Соціальна стратифікація та соціальна мобільність

Чому так буває в суспільстві: деякі соціальні верстви, прошарки багатіші і мають більшу владу, аніж інші. Чому в сучасних суспіль­ствах проявляється нерівність? Наскільки великі шанси кожного під­нятися на вершину економічної піраміди? Чому в сучасному багато­му суспільстві є бідність? Ось деякі питання, які поставлені й на котрі треба дати відповідь. Вивчення соціальної рівності й нерівнос­ті — одна з найважливіших сфер соціології, тому що матеріальні ресурси, до яких люди мають доступ, визначають життя.

Рівність і нерівність існують на всіх етапах

Системи людського суспільства навіть у найпростіших

соціальної стратифікації,

культурах, де фактично нема різниці за рів­нем багатства або власності, а є нерівність між людьми — чоловіками та жінками, молоддю і дорослими. Людина може мати вищий статус, аніж інша, тому, що успішніше полює, або тому, що чоловік чи жінка мають «особливий доступ» до родових духів. Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стра­тифікацію визначають як структурування нерівностей між: різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Варто порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на по­верхні землі. Суспільство можна розглядати як складові зі страт, верств, прошарків в повній ієрархії з найпривілейованішими верс­твами, станами на верхівці й менш привілейованими біля підніжжя станової піраміди.

Виділяються чотири основні системи стратифікації: рабство, кас­ти, стани і класи. Іноді системи стратифікації перетинаються одна з одною: рабство існувало поряд із класами в Стародавній Греції і Стародавньому Римі або на Півдні США перед громадянською вій­ною. Рабство — це найвиразніша форма нерівності, за якою частина індивідів буквально належить іншим як їх власність. Правові умови рабства значно варіюються в різних суспільствах. Каста — слово пор­тугальське, сазіа —рід, покоління, замкнута спільність людей, пов 'яза-них єдністю спадкової професії і суспільного статусу. Касти жреців, землеробів, ремісників, торгівців та інші існували в ряді країн Євро­пи, Близького Сходу, в Індії, Африці, і Латинській Америці. Касто­вий лад — джерело приниження та лиха для багатьох людей. Нині кастові пережитки ще неподолані в Японії, Шрі-Ланці та ряду інших країн. В сучасних розвинутих суспільствах існують соціальні спіль­ності, які прагнуть до замкнутості й відстоювання своїх привілеїв (каста офіцерства, каста аристократії тощо). Стани — соціальні спіль-чості в рабовласницьких феодальних суспільствах — мали закріплені

20*

в звичаях або законах спадкові привілеї і обов 'язки. Станові об'єднання характеризувалися нерівністю станових привілеїв деяких із них. З другої половини XIX ст. в Росії, в Україні утворився становий поділ на дворян, духовенство, селянство, купецтво, міщанство та ін. З ут­воренням капіталістичних відносин відбувається руйнування ста­нів, проте станові пережитки зберігаються в сучасних суспільствах ряду країн і класи — великі соціальні спільності людей, що відрізняють­ся своїм місцем в історично визначеній системі суспільного виробниц­тва. В усіх суспільно-економічних системах один клас експлуатує інші й панує над ними.

Соціальна стратифікація (лат. Мгаїит — верства, прошарок, асеїе — робити) — поняття, що визначає, по-перше, структуру су­спільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівнос­ті. За теорією соціальної стратифікації суспільство поділяється на соціальні верстви, прошарки або страти. За основу поділу суспіль­ства беруться різні ознаки: політичні, економічні, біологічні, расо­ві, релігійні та інші, довільно суспільство поділяється на вищі, середні й нижчі соціальні верстви, класи і страти — на основі освіти, побутових умов, заняття, прибутку; твердиться, нібито со­ціальна нерівність неминуча в будь-якому суспільстві. Соціальна стратифікація характеризується мінливістю, рухливістю, тому що залежить від соціальної мобільності, тобто пересування людей із однієї країни або класу в інші. Основи сучасного підходу до ви­вчення соціальної структури суспільства соціальної стратифікації закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, де поруч із класами і їх відно­синами власності важливе місце належить соціальному статусу та владі.

