Та державність

Національно-культурне відродження

На початку XX ст. соціально-політична думка в Україні відоб­ражала перехід українського національно-визвольного руху від ста­дії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків і капіталістів. Своєрідним кредо ряду політич­них мислителів в Україні ставали підтримка і розвиток національ­ного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність у союзі з Росією на автономних засадах.

Проблеми Проблеми виникнення держави, її розвит-

державності в творчості ку, функцій, соціальної суті займають
Івана Франка значне місце в творчості Івана Франка

(1856—1916) — українського письменника, громадсько-політичного діяча. Навчався у Львівському універси­теті. Один з організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проб­лему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв'язання селянського питання; проблеми робітників, обгрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми су­спільства і держави. На ранньому етапі творчості Іван Франко — соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонує російсько-феде­ративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ні­хто не має права нав'язувати їй якісь правила, встановлювати нор­ми, порядок. Федерація — найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках XIX ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній поря­док, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не все­світню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змі­нюють всі тогочасні поняття і основу, і цілий розвиток, у якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-еконо­мічних і політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов'язково призводити до «всесвіт­ньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспіль­ства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Іван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духов­ним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розши­ренням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному за­вершенні революції зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух

через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення про­летаріату. В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спіль­ностей. І знову об'єднані великі народності або зв'язки між ними зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні супе­речки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада краю, так само як кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних розбудов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тіль­ки така спільність може забезпечити лад і злагоду між громадами.

Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федера­тивний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов'язки, залишаючи кожному необмежену свободу сло­ва, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спільні пізнання, незгоди тощо, захист від зовнішніх ворогів і, нарешті, громадсько-фе­деративний принцип визначає відносини між общинами, об'єд­наннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу.

Правда, пізніше Іван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плід­ною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть, і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. З таких позицій розглядається ідея «народної держави», що пролунала в теорії ні­мецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації,— в народну, що панівне становище займуть пред­ставники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча тоді Іван Франко брав під сумнів правомірність створення народ­ної держави, та пізніше, на початку XX ст., взагалі проявив скепсис до ідеї народної держави і зробив висновок, що народна держава, пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого

лаДУ. його удосконалення, впровадження досягнень науки в прак­тику — ^{ось шлях} людства, ось суспільний прогрес, просування ци­вілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко роз­глядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не ли­ше права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тошо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об'єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешко­джаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко роз­глядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам куль­турно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творіння і знищення, прискорений рух вперед і манівцеві дороги, застій. Але все ж історія «не знає стрибків, оскільки в ній мають місця безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх скла­дових частках: одні з них забігають далеко вперед лінією прогресу, другі тримаються середини, треті дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокуль­турного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незалежність), складність у вирішенні питань роз­витку культури української нації. її «окультурення» відбувається на розмежуванні регіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітич-ний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об'єктивні можливості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, ви­значає безперервні геополітичні акти у відносинах до України. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою, є відтворення з величезної української етнічної маси «су­цільного культурного організму». Саме така соціокультурна націо­нальна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдсь­ких культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і сильна, Держава не може состоятися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за рахунок акумуляції власної національної спад­щини і оволодіння нею; окультурення ззовні, тобто асиміляція куль­турних цінностей інокультур за рахунок максимально широких зв'язків українського народу з іншими народами.

