Соціологічні концепції другої половини XX ст

Соціобіологія Поява у 80-х роках соціобіології як нової со-

і соціальний біхевіоризм ціологічної системи — помітне явище в роз­витку соціології. Суть соціобіології полягає у вивченні біологічних основ усіх форм соціальної поведінки людини. На думку одного із засновників соціобіології Едварда Уїлсона, мета

соціології — систематичне вивчення біологічних засад будь-якої соці­альної поведінки, тобто «соціобіологія має вивчати біологічні основи всякої соціальної поведінки для того, щоб мати можливість вбудува­ти соціологічні висновки у загальну схему закономірних залежностей, які спостерігаються у світі живого, щоб переосмислити засади соці­альних наук, поставити їх на фундамент об'єктивних природних уні­версали, здійснити їх інтеграцію та ін.». Соціобіологія виникла в руслі інтегративних тенденцій сучасної науки, зі спроб натуралістів сформувати єдині теоретичні принципи, що дозволяли синтезува­ти різні галузі знань, які вивчають поведінку живих істот.

Основне в соціобіології — теза про еволюцію соціальності, прог­ресивний розвиток і удосконалення під впливом природного відбо­ру стереотипів поведінки і кооперативних дій тварин. Основні по­няття соціобіології (підсумкова пристосованість, «родовий відбір», «взаємний альтруїзм» та ін.) спрямовувалися на пояснення різно­манітних явищ, колективної поведінки тварин та ін. Засновники соціобіології Едвард Уїлсон, Роже Тріверс, Дезмонд Морріс, Робін Фрокс та інші виступають з ідеєю синтезу біологічних і соціальних галу­зей знань, гадаючи, що сформульовані ними принципи поведінки тварин можна поширити на обгрунтування еволюції людського суспільства, що має сприяти з 'ясуванню біологічних основ вихідних форм соціальної по­ведінки людини (сімейно-родиннівідносини, спілкування, альтруїзм, аг­ресія, статевий поділ праці, соціальна нерівність тощо). Вирішальним у поширенні соціобіологічних принципів виступає те, що людина — представник тваринного світу. Натуралістичне трактування люди­ни — вихідна позиція, база «соціобіології людини», якій відво­диться вирішальна роль в синтезі біологічних і соціальних знань про людину. Едвард Уїлсон стверджує спільність визначальних прин­ципів функціонування нових спільностей, зокрема домінування або владарювання, правил територіальності, батьківського піклування тощо. За його аргументацією усі «біологічні верстви» (від комах до людей) обов'язково ієрархічні, в них наявні владарюючі та підлеглі, касти і класи, тобто нерівність і напруження закодовані генетично, звідси боротьба і панування одних над іншими є неминучими про­дуктами природної селекції. Претендуючи на перегляд історії людс­тва, соціобіологи розглядають її як еволюційний процес, в ході якого відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Едвард Уїлсон вказує, що «людина — це куль­турна тварина». Його підтримує Робін Фокс, відстоюючи «базове положення соціобіології про те, що культура не домінує над приро­дою в суспільному житті», бо, «стаючи культурними, однаково зали­шаємось природними».

У 70-ті роки після гострих дискусій навколо соціобіології теоре-тики-біологи відійшли від актуальних проблем соціологічних теорій. «Біосцієнтизм, що поширився в теоретичній соціології США, ство­рив гносеологічний грунт для натуралістичних установок: намаган­ня екстраполювати біологічні закономірності на соціальні явища, змішання рівнів пізнання, утилітаризм, редукціонізм, виведення особливостей основних видів людської поведінки, її генезису та еволюції з простих форм життя». Проте ідеї біологізаторського «онаучнення» в соціології залишились. Величезна заслуга теорії біо­логізаторського функціоналізму П'єра Ван ден Берга в підході до аналізу міжлюдських відносин. Вихідні положення концепції поля­гають в тому, що визнавалась наявність «людської природи» як «при­роди будь-якої тварини» і природа — як передумова всіх форм діяль­ності і організації людини. Біологічно спрямовані сили, культурно оброблені і скоректовані, залишаються, проте, базовими, формуючи людське суспільство. Соціобіологічна концептуалізація суспільного життя велась Ван ден Бергом в дусі традиційного функціоналізму. Людина розглядається функціонально, тому що спільна праця лю­дини функціонально збільшує репродуктивну здатність, що дає мож­ливість людям ефективніше протистояти ворогам і використовувати ресурси виживання. Сукупна пристосованість лежить в основі соці­альності, генетично закріплена і відтворюється через соціобіологічні механізми (родоплемінну селекцію, взаємність і зворотний вплив в культурних процесах, а також примус, що перешкоджає збільшенню індивідуальної пристосованості). Система поріднення, етнічність, класи, сенсуальний відбір, структури сімейного життя, сексуальні стратегії поведінки жінок і чоловіків тощо пояснюються генетично-біологічними закономірностями, що виступають силою в явищах, які вважаються переважно культурними феноменами.

