Джерела соціально-політичних учень в Україні

ФОРМУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Після хрещення Русі в 988 році у русичів
Розвиток, •,...

посилюється інтерес до філософи, сощаль-
сощолопчної думки х,..

в Київській Русі но-політичних учень. Християнська філо-

софія викликала і пожвавлений інтерес до пізнання світу, прагнення розкрити, пізнати процеси історичного розвитку, формування державності, усвідомлення місця і ролі лю­дини в історичних процесах. Та функцію соціально-політичної думки в Київській Русі християнська філософія здійснювала об­межено. Той колосальний переворот, викликаний християнством, у світогляді триває підсвідомо, виявляється переважно в сфері зов­нішніх форм життя і охоплює в психіці людини лише сферу релі­гійних вірувань. В IX—XII ст. в Київській Русі формується фео­дальне суспільство. Тоді починають розвиватися і державність, право, формуються політичні погляди, наука, література, історія, філософія тощо. Соціально-політичні вчення, що розвивалися в Київській Русі, прагнули відобразити інтереси її народів, відбити їх насущні потреби. Появі оригінальної літератури про суспіль­ство тоді сприяло саме християнство, що викликало бажання вирішити питання в сфері політики, релігії, моралі, соціальних відносин, обгрунтувати впливове становище Русі в світовій спів­дружності народів і країн. Тоді ж теоретична думка намагається усвідомити джерела та передумови становлення державності Київ­ської Русі, принципи та закони функціонування суспільного жит­тя у різних проявах.

Одним з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того або іншого обраного Богом народу, ідеї католицької і візантійської церкв про необхідність всепоглинаючої «вселенської імперії та церкви», Іла-Ріон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Соціологічні, суспільно-

політичні ідеї відображені також у літописі «Повість минулих літ» Нестора. Головна думка літопису — єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. У розвитку теорії державності, соціологічної та соціально-політичної думки в Київській Русі знач­не місце належить «Слову о полку Ігоревім». В художньо-емоцій­ній формі викладено ідею об'єднання руських земель в єдину, міц­ну державу і припинення міжусобиць поміж князями. Великий інтерес викликає політична діяльність князя Данила Галицького (1200—1264), що має неабияке значення для нагромадження тра­дицій української державності. Відомий тоді державний діяч Да­нило Галицький надавав великого значення геополітичному ста­тусу українського народу, зокрема в умовах співіснування з татаро-монгольським державно-політичним утворенням, висту­пив як мудрий політичний діяч, здібний дипломат у ворожому оточенні, що намагався зберегти і зміцнити Галицько-Волинську державу. Київська Русь — своєрідний міст між Заходом і Сходом. Це створювало можливість широкого спілкування давньоруської культури з культурою Заходу і Сходу, сприяло збагаченню прогре­сивних здобутків обох світів. Таке проміжне становище Київської Русі мало і дуже серйозну загрозу втратити політичну незалеж­ність і своєрідність, самобутність. Русь стала природним бар'єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Та це коштувало Русі втрати державності.

Київська Русь, козацька держава — Запорізька Січ — стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули засну­вати власні філософські та соціально-політичні школи. Історія су­спільно-політичних ідей в Україні має особливості, пов'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, на­ціонально-територіальної роздрібненості (частина земель, почина­ючи з XIV ст., захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізні­ше Росією і Австрією), національним і релігійним пригнобленням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо ін­тенсивно процес становлення козацтва і державності триває в XV— першій половині XVII ст., що приводить до формування демокра­тичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності — Запорізької Січі. Пізніше, в XVI ст., розгортається рух за утворення української державності в ході ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст., сприяв культурному і духовному розвитку укра­їнського народу.

Соціально-політична В історії соціально-політичної думки в Украї-
думка в Україні ні період XVI — початок XVII ст. відзнача-

^в ХУІ-ХУІІ ст. ється активізацією інтелектуального життя,

розвитком національно-патріотичних ідей, в яких знаходить відображення протест проти соціального гноблення українського народу. У відповідь на посилення польсько-католиць­кої експансії після Люблінської унії посилюється опозиція націо­нально-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянти­новичем Острозьким. В умовах, коли український народ втратив державність і підпав під протекторат Польщі, опозиція намагається вибороти адміністративну і культурно-релігійну автономію укра­їнських земель у складі Речі Посполитої. Та найрадикальніші сили опозиції обгрунтували ідеал самостійної держави на зразок монархії. Кінець XVI — початок XVII ст.— період пробудження національної свідомості українського народу, духовного піднесення. Утверджу­ються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв'язку поко­лінь, історичного обов'язку, прагнення зберегти предковічні духовні здобутки народу — самобутню культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обряди, тобто все, без чого неможливе існування народу. Розвиток культури триває одночасно з політичним пожвав­ленням суспільно-економічних процесів — зростанням кількості ре-місничних та промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ринкових відносин. Центрами економічного та політичного життя стають міста, зростає і змінюється добробут лю­дей, зацікавленість у піднесенні виробництва, освіти, науки.