Теорії соціального статусу — складова частина концепції соціаль­ної стратифікації, в якій формується поняття статусу (лат. зіаіиз — становище). В соціології поняття соціального статусу (спочатку оз­начало правове становище юридичної особи) вперше вжив англійський соціолог ГенріДейм. Потім розгорнуті теорії соціального статусу сфор­мували Роберт Лінтон, Фрейд Мерілл, представники соціально-психо­логічної школи інтеракціоністів Тім Шібутані, Ральф Тернер та ін. Соціальний статус означає становище особи, яке вона займає в су­спільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, сімейного становища. Розрізняють соціальні статуси особи, вроджені (соціаль­не походження, національність) і досягнуті (освіта, кваліфікація та ін). Соціолог Роберт Лінтон відмічав подвійне значення соціального статусу, підкреслюючи, що кожна людина має певний соціальний статус, відповідно до якого і займає певне місце в суспільній ієрархії

й одночасно суміщає у своїй особі кілька статусів, будучи і батьком,; чоловіком, і мером, і членом політичної партії тощо. Але буває, що статуси суперечать один одному, тоді виникає середній, маргінальний статус. Поняття соціального статусу тісно пов'язане з поняттям со­ціальної ролі та ін. Теорії соціального статусу виступають базою кон­цепції соціальної стратифікації.

'„,«„ У соціології теорії соціальної структури су-

Взяємозв язок....

оіітичної нерівності спільства, взаємозв язків політичної нерів-і соціальної мобільності ності та соціальної мобільності (переміщен­ня) детально обґрунтовуються і формуються соціологами Вільфредо Парето, Гаетано Москою, Максом Вебером, Даніелом Беллом та ін. На необхідність аналізу складу та організацію владних структур правлячих класів вказує Гаетано Моска, вважаю­чи, що влада правлячого класу грунтується на тому, якому ступеню якості відповідають конкретні потреби суспільства. Конкретні ж по­треби відображають характерні зміни в релігії, в політичному мис­ленні, економічному розвитку та ін. Відмінності влади і політичного авторитету засновані на певних соціальних умовах. Соціальна стра­тифікація, відмічає Вільфредо Парето, залежить від біологічної не­обхідності тому, що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями — дійсними моментами людсь­ких дій. Соціальні умови служать причиною того, що є тільки части­на тих, хто від народження наділені елітарними якостями дії. Зрозу­міло, соціальна стратифікація розглядається як відмінність між політичними панівними верствами, прошарками і масами. Для су­спільства з розвинутими політичними секретами такий поділ вважа­ється нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну не­рівність як зло й обмеження, а соціальну мобільність (переміщення) як спосіб її подолання, то Гаетано Моска і Вільфредо Парето пояс­нювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нерозривні аспекти одного ж і того соціального явища — циркуляції індивідів між правлячим класом, елітою і нижчим класом, пасивними підлеглими. Ста­більність правлячої еліти неможлива без соціальної мобільності. Про­те теорії взаємозв'язку політичної нерівності та соціальної мобіль­ності однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну соціальну нерівність і соціальну мобільність. Обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів со­ціальної стратифікації — економічного, соціального і політичного, соціолог Макс Вебер виділяє фактори, що визначають політичну нерівність у поділі основних суспільних ресурсів: багатство, соці­альний престиж, владу, що дає можливість з'ясувати три джерела політичної влади.

Соціальна стратифікація дає можливість з 'ясувати зміст і саму суть поняття класу, що відображає економічні відмінності між людь­ми. Обгрунтоване соціологом Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу соціолога Карла Маркса у визначенні суті поняття класу і соціальної стратифікації. Якщо, поділ суспільства на класи, вважав Карл Маркс, пов'язаний з відносинами власності на засоби виробництва, які визначають усі інші властивості класу, то соціолог Макс Вебер вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфіка­ційні, професійні, персональні та інші). Соціальна стратифікація по­яснює поняття статусу залежно від поваги престижу індивіда в су­спільстві. Статус визначає об'єктивні можливості індивіда досягти успіхів у житті (можливість мати високі прибутки залежно не від власності, а завдяки фаху, професії — інженера, лікаря, адвоката та ін. Статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тоб­то важливе значення має самоототожнення і зіставлення свого соці­ального становища із соціальним становищем інших спільностей тощо. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства ре­зультатом нестачі економічних ресурсів, то Макс Вебер вказував, що не вистачає почестей, пошани і престижу. Сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищуватиме власний добробут, але престиж завжди відносний.

