Основні напрямки і тенденції розвитку суспільно-політичної думки

Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких від­носин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації.

Початок XIX ст.— це період поширення в Україні західноєвро­пейської філософії, зокрема німецької. Теорії німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярни­ми в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одними з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російсь­ку імперію. Серед популяризаторів учення Канта — Петро Подій — професор у Львові, Кракові і Петербурзі, ідей Фіхте — Йоган Шад, який викладав філософію в Харківському університеті; прихильник філософії Йоганна Шеллінга — випускник Київської академії Дани­ло Кавунник-Велансьшй — відомий філософ, родом із Борзни, із сім'ї козаків. Навчався в Київсько-Могилянській академії. У 1805 році переїхав до Петербургу, де в університеті читав курс лекцій з філософ­ських та природничих наук, з історії філософії на Україні.

Соціальні ідеї Данило Кавунник-Веланський не лише по-

Данила пуляризатор шеллінгіанства, кантіанства, а

Кавунника-Веланського й оригінальний учений. Його учення про лю­дину розумну стало викликом лівому крилу французького просвітництва і, зокрема, вченню про природне пра­во. Замість дослідження вічної і незмінної суті людини, яка у своєму

позвитку проходить ряд історичних стадій, Данило Кавунник-
п_еЛанський фактично звів суть людини до суті багатства, його
нагромадження. Виступаючи прихильником деїзму, тобто релігій­
но-філософського вчення, що допускало існування Бога лише як
першопричину світу і невизнання його впливу на розвиток природи
і суспільства, Данило Кавунник-Веланський вважав, що Бог створив
світ, але не втручається в закони природи, що кожен дбає тільки про
себе, а це веде до неминучого шастя найменшої кількості людей.
Спроби провести або уточнити розмежування між неживою і живою
природою ведуть до того, що людина неминуче зустрічається з пи­
танням про походження життя на Землі. Для релігійного світогляду
виникнення життя на Землі стало одним з найпереконливіших свід­
чень творення світу у відповідності з божественним задумом. І, вда­
ючись до природознавства, Данило Кавунник-Веланський намага­
ється довести, що виникнення життя на Землі є закономірним
результатом попередньої еволюції планети, що не вимагало втручання
зовнішньої волі і визначення необхідних і достатніх умов, а також по­
слідовних стадий діалектичного стрибка від неживої природи до почат­
кових форм життя. Кожний організм — це згусток, де концентрують­
ся речовина, енергія та інформація. їх запаси організм поповнює з
навколишнього середовища, де вони перебувають в більш розсіяно­
му і менш упорядкованому вигляді. Організм переробляє всі ресур­
си, переводячи їх в якісно новий, більш організований стан. Взаємо­
дія організму з навколишнім середовищем та з іншими організмами
і є, на думку Данила Кавунника-Веланського, потоком життя. Багато
уваги приділяє дослідженню проблеми походження та розвитку дер­
жави. Через князя Василя Одоєвського знайомиться з московською
професурою — шеллінгіанцями Михайлом Павловим, Миколою На-
дєждіним, Іваном Давидовим та ін. Тоді ж читає публічні лекції про
державу і право. Та Данило Кавунник-Веланський, який цікавився
натурфілософією Шеллінга, світоглядом Канта, тоді уже не міг очо­
лити шеллінгіанство серед прогресивної інтелігенції в Україні, бо
його захоплювало уже учення Георга Гегеля про державу.
Вчення просвітителів Значний внесок у розвиток філософії та по-
про державу літичної соціології зробив харківський вче-

ний Андрій Іванович Дудорович, виходець з ду­ховної сім'ї з Прикарпаття. Народився Андрій Дудорович в 1782 році. Вчився в Угорщині. Закінчив у 1803 році Пештський університет і почав у Пешті урядову кар'єру. Та в 1806 році переїжджає в Україну, де вчителює в Чернігівській та Харківській гімназіях, а в 1814 році захи­щає докторську дисертацію, присвячену поняттям філософії. За ре­комендацією професора Йогана Шада стає адвокатом. Йоган Шад