Пробудження національної самосвідомості сприяло розгортанню руху за національне визволення. В кінці XVI — на початку XVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під про­водом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших на­родних ватажків, що згодом переросли в визвольну війну українсь­кого народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді ж в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоли­чення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну сис­тему духовних цінностей, самобутню культуру тощо. Вирішення проблем було можливе лише через поширення писемності, освіти народу, відкриття шкіл, створення політичних та історичних творів, підготовку вчителів, учених тощо. Провідну роль тоді відігравали світські кола — міщанство, козацтво, освічені заможні та ін. Створюються братства — громадські православні угруповання мі-Щан. Саме через братства і здійснюється у країні просвітництво населення. Тоді ж починається книгодрукування. Навколо братств

гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політич­
ні діячі, які підтримували зв'язки з іншими культурними осередками
в Україні, Росії, Білорусі, Польщі та ін. Потяг до знань, осмислення
свого існування й місця в суспільному житті сприя пробудженню
свідомості народу. Пожвавлення соціально-економічних процесів в
Україні, загострення політичних і соціально-духовних суперечнос­
тей висували конкретні вимоги поширення освіти. Виникають різні
просвітницькі школи у Львові, Стриї, Кременці, Здолбунові, Полта­
ві, Кременчуці, Житомирі та інших регіонах України.
Острозька школа - Заснований в 1576 році в Острозі з ініціативи
осередок освіти князя Василя Костянтиновича Острозького,

представника старовинного українського православного роду, культурно-освітній осередок згодом був пере­творений у школу. Старі слов'янські й греко-візантійські традиції тут поєднувалися з надбаннями тогочасної європейської освіти: вивча­лися латинь, грецька, слов'янська мови, запроваджувалися «сім віль­них наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька школа передбачала початкову та середню, з елементами вищої, освіту. Першим ректором став Ге-расим Смотрицький — знавець літератури, письменник, «великий в руському народі муж». Народився Герасим Смотрицький у с. Смот-рич на Поділлі, в сім'ї дрібного шляхтича. Переклав і сприяв видан­ню «Острозької біблії». З 1594 року ректором острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших борців проти унії та католицизму. Тут же, в Острозі працювали Іван Княгинецький — відомий учений, Де-м'ян Наливайко — письменник та ін. Серед вихованців школи — Максим та Степан Смотрицькі, полемісти Клірик Острозький, Ва­силь Суразький, Христофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут навчалися не тільки покоління духівництва, а й представники всіх верств населення; вивчалися філософія, історія; працювали ві­домі математики, астрономи, філософи, богослови та ін. Острозька школа припинила діяльність після смерті князя Василя Костянтино­вича Острозького, його внучка Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила натомість єзуїтську колегію.

Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В творі «Зерцало Богослов'я» висловлю­ються думки про суть влади, що дана Богом, знаходять відобра­ження і ідеї про рух та вічність матерії, про те, що в природі і суспіль­стві все тече, все змінюється, стверджується те, що суспільство, держава — це не божественне благовоління, а штучні утворення,

продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним. Суть політичної і життєвої мудрості Клрило Ставровецький вбачав у додержанні міри в усьому, не вда­ючись до крайнощів в особистих і суспільних справах та в нагромад­женні багатства, прагненні почестей. В основі держави лежить узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиренних інтере­сів через закони, владу і мудрість. Погляди Кирила Ставровецького дуалістичні, тобто неправильно тяжіючі до ідеалізму, філософське переконання: визначення двох незалежних початків в основі світу — духу і матерії, різке протиставлення Бога і видимого світу світові невидимому.

