Основні віхи становлення суспільства

Що таке суспільство? Суспільство — сукупність людей, які об'єд­нані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, або певним видом діяльності. Це звичайне, буденне, побутове визна­чення. Соціологія — наука про соціальне. Соціальне визначається як суспільне і служить для характеристики і визначення суспільства, відмінного від живої природи. Отож у соціології поняття суспільство має широкий, універсальний зміст і суть. Якщо в побутовому, буден­ному, звичайному визначенні суспільства підкреслювалися взаємо­дія індивідів, їх взаємозв'язки і відносини, що складалися між ними, то визначення соціологією суспільства є: сукупність усіх способів

ємодїї і форм об'єднання людей, у яких відображаються їх всебіч-^залежність одного від одного. Суспільство — структурно або гене­тично певний тип (рід, вид, підвид тощо) спілкування, що становить сторично певну цілісність або відносно самостійний елемент (ас­пект, момент та ін.) етичної цілісності. Суспільство — це згусток зв"яз'ків і взаємодії, що складається між людьми, в процесі практич­но-господарської діяльності, в процесі соціального життя. Тож соці­альне служить характеристикою суб'єктів соціальних дій, видів, со­ціальних зв'язків усередині суспільства (особи і суспільства, спільностей однієї з іншою, спільності і суспільства тощо), оцінки і визначення соціальних процесів, явищ, властивих суспільству.

Основною важливою ознакою суспільства є територія, де кон­солідуються, зосереджуються, розселяються люди і виникають, діють соціальні зв'язки. Планета надала можливість багатьом різ­номанітним спільностям людей знайти свою екологічну нішу, осе­редок для забезпечення задоволення життєвих потреб людей і на­дати життєдіяльності індивідів своїх неповторних рис, обумовлених багатоманітністю кліматичних умов і природним ландшафтом. Те­риторія — основа соціального простору, де формуються, розвива­ються відносини, взаємодії індивідів. Здатність підтримувати і від­творювати високі інтенсивності внутрішних зв'язків — друга ознака, відмінна риса суспільства. Колективну свідомість, наявність спіль­ної волі, що перешкоджають розвитку згубної сили людського его­їзму, Еміль Дюркгейм вважав основою стійкості і єдності суспіль­ства. Саме завдяки фундаментальним цінностям, що засвоюються більшістю населення та орієнтують кожного індивіда дотримувати­ся норм спільної життєдіяльності, і зберігається суспільство, вва­жає соціолог Роберт Мертон, а американський соціолог Едвард Шілз переконаний, що суспільство існує тільки під впливом «спільної волі, що забезпечується контролем над усією територією і насад­женням спільної культури». На початку зародження суспільства людей об'єднували родинні та сусідські зв'язки, що будувалися на емоційній, напівінстинктивній основі, на взаємопоєднанні, на звичці, на страсі втратити допомогу та підтримку. І Фердинанд Тьонніс називає суспільство, що базується на спорідненості і су­сідстві, на взаємному потягу один до одного, общиною. Але систе­мою міжособової взаємодії не могла більше підтримуватися стій­кість зв'язків між людьми в міру зростання населення. Соціальні структури стають основним стабілізуючим фактором суспільства. Соціальна структура соціологією визначається як стійкі соціальні Утворення, зв'язки, відносини, соціальні спільності, соціальні ін­ститути та ін.

15* 227

Соціальні структури, основними елементами яких виступають соціальні спільності, соціальні верстви і групи, реалізують свою роль, підтримуючи стабільність суспільства тільки за умови їх законності, тобто за умови визнання їх доцільності більшістю населення. Авто­номність і високий рівень саморегуляції суспільства — важлива від­мінна риса здатності створювати необхідні умови для задоволення різноманітних потреб індивідів і надання індивідам широких мож­ливостей для самоутвердження та самореалізації. Суспільство має ту самодостатність, що дозволяє йому без втручання ззовні здійснюва­ти своє основне призначення — надавати людям можливість фор­мувати такі способи організації життя, які полегшують їм досяг­нення особистої мети. Автономність і самодостатність суспільства проявляється саме у відсутності зовнішніх управлінських імпульсів та ін. Отже, суспільство — це універсальний спосіб формування соціальних зв'язків і соціальних взаємодій, що забезпечує задово­лення всіх основних потреб людей, самодостатній, такий, що само­регулюється.

~. Багато відомих соціологів розглядають су-

Суспільство — система.,.