високо цінував в Андрієві Дудоровичу знання новітніх філософсь­ких систем Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга. Коли ж з Харкова висла­ли Йогана Шада, то Андрій Дудорович стає там професором філосо­фії в університеті. Багато років Андрій Дудорович віддав розробці проблеми держави і права, свободі особи та ін. В ученні про держа­ву він говорив, що суспільство — не штучне утворення, а природний стан людства;рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава — така ж спільність, як сім 'я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави — верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. її піддані мають свої права. Із сімейств виникли вотчинні князівства. Базою влади у вотчинному князівстві виступає поземельна власність. Князь — незалежний землевласник, який має право верховенства та ін. Що ж стосується законів і прав підданих, то чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні. В бага­тьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення поневолених народів, вважає, що землі України і її населення заслуговують на формування держави. Всякий суспільний порядок виникає в резуль­таті тривалого історичного творення, що утверджує стабільність, тра­диції, звичаї, забобони. Все ціннішою стає спадщина предків, яку необхідно зберігати. Право є вивідним з народного життя.

Шеллінгіанцем-натурфілософом почав діяльність перший рек­тор Київського університету, етнограф і історик Михайло Максимо­вич (1804—1873). Численні праці Михайла Максимовича, написані під впливом Шеллінга і Окена, становлять інтерес не тільки для історика природознавства, а й для філософа, правознавця. В істо­ризмі Михайло Максимович відчував тяжіння до дійсності, прагнен­ня розумно і сердечно ставитися до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як сво­бода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи то­що, розрізняється політична свобода і свобода особистості. Стародав­ні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийнятті законів, участі у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб, вирішенні пи­тань війни та миру та ін.). Користуючись правом брати участь у здій­сненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялися державній регламентації і контролю у приватному жит­ті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею, і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси — особиста, громадянська свобода, що знаходиться в певній незалежності індивідів від державної влади. В пізніших етно-

і-рафі^чних і фольклорних працях Михайла Максимовича проявля­ються символічні поняття народної поезії, намагання охарактеризу­вати психіку народу. «Українські пісні, балади, відображаючи бо­ротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, кроткою твердістю і силою почуття, а й природністю відображення. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почуття, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще пов'яза­ний і в її предметах вбачає, відчуває щось подібне до себе...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в се­редовищі філософів Росії, України, Білорусі — у Максимовича, Зе-ленепького та ін., але особливо у вихованців Київської академії — Новицького, Міхневича, Гогопького. На зламі століть Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми прав­ління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Більше того, виступаючи за об'єднання роздрібненої тоді Німеччини в єдину державу, закликав не брати за взірець майбут­нього устрою Німеччини централізовану Францію чи Прусію, ви­ступав за децентралізований тип держави, де піддані є вільними в усьому, що прямо не стосується державної влади.

Філософи Росії, України виступали саме проти феодального дес­потизму, за визволення селянства з кабали поміщиків, дбали про створення вільної держави з республіканською формою правління. Філософ Орест Маркевич Новицький (1806—1884) народився в сім'ї священика на Київщині. Учився в Київській академії, а потім учите­лював у Полтавській семінарії та був доцентом Київської духовної академії, професором Київського університету. В працях Орест Но­вицький підкреслює, що філософія є наукою наук, має своїм змістом лише загальні форми та закони буття, взяті з досвіду життя, їх джере­ло — розум. Досвід і розум діють спільно. Досвід дає зміст, а розум — форми, закони. В 50-х роках XIX ст. в університетах Росії усувається вивчення філософії, тому що «шкода від неї надто велика». Орест Новицький рішуче виступає на захист філософії, її вивчення. За це Новицького звільняють з університету. Але й на іншій службі він відстоює філософію. Багато часу приділяє філософському обґрунту­ванню держави, прав і свобод особи тощо. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький виявляє великі знання тео­рії держави і права, їх філософське обгрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск'є, Сея та інших, вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Поход­ження держави пояснює договірною теорією. Кріпосне право називає

безумовно суперечним природі людини, проголошує народ творцем конституції, а її саму визначає як фіксацію вимог, які народ висуває до уряду, та ін.