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець ос­трозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають грунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соці­альні свободи і, зокрема, свободу совісті. На його думку, влада мо­нарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна і сто­совно «тіла» людини, тобто в земних, світських, суспільно-державних справах. Монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Хрис-тофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Культурно-національне відродження в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських зе­мель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі Польщі, Литви та інших держав. Соціальне поневолення українського народу поєдну­валося з національно-духовним — принижувалися та викорінювали­ся місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католи­цизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. В умовах про­тистояння двох різновидів християнської релігії в Україні право­славна релігія здебільшого іменувалася як руська віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Не Добившись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтсько-церковної єдності, або унії православної і католицької церков під верховенством папи римсько­го- В 1596 році в Бресті офіційно проголошена унія. Не лише право­славні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом — під

примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій та ін. За висловом пристрасного борця проти єзуїтів і унії, відомого українсь­кого мислителя Івана Вишенського, духовні «черевом, а не духом офірували», бо забажалося їм зайняти місця в сеймі.

Полемічні погляди ^Іван Вишенський (1550-1620) — український Івана Вишенського православний полеміст, виходець з містечка Судова Вишня, поблизу Львова. В 90-х роках переселився на Афон, прийняв чернецтво, підтримував зв'язки з львівським братством. Полемічну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Центральне місце в полеміці нале­жить людині з реального життя, яка активно бореться зі своїми проб­лемами. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме — демократичні засади рівності, братерства, сво­боди, справедливості, а все негативне в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. Іван Ви-шенський сформулював концепцію соборності правління християнсь­кою церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставити себе вище над іншими). Рівність перед Богом не дає права поневолювати і деспотично прави­ти правителям підлеглими. Визнаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, виступав за те, щоб всі церкви були рівні між собою, будували свої відносини й управлялися соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, відкидав тео­рію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римсь­кого, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього хрис­тиянства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

Творчість Івана Вишенського спрямована на злободенні загаль­нополітичні, соціальні і культурні проблеми. Багато років Іван Ви-шенський перебував у вигнанні в монастирі на Афоні, звідки поси­лав запальні, блискучі проповіді. На відміну від філалетового аристократизму, Іван Вишенський — демократ, гостро і нищівно виступає проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької і західної культури, прихильник стародавності, не ви­знає сучасної йому науки, прогресу. В одному з трактатів дає надзви­чайно гостру, вбивчу оцінку унії і її мотивів, з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставилися до холопів. Різко кри­тикує і феодально-кріпосницьку дійсність, звинувачує світське і ду­ховне панство в бідах і злигоднях народу. Сприймаючи чужу віру, а з нею і мову, зав'язуючи родинні стосунки, входячи в коло політич­них культурних інтересів польської шляхти, українське панство від­мовлялося від свого історичного коріння, від своєї національності.

Києво-Могилянська В Європі гуманізм епохи Відродження зна-
академія. менував становлення нових відносин. Гума-

Просвітництво ністичні ідеї проникали і в Україну. їх несла

українська інтелігенція. Ідеї Відродження — гуманізм, просвітництво знаходять сприятливий грунт в Україні, набирають тут особливостей відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соці­ального та національного поневолення. Тоді ж поширюються кни­годрукування, освіта, знання та прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література, що виникла в 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Особлива увага приділялася вихованню у людей почуття власної гідності, патріотизму, відданості національ­ним звичаям, батьківській вірі, мові, культурі. Йде процес заснуван­ня шкіл. Вслід за Острозькою школою під тиском прогресивних сил України відкриваються братські школи: в Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Кам'янець-Подільському, Кременці, Полтаві, Ки­єві та інших містах.

У 1576 році в Острозі — стародавньому культурному центрі Во­лині — виник культурно-освітній осередок, а пізніше, з переміщен­ням центру політичного та культурного життя в Київ, створюється на базі кількох освітніх осередків Київська школа. В кінці XVII — на початку XVIII ст. створюється освітній осередок на Слобожан­щині — у Харкові — колегіум. Започатковану в Острозі справу роз­витку освіти продовжували братські школи, що виникають тоді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострюва­лася боротьба між православною та католицькою вірами. Наступ ка­толицизму, щорічне посилення занепаду православних та культур­них центрів примушують просвітників України шукати захисту і підтримки у надійному місці. Ним стає Київ — велике місто При­дніпров'я. Економічний стан, соціальні, духовні традиції, постійні зв'язки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва як політичного і культурного центру. У 1620 році гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відродив Київську Митрополію і всю православну ієрархію. Посилюється вплив Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурними осередками Києва стають Київська братська школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи тради­ції, започатковані в Острозі, а потім у Львові, на Поділлі, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і друкарнею. Вчені друкували тут букварі,

'* "Соціологія" 177

граматики, словники, історичну, філософську та іншу літературу. Тоді ж важливим культурним осередком у Києві стало братство зі школою, що виникло в 1615 році і навколо якого об'єдналися пред­ставники різних верств населення — ремісників, купецтва, духовенс­тва та козацтва.