Концепції Усталеність культурних традицій, збережен-

державності України _ня і розвиток національної культури, функ­ціонування етнічних спільностей неможливі без збереження і розвитку мови народу — саме до таких висновків приходять визначні мислителі України: Олександр Потебня, Іван Огієнко та ін. Спираючись на ідеї німецьких лінгвістів та етнопсихо­логіє (Генрі Штайнталя, Вільгельма Гумбольдта, Германа Лотце), філософ, лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) висловлює думку про те, що мова — це не тільки засіб визначення думки, а здебільшо­го — засіб творення свідомості. Причому йдеться про творення сві­домості саме етносу, а не когось іншого. Мова виростає з глибин народного духу, в тому числі з глибин позасвідомого, і базується на домовних елементах свідомості. На думку Олександра Потебні, в мові кодуються глибинні пласти національної самосвідомості, куль­турної самобутності народу. Отже, культурне успадкування, як засіб зв'язку між поколіннями народу, можливе лише через мову. Всі інші форми успадкування (матеріальна культура з усім її різнома­ніттям, різновиди художньої культури) вторинні у мові. Ці ж думки в культурологічному аспекті відстоює і лінгвіст, філософ Іван Огієн­ко, підкреслюючи, що мова — це форма культурного життя, форма національної організації, душа кожної національності, виступає як певний орган культури, традиції, є ознакою національного визначення. Звідси висновок: якщо якась нація хоче панувати над іншою, насам­перед воліє заборонити, або навіть знищити мову поневоленої нації. Ось чому, на думку Івана Огієнка, російські великодержавники на­зивали українську мову «наріччям», забороняли і нищили її всіляки­ми засобами. Наслідком всіх заборон стала русифікація, в процесі якої руйнувались українські звичаї, німів народ, падала національ­на свідомість, забувалася історія, притаманні нації ознаки нищи­лися. Поки живе мова — житиме й народ як національність. Не стане мови — не стане й національності.

Питання взаємодії національної культури та цивілізації і стоять в центрі уваги Олександра Потебні та Івана Огієнка. Не погоджую­чись з думкою слов'янофілів про те, що західна цивілізація згубно впливає на самобутню культуру Росії, України і взагалі слов'ян, Іван Огієнко підкреслює, що чим більше культурно розвинений народ, тим більше має свою «фізіономію», свій дух, специфічний націо­нальний тип. Цінність тієї чи іншої національної культури для людс­тва полягає не в її схожості з іншими, а в її самобутності — зауважу­вав відомий історик української культури Дмитро Чижевський. Тому «кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення». Іван

Огієнко звертає увагу на те, що в ХУІ-ХУІІ ст. в Україні, на відмі­ну від Російської імперії, де іманентно притаманні консерватизм і підозрілість до «інородців», широко використовувалися досяг­нення культури країн Західної Європи.

Отже, залучення до загальнолюдських цінностей і здобутків, що має цивілізація, є умовою збереження і подальшого розвитку національної культури і духу народу. Культурні запозичення, як правило, трансформуються відповідно до особливостей тієї націо­нальної культури, що здійснює запозичення. Спираючись на ідеї німецьких романтиків, філософію історії Шеллінга і Гегеля, укра­їнська культурно-історична школа, до якої належали Михайло Мак­симович, Володимир Антонович, Микола Костомаров, Михайло Гру-шевський, виходила з того, що не має єдиної «общеруської» історії, немає «общеруської народності». Кожний народ, в тому числі укра­їнський, має самобутню історію і культуру, є носієм специфічного «духу», етнічної суспільної свідомості. Ніякі культурні впливи і на­сильницькі культурні асиміляції не спроможні знівелювати або зни­щити цей «дух». Народ, як суб'єкт культурно-історичного процесу, продовжує себе у кожному новому поколінні, створює культурні традиції, в яких закріпляються і передаються по естафеті поколінь особливості етносу, національної самосвідомості, способи життє-творення. Такий процес невпинний, безперервний.

Українська ідея В історії науки та культури України кінця

Михайла Грушевського XIX — першої половини XX ст. у вивченні

проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866— 1934) — відомому вченому, історику, політичному діячу, засновни­ку національно-демократичної партії Галичини і товариства укра­їнських поступовців у Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 року об­раний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. По­вернувся в 1924 році в Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік дер­жавницької, від федералістичної до самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспіль­но-політичний прогрес однаково визначався біологічними, еко­номічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток по­лягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний

добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характери­зує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утри­мання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Схід­ній Європі, що розробляє, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 року Михайло Гру-шевський перейшов до ідеї національної незалежності та сувереніте­ту України. Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському сформувати своє розумін­ня суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава — це анархо-соціалістичне поняття Прудона—Драго-манова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський, досліджуючи історію українського народу, висуває ідею «національної самооборони-». Вся історія українського народу — це розбуджена енергія національного самозбереження пе­ред небезпекою видимої національної загибелі. На такому історич­ному грунті виростають ідеали українського народу: свобода, рів­ність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній вер­хівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає націо­нальне почуття. В історичних працях Михайло Грушевський до­сить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і старо­давньою формою українського життя. З особливою чіткістю визна­чались в історії дві народності — великоруська і українська, дві най­більші різновидності серед слов'янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу, відіграла народність українська, а потім — народність ве­ликоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалося самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності — дві історії. Адже рубежем іс­торичної долі українського народу стало IV ст. н. є., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх тепе­рішній території збігається з початком їх історичного життя. Століт­тя, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну орга­нізацію, історія якої становить головний зміст першого періоду

сторичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з XIV ст. український народ вхо­пить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об'єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління.

Ще в кінці 90-х років XIX ст. суспільно-політична діяльність Михайла Грушевського, який добивався національної рівноправності українського народу з польським та російським, наштовхнулася на протидію польських патріотів-націоналістів. Москвофільські і слов'янофільські кияни і львівські діячі засуджували Михайла Гру­шевського як лідера українського сепаратизму, звинувачуючи його в тому, що він підписав маніфест «народовців про політичну самостій­ність України». Дивна працьовитість і енергія Михайла Грушевсько­го давала йому можливість не обмежувати свою діяльність якимось одним напрямком. При всіх обставинах головною темою, «задушев­ною мрією» його дослідження було створення суспільної історії Укра­їни. А іншим напрямком його суспільно-наукових інтересів було ще і відстоювання українознавства на російській і галицькій землях. На початку XX ст. приділяє значну увагу дослідженню історії козацтва, організує археологічні експедиції на Запорізьку Січ, в Харків, Краків, Варшаву, Петербург та інші міста, результатом чого стали публікації виявлених архівних документів, що розкривали суть суверенної дер­жавності України. Починаючи з 1906 року Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці, а також солідарність українства з поступовими течіями інших народ­ностей. Та в концепцію суверенності держави України, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній ос­нові, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автоном­но-федералістські погляди Михайла Грушевського грунтувалися на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Ми­хайло Грушевський різко і досить переконливо обґрунтовує прого­лошення України суверенною державою.

Проблеми теоретичної соціології в суспільній думці

У другій половині XIX — на початку XX ст. відомий в Росії та Україні історик, юрист, со­ціолог Максим Максимович Ковалевський (1851-1916) досліджує проблеми теоретич­ної соціології. Читає курси філософії в Харківському університеті, а потім у Петербурзі. Соціологічні погляди Максима Ковалевського формувалися під впливом концепцій Огюста Конта, Джона Мілля,

Герберта Спенсера, Джорджа Кларка, Іммануїла Канта, Карла Марк­са та ін. В працях досліджується становище соціально-політичних явищ з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі ви­вчення історичних джерел. Історія людської цивілізації — це зміна різних соціальних інститутів, що пояснюються вченими як загаль­ноприйняті взірці поведінки і звичок мислення.

У працях з реформування держави Максим Ковалевський за­хищає демократичні права і свободи, проголошені французькою Декларацією прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії, Максим Ковалевський відрізняв при­родні і громадянські права людини. Природні права притаманні людині від природи, зумовлені самим фактом існування людини. Громадянські права — право на щастя, свободу совісті, свободу слова — це продукт певних суспільних відносин. З виникненням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав в «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що нале­жать людині як члену суспільства. Це ті права, які людина не здат­на захистити своєю владою. Це стосується і права власності — права надбаного, а не природного. Слідом за Жан-Жаком Руссо, Томасом Пейном та іншими соціологами Максим Ковалевський вважав, що в природі не існувало приватної власності на землю, земля — «спільна власність людського роду, племені тощо». При­ватна власність виникає з переходом до землеробства, а також у результаті «недоплати робітникам». Тоді ж виникає і поділ людей на багатих і бідних, хоча за природою всі люди рівні в своїх правах, а поділ на багатих і бідних є наслідком виникнення приватної власності.