соціальних зв'язків і дій спшьство як систему соціальних зв язків, со­ціальних дій. Проте зіставлення їх дослі­джень, теорій і концепцій змушує дивуватися їх надто великій розбіжності та різноплановості. Головна ж причина суперечливості й розбіжності — в неоднозначності методології. Адже система — це таке ціле, що не зводиться до суми своїх елементів. Унікальність цілого забезпечується особливим способом, порядком взаємозв'яз­ку і взаємозалежності частин цілого. В багатьох випадках досліджен­ня системи починається з вивчення її основних структурних компо­нентів, механізмів їх функціонування і взаємодії, визначення основного системотворчого елемента, що лежить в основі теоретич­ної конструкції.

Тривалий період у західній соціальній думці суспільство прак­тично ототожнювалося з державою. Суспільство і держава не одер­жують артикульованої відмінності ні в античності, ні в середні віки, хоча уже Платон дає зразок розпізнавання відмінності суспільства і держави, зв'язуючи необхідність держави з явно «неполітичними» потребами людей (їжа, житло, одяг та ін.), спільне поселення людей общинами обумовлюється необхідністю взаємної допомоги та задо­волення потреб людей. Таке спільне поселення людей Платон нази­ває державою. Суспільнотвірними компонентами виявляються тут чисто політичні в сучасному розумінні функції держави: захист насе­лення і, насамперед, території, на якій розташована держава, від зовнішніх ворогів, підтримання порядку всередині країни.

Ідеї Платона про державно-політичне структурування суспіль-розвинуто Арістотелем, який осмислював під кутом зору влади ■ панування не лише його більші, але й малі структури. Тому основ­ний тип соціального зв'язку — відносини «панування — підкорен­ня» Однак вид відносин залежить від об'єкта влади (чоловік, жінка, діти, вільні громадяни). «Владарювання і підкорення не лише необ­хідні, але й корисні», тому шо така природа людей, серед яких одні від народження визнані на покору, інші — до владарювання, пану­вання; виходячи з таких відносин, підкреслюючи самовизначення предмета, Арістотель відрізняє від держави сім'ю і поселення як особ­ливі типи спілкування, але держава визначена теологічно, превалює над ними, так само як політичне спілкування є вищим видом спілку­вання, заснованим на владі («політія» є вищий вид державного ус­трою). Проте в Арістотеля є інша конструкція соціальних зв'язків, де на передній край виходять етично забарвлені взаємовідносини інди­відів: відносини дружби. Тут уперше відкривається можливість вис­вітлення, розкриття суті чисто соціальних зв'язків незалежних один від одного людей, дружба у власному розумінні є вищим видом вза­ємного спілкування, орієнтованого на вище благо тих, хто дружить. Тому Арістотель тлумачив сімейні (родинні) і державні зв'язки як особливі види дружби. У дружбі на різних рівнях нібито реалізується природне право, адже дружба належить до тих стосунків і буває між тими ж людьми, що і правосуддя, тому, що правосуддя і дружба ма­ють місце в усіх взагалі суспільних взаємовідносинах, тобто в спів­дружності.

Пізніше в соціальній філософії суспільство розглядалося в світлі концепції природного становища. Вперше нетрадиційно визначив суспільство філософ Томас Гоббс. Між тим у визначенні суспільства Томас Гоббс виходив із нетрадиційного ототожнення суспільства і держави, підкреслюючи, що «природне становище — антисуспільна війна всіх проти всіх», причина якої — абсолютна свобода, спочатку властива кожному, рівність як здатність взаємно завдати однакової шкоди, «природне бажання» зла один одному. Рятують виходи з та­кого становища — міцний суспільний договір: взаємна відмова гро­мадян від посягання на свободу, власність і життя один одного. Га­рантія його додержання — держава, втілена в суверені (тобто володіючому владою), на користь якого всі громадяни відмовляють­ся від частини своєї «природної свободи». Суспільство як державний організм є «смертний бог», не тільки всемогутній, але й «вседобрий»: Державна влада є джерелом усіх етичних норм. Новаторство Томаса 1 оббса полягало не тільки в новому трактуванні природного стано­вища. На відміну від попередників, Томас Гоббс з ризиком «уберег-

ти», «визволити» государя від відповідальності перед громадянами — став говорити не про державний договір (громадян з сувереном), а про суспільний (громадян між собою), акцентуючи тим самим внут­рішнє конституювання суспільства. На відміну від Томаса Гоббса, філософ Антон Шефтсбері наполягає на тому, що «людина за приро­дою — істота суспільна», що суспільство «неминуче і природне для нього», а те, що описане Гоббсом,— це картина «протиприродного становища».