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Іов (Іван) Борецький, родом із села Бірча поблизу Перемишля. Навчався в Краківській академії, викладав у Львівській братській школі. Ігумен Михайловського Златоверхого монастиря, з 1620 року — Київський митрополит. З ім'ям Іова Борецького пов'язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні. Підтримував тісні зв'язки з гетьманом Петром Сагайдачним, із запо­різьким козацтвом. Пізніше, в 1619-1620 роках, ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Ос­трозі та Віденській академії. Один із засновників філологічної науки в Україні. Потім ректором став Касян Сокович, родом із сім'ї свя­щеника села Підтелич (Галичина). Освіту здобув у Краківській та Замойській академіях. Людина різнобічних здібностей, філософ, знавець мов.

Восени 1631 року у Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл вищого типу. Лаврська шко­ла згодом злилася з Київською братською. Об'єднана школа поча­ла діяти з вересня 1632 року, отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називалися навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні. Велику роль тоді відігравав Петро Могила (1574-1647) — високо­освічена людина, видатний просвітник. Свої блискучі знання, органі­заторські здібності, політичний талант Петро Могила віддав колегії, яка на його честь стала іменуватися Києво-Могилянською. Петро Мо­гила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту здобув у Франції. Освіченістю та прогресивністю поглядів виділявся серед багатьох сучасників. Твор­ча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політич­ний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Дер­жаву від суспільства Петро Могила не відокремлює, розглядає їх як ціле. Держава виникає із необхідності забезпечення природних по­треб людей на основі закону, організує господарчу діяльність, захи­щає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В тво­рах Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Роз-

криваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, шо хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада свяшенницька, тому що це влада від Бога. Іде­альний володар — це сильний православний цар, який відданий пра­вослав'ю, вірі у Бога, від якого одержав владу і якому підзвітний. Звичайно ж, в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним. І Петро Могила рекомендував царю радитися з мудрими духовними наставниками. Суспільно-політична, церковна, просвітницька діяль­ність Петра Могили здійснювалася в дуже складних умовах загос­трення соціальних, національних і релігійних процесів в Україні. Радикально налаштовані патріоти дуже гостро сприймали біль наро­ду, йшли на Січ, а помірковані, не зрозумівши соціальної суті унії (1596) і її згубного впливу на духовну культуру українського народу, шукали виходу у роз'єднанні релігій, багато хто з учених, просвітни­ків, політичних діячів ставали на шлях об'єднання всіх свідомих на­ціональних сил українського народу проти соціального і національ­ного гноблення, за культурно-національне відродження. Петро Могила зосереджує увагу на розвитку освіти і вихованні молоді, про­світі простих людей, реорганізації і зміцненні православної церкви, на збереженні національних культурних традицій, звичаїв, форму­ванні національної самосвідомості народу.

Погляди Петра Могили на взаємини церкви і держави по-різно­му, неоднаково сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович та ін.

Стефан Яворський — професор Києво-Могилянської академії, а пізніше хранитель патріаршого престолу в Росії. В працях Стефана Яворського відображаються події суспільного життя в Україні та Ро­сії, рішучий протест проти соціального та національного гноблення. Проблему державності та права Стефан Яворський розглядає під впливом ідей Платона та Арістотеля. Підтримуючи політику Петра І про військо, флот, економіку, освіту, Стефан Яворський висловлює невдоволеність церковною реформою, захищає інтереси церкви, її владарювання в духовному житті суспільства, виступає проти залеж­ності церковної діяльності від світської влади. І хоча світська влада від Бога і всі повинні їй підкорятися, але влада, держава не має права втручатися в церковні справи і канони православної релігії. Намаган­ня Стефана Яворського суперечити Петру І не давало бажаних Результатів, хоча дещо стримувало царя. Протидія автономії і неза­лежності церкви, як і децентралізованим тенденціям феодальної арис­тократії, неминуче приводила до централізації державної влади. Зміц­нення абсолютної влади і усунення децентралізуючих тенденцій супроводжувалися усуненням влади боярської думи і патріарха.