Досить поширені ситуації, де свідомо, самі того не відаючи, люди перебувають під чиєюсь владою: підкоряються, виконують вказівки, але водночас сприяють, захищають та підтримують. І справді, будь яка влада, чергуючись, постає в двох видах: то такою, що маніпулює та зневажає, то такою, що опікує. Володіти владою в суспільстві означає контролювати блага та ресурси, яких потребують індивіди та соціальні спільності. Виникає можливість впливати на форму­вання установок, потреб і домагань соціальних суб'єктів. Якщо люди контролюють блага, в яких орієнтуються, то володіють мо­гутнім засобом, щоб змусити індивідів та спільності взаємодіяти в тих умовах, які люди самі бачать, а багато в чому й продукують. З позицій соціології, володіння владою — це, врешті-решт, мож­ливість впливати на поведінку інших, щоб успішно досягти зазда­легідь поставленої мети. Та і в сучасних умовах можуть бути і справді засновані на силі та страху примітивні форми влади. Од­нак прогрес суспільства виявляється і в переході до витончених екологічних і соціально-психологічних механізмів примусу, які в усьому світі називають демократичними. Здійснення політичної влади передбачає вплив на функціонуючі у суспільстві ціннісно-

нормативні системи дискредитацією віджилих цінностей і норм, утвердженням нових цінностей та ідеалів. Отже, влада уособлює можливість і здатність впливати на поведінку індивідів і спіль­ностей.

у соціальній стратифікації виділяються три види соціального

розшарування, що становить різні форми та механізми впливу соці­альних спільностей, верств, станів, прошарків і взаємовідносин на політичну владу. По-перше, економіко-технологічне розшарування й індустріальні, професійні й комерційні організації, що його відобра­жають. По-друге, відмінності статусів, що впливають на міжособис-ті відносини й особливо значну роль відіграють у процесах політич­ної соціалізації та політичної участі. По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на способи взаємодії особи і соціальних спільностей, верств, станів, прошарків із різними політичними, в тому числі партійними, структурами. Соціальне розшарування різ­номанітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспіль­стві, і діючі владні політичні інститути. Особливість впливу на полі­тичні процеси і політичні системи, інститути пов'язана з класовим розшаруванням суспільства. Марксизм визначає клас як велику со­ціальну спільність людей, які займають особливе становище в систе­мі суспільного виробництва і мають власні, відмінні від інших соці­альних спільностей відносини до засобів виробництва. Панівний у відносинах до власності клас є політично панівним класом. Для ви­значення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства нерідко використовується поняття клас, але даються іс­тотні, відмінні від марксизму, пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі й діяльності соціальних спільностей у політично­му житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера в харак­теристиці й оцінці класів, який пропонує урахування не лише став­лення до засобів виробництва, але й розмірів багатства, прибутку, рівня освіченості, юридичних привілеїв та інших визначень, що про­являються в способі життя і почутті належності до відповідних со­ціальних спільностей.

Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзна­чає, що відносини між ними не зводяться до прагнення оволоді­ти владою і до експлуатації власниками засобів виробництва та виробників матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладень, інвестицій, оподаткування, зайнятості або за­хисту навколишнього середовища, класи можуть мати міцні зв'яз­ки, спільні інтереси в політиці й будують відносини на принци­пах співробітництва. Значну увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам, станам або так званому середньому класу. Адже в еко-

номічно розвинутих країнах саме середній клас став опорою гро­мадянського суспільства і соціальною основою політичної ста­більності.

Узагалі в сучасній соціології концепція соціальних класів не втра­чає значення. Західні соціологи Теодор Гейгер, Моріс Гінсберг та інші відзначають необхідність подальшого розроблення теорії кла­сів. Але, по суті, класові межі — це межі, в яких соціально-економіч­ні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізня­тися від інших, зберігаючи корінні ознаки класу. Та й внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають себе якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія стано­вила клас індивідуальних власників, то в сучасних умовах в індустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існу­ють інші форми власності: корпоративна, кооперативна на умові партнерства, приватна, державна та ін. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити й обмеженість робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників зайняті не фізичною працею. Високоосвічений робітник як об'єктивна потреба сучасно­го виробництва обумовлює і найрізноманітніші форми найму, що в свою чергу диференціює інтереси різних верств і прошарків суспіль­ства. Ось ця диференціація інтересів, відбиваючись у диференціації соціальної структури суспільства, вимагає поширення концепції со­ціальної стратифікації.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в ураху­ванні різноманітних ознак, на грунті яких формується соціальний ста­тус індивідів. Безумовно, реальністю залишаються соціальні класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на базі економічних відмін­ностей. На думку політолога Ральфа Дарендорфа, двома основними компонентами соціальної структури сучасного індустріально розвину­того суспільства є буржуазія, робітничий клас і соціальні спільності, які відрізняються за ознаками, принципами, властивостями соціальної стра­тифікації.