Держава ж виникає слідом за об'єднанням людей в общину, спіль­ність, тому що не об'єднані люди не здатні самі дотримуватися спра­ведливості у відносинах між собою. Спільність людей створюється за договором — єдино можливим способом утворення держави. Вер­ховна влада в державі належить самому народу. З ідеї народного суспільства випливають права народу утворювати або ліквідувати будь-яку форму правління, право народу на повстання і революцію та ін. Головне прагнення Максима Ковалевського — відмова від спогля­дальних суджень про суспільство, створення позитивної соціальної те­орії, яка має стати такою ж доказовою, загальнозначущою, як і при­родничо-наукові теорії. Спекулятивній метафізиці та заснованій на ній філософії історії Максим Ковалевський протиставляє порівняль­ний історичний метод спостереження. В політичній соціології він вбачав загальну теорію розвитку і прагнув вивчати історію держави і влади з позицій соціології.

В працях «Сучасні соціологи», «Соціологія» та інших Максим Ковалевський розвиває ідею еволюції поступового удосконалення громадських і суспільних установ, що діаметрально протилежні марксизму. Виступаючи проти суб'єктивного методу в політичній соціології, неокантіанського протиставлення суспільних знань при­родним соціологічним законам, Максим Ковалевський вважав ос­новним закон прогресу, який обгрунтував зростання соціальної со­лідарності. Класова боротьба розглядалася як ознака незрілості або, навпаки, відображення того чи іншого суспільного ладу. На прикла­дах Англії, Франції та інших країн показана небезпека загострення соціальних суперечностей, які неминуче призводять до соціальної революції і які тоді в Росії загострювалися і вели до соціальної не­стабільності. Звідси випливає і його політична доктрина конститу­ційної або народної монархії, якій приписувалася місія верховного посередництва між станами, верствами, класами та захист інтересів народу.

Одним з відомих представників неопозитивізму, що мав величез­ний вплив на розвиток політичної соціології в XX ст., виступає Пи-тирим Олександрович Сорокін — американський соціолог російсько­го походження. Народився Питирим Сорокін в 1889 році вЖешарті, Комі. Після еміграції в 1922 році зайняв помітне місце серед західних соціологів. Критикуючи панівну в США емпіричну тенденцію, Пи­тирим Сорокін розвиває теорію інтегральної соціології, яка охоплює всі соціологічні аспекти широко зрозумілої культури. Соціальна дій­сність розглядалась у дусі соціального реалізму, що обумовлює існу­вання понадіндивідуальної нематеріальної реальності. В праці «Сис­тема соціології» формулюються теоретичні основи системи-теорії «соціальної стратифікації» та «соціальної мобільності». Основою по­літологічного і соціологічного аналізу вважається соціальна пове­дінка, соціальна взаємодія. Взаємодія індивідів визначається як ро­дова модель і соціальна група та суспільство, особливо зосереджується увага на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спіль­ності. Всередині соціальних спільностей існують страти (верстви), Що виділяються за економічною, політичною і професійною ознака­ми. Щоб визначити соціальний стан людини, варто знати її сімей­ний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, про­фесію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо. Тільки так можна визначити її соціальний стан. Суспільство, вважав Питирим Сорокін, без розшарування і нерів­ності — міф. Можуть змінюватися форми і пропорції розшарування, але суть суспільства постійна. Стратифікація існує і в суспільстві з «розвинутою демократією», і в недемократичному суспільстві. У будь-

якій організованій соціальній спільності можуть змінюватися фор­ми стратифікації — пом'якшуватись або ставати жорстокими, але не можна їх скасувати, ліквідувати. Таке загальне правило. Так, найбагатший далеко не завжди є на вершині політичної або профе­сійної піраміди, а також не в усіх випадках бідняки займають най­нижчі місця в політичній та професійній ієрархії. А це означає, що взаємозалежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості.