12* 179

Один з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопо-вич (1681—1736) пропагував перетворюючу діяльність Петра І, висту­пав прихильником прогресу і науки, учення Коперника і Галілея. Значне місце у творчості Феофана Прокоповича належить пробле­мам держави, абсолютної монархії, взаємодії світської та церковної влади. У реформаційній діяльності Петра І обґрунтовується її про­гресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуван­ні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію при­родного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов Ук­раїни, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх — це верховний носій дер­жавної влади, ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спря­мовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя — філософа на троні. Освіта і розви­ток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.

У розвитку соціально-політичної думки в Україні значне місце належить Степану Климовському — філософу і гуманісту, письмен­нику, просвітнику. В трактатах «Про правосуддя начальствующих, правду і бадьорість їх» і «Про смиренність найвищих» Степан Кли-мовський висловлює ідеал державно-політичного устрою, який своїм соціальним спрямуванням відтворював би інтереси селянства і ко­зачих низів у дусі гуманізму і демократизму. В умовах, коли Лівобереж­жя і Слобожанщина, Запоріжжя входили до складу тодішньої абсо­лютистської феодально-кріпосницької монархії — Росії, коли старшина, козацькі низи, селяни обмежені в правах і привілеях, Сте­пан Климовський виступає за обмеження влади монарха, обґрунто­вує місце і роль правди та істини в державі. Правда — це найчистіша доброчесність, основний критерій оцінки всіх вчинків людини і в особистому, і в суспільному житті. Ніхто не може створити благо без правди і за допомогою художніх образів-алегорій. Степан Климовсь­кий розкриває морально-духовні і суспільно-політичні аспекти прав­ди, яка має визначальність у відносинах між людьми, прагнучи до­вести необхідність підкорення волі монарха правді: оскільки Бог є абсолютною всесильністю, то правді, як Богу, підвладні царі, королі, всі начальники, якщо ж цар відходить від правди, то й управляти державою не має права. Народ є сувереном влади, і сила народу — у владі.

Вчення просвітників В XVIII ст. філософія просвітництва в Укра-
про державу їні відображала зміни в суспільно-політич-

ному і економічному житті в Росії. Проте _вНутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітниц­тво, формувалася соціальна і політична думка, виростали антикрі­посницькі та антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво — суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспіль­ства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї доб­ра, справедливості, наукових знань. Просвітителі не враховували ви­рішального значення економічних умов розвитку і тому не могли прийти до відкриття об'єктивних законів суспільства, а звертали проповіді до всіх соціальних спільностей, верств, суспільних станів і переважно до володарів. Просвітництво широко розповсюджувалося в періоди великого соціального напруження в суспільстві, заго­стрення соціальних суперечностей та ін.

Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістич­них в Західній Європі і в Росії породжував потребу в утвердженні юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичного захисту громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, які розвивалися, капіталістич­ного способу виробництва. В умовах України просвітителі проголо­шували, що феодально-кріпосницькі відносини суперечать нормам права. З метою теоретичного обгрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Так виникає проблема взаємодії природного стану людини і її суспільного становища і цивілізації. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомий в Європі просвітитель Жан-Жак Руссо закликає повернутися до при­родного стану, а філософ-матеріаліст Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи кон­цепцію природного права, українські просвітителі дотримувалися думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичай­но реалізуються і справедливі лише ті державні закони, які виплива­ють з природних прав людини.

^.,. В Україні тоді серед просвітників чільне місце

Філософія „ ^к „. „ ^ ^к _,

Григорія Сковороди займав Григорій Савич Сковорода — гуманіст, поет, філософ. Народився Григорій Сковоро­да 22 листопада 1733 року в селі Чорнухи на Лубенщині, в сім'ї козака. Здобувши початкову освіту в місцевій школі, Григорій вступив до Ки-^ської академії, де навчався з перервами з 1734 по 1753 рік. Після ака-

демії іде до Угорщини. Там, у Токаї, в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом п'ятнадцяти років учителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п'ять років мандрує по Слободській Україні, переважно в формі діалогів вис­ловлює свої погляди на людину і світ, на можливість розкриття пізнан­ня, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і помер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григо­рій Савич у 1794 році в селі Пан-Іванівці на Харківщині в садибі дідича Михайла Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філо­соф, викарбувано напис: «Світ ловив мене, та не піймав».