Звичайно ж, з кінця XVII і до кінця XVIII ст. вимальовується (хоча і не завжди чітко) конфронтація двох підходів: з одного боку, теорети­ки, для яких суспільство — штучне утворення, найменше «дисоную­че» з природними схильностями людей, з іншого — концепції, в яких суспільство є розвиток та відображення природних нахилів і почуттів людини, що є суспільними, а тому моральними за своєю суттю. Відпо­відно «природне» стосовно до людини сприймається суперечливо або як її тваринна, або ж як суспільна природа. «Суспільне становище» виявляється відображенням необхідності, що змушує людей до об'єд­нання. Суспільне становище посилюється в руслі традицій, що йдуть від Гоббса до Локка, у якого акцентується суспільне становище у зв'яз­ку з виділенням неполітичних (господарських) аспектів необхідності, що штовхає людей до створення «громадянського суспільства». Анг­лійський філософ Бернард Мандевіль мотиви об'єднання людей у су­спільство вважав у корисності поведінки людей, незважаючи на про­тилежність природного і суспільного становища і прагнення довести, що в громадянському становищі мотиви поведінки людини настільки ж своєкорисливі, наскільки й природні. Це не заважає суспільству функціонувати, так само як і не перешкоджати його виникненню з об'єктивною (тобто природною, історичною) необхідністю. Суспіль­ство виникає не як результат дій людини, яка враховує «спільне бла­го», а як наслідок механізму, що поєднує насущні потреби (відповідно до інтересів) кожної людини з потребами суспільства. Суспільство — сфера об 'єктивно необхідної взаємодії між: людьми, де «кожний може знайти свою мету, працюючи на інших», «добро виникає і проростає із зла», що завдається людьми один одному. Тут іде радикальне очищення категорії суспільства від будь-яких етичних аспектів, а, отже, і всього того, що пов'язане із свідомим цілеспрямуванням, усвідомленою со­ціальністю людської дії. У концепціях Шефтсбері та Мендевіля ви­кладено суть двох фундаментально протилежних понять суспільства: в одному випадку етичний момент вважається важливішим для внут­рішньої структури ослабленого соціального зв'язку, у другому — етич­ний момент не має до внутрішньої структури ніякого відношення: су­спільний зв'язок етично нейтральний.

У виникненні й розвитку суспільства англійські філософи Девід (Ом, Аяам Сміт та інші вбачають, що «саме природне становище людей і є «суспільним устроєм без наявної державної влади». Стано-нише повністю упорядковане на основі «справедливості і створених на справедливості «природних законів», що стосуються стабільності власності, її передачі за згодою і здійснення обіцянок, яким переду­вало «заснування створення уряду». Сама ж справедливість виво­диться тут із «загального почуття взаємної вигоди». У зв'язку з тим, що справедливість необхідна для підтримання суспільства і ця необ­хідність має універсальний характер, «моральний обов'язок» — бути справедливим — прямо залежить від відповідності користі, причому корисливість безпосередньо суспільна, що виключає своєкорис­ливість тлумачення. Суперечності між індивідуальним і суспільним «знімаються» приписуванням людині «соціального почуття» як без­посереднього почуття суспільної корисливості. Адам Сміт дотриму­ється лінії в межах політичної економії, в основі якої лежить теза Юма, що «все на світі добувається за допомогою праці». І ця теза розгортається в ідею суспільства як трудового і разом з тим «міново­го союзу» людей, пов'язаних розподілом праці — єдиним засобом задовольнити їх різноманітні потреби. Такий зв'язок підтвердження того, що «кожний індивід, працюючи на себе, змушений працювати на інших і, навпаки, працюючи на інших, працює на себе». Такий механізм згодом Іммануїл Кант назвав автоматом, що забезпечує існування суспільства як цілого, незалежно від державної влади.