Ступені соціальної ієрархії важливі для визначення основ со­ціальної стратифікації. Першопричина ієрархічної будови су­спільства — соціальна нерівність, що породжується об'єктивними умовами життєдіяльності людей. Та кожне суспільство прагне до упорядкування своєї нерівності. Буває в житті: люди, якими володіє почуття несправедливості, нищать, руйнують у праведному гніві все, що в їх свідомості асоціюється з утиском їх інтересів. Саме тому спочатку для підтримання соціальної ієрархії в суспільстві знайдене просте рішення: народжений в сім'ї раба — залишається рабом, в сім'ї кріпака — кріпаком, в сім'ї патриція або дворянина — представ-

ником вищого стану і тільки королівське походження дає шанси на володіння верховною владою. Вся система соціальних інститутів: право, армія, суд і церква стежили за суворим додержанням правил станової структури й ієрархії в суспільстві.

Із розвитком суспільства, вдосконаленням соціальної структури змінюються і ієрархічні ступені. Профіль ієрархічної соціальної структури суспільства змінюється зі зміною становища соціальних спільностей, верств у соціальному житті суспільства. Введення соціо­логами критерію рівень багатства привело до того, що в суспільстві виділилося багато соціальних верств, станів, прошарків із різним рів­нем багатства і прибутку, а соціально-професійні критерії робили стратифікаційну структуру дуже подібною до соціально-професійної. Соціально-професійний критерій враховував престижність профе­сії, рівень освіти і рівень доходів. На базі такого підходу в соціології досить широко розповсюджено поділ за соціально-економічним ста­тусом: вищий клас професіоналів; адміністратори, технічні спеціа­лісти — середній клас; потім комерційний клас; дрібна буржуазія; техніки та робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники. Зростання середнього класу найбільше символізує і його соціальну мобільність. Та особливе місце середнього класу, перспек­тиви його розвитку не виключають поляризації суспільства. Ще Карл Маркс передбачав, що конфігурація суспільства і все соціальне його життя постійно змінюються за рахунок концентрації багатства в руках небагатьох і значного зростання зубожіння основної маси суспіль­ства. Така тенденція веде до виникнення і значного загострення со­ціального напруження між верхніми і нижніми верствами, прошарка­ми суспільства, що неминуче веде до перерозподілу національного доходу.

Про поляризацію сучасного суспільства свідчить той факт, що, як і раніше, багатство зосереджується в руках небагатьох. Відомий англійський соціолог Едвін Гідденс наводить статистичні дані про поляризацію суспільства Англії: 5 % вищого класу володіють 90 % акцій приватних корпорацій, 5 % вищого класу одержують 16 % за­гального прибутку, тоді як 50 % представників нижчих верств і про­шарків одержують тільки 5 % прибутку. За неповними даними, в Ук­раїні 6 % представників вищого класу володіють майже 70 % акцій приватних і акціонерних підприємств, 6 % вищого класу одержують 14 % загального прибутку, тоді як 80 % представників нижчих верств і прошарків одержують лише 4 % прибутку. В суспільстві України йде процес глибокого розшарування населення. Соціологи вважа­ють, що при формуванні загальних уявлень про соціальну ієрархію суспільства досить виділення трьох основних рівнів: вищого, серед-

нього і нижчого. Розподіл населення за трьома рівнями можливий на всіх ступенях соціальної стратифікації.

Профіль соціальної стратифікації відбиває ступінь стабільності суспільства. Надзвичайне розтягування профілю стратифікації, його надзвичайно велике подрібнення на окремі прошарки, верстви мо­же викликати серйозні соціальні катаклізми, бунти, соціальні вибу­хи, що ведуть до хаосу, насилля, гальмують розвиток суспільства, ставлять його на межу розвалу. Укрупнення профілю стратифікації, насамперед за рахунок зняття верхівки конусу соціальної пірамі­ди,— явище, що повторюється в історії всіх суспільств. І важливо, що воно здійснюється не в неконтрольованих стихійних процесах, а сві­домою реалізацією державної політики. Соціолог Питирим Сорокін помітив і зворотний бік процесу укрупнення профілю стратифікації. Такий процес може звести нанівець сам принцип соціальної ієрархії. Нерівність — не лише об'єктивна реальність соціального життя, але й важливе джерело соціального розвитку. Стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу і верств. Займаючи протилежне становище, середній клас здій­снює своєрідну зв'язуючу і дефілюючу, тобто поглинаючу соціальні хитання, зм'якшуючу роль між двома полюсами соціальної ієрархії, знижуючи напругу їх протистояння. Чим чисельніший середній клас, тим більше у нього шансів впливати на політику держави, форму­вання фундаментальних цінностей суспільства.