Концепції соціобіології і теорії соціального обміну проявляються в ідеях радикального біхевіоризму Берреса Скінера. Зміст, суть біхевіо-ристської соціології полягає, по-перше, в тому, що індивід прагне повторити дії, які винагороджуються; по-друге, якщо створюються ті ж стимули, що і раніше, то й поведінка стає такою ж, як і раніше; по-третє, чим більше ціниться дія, тим більше істинна, чим частіше дія винагороджується, тим менше ціниться (надлишки); по-четвер­те, якщо дії не одержують бажаного стимулу, можливі прояви агре­сивності, а якщо навпаки — то задоволення та ін. Основна думка полягає в тому, щоб замість малорезультативних досі спроб аналі­зувати ментальний стан соціальних суб'єктів — досліджувати дії людей, які можна спостерігати, тобто досліджувати «відкриту пове­дінку» і середовище. На відміну від традиційної соціальної психоло-

гії яка зосереджується на процесах сприйняття, мислення, на по­чуттях, біхевіористська соціологія переакцентує увагу з когнітивних процесів на об'єктивно спостережувані, фіксовані поведінкові реак­ції. Біхевіористська соціологія Берреса Скінера розглядається її при­хильниками не лише як «філософія психології», а багато ширше — як методологічна основа суспільствознавства. Людина, на думку Бер­реса Скінера, насамперед, біхевіоральна, тобто поведінська система, дія якої піддається зовнішньому управлінню, соціальний контроль не суперечать свободі, контроль через середовище існування власти­вий всьому живому. Головне — не перетворитися в раба ілюзій сво­боди. Людина не вільна від своєї природи і залежить від середовища життєдіяльності та ін. Концепції біхевіористської соціології роз­глядаються як поведінкове бачення традиційної для соціології пози­тивістської ідеї, що йде від Конта, Дюркгейма.

. На перехрестях багатьох теоретичних і мето-

соціальногГобміну дологічних тенденцій у розвитку соціологіч­ного мислення формувалася теорія соціаль­ного обміну. Серед основ різноманітних теорій та концепцій — постпозитивізм, економічний утилітаризм, соціальний біхевіоризм, культурна антропологія та інші, інтелектуальні коріння яких стало базою обміну і сягає в XVIII ст. (Адам Сміт, Давид Рікардо, Джон Міль, Ієремія Бентам). Дослідження антропологів дали соціологам факти і дані для аргументації економічних мотивів поведінки людей щодо задоволення базових потреб і визначали важливість символіч­них, психологічних функцій обміну для спільності людей. Антропо­логи відкрили і пояснили культурні і структурні фактори, що вини­кали в процесах обміну в примітивних суспільствах (Броніслав Малиновський, КлодЛеві-Строс). Складовою частиною теорії обмі­ну став і психологічний біхевіоризм. Починаючи з відкриття Іваном Павловим умовного рефлексу, через лабораторні досліди Ернеста Торндайка, Джона Уотсона складалася традиція пояснення пове­дінки живих істот переважно як результат «спроб та помилок».

Біхевіоризм звузив психологію до аналізу відносин «стимул— реакція», до пояснення «відкритої поведінки».