В політичній соціології в Україні тоді, в XIX ст., послідовниками західних філософів Гегеля, Канта, Фіхте, Шеллінга та інших висту­пали представники кафедр історії і філософії Київського, Харківсь­кого, Львівського та інших університетів: Сільвестр Гогоцький, Ми­хайло Лукін, Олександр Рославський-Петровський, Петро Павлов, український романтик, поет Олександр Метлинський та ін. Станов­лення і розвиток соціологічної та політичної думки в Україні мають свої особливості. Процес становлення соціально-політичної думки почався ще в IX—XII ст. в Київській Русі на соціально-економічній основі переходу основної маси східнослов'янських племен від пер­вісного до феодального ладу.

Самобутня теоретична думка Русі (хоча слід відзначити вплив візантійської і частково античної філософії) спрямована переважно на вирішення питань політики, релігії і моралі, генезису становлен­ня державності. На Русі рано спостерігається намір усвідомити місце особи в навколишньому світі, місце російського, а пізніше і ук­раїнського народу серед інших народів Європи та світу. В період феодалізму українському народу довелося вести багатовікову бороть­бу з іноземними завойовниками. В середині XVII ст. возз'єдналася Україна з Росією. Це було обумовлено, по-перше, спільним похо­дженням, глибокими економічними, політичними і культурними зв'язками, близькістю мови і психологічного складу російського і українського народів; по-друге, спільністю їх долі в боротьбі проти іноземних загарбників. Та незабаром на розвиток політичної соці­ології почали впливати соціально-політичні та ідеологічні процеси. У теоретичних дискусіях основна увага надавалася проблемі співвід-носин російської політичної соціології та вченню марксизму, де од­нозначно стверджувалося, що політична соціологія є наукою ідеаліс­тичною. Прогресивні люди Росії та України вважали за необхідне провести докорінну реформацію несправедливого суспільства, шу­кали форми об'єднання сил для боротьби із самодержавством, крі­посництвом за нові і вільні Росію і Україну. Уже в 40-х роках XIX ст. в Україні оформлюються два основних напрямки в суспільно-полі­тичній думці: ліберально-демократичний і революційно-демокра-тичний. Ідеологами ліберально-демократичного напрямку виступа­ли Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов та. ін., а революційно-демократичного — Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Іван Франка, Леся Українка, Микола Гулак та ін. Чітке розмежування на два провідних напрямки вияви-

лося і в діяльності першої таємної політичної організації в Україні — Кирило-Мефодіївському товаристві.

Кирило-Мефодіївське Кирило-Мефодіївське товариство - таємна
товариство політична організація, що виникла в кінці

1845 — на початку 1846 років у Києві. За­сновниками товариства стали професор Київського університету Ми­кола Костомаров, вихованець Дерптського університету Микола Гу­лак, студент Василь Белозерський. Крім організаторів до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, учителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, орга­нізаційні та програмні положення зикладені в «Книзі буття українсь­кого народу» та в «Статусі Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне ви­зволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, прого­лошення свободи совісті тощо. До складу слов'янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища зако­нодавча влада мала належати двохпалатному сейму, а виконавча — президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здій­снення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України, треба було добре осмислити минуле й сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладено історію розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпа­ки — все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот-цар, монархія, імперський державний устрій,— усе це при­йшло в Україну ззовні, нав'язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога — Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кирило-мефодіївців, Україна відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов'янської федерації. Кирило-мефодіївцям притаманні три ос­новні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов'янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири — християнство і романтизм. Нація — це духовна єдність, в її основі — народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців — серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі. Звичай­но ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал сво­боди, рівності і братства для українського та інших народів, насампе-

ред слов'янських, які зазнавали соціально-політичного, економічно­го, національного гніту, а іноді й утискувались релігійно.

