різними індивідами, які обра­ли різні відкриття для наслідування. Становлять інтерес і дослідження Габріелем Тардом громадської думки. У праці «Думка і натовпи» стверджується, що не стихія дикої маси — натовпу, а публіка ви­ходить на арену історії XX ст. Преса, телефон, телеграф та інші масо­ві комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприя­ють зростанню духовного потенціалу особи і її самореалізації, що перетворює публіку в духовну спільність із широким вибором сере­довища спілкування і його форм.

У розвиток соціальної психології значний вклад вніс американ­ський соціолог, психолог Чарльз Хортен Кулі. Освіту здобув у Мічі-ганському університеті, де читав курс філософії та психології. За­гальнотеоретичними джерелами соціологічних концепцій Чарльза

Кулі стала філософія Гетте, Емерсона, функціональна психологія уільямаДжемса, соціологія Огюста Конта, Герберта Спенсера, Кар-_ла Маркса, Людвіга Гумпловича, Габріеля Тардата ін. Його науко­вий інтерес: соціально-психологічні механізми, що формуються в результаті взаємодії між індивідами, особою і суспільством; сус­пільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, вер­ствами і суспільством, де соціальне та індивідуальне єдині, як частки людського життя.

У дослідженнях проблем соціальної психології доводиться, що основа взаємодії обумовлюється психічною природою людини, тому що суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Взаємовідносини між індивіда­ми є причиною формування певних асоціацій людей, які Чарльз Кулі називає первинними групами. Такі групи відрізняються тісними внутрішніми взаємозв'язками своїх членів через особистісні відно­сини. Первинні групи становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набира­ються досвіду, здобувають соціальні знання. Природно, відбуваєть­ся соціалізація індивіда і формування його власного світосприйнят­тя та менталітету (тобто способу мислення, душевного складу). Такими первинними спільнотами є сім'я, дитячі ігрові колективи, сусіди, спілкування всередині яких дозволяє усвідомити кожному індивіду власне Я. Поведінка і діяльність індивіда через усвідомлен­ня Я\ зіставлення його з Ми або Вони створюються свідомо, і, звичай­но ж, стають соціальними. Свідома діяльність завжди є соціальною. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими людьми. Про­цеси спілкування та інші форми стосунків людини з людиною ста­ють об'єктами соціологічного аналізу. Чарльз Кулі першим вводить У науковий обіг поняття комунікація, що визначає як механізм існу­вання та розвитку людських відносин.

Звичайно ж, у соціології Чарльза Кулі поєднуються індивід, со­ціальна спільність, верства, група і суспільство в єдину цілісну сис­тему — психологічний організм. У методології соціального дослід­ження Чарльз Кулі віддає перевагу інтроспективним методам, визначаючи за точними, метричними процедурами лише допоміжну роль. Соціологія Чарльза Кулі вплинула на розвиток інтеракційних концепцій, на розширення соціально-психологічних досліджень і теорій, а також на теорії, що поєднують елементи органіцизму та інтеракціонізму (чиказька школа соціальної екології). Ідеї про уяв­лення сприяли формуванню американським соціологом Уільямом Томасом поняття визначення ситуації. Уявлення Чарльза Кулі про

з*

роль свідомості в суспільному житті часто використовувались аме­риканським філософом Джорджем Міддом. Проте загальносоціоло-гічні висновки Чарльза Кулі не можна назвати безперечними, тому що ним визнавались економіка, політика, ідеологія відносин між кла­сами вторинними елемен

Дата добавления: 2014-01-04