Філософія Григорія Савича Сковороди зводилася до основної ідеї, що суть людини — це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспіль­ства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників,— одна з провідних. Філософ осмислює суть людини з побутового досвіду, яскравого фоль­клорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окрес­лено три аспекти тлумачення теми природної людини: по-перше, пан­теїстичний аспект — природність людини як злиття її з першою природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект — природність людини як спрямування життєвої діяльності згідно з її при­родними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямо­ваність особистості на гармонізацію відносин людина — природа і людина — людина (суспільство). Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального ста­новища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягнен­ням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні й самовихованні, на основі праці за відповідним життєвим покликанням. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, за­жерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проб­лем. Водночас Григорій Сковорода все ж таки бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, при­речену на денаціоналізацію, але вважав, що все саме собою вирішить­ся. Ідеї Григорія Сковороди хоча і миролюбиві, але не пацифічні, за ними стояв той, хто пробуджував народ.

Просвітництво в Україні ^{Тоді ж в Ук}Р^{аїні се}Р^ед просвітителів було не-
у другій половині мало відомих мислителів, увага яких прикута

XVIII ст. до питань соціального життя, проблем дер-

жави і права, особистості і суспільства. їх, зокрема, досліджували у своїх працях випускники Київської акаде-

_мії — Іван Хмельницький, світогляд якого формувався під впливом ідей Канта та Фіхте, Яків Ковельський — професор Московського універси­тету, українець за походженням, Василь Золотницький, Павло Со-хацький. Помітний слід в історії соціально-політичної думки залишив українець Григорій Полетика, який не тільки здійснював переклади праць античних мислителів, західних філософів, але й виступив од­ним з вірогідних авторів «Історії Русів». Просвітницька інтерпрета­ція суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру Капністу, Пет­ру Лодію, Василю Каразіну. Просвітники вбачали суспільний ідеал у здійсненні ідеї свободи, рівності і права на власність. Свобода — це завжди мета всіх пригноблених. Петро Подій підкреслював, що гро­мадянська свобода — це «за розумінням самовільне визначення са­мого себе в діяльності... Громадянська свобода є незалежністю від влади законодавців у здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної мети і свого власного блага, якщо тільки те здійснення дій не суперечить меті держави». Свобода — це, насамперед, вільна конку­ренція власних інтересів, що дуже добре вкладалося в тодішню сис­тему інтересів.

Просвітницькі тлумачення поняття рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності — це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні в кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю. Апріорним теоріям захід­них мислителів Петро Лодій протиставляє історичний досвід століть і народів, розуму — традицію. Суспільний порядок встановлюється в результаті повільного історичного розвитку, що втілює спільний ро­зум народів. Всякий суспільний порядок виникає в результаті трива­лої історичної творчої праці, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони тощо. Все це найцінніша спадщина предків, яку необхідно зберігати. Навіть забобони треба не руйнувати, а прагнути знайти в них істину. Сила дійсної законності в давнині та традиціях. Право є творчість народного життя. В концепціях побудови держави просвітителі сходилися на вирішальній ролі законів, що спрямову­ються на досягнення загального блага. І тут не має особливого зна­чення державн&форма правління — монархія, республіка, самодер­жавство та ін.

У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та •нші схилялися до республіки тому, що при республіканському прав­лінні спільна користь виступає базою всіх людських чеснот та зако­нодавства, підкреслював Яків Козельський. Держава, суспільство, право створюються, формуються в процесі тривалої еволюції. Пред­ставники історичної школи на Заході доводили, що немає природно-

го права, а є лише позитивне право, в якому свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім джере­лом права виступає не закон, який довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу. Ось чому в позиції перебудови держави Сергій Десницький хоча і не обмежував серйозно монарха в здійсненні законотворчої влади, все ж ставив вимогу зміцнювати орган народного представництва — сенат, члени якого мають корис­туватися рівними правами і відстоювати суспільні інтереси, вима­гав і незалежності, і незмінюваності суддів, рівності всіх перед судом, а також введення суду присяжних, введення місцевого самоуправ­ління та ін. Історик Василь Каразін державним ідеалом вважав монархію, що управляється обов'язковими законами та ін. Вимоги утвердження міцного законодавства і справедливого правосуддя спрямовувалися проти привілеїв і свавілля.

Дата добавления: 2014-01-04