Ідеї визволення ^{На п}Р°^тивагУ спільному реформаторському

Тараса Шевченка Д^У товариства Тарас Григорович Шевченко

(1814—1861) стояв на революційно-демокра­тичних позиціях. Виходець із селян-кріпаків, який зазнав усіх утис­ків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу сво­го соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. З найблагороднішими почуттями серця і палкою любов'ю він ставився до всіх пригноблених, до рідної підневільної України. Ха­рактеристика минулого України переслідувала мету — розкрити іс­торичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеного в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і неза­лежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї де­кабристів і революційних демократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи гос­подарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до бо­ротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі, він встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим — віце-президентом Академії мис­тецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Мар­кевичем, у свій час був у дружніх стосунках з Кіндратом Рилєєвим, захоплювався його творами «Наливайко», «Войнаровський» та ін. Тарас Шевченко встановлює тісні зв'язки з відомими діячами Михайлом Глінкою, Василем Григоровичем, Іваном Панаєвим, з колишніми учасниками «справи про вільнодумство в Ніжинській гімназії» Миколою Прокоповичем, Нестором Кукольником, Воло­димиром Одоєвським, професором Михайлом Максимовичем, Вік­тором Забілою, Миколою Костомаровим та ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодіївське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували і в 1847 році від­дали в солдати. Більше десяти років поневірявся поет у неволі, і лише в 1858 році царський уряд, розраховуючи, що казарма задушила рево­люційний дух поета, дозволила Тарасу Шевченку повернутися до Пе­тербурга. Але і в засланні, в солдатах і після повернення до Петер-

бурга в діяльності Тараса Шевченка знайшли продовження передові -т-радиші дворянських революціонерів, яких поет називає «поборни­ками священної волі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення вбачав у соціальному розкріпаченні на­родів Росії. Викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини...», хто «серцем жебраки, каліки...»■ Та Тарас Шевченко не тільки звертався до минулого, але й бачив зразок демократизації державно-політичного ладу в республі­канському ладі Сполучених Штатів Америки. Ідеєю природного пра­ва обґрунтовує висновок, що закон, який дозволяє полоненого про­давати, купувати, зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права на існування, є несправедливим. Усупереч офіційній ідеї про необхідність насамперед надати освіту, «відполірувати на­род», а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко ствер­джував, що відполірувати народ інакше не можна, як тільки через полегшення труднощів. Події 40—50-х років XIX ст. в багатьох краї­нах Європи мали величезний вплив на активізацію суспільно-полі­тичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і селян Фран­ції, Німеччини, Австрії, Італії завдали удару феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних виробничих відносин.

Загальноєвропейське захоплення романтиз-
Політичні погляди _{мом СП}р_ИЯЛ0 українському відродженню,
Пантелеймона Куліша • ~. _г

посиленню національного руху. Особлива

роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської Украї­ни, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків'яни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Артемовський, Квітка-Ос-нов'яненко, Срезневський, Рославський, Лук'янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відрод­ження тоді сприяла діяльність учених Харківського, а згодом і Київсь­кого університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефо-Діївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пан­телеймон Куліш (1819—1897). Своєрідною спробою утвердження ук­раїнської ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша — це своєрідний символ укра­їнської національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як ДУховно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура.

Хутір — антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (міська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі він не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкова­ний спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культу­ри і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде поко­ління до свого українського культурно-етнічного світу, що створю­вався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокуль-турні запозичення — важлива умова історичного прогресу наро­ду. Тут позиція Пантелеймона Куліша збігається з позицією Тараса Шевченка, яскравим вираженням якої є слова: «І чужому научай­тесь, і свого не цурайтесь».

„ Із середини XIX ст. почався бурхливий роз-

Теоретична політична соціологія ^виток соціологи, політичної соціологи, що

в Росії і Україні пов'язано з іменами учених соціологів Огюс-

та Конта, Карла Маркса, Герберта Спенсера, Габріеля Тарда, Лестера Уорда, Еміля Дюркгейма і ще багатьох. Знач­ний внесок у розвиток політичної соціології внесли і вчені Росії та України: Петро Лавров, Микола Данилевський, Микола Карєєв, Максим Ковалевський, Питирим Сорокін та ін. Тоді ж зароджується і марксистська соціологія — історичний матеріалізм. Політична со­ціологія стає дедалі більш ключовою наукою, що пояснює законо­мірності розвитку суспільства, суспільних відносин. Чітко обґрунто­вується і тенденція розвитку політичної соціології в Україні. У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки в Україні ви­значне місце займає творчість Михайла Драгоманова — історика, відомого етнографа, публіциста, Сергія Подолинського — відомого політичного діяча, Михайла Павлика — письменника, Івана Фран­ка, Лесі Українки — письменників і революційних демократів та ще багатьох. В 60—70-ті роки в Україні провідною течією в суспільно-політичному житті виступає ідеологія революційного народництва. її представники — Павло Аксельрод, Андрій Шеляров, Микола Кибаль-чич та ін.