На рубежі 50—60-х років XX ст. формується система соціального обміну, яка знаходить детальний виклад у працях американського соціолога Джорджа Хоманса. Ставиться мета подолати абстрактність, Дедуктивну спекулятивність структурно-функціонального аналізу Толкотта Парсонса й висувається індуктивна стратегія соціологіч­ного розгляду, який мав відштовхуватися від регулярностей в соці­альній поведінці. Дії конкретної людини не можуть бути з'ясовані на власне соціологічному рівні. Тільки в соціальній психології —

'Соціологія"

ключ до їх правильного тлумачення. Теорія соціального обміну вва­жається в сучасній соціології добре розробленим підходом до ви­вчення соціальних відносин та структур, який спирається на досить еклектичну сукупність положень утилітаристської економіки, функ-ціоналістської антропології, конфліктології й біхевіористської пси­хології. Загальні положення теорії соціального обміну Джорджа Хоманса полягають у тому, що, «по-перше, всі соціальні суб'єкти хоч якось володіють ресурсами, які можуть бути використані для отримання через обмін яких-небудь надбань, що мають цінність для інших суб'єктів; по-друге, у процесі соціальних відносин суб'єкти проводять розрахунки відносно цінності або корисності того, що пропонується для обміну іншими, а також власних витрат, яких вони, припустимо, зазнають, й розглядають можливі альтернативи в здобутках та втратах. Такі розрахунки виконуються, коли наявні певні потреби й мета в суб'єктів та коли у розпорядженні суб'єктів є певні ресурси; по-третє, соціальні суб'єкти виконують розрахунки для того, щоб отримати від інших суб'єктів дещо, що перевершує в цінності й корисності те, що має бути ними витрачено; по-чет­верте, соціальні відносини включають і постійний процес обміну між соціальними суб'єктами. Динаміка розвитку відносин може по­яснюватися за допомогою аналізу ступенів збалансованості обміну між суб'єктами».

Із самого початку Джордж Хоманс пропонує вести аналіз реальних дій людей, тобто вести аналіз на абстракціях першого порядку (на відміну від узагальнення абстракцій другого порядку, що використо­вуються соціологами). Пропонований прихильниками теорії соці­ального обміну тип аналізу тісно пов'язаний з традиціями західної культури і соціального мислення. Основні положення теорії соціаль­ного обміну співзвучні ідеям Берреса Скінера, Георга Зіммеля, Карла Маркса, мислителів періоду становлення буржуазної цивілізації — Ієремії Бентама, Джона Мілля, Джона Локка, Адама Сміта та ін. Прин­ципи раціональності, утилітарності, природної заданості соціальної поведінки, природної гармонії інтересів, їх «приблизної конфліктнос­ті» в суспільстві та інше — ось що лежить в основі теорії соціального обміну. Головним предметом інтересу теорії соціального обміну є ти­пи соціальної поведінки, виділення елементарних форм соціальної діяльності. В методологічному підході Джорджа Хоманса і його послі­довників яскраво проявляється мікросоціологічний рівень аналізу з усіма перевагами і недоліками. Намір перейти від індивідуальних, ем­піричних операційних мотивів прийняття рішень у варіантних об­мінах до об'єктивних соціальних умов суспільних обмінних взаємодій не реалізовано, і проблему вирішив Пітер Блау.

Макроструктуралізм Прагнучи до удосконалення теорії сощаль-
Пітера Блау ного обміну, доповнюючи її принципами

функціоналізму, конфліктології та інтерак-ціонізму, соціолог Пітер Блау шукає шляхи стику між мікропроцеса-ми взаємодії, між особовим обміном і структурними утвореннями: спільностями, соціальними групами, організаціями та соціальними інститутами. Особливість підходу Пітера Блау — інтерес до збалан­сованості та стабільності в одних відносинах обміну та розбалансо-ваності і напруження — в інших. Соціальні процеси містять багато дилем, для вирішення яких люди змушені змінювати стабільність і збалансованість одних відносин обміну на напругу інших, тому що прагнуть до підтримки всієї різноманітності відносин. Звернення до суперечливих сил, що формують соціальну ситуацію, і до сил інтег­рації ріднить Пітера Блау з конфліктологами та функціоналістами. Віддаючи соціальним формуванням вирішальну роль в міжособових відносинах економічного аспекту (вигода, користь та ін.), Пітер Блау пропонує вивести з простих форм соціального обміну «мерджентні властивості» соціальної структури: ролеві відносини, владу, закон­ність, колективні цінності та ін. Це робить його прихильником струк­туралістського підходу до соціальних явищ.