Проблема соціальної мобільності, сформульована Питиримом Сорокіним, вельми важлива. Соціальна мобільність означає перехід від однієї соціальної позиції до іншої (вертикально і горизонтально), своєрідний «ліфт» для переміщення всередині соціальної спільності і між спільностями. Соціальна стратифікація і мобільність в суспіль­стві зумовлені тим, що люди не рівні фізично, за розумовими здіб­ностями, схильністю, смаком, потребами тощо, а також самим фак­том їх спільної діяльності, яка вимагає організації, а сама організація неможлива без керівництва, виконавців, підданих. Суспільство зав­жди стратифіковане, тобто поділене на страти, йому завжди властива нерівність. Проте нерівність має бути розумною. В пізніших працях «Соціальна філософія у вік кризи», «Влада та мораль» та інших Пи-тирим Сорокін проповідує ідеї альтруїстичної любові, морального від­родження, етичної відповідальності та солідарності, культурних цін­ностей, тобто ідеї, які визначали етико-моральну спрямованість російської соціологічної думки. В політичній соціології Заходу, а потім і Сходу, високо цінуються концепції соціокультурної динаміки і ем­піричні дослідження мобільності соціальної стратифікації. Тоді ж значним авторитетом користується Питирим Сорокін і як критик зі своїм надзвичайним захопленням кількісними методами та іншими формальними процедурами в політичній соціології на шкоду зміс­товному аналізу.

Одним з лідерів російського позитивізму є Микола Костянтино­вич Михайловський (1842—1904) — автор «суб'єктивного методу» в політичній соціології. Його сучасник Василь Зіньковський писав, що «творча думка у Михайловського працювала дуже сильно. Це — розум, здатний широко узагальнювати, сміливо формулювати буду­вати позиції, розум глибокий і філософськи обдарований». Микола Михайловський — яскравий зразок індивідуальності. Для нього кри­терій блага реальної особи стає тим наріжним камнем, на якому створювалась вся система соціологічних поглядів. Особа, за Михай­ловським, вагома тільки в суспільному середовищі, особа і суспіль­ство доповнюють одне одного. Будь-яке приниження особи завдає шкоди суспільству, а заглушення суспільного — шкоди особі. Сама

_оС05_а — це людина, яка намагається синтезувати особисту користь з суспільною. В критиці органіцизму, дарвіністської соціології, а піз­ніше марксизму Микола Михайловський послідовно виходив з кри­терію блага реальної особи, вважаючи, що органіцизм дбає про благо класу, а інтереси індивіда, реальної особи відсуваються на другий план, що теорія прогресу грунтується на ідеї «боротьби за індивіду­альність».

В працях «Аналітичний метод в суспільній науці», «Що таке про­грес?» та інших Микола Михайловський різко виступає проти пере­несення біологічних законів на суспільство, теорії еволюції Спенсе-ра, що розглядали суспільство як єдиний організм, а особу як клітину цього організму. Еволюційний розвиток суспільства (Спенсер запе­речував будь-яку доцільність, мету в соціальному світі і замість по­няття прогрес вживав поняття еволюція) пов'язувався з поділом праці і спеціалізацією. Будучи прихильником суб'єктивного телеологізму, тобто вчення про мету, Микола Михайловський вважав, що поділ праці розвиває одні здібності людини за рахунок інших, кожен має лише малу частку навичок, знань тощо. Спеціалізація веде до вбогості людське життя, збіднення особи. Ступінь розвитку спеціалізованих знань і навичок може бути високим, але людина перестає існувати як цілісна особа, живе в уривчастому світі, знижується «тип її розвитку». «Тип розвитку», за Михайловським, визначається сумою властивос­тей, тоді як «ступінь» розвитку — перевагами якоїсь однієї власти­вості. Вищим мірилом цінності суспільства вважались інтереси «живої особи». Проте сучасне суспільство, що розвивається на основі «поділу праці між людьми, шляхом роздрібненості цілісності особи», прино­сить інтереси особи в жертву інтересам «системи найбільшого ви­робництва».