Одним з яскравих пропагандистів ідей народництва в Україні тоді стає Іван Андрущенко (1830—1895) — родом з Одеси, виходець з бідної дворянської сім'ї: працював на початку 60-х років на Чернігів-

шині землеміром і співробітничав з народниками, згуртував навколо себе з місцевих різночинців-інтелігентів маленький осередок: Олек­сандр Білозерський, Олександр Тишинський з Конотопа, Петро Цин-ісовський з Ічні та Гнат Ярмошенко з села Григорівки та ін. Спільно працювали серед демократично настроєних жителів та самих селян, робітників в Ічні, Іванівці тощо, розповсюджували різноманітну політичну літературу, вели бесіди з селянами і робітниками. Ана­лізуючи погляди народників та соціалістів про походження держа­ви, її суть, зміст, про історичне минуле України тощо, Іван Андрущенко приходить до висновку, що докорінні зміни в усій системі соціально-економічних і політичних відносин може здій­снити лише соціальна революція. Ніякі реформи, просвітництво не дадуть волі і незалежності селянину, робітнику. Та рушійною силою соціальної революції Іван Андрущенко вважає селянство, його згуртованість, працьовитість, патріотичність тощо. Ідеальне суспільство вбачав у тому, що народ — українці — має стати до влади, бути державою, вести всі господарські справи, розвивати народні звичаї, оберігати традиції, створювати органи самоуп­равління. Позиція в державному устрої чітка: федералізм, суве­ренність і державність України, відродження традицій запорізь­ких козаків, створення общин, а з них — федерації общин всієї України, входження України до європейської федерації держав на суверенних рівноправних засадах, маючи певну свободу дій в еко­номічній, політичній і культурній сферах. Тоді ж на Київщині, Сло­божанщині, Полтавщині, та в інших регіонах створювалися просвіт­ницькі і народницькі громади, осередки та ін. Школи стали осередками освіти.

_т.. Скасування кріпацтва дещо пожвавило лібе-

Михайла Драгоманова ральний та демократичний рухи в Україні;

одним з ідеологів лібералізму в суспільно-по­літичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841—1895). Його сус­пільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соці­альної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необ­хідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Ме-фодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це зна­йшло відображення в програмі «Громади» (1880), підписаної Сергієм Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. Твердо відстоював автономно-федеративні позиції у вирішенні со­ціально-економічних та державно-правових питань розвитку сло­в'янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним

І о "Соціологія" 1"3

методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успі­ху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривалися, незважаючи на вчи­нений татарами погром. Та культура, що носить назву «мало­російської», є прямою спадкоємицею Київської Русі — колиски русь­кого світу. Історики та соціологи, зауважує Михайло Драгоманов, часто-густо пояснюють рівень культури України тільки культурни­ми запозиченнями з Візантії та у південно-західних слов'ян (XII— XIII ст.) — латино-польськими впливами (XVI—XVIII ст.). Але це поверховий, неісторичний погляд, підхід, що не враховує двох фак­торів. Перший — творцем високорозвиненої культури України є харак­тер її народу і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи, співав Бонн, згаданий у творі не­відомого автора «Слова о полку Ігоревім»). Друга обставина, яка обу­мовила високий рівень цивілізації: безперервність освіти і взаємин з ос­віченим світом Південної Русі з давніх часів і до XVIII ст. І справді, зауважує Михайло Драгоманов, якщо культура України, як вважа­ють деякі дослідники, мала тільки наслідування або церковний ха­рактер, то тоді чим пояснити той факт, що сформувалися такі велич­ні постаті слов'янського просвітництва ХУІ-ХУПІ ст.— князі Острозькі, Петро Могила, Дмитро Ростовський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович та ін. Чим пояснити, що аж до кінця XVIII ст. культура України випереджала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжий струмінь у його цивілізованість. А поясни­ти, на думку Михайла Драгоманова, це можно тільки одним: високим вихідним рівнем народної культури, поезії, фольклору, писемності наро­ду Київської Русі, здатністю до культурної творчості, до творчих пе­ретворень культурних надбань та досягнень інших народів, до збере­ження і трансляції власних соціокультурних традицій. Не можна забувати і того, що здатність народу України протягом століть збері­гати високий потенціал культури багато в чому зумовлена намаган­нями відстоювати свою державність, економічну і політичну неза­лежність. І тільки в XVIII ст. Україна, знесилена в боротьбі з агресивними сусідами, почала поступово відставати у розвитку, особ­ливо в сфері економіки, індустрії, урбанізації. Що ж до духовної культури, художньої творчості, побуту, то народ України зберігав високий рівень розвитку. Відставання України в соціокультурному розвитку у другій половині XIX ст. від Заходу і дещо від імперської Росії дуже хвилювало українську інтелігенцію. Михайло Драгома-