Неофункціоналізм ^ повоєнний період американської соціології академічним еталоном залишався структур­но-функціональний аналіз — найяскравіше втілення традиції пози­тивізму. І в сучасних умовах структурно-функціональний аналіз, хоча і зазнав гострої критики, заперечень, ідеологічних звинувачень, є однією з важливих соціологічних теорій. Починаючи з 90-х років XX ст. усі помітні напрями соціологічної думки утверджувалися у наукових колах у процесі критики функціоналізму, ідей Толкотта Парсонса. Різні альтернативні течії висувалися на противагу по­зиції Толкотта Парсонса, який, за влучним висловом Джонатана Тьорнера, перетворився в своєрідний жупел соціологічної аналіти­ки, а критика його — в ритуал утвердження пасивного стану в теорії. Аналітичний функціоналізм Толкотта Парсонса залишається стриж­нем творення теорії соціології. Справді, мало хто погоджується з усіма положеннями теорії Толкотта Парсонса, але мало хто й запере­чує її домінуючу роль в соціології.

Вплив ідеї теоретика структурно-функціонального аналізу пояс­нюється, насамперед, відповідністю основних положень теорії всьо­му духу суспільного ладу повоєнної Америки, підкресленням прин­ципів системного підходу, спиранням на авторитет класичних ідей, Що покликані спрямовувати досвід життя на розвиток ідей позити­візму. Відомо, що Толкотт Парсонс намагався подолати однобокість

п* 163

позитивізму та ідеалізму, інтегрувати соціографію, визначення типів з конструктивністю, функціоналізмом, з'єднати метатеорію з пред­метним узагальненням соціальних процесів. Визнаний метр соціо­логічних теорій, він обґрунтував необхідність системного підходу, аналітичного реалізму, використовуючи поняття: соціальна дія, схема змінних, соціальна система, ціннісно-нормативні орієнтири, функціо­нальна інтеграція та інші.

Сучасні прихильники аналітичного системного підходу, роз­глядаючи соціальні процеси, підкреслюють, що теорія Толкотта Пар-сонса ніскільки не втратила щільності. Більше того, значні успіхи в розвитку соціологічних знань у 80—90-х роках XX ст. спостерігаються саме в руслі традиції структурно-функціонального аналізу. Три вихідні тези зумовлюють належність до теоретичної традиції струк­турно-функціонального аналізу: ствердження наявності зовнішньої незалежності від часу та пізнання світу; властивості світу, що пізнаєть­ся, певних позачасових універсальних та постійних якостей, а також те, що завданням соціологічної теорії має бути виявлення узагальне­них якостей і пояснення їхньої дії. Інакше кажучи, це має бути поясненням соціальної реальності через шукання її об'єктивних ха­рактеристик та функціональних зв'язків, формування системи при­родничо-наукових знань. За твердженням соціолога Джонатана Тьор-нера, більшість соціологічної аналітики сучасності залишається саме у сфері структурно-функціонального аналізу. Підкреслюється сис­темність розгляду суспільного життя. Системний структурно-функ­ціональний аналіз суспільства підтримується відомими соціолога-ми-теоретиками Джеффері Александером, Шмуелом Айзенштадтом, Беризідом Барвером, Паулем Коломі, Нейлом Смелвером (США), Нікласом Луманом, Ріхардом Мюнхеном (Німеччина) та ін.

Сучасний неофункціоналізм — сукупність методів виділення ана­літичних рівнів — культурного, структурного та індивідуального, іден­тифікації нормативних процесів соціальної диференціації, взаємозв 'яз-ку між: інституційними сферами, виявлення потреб та реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування. Використання структурно-функціонального аналізу дає можливість досліджувати інституційні форми сучасного суспільства. Зокрема, форми еко­номічних відносин, державного устрою — правової системи, вико­навчої влади, бюрократії, політичних організацій, моделей суспіль­них об'єднань, громадянських прав, культурних закладів тощо. Послідовники Толкотта Парсонса розвивають принципи аналітич­ного реалізму. Основною метою пошуків Толкотт Парсонс та його послідовники вважають з'ясування методів та способів упорядку­вання соціального середовища. Стосовно конкретного суспільства —

проблема стабільного функціонування. Теоретики неофункціо-налізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціо­логом аналітичним порядком та існуючою емпіричною дійсністю. Явиша соціальної дійсності суттєво відрізняються від теоретично змодельованих. Саме тому важко аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливі співвідноси-ни визначень, врахувати взаємодію випадкового та закономірного.