На противагу Герберту Спенсеру висувається оригінальна «фор­мула прогресу», трактована як поступове наближення «до можливо повнішого і всебічнішого поділу праці між органами і можливо мен­шого поділу праці між людьми». Формула прогресу обґрунтовува­лась Миколою Михайловським за допомогою суб'єктивного методу в соціології, що розглядав історію з позицій «морального, справед­ливого». Негативно ставився і до дарвіністської соціології, піддаю­чи гострій критиці соціологічний дарвінізм, визначаючи дію в людському суспільстві законом боротьби за існування і в такій бо­ротьбі критерієм досконалості вважає пристосованість людини до середовища, яка виживає і поліпшує вид тільки сильних і пристосо­ваних, а слабі і непристосовані гинуть. Прогрес не є пристосуванням До середовища. Ефективніше в людському суспільстві пристосову­ються до умов і середовища «згуртована посередність», отже, вижи-

вають практичні, гинуть же часто ідеальні особи. У соціології, вважав Микола Михайловський, треба користуватися не тільки об'єктив­ним, а й суб'єктивним методами дослідження, категоріями мораль­ного і справедливого. У реальному світі необхідно діяти відповідно до мети і «загального ідеалу», а не переносити механічно на людське суспільство причинність, що проявляється в природі. Тільки визна­чивши мету, можна визначити шляхи практичної діяльності, зневага мети та ідеалів неминуче веде до ультраіндивідуалізму — поглядів на життя як на процес, де кожен дбає тільки про себе, веде себе як йому заманеться, не цікавлячись суспільними справами, не прагнучи до соціального ідеалу. У формулу прогресу включає суб'єктивно-етич­ний момент, вважаючи справедливим і розумним тільки те, що на­ближує особу до її всебічного розвитку і цілісності.

Соціологія в Україні ^{На почат}кУ XX ст. в Україні посилюється

на початку XX ст. суспільно-політичний рух. Виникають по-

Національне відродження літичні партії, народжуються нові прогре­сивні рухи, що об'єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, у тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуа­ції, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили за мету створення суверенної дер­жави України. Проблеми державності українського народу займа­ють значне місце в процесі української національно-демократичної революції в 1917— 1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції — вчені, письмен­ники, політичні діячі — Володимир Винниченко, Михайло Грушевсь-кий, Роман Роздольський, Борис Крупницький, Вячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та ще багато інших розробляли пробле­ми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверен­ності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відоб­ражали інтереси та наміри широкого спектру політичних сил — від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних.

В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі біль­ше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск у 1925 році Української комуні­стичної партії («боротьбистів») — легально існуючої політичної пар­тії, що виступала за суверенітет України, привів до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кор­дон. Саме в еміграції — в США, Латинській Америці, Канаді, Захід­ній Європі поряд з уже існуючими політичними об'єднаннями фор-

ться _нові ід_Єї за рахунок свіжих сил з України. Значна частина оедставників патріотично настроєних політичних діячів залишала­ся в західних районах України — в Галичині і на Волині (Вячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васильчук та ін.), глибоко переживаючи втрату української державності, радикально пере­оцінюючи наслідки революційних подій в Україні. Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зростаючим впливом на­ціоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми процесами в Радянсь­кій Україні. Розпочата в 20-х роках українізація з ініціативи кому­ністичної партії створювала уявлення, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також у Галичині та на Волині. Поширювалося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інте­ресів багатьох відомих українських філософів, істориків, політоло­гів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об'єднання України з Росією, Білоруссю та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в по­глядах одного з представників національно-ліберальної течії укра­їнського визвольного руху Євгена Чикаленка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея. Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має уві­йти до Російської Федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Укра­їні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись у можливості побудови федералістсь­кої Росії, переходить на позиції створення суверенної незалежної демо­кратичної держави України, та після подій 1918—1920 років, коли розпа­лися і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія, Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії та ще й з монархом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Політична соціологія Питання створення суверенної демократич-Вячеслава Липинського ної України були в центрі досліджень укра­їнського історика, політолога і соціолога Вя­чеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім'ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університе­ту, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіце­ром у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів

14 "Соціологія"

Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один із засновни­ків Українського союзу хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пізніше — професор Українського наукового уні­верситету.