нов критично осмислюючи ситуацію, розробляє програму соціокуль-хурного відродження української нації, прискореного прогресивно­го РУХУ культури.

Одним із гарантів національного відродження українського на­роду є завоювання державності. Реально оцінюючи те, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, Михайло Драгоманов роз­робляє принцип федералізму державних і недержавних сло­в'янських народів як засіб переходу від імперського репресив­но-диктаторського, унітарно-центристського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація сло­в'янських народів мала, на думку Михайла Драгоманова, передба­чити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкуван­ня націй між собою. Поряд з політичною програмою Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертав увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України — результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань російського народу або прояву націоналізму.

У національному питанні Михайло Драгоманов виходив з того, що у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність у грунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національ­них обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно до свого ідеалу, шо вже давно на світі став вироблятись процесом інтер­національним, космополітичним. Коли ж поставити справу націо­нальностей, тоді не буде спору про націоналізм і космополітизм, спору тупого в самій своїй суті». Все ж наука вийшла за межі націо­нального, стала інтернаціональною. Саме тому не можна виводити політичні або соціальні ідеї з національного почуття. Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, Михайло Драгоманов вважав, що «головне діло — поступ людини і громади, поступ політич­ний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...». Національні права можуть осягатися на грунті політич­них свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. «Поки в Росії не буде політичної свободи, доти український рух не буде мати там серйозного грунту. Політична ж свобода в Росії не може бути осягнута інакше як спільною акцією всіх освічених наро-Длз». Акцентуючи увагу на об'єктивних причинах загрози денаціона-

лізації українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недо­оцінював суб'єктивний фактор — намагання народу досягти ідеалу національного державного суверенітету, незалежності України. Іван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, що ідеали соціальної рівності та ідеї космополітизму заслонили перед його очима «ідеал націо­нальної самостійності», а без них «культуртрегерство» дуже легко змінюється та вироджується.

Ідеал Сергія Подолинського — суспільство,

Ідеї де народ сам управляє і керує всіма сфера-

Сергія Подолинського ми життя: економічними, політичними та

культурними справами, організує виборчу адміністрацію повітових, волосних, керівні федеральні органи то­що. Сергій Подолинський стояв на позиціях федералізму, висту­пав за таке централізоване управління суспільно-політичним жит­тям, що вкладалося б у межі федерації тощо, підкреслював, що «самостійність (автономія) політичної громади є волею кожної громади приєднатися до того народу й поступити до тієї спілки, до якої вона сама схоче, а також воля конче по-своєму впорядку­вати всі справи у себе й усі свої стосунки з іншими громадами». Сергій Подолинський рішуче заперечував анархізм. В процесі сус­пільно-економічного розвитку створюються за принципом доб­ровільності господарські асоціації різних ступенів аж до найви­щого — федерації общин всієї України, що спроможна вирішувати всі справи економічного, державно-політичного і культурного роз­витку народу. Сама Україна теж повинна входити до міжнарод­ної федерації. Така побудова державності в Україні сприяє ши­рокій демократії, забезпечує права громадян і разом з тим створює політичну цілісність і єдність суспільства.

3. Соціально-політична думка в Україні:

Дата добавления: 2014-01-04