Система поділу праці як продукт власне історії людства — теж штучного походження, але функціонує вона природно за спиною людей, незалежно від мети, яку ставить кожна трудяща людина в кожному окремому випадку. Продуктивна праця, продуктивна ді­яльність, які б мотиви не лежали в її основі, благодійна для суспіль­ства, якщо система поділу праці уже склалася і набула характеру саморушійної. Та Адам Сміт побачив і те, що поділ праці дуже нега­тивно впливає на антропологічний стан промислово розвинутих на­цій: гострота розуму, величність почуттів, моральність у приватному житті стають жертвами однобокості, породженої поділом праці. Адам Сміт не бачив тут іншого виходу, крім просвітницького — «освіти простого народу в цивілізованому і торговельному суспільстві».

Звичайно ж, головною проблемою стало нове обґрунтування зв'язку між етнічним і механічним аспектами розвитку суспільства. Іммануїл Кант сформулював її як «патологічно вимушену згоду в суспільстві перетворити його врешті-решт в моральне ціле», витлу­мачив її як основну мету історії людства. У концепції Георга Гегеля про державу і суспільство у знятому вигляді присутні відгук і концеп-

ція суспільства англійських філософів і руссоїстське тлумачення сус­пільства як морально-політичної єдності, спільності як відображен­ня спільної волі. Держава виявляється не тільки морально-політич­ною спільністю, але й спільністю етнічною. Недаремно громадянське суспільство Георг Гегель називає «зовнішньою державою розуму». Установлені, визначені «безсмертним Смітом» принципи розвиває Сен-Сімон, розглядаючи суспільство в політичних межах окремої держави (національну асоціацію) як «промислове підприємство, що має на меті надати кожному члену суспільства відповідно його вне­ску можливо більше зручностей і благ», а тому «промисловці», тобто всі ті, хто безпосередньо зайнятий у системі виробництва, у тому числі й землероби, фабриканти, інженери, робітники, торговці та інші, мають зайняти в суспільстві відповідне їх реальному внеску становище. Соціальна загостреність становища пов'язана з тим, що більшість промисловців впливала на становище пролетаріату, тобто людей, позбавлених усякої власності. Звідси антиномія, тобто супе­речність між метою промислового суспільства, що випливає з еконо­мічного аналізу Адама Сміта, і реальною ситуацією в європейських країнах, перебуває ще в стадії «становлення». У результаті із справж­нього, яким воно є в Адама Сміта, промислове суспільство перетво­рюється в ідеал майбутнього, в якому мають вирішуватися соціальні та етичні проблеми громадянського суспільства.

Ідучи визначеною Сен-Сімоном перспективою завершення пе­реходу від феодального суспільства до промислового відповідно до проблеми одночасного соціально-політичного і культурного пере­творення суспільства, соціолог Огюст Конт створив соціологію сус­пільства, підводячи підсумки розвитку соціально-філософської тео­рії становлення суспільства, починаючи з концепції Юма і Сміта й завершуючи теоріями Руссо і Сен-Сімона. У соціології суспільства Огюста Конта «синтезуються» поняття і методологічні підходи пси­хології, політичної економії, етики і філософії історії у визначенні суспільства, розкриваючи суть ідеї прогресу суспільства як результа­ту органічного розвитку моральних почуттів, поєднаних воєдино сім'єю, народом, працею, нарешті всім людством й ідею соціального порядку суспільства як автоматично діючого механізму, що склада­ється із взаємозв'язаних частин, елементів тощо. В історії розвитку суспільства соціолог Огюст Конт проводить аналогію походження суспільства не з організмом людини, як раніше, а з біологічним організмом взагалі. Звідси постійний акцент зосереджується на не­обхідності розглядати всі соціальні явища у зв'язку із «загальним становищем цивілізації». Звідси ж інтерес до функціонального роз­членування на окремі різнорідні елементи соціального організму.

Політичне правління виявляється лише однією з функцій, хоча й луже істотною, орієнтованою на протидію розладові частини сус­пільства, однобоко спеціалізованій поділом праці. Солідарність сус­пільства підтримує також сприйнятливі для всіх спільні ідеї, пред­ставником яких може виявитись і специфічно духовна і політична влада. Соціологія суспільства, сформульована Огюстом Контом, ви­явилася реставрацією етичного підходу до суспільства, що протисто­їть тенденції відділення «специфічно суспільної реальності не тільки від політичного, а й від морально-релігійного виміру».