Суть доктрини Вячеслава Липинського зводиться до найважли­віших моментів: по-перше, політичний ідеал для України — спадко­ва монархія на чолі з гетьманом як символом української національ­ної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижньою — з'їздом Рад окремих земель і верхньою — Трудовою радою держави. Початки української монархічної державності — сві­дома діяльність Богдана Хмельницького. По-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (твор­чий і руйнівний; від останнього — нації поневолені і недержавні), основними підвалинами української монархічної державності вважав особливий політичний режим влади — класократію, що не заперечу­вало республіканської парламентської демократії. Шлях до встанов­лення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифі­кації — це панування активної меншості — аристократії. В основу концепції аристократії Вячеслав Липинський поклав принцип «те­риторіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здіб­ностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку Вячеслава Липинського, з різноманітних класів (хлібороб­ського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і органі­зовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу послухом гетьманові, влада якого у свою чергу обмежувалася б законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визна­чалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націо­налізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьмано-козацьких подій за створення державності та висо­кої етичної культури хліборобської спільності, і будував Вячеслав Липинський ідеологію української державності, бачив українську дер­жаву на чолі з гетьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудо­ву держави України Вячеслав Липинський намагався пояснити тим, що загальнообраний парламент при однопалатній системі є формою правління, несприйнятливою для українського народу. І хоча про­голошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалася. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава, або там, де уже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристо-

оатії Д^ля реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада воло-_я володар очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів, керував би державною адміністрацією. Дер­жавна влада і володар обмежувались би двома законодавчими пала­тами, шо опираються не на політичну демагогію, а на постійні і не­змінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу та економічних, соціальних, духовних прагнень.

Орієнтація державності України на перебування у складі Російсь­кої Федерації, хоча б на правах повної суверенності і автономії, все ж не сприятиме національному об'єднанню і тому не може бути вико­ристана в Україні. Разом з тим, підкреслював Вячеслав Липинський, географічне положення України, спільне історичне минуле, загаль­ні економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білоруссю суве­ренна Українська національна держава створила тісний військово-економічний союз і спільно з ними шукала союзників у Європі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної організації, системи управління тощо. І тут Вячеслав Липинський не дає чіткої відповіді. Багато виникає суперечностей і неясностей, а саме — фор­мування державності України та ін.

Заслуга ж Вячеслава Липинського в тому, що він розглядає дер­жавність України як фактор національного об'єднання, підкреслю­ючи, що тільки власна держава дасть те об'єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, яке стане міцним творцем, українським хліборобським класом, поєднає всіх трудівників. Тут спостерігаєть­ся ігнорування робітників, їх сили, згуртованості як суспільного кла­су, рушійної сили суспільного прогресу. Власна українська суверен­на держава можлива тільки на грунті компромісу і погодження між українськими класами в ім'я бажаного всіма законного ладу і спо­кійної творчої праці, в ім'я спільного для всіх права нації на самови­значення, вважав Вячеслав Липинський.

Концепція державності Проблеми державності України стояли в цент­рі всієї наукової діяльності українського іс­торика Дмитра Дорошенка (1882—1951) — громадсько-політичного Діяча. Закінчив Київський університет. Член Центральної Ради, мі­ністр закордонних справ України (1918). З 1919 року в еміграції, професор Українського вільного університету; директор Українсь­кого національного інституту в Берліні (1925—1931), президент Ук­раїнської вільної академії наук (1947-1950). Виходячи з примату пра­ва перед політикою, спираючись на численні джерела, старанно простежив політичну історію України, прагнучи висвітлити органіч­ні типи суспільних зв'язків і починаючи історію з сивої давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних народів, які

Дата добавления: 2014-01-04