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соці­альної структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв'язків і соціальних дій, цементуючим фактором соціальної струк­тури суспільства. На різних ступенях соціальних процесів у суспіль­стві відбуваються конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура — це не тільки сукупність, система соці­альних спільностей, верств і прошарків, а й інституційні організа­ційні форми, що забезпечують розвиток соціальних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам та соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціаль­них ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві. Важли­вими компонентами соціального інституту є соціальні норми і нор­мативність дій та взаємозв'язків різних ланок соціальної структури суспільства. Широко розповсюджене визначення соціального інсти­туту як організованої системи зв 'язків і соціальних норм, що об'єдну­ють значущі суспільні цінності і процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. Тут-то суспільні цінності — ідея і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираються різні про-

цедури реалізації, тобто вибираються стандартизовані зразки пове­дінки в спільнісних процесах, а також формується система соціаль­них зв'язків — сплетіння ролей і соціальних статусів, за допомогою яких поведінка людей реалізується і утримується в певних суспіль­них нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі інституту сім'ї: по-перше, це сукупність суспільних цінностей (любов, став­лення до дітей, сімейні правила і обставини); по-друге, переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та ін.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя.

Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли з'являєть­ся соціальна потреба, і функціонує доти, доки існує ця потреба. Відпадає потреба, і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмує суспільне життя. Та в суспільстві є соціальні інститути, за­провадження яких викликане неминущими потребами. їх в соціоло­гії виділяють п'ять: політичні, економічні, освітні, релігійні і сімейні. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і ба­гато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв'язків та систем поведінки людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний інститут формує соціальні взаємозв'язки і норми поведінки, все ж стосунки між людьми здійснюються не в межах соціального інститу­ту, але інституальні зв'язки і стосунки використовуються іноді прак­тично. Це викликає необхідність формування соціальних спільнос­тей людей тощо. Саме тому кожний соціальний інститут охоплює різноманітні соціальні спільності й визначає їх поведінку в суспіль­стві. Отже, соціальний інститут — це своєрідна форма людської діяль­ності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також: на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціаль­ні структури і порядок, стабільність у суспільстві.

Інституалізація — процес визначення і закріплення соціальних пра­вил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в інтересах задоволення певних суспільних і соціальних потреб, забезпе­чення передбачуваних, схвалюваних певним соціальним середовищем, по­ведінкою людей рівня соціального життя. В будь-якому інституалізо-ваному середовищі особа здійснює певну соціальну роль. Соціальні інститути діють у системі соціальних структур суспільства від імені суспільства і в інтересах людей з метою задоволення їх потреб. Соці­альні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтегра­цію і об'єднання суспільства, диференціацію населення за певними соці­альними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів

зи

життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соці­альних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійсню­ють соціальний контроль.

_. -'.'--: Соціальне відтворення неможливе без ши-

Соціальна мобільність —

форма витворення Р^оких переміщень величезних мас людей у

населення суспільстві, без соціальної мобільності. Соці-

альна мобільність — перехід, переміщення людей з одних суспільних верств, прошарків в інші соціальні спіль­ності (соціальні переміщення), а також їх просування на позиції з більш високим престижем, прибутком і владою (соціальне сходжен­ня або ж просування по більш низьких ієрархічних, позиціях (соці­альний спад, деградація). Поняття соціальна мобільність введено со­ціологом Питиримом Сорокіним, а потім широко застосовувалося в дослідженнях соціальної структури суспільства. Здебільшого понят­тя соціальна мобільність використовується для характеристики від­критості або закритості соціальних спільностей і прошарків суспіль­ства. Звичайно, як приклад закритого суспільства наводять кастовий лад в Індії, відкритого — демократію в індустріально розвинутих дер­жавах. Відрізняють інтергенераційну (між поколіннями) і інтрагене-раційну (в середині поколінь) соціальну мобільність. Рівень соціаль­ної мобільності — один із критеріїв віднесення того або іншого суспільства до певного типу: традиційного, модернізованого, постін-дустріального та ін.