Обґрунтовуючи аналітичний реалізм у соціологічному аналізі, послідовники Толкотта Парсонса формулюють поняття, які адек­ватно схоплюють моменти соціального порядку. Та ці поняття до­сить абстрактні й не відображають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямовані на виявлення в них аналітично відокремлених уні­версальних сегментів. У руслі аналітичного реалізму виникає не­обхідність відокремлення аналітичних елементів від складних, бага­тозначних зв'язків у соціальних процесах, щоб потім сконструювати загальну соціологічну теорію, яка відобразила б системну природу соціального середовища. Стратегія формулювання соціологічної теорії полягає в конструюванні. Стратегія формулювання соціоло­гічної теорії має конструювати її з аналітичних елементів очищення від конкретно-історичної форми, тобто безвідносно до певного істо­ричного періоду прояву їх та особливостей емпіричності. Тут вба­чається розвиток веберівських ідеальних типів, його принципів фор­мулювання соціологічної теорії. Емпіричність залишається іншим дослідникам. Характеристики реального соціального світу поза ме­жами інтересу аналітика й стали причиною постійної критики поло­жень теорії Толкотта Парсонса, нерозуміння й несприйняття його підходу. Зв'язок теорії з реальністю грунтується на ідеї генералізуючої аналітичної абстракції. Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналітичною дійсністю. Ця відмінність випливає із відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спостерігача-аналітика, що й зумовлює відмінність концеп­туального підходу до соціальних явищ. При розчленуванні реаль­ності на частини й одиниці встановлюється особлива аналітична Дійсність. Поняттєве відокремлення аналітичних категорій з метою пояснити конкретні явища має, за логікою Толкотта Парсонса, при­вести до відкриття конституюючих змінних елементів. Парсонівська концептуальна схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універ­сали, тобто певна ідеальна модель.

Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям віддається перевага Перед узагальненнями, одержаними безпосередньо з емпіричних Досліджень Толкотта Парсонса. Стратегія побудови соціологічної

теорії Толкотта Парсонса та його послідовників грунтується на де­дуктивному аналізі, що корегується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теорія, що ана­літично формулюється. Така стратегія має виразну онтологічність: соціологічний світ має системність, визначає систематизований по­рядок абстрактних концепцій, що його відображають базові елемен­ти функціонального аналізу, пов'язані із розумінням суспільства як соціального організму, всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні та працюють на підтримання його життєздатності. Функціональ­ний підхід має втілюватися у соціальних системах, поєднуючи зовнішні та внутрішні вимоги виживання. Соціальні системи та їх складові елементи мають розкриватись через окремі частини, що беруть участь у задоволенні потреб. Сучасний неофункціоналізм суттєво відрізняється від структурного функціоналізму Толкотта Парсонса та Роберта Мертона. Неофункціоналізм — це реконструк­ція теорії.

_п У другій половині XX ст. академічним ета-

нових теор^ціології ^пом> основною течією в теоріях соціології

стає структурно-функціональний аналіз. Кри­тикуючи функціоналізм за схематизм, соціологи висували різні тео­рії та концепції як альтернативні поглядам Толкотта Парсонса. Та аналітичний функціоналізм залишався віссю, навколо якої формулю­вались різні теорії та концепції аналізу соціальних явищ та подій. Вплив принципів та положень структурного функціоналізму, запро­понованого Толкоттом Парсонсом, пояснювався відповідністю основних положень функціональної системи, об'єктивністю соці­альних явищ, опорою на авторитет класичних ідей, покликаних впо­рядкувати дослідження соціальних явищ, розвитком і синтезом від­повідних ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфреда Парето, Питирима Сорокіна та ін. Актуальність неопозитивістських концеп­цій пояснюється і опорою на абстрактну універсальність аналітич­них понять і широким використанням їх в емпіричній, тобто дослід­ній практиці. Ставиться мета: розробляти універсальні концепції, пізнавальні моделі та принципи аналізу соціальних явищ та подій. Представники неопозитивізму в структурному функціоналізмі — Джеффері Александер, Джонатан Тьорнер, Ральф Мюнх, Юрген Хабермас та інші докладають зусиль щодо регламентації і пожвав­лення ідей Толкотта Парсонса. Неофункціоналізм втілює два момен­ти: спадковість, розвиток основних ідей теорії структурного функці­оналізму та внутрішню критику ідей функцій, їх уточнення і коректування. Неофункціоналісти, виступаючи прихильниками аналітичного системного підходу при розгляді соціальних процесів, ібб

відзначають, що їх підхід як теоретико-методолопчна система не втратив цінності.