У XIX ст. розгортається процес поступового наповнення новим змістом самого поняття суспільство. Це викликалося потребою і не­обхідністю активніше, повніше і глибше відобразити природу соці­альності, створити можливості об'єднання механічно-структурного й органічно-еволюційного пояснення суті суспільства, що явно роз­ходились один з одним. Шлях до вирішення проблеми тоді соціоло­ги шукали в руслі перетворення чисто історичної констатації різниці двох типів суспільства — феодального і промислового у Сен-Сімона, Конта і Спенсера — в ідеально-типову протилежність двох його різ-носпрямованих тенденцій, з яких одна визнається домінуючою тра­диційно, а друга — у сучасному індустріальному суспільстві. Знач­ний вклад у вирішення проблеми вносить і німецький соціолог Фердинанд Тьонніс, який розробив концепцію суспільства. Суть її полягала в тому, що всілякі соціальні відносини базуються на спіль­ній волі людей до спільного життя, що переважає егоїстичні схиль­ності людей. Аналізуючи запропоновану Томасом Гоббсом типову для соціальної філософи розбіжність між природним становищем і державною організацією, Фердинанд Тьонніс відмічає обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної вла­ди як виразника «волі спільності». Уявлення Томаса Гоббса про «при­родні здатності» як здатність антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація тільки одного типу соціальних зв'язків. Насправді ж людсь­кі волі знаходяться в різних відносинах одна з одною. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а і її підтримку. Соці­альні зв'язки, що виникають внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: зв'язками реального або органічного життя — це суть спільності, ідеальними або механічними формуваннями — і це суть суспільства. Спільність уявляють як життєвий організм, а су­спільство — як механічний агрегат. Пропонувалася схема історично­го розвитку суспільства від становища переважно з відносинами об­щинними, громадськими до становища переважно з відносинами суспільного типу. Спочатку — сім'я, сусідські, родинні дружні відно­сини — самоцінні, природні й органічні, тому з ними не пов'язане

поняття держава. Але за природною співдружністю йде соціальна структура з переважанням суспільства, де навіть в найінтимніші зв'яз­ки проникає раціональний розрахунок. Прогресуюча раціоналізація перетворює соціальні зв'язки, робить їх дедалі зовнішніми, випадко­вими для їх носіїв, що знаходить відображення в концепції універ­сального суспільства й універсальної держави. У зв'язку з тим, що Фердинанд Тьонніс пов'язує державу саме з суспільством, в історич­ній перспективі вбачає тенденцію єдності і завершення суверенної влади в розвитку всіх великих держав.

Не надаючи особливого значення тому, що Фердинанда Тьонні-са цікавить не об'єктивна схожість, подібність общини з організмом, а різні способи розгляду суспільства, тобто різноманітність уявлень про вид соціальної єдності, що визначається типом волі, ряд соціо­логів досить характерно сприйняли концепцію Фердинанда Тьонні-са про походження і розвиток суспільства. Соціолог Еміль Дюркгейм, а слідом за ним і соціолог Поль Варт сприйняли концепцію про сус­пільство як протиставлення органічного і механічного типів соці­ального зв'язку, прийняли тези про історичний пріоритет общини, взятої в тому вигляді, як описана Фердинандом Тьоннісом, оголо­сивши суспільство природним і органічнішим типом соціальності. У зв'язку з тим, що Еміль Дюркгейм солідарність у суспільстві трак­тує як чисто моральні явища, то саме моральні узи суспільства ста­ють в центрі дослідження. Поділяючи солідарність на механічну й органічну, Еміль Дюркгейм підкреслює, що в двох випадках суспіль­ство не розглядається з однієї і тієї ж точки зору. У першому випадку суспільство є більш або менш організована сукупність віри та почут­тів спільних для всіх членів соціальної спільності і становить колек­тивний тип. У другому — суспільство — це система різних специфіч­них функцій, поєднаних певними відносинами.

Вирішальним моментом, що дозволяє відрізняти органічну солі­дарність від механічної, стає поділ праці. Підкреслюючи, що це все ж не два типи суспільства, а дві сторони однієї і тієї ж дійсності, Еміль Дюркгейм розглядає суспільство як всеохоплюючу реальність, що має самоцінність і визначає всі інші цінності. Поділу праці як відображен­ню суспільної солідарності вищого органічного типу приписується етична функція: поділ праці забезпечує виникнення і розвиток осо­бистої індивідуальності, гарантуючи кожній своє унікальне місце, відмінне від усіх інших, але саме тому органічно і вписуване в сус­пільство. Проте Еміль Дюркгейм намагався пояснити гармонію ці­лого так, щоб не виключала і певний рівень «відхилення поведінки». Для Еміля Дюркгейма основним елементом утворення суспільства є соціальний факт, під яким розуміє «всякий спосіб дії, стійкий або не

стійкий, здатний зовнішньо впливати на індивіда, змушувати його по ДІЇ*- Соціальні факти багатоманітні і включають усі соціальні ут­ворення, шо змушують людей сприймати звичаї країни, закони, ко­ристуватися грошовою системою, підкорятися нормам, правилам то­що. Розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів, можна зрозуміти й сам механізм функціонування, визначити важелі впливу суспільства на соціальні спільності та індивідів.