Соціальна мобільність — форма соціального відтворення населен­ня: від її результатів залежить характер динаміки соціальної структу­ри суспільства. Соціальна мобільність — здатність або готовність населення до соціальних переміщень. А соціальні переміщення в суспільстві мають масовий характер. За період трудової діяльності кожна третя людина в Україні змінює своє соціальне становище. Характер, спрямованість і інтенсивність соціальних переміщень — важливі показники ступеня міжкласових, міжгрупових та інших су­перечностей.

Соціальне відтворення охоплює створення вже існуючих компо­нентів соціальної структури суспільства і відносин між ними та ви­никнення нових компонентів і відносин між ними. Такий процес триває нині в Україні. В суспільстві виникають ті соціальні структур­ні компоненти, яких не існувало раніше. Йде процес відтворення якісно нової соціальної структури. Економічні реформи, прагнення формувати досконалі ринкові відносини посилюють соціальну мо­більність. Соціальні переміщення людей пов'язані з дією системних законів суспільного розвитку, із специфічними рисами вдосконален­ня конкретних соціальних організмів (регіонів), з національними

адиціями _міжгрупових взаємодій і зв'язків. У сучасних умовах в Україні йде унікальне середкласове переміщення, коли під впливом суб'єктивних зусиль відбувається десоціалізація робітничого класу і селянства, докорінно змінюються їх внутрішні психологія, класова природа на основі відродження приватної власності й інших форм власності та ринкових відносин.

Переміщення всередині поколінь становлять основні етапи тру­дової кар'єри працівника, а переміщення між поколіннями фіксу­ються через зіставлення соціального стану працівника зі станом його батьків, рідних.

Соціолог Пітирим Сорокін виділяє два типи соціальної мобіль­ності — горизонтальну і вертикальну. Горизонтальна мобільність — пе­рехід індивіда або соціального об'єкта від однієї соціальної позиції до другої, що лежить на такому ж рівні (перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу, з однієї релігійної общини в іншу, а також зміна місця прожи­вання). В усіх випадках індивід не змінює соціального ладу, соціаль­ного статусу, до якого належить. Вертикальна мобільність — сукуп­ність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної верстви, соціального статусу в інші (професійна вертикальна мобільність, економічна вертикальна мобільність та ін.). У суспільстві помітні статусні переміщення людей: особисті якості людини, зміна соціальних позицій, досягнення кар'єри та ін. Залежно від умов відрізняють висхідну і низхідну соціальну мобільність.

гериторіальна

Горизонтальна

релігійна сімейна політична та ін.

Соціальна мобільність

висхідна низхідна

індивідуальна

економічна політична професійна та ін.

Вертикальна

групова

висхідна

низхідна

Звичайно ж, проблеми соціальної мобільності значною мірою залежать від темпів приватизації власності, від мети програм пере­творення економічного, політичного і соціального життя суспіль­ства. І хоча відсутні детальні статистичні дані про приватизацію, все ж окремі дані дають можливість в основних рисах визначити тенден-

ції розвитку соціальної структури сучасної України. По-перше, ак­тивізується соціальне розшарування суспільства, формується багато великих соціальних спільностей, різноманітних верств відповідно до різноманітних форм власності. По-друге, посилюється соціальне пе­реміщення різноманітних соціальних верств і соціальних спільнос­тей, маючи певний економічний і соціальний грунт, підкріплений політичною системою та політичним режимом; виділяються соці­альні орієнтири і поглиблюються розшарування та соціальне переміщення в суспільстві. Значно зростає суспільна активність на­селення, викликана соціально-економічними процесами тощо. По-третє, поглиблюються міжнаціональні (етнічні) суперечності в соці­альних спільностях, що доповнюються загостренням соціальних і економічних суперечностей. Формується морально-психологічний клімат, що впливає на сам процес реформування і стабільність у суспільстві, соціальне переміщення населення. «Розмивання» соці­альної структури України під впливом суб'єктивних зусиль панівних сил в політичній сфері, зростання корумпованості, мафіозних угру­повань, активізація тіньової економіки згубно відбиваються на ста­більності в суспільстві, посилюють і загострюють соціальні супереч­ності. Така реальність у соціальній сфері.

тт • ■ Однією з характерних рис сучасної структу-

Нацюнально-етнічна ^к.... '.

структура суспільства Р^и суспільства є її національно-етнічна спіль­ність. В історії людства перші соціальні спіль­ності людей — кровнородинні об