Досягнуті в 80—90-х роках успіхи в розвитку соціологічних знань підтвердили аналітико-функціональні традиції в теорії: соціологи пояснювали соціальну реальність через пізнання її об'єктивного ха­рактеру і функціональні зв'язки, виробили систему природничо-на­укових знань. Сучасний неофункціоналізм — певна сукупність позити­вістських концепцій, методів дослідження соціальних процесів та явищ. Стратегія формування функціональних теорій соціології полягає у створенні її з аналітичних елементів, очищених від конкретно-істо­ричних форм.

Падіння престижу марксизму викликало пожвавлення історич­них, макрокультурних досліджень. Може статися певна конвер­генція неофункціоналізму з теоріями конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, раціонального вибору, соціального екологізму та іншими з метою створення системати­зованої соціологічної науки, що висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію, їх взаємовідносини в процесі функціо­нування.

Структуралізм, Теоретики різноманітних напрямків праг-

постструктуралізм: нули розвивати основи наукової соціології.

Клод Леві-Строс, Тоді стають притягальними ідеї структура-

Мішель Фуко лізму, принципи позитивізму в дослідженні

соціальних процесів, явищ, подій. Спрямо­ваний на формування системи абстрактних понять для точного ана­літичного вивчення соціальних процесів і явищ, структуралізм ви­користовувався для створення моделей соціального життя. В сфері системи структуралізму аналізувались усі форми структур людсь­кого розуму, суспільства, природний світ. Структуралізм викорис­товувався для пошуку універсальних та незмінних законів життя людини, що діють на всіх рівнях — від простіших до найбільш розвину­тіших. Принципи структуралізму широко використовувались фран­цузьким соціологом Клодом Леві-Стросом в антропології — науці про походження людини. На думку Клода Леві-Строса, створювані соціологами моделі різних соціальних світів виходять із загального Джерела — людського розуму. Структура людського розуму визна­чає всі форми, системи, створювані людьми. Міфи різних примі­тивних суспільств тотожні, подібні. Тотожні, подібні і системи ко­мунікації, виховання, процеси обміну тощо. Зрозуміло, всі системи будуються на логічній структурі розуму і всі вони визначаються спільними законами. Особливо виділяється значущість об'єктивно снуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей. Зо-

середжується увага на вивченні і з'ясуванні об'єктивних структур продуктів людської діяльності, а не на їх суб'єктивних значеннях і оцінках. Об'єктивні структури є зовнішніми відносно до суб'єктів життєдіяльності, тому ставиться мета: усунути людину з центру ана­лізу, пропонуючи замість цього зосередитися на об'єктивних струк­турах, зокрема на логічній структурі розуму. За логікою результати людських взаємодій — нормативні системи виступають вторинни­ми, не складають об'єктивну структуру і не визначальні в теорії. Навпаки, нормативні системи визначаються базовими, об'єктив­ними структурами соціального життя. Для з'ясування об'єктивної структури і аналізу суспільств, соціальних процесів і явищ Клод Леві-Строс пропонує варіанти дослідницької стратегії, які дають можливість розкрити базові ментальні структури, що неможливо дослідити безпосередньо, в процесі дослідження всієї соціаль­ності.