Системоутворюючим елементом суспільства Карл Маркс вважав соціальні відносини як безпосереднє відображення стійких зв'язків, що формуються, виникають між людьми в процесі їх життєдіяльнос­ті: суспільство не складається з індивідів, а відображає сукупність зв'язків та відносин, що існують між індивідами. Характер соціаль­них відносин визначає специфіку самого суспільства й суттєвих якос­тей самих людей. Проблеми походження та розвитку суспільства зай­мають певне місце в працях соціологів різних напрямів, поглядів та шкіл: Чиказька школа (Роберт Парк, Уільям Томасс, Флоріан Зна-нецький, Георг Зіммель, Джордж Мід, Чарльз Кулі та ін.) Поняття суспільство починає втрачати початковий сенс і, як правило, вжива­ється часто інструментально для визначення вторинного, безособо­вого рівня спілкування, на противагу первинному, безпосередньо індивідуальному. На такому фоні концепції Роберта Парка розгля­даються як спроби надати поняттю суспільство більш широкого, все­бічного змісту. Роберт Парк досліджував колективну поведінку лю­дей в тісному взаємозв'язку з рукотворним середовищем, що вони створюють. «Соціальні колективності» утворюють особливі взаємодії із середовищем, яке називають біотичним (не змішувати з біологіч­ним). На відміну від біологічного біотичний принцип включає соці­ально-психологічний і культурний фактори, але продовжує тим са­мим утримувати біологічну певність свого зв'язку з середовищем. Чисто соціальні явища — економічні, політичні та культурні вира­жають на екологічній основі взаємодії популяцій із середовищем. Екологічна соціологія дозволяє побачити в структурах суспільства чітко визначені закономірності, що поєднують біологічні та соціаль­ні фактори.

Із позицій функціоналістської соціології в центрі уваги амери­канського соціолога Толкотта Парсонса постає поняття загальної системи дій, одним з елементів якої є соціальна система. На думку Парсонса, соціальні системи мають певні рівні: кожний більш висо­кий рівень використовує енергію, що надається більш низьким рів­нем, і тим самим забезпечує енергетичні умови існування. Суспіль­ство — особливий вид соціальної системи. Система взаємодії людей Розглядається Толкоттом Парсонсом як аналітичний аспект, що мо-

же абстрагуватися від усього процесу діяльності його учасників причому «ці індивіди суть також організми, особи і учасники куль­турної системи». Використовуючи критерії, запропоновані ще Аріс-тотелем, визначається суспільство як «той тип соціальної системи в будь-якому універсумі соціальних систем, що досягає вищого рівня самодостатності як система в ставленні до її оточуючого середовища. Самодостатність суспільства полягає в його здатності інституалізу-вати певні культурні компоненти, що задаються ззовні системою культур, подати широкий репертуар ролей і забезпечити особисту мотивацію діючих у ньому індивідів, а також достатньо контролюва­ти техніко-економічний комплекс і певну територію. Концепція Тол-котта Парсонса — це унікальна спроба поєднати класичні підходи до політики, економіки, етики (культури) і особи одночасно природної і вільної. Послідовну «десубстанціалізацію» парсонсівської концеп­ції суспільства запропонував соціолог Нікола Луман, який розглядає зміни уявлень про суспільство як наслідок зміни в способі його ди­ференціації, спочатку сегментарної, потім стратифікаційної і, на­решті, функціональної. Настає ситуація, коли функціонального прі­оритету вже нема в жодній системі. Суспільство виступає як найширша «охоплююча» система: фактично, це граничні умови со­ціальності. Політика, господарство, наука, релігія, виховання є ок­ремі функціональні системи суспільства, кожна з яких відобража­ється в суспільстві тощо. Така, коротко, соціологія суспільства.

Дата добавления: 2014-01-04