У 70-ті роки певною реакцією на хвилю екзистенціалізму, тобто створення нового світогляду, що відповідав би інтересам буржуазії, і філософії життя, феноменології Гуссерля, релігійно-містичному вченню Кьєркегора в соціологічному мисленні стали бурхливо роз­виватися ідеї структуралізму. Інтерес до проблеми мови стає за­гальним в структуралізмі. Розглядаючи мову як єдину базу для пі­знання, а також для дій і існування, представники постструктуралізму прагнули оперувати текстовими відображеннями світу. Постструк-туралізм висуває, по-перше, теоретичні знання як дискусивну фор­му, що породжує тести, по-друге, емпірична реальність здатна тлу­мачити теоретичні знання (статистичні дані, опити та ін.); по-третє, зміст емпіричних тестів залежить від того, з яких позицій теоретичні тести читаються, по-четверте, вивчення емпіричних тестів веде до розуміння того, що відбувається в світі, і, по-п'яте, тлумачення соціальної загальності. На відміну від прихильників позитивізму, постструктуралізм вважає, що світ є таким, яким він є, і тому варто відшукати загальні принципи і закони існування світу, вивчати його відмінності. Це зближує постструктуріалізм з постмодернізмом. Пе­редбачалося зосередження не на ролі окремих діючих осіб, які фор­мують суспільство, а на соціологічному аналізі процесів соціально­го життя та на аналізі об'єктивних структур суспільства. Такий концептуальний підхід знаходить підтвердження в працях представ­ника постструктуралізму французького соціолога Мішеля Фуко. Концепцію «археології знань» Мішель Фуко протиставляє історії і історії ідей. Ідеї «археології знань» шліфувалися на розкопках, істо-

рії психіатрії тощо. В XIX ст. наукова психологія виростала з роз­різнення божевілля і розуму, процес якого бере початок з епохи відродження та ін.

Наприкінці XX ст. жвавий інтерес викликали поширювані в со­ціальній теорії постмодерністські ідеї. В сучасних умовах постмодер­нізм виступає міжгалузевим інтелектуальним рухом, новим соціаль­но-філософським підходом пізнання суспільного життя, культури, людської діяльності. Та постмодернізм виступає не стільки систе­мою теорії, скільки іншим баченням, набором концепцій досліджен­ня соціокультурної реальності. Ідеї, принципи бачення соціальної реальності, соціального життя суспільства знаходять виклад у пра­цях сучасних соціологів Жана Будліряна, Хорха Франсуа Льожара, Девіда Кельнера та ін. В теорії соціології постмодернізму синте­зовано кілька напрямків, що охоплюють різні інтерпретації. Пост-модерне суспільство конструюється в процесі порівняння і проти­ставлення різних суспільств, виділення різних ознак, відмінностей, переваг тощо. Модерне суспільство вважається надзвичайно раціо­нальною, жорстокою системою, а постмодерне — характеризується ірраціональнішими та гнучкішими формами соціального зв'язку. Пред­ставники постмодернізму виступають продовжувачами критики мо­дернізму (або капіталістичного розвитку в XIX ст.), що здійснювався філософами Фрідріхом Ніцше, Зігмундом Фрейдом, Хосе Ортегою-і-Гассетом та іншими.

Різні тенденції розвитку соціальної думки кінця XX ст. знахо­дять детальне відображення в концепціях французького соціолога П'єра Бурдьє, який пропонує інтегрувати різні концепції сприй­няття соціальних процесів, добиваючись об'єктивності визначення соціальної структури та соціальної дії. З метою з'ясування зв'язку діалектичності об'єктивного і суб'єктивного в теорії П'єра Бурдьє, важливо розкрити суть введених ним в науковий обіг понять габі­тус і поле. Габітус — це ментальні структури, за допомогою яких люди живуть в соціальному світі, використовують їх у своїх діях, тобто це набір схем (моделей), завдяки яким люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, це певне розташування дій і способів сприйняття, оцінки суб'єктом соціального світу, певна сукупність внутрішніх установок, набутих людиною в процесі практики та ін. Поле ж — це мережа відносин між об'єктивними позиціями со­ціальних діячів, існуюча незалежно від індивідуальної свідомості і волі, тобто поле — це соціальний простір, де реалізуються завойо­вані позиції, їх захист.

Література

АлександерДж. Нові теоретичні напрями в соціологи' // Філософська і соиіо
логічна думка.-1992, № 2, 4. ^щ

Бурдье П. Социология политики.— М., 1993. Леви-Стросс К. Структурная антропология,— М., 1995. Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мьісли. Современная американская социология.— М, 1994. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарньїх наук,- Спб, 1994. Соїш Я. ТНгее Зосіо1о§іса1 тгасіігіопз.— N. Уогк, 1985. Зіаскі /. Ізшгіа тузіі 50сіа1о§ісгпе.— \Уагега\уа, 1983.

Дата добавления: 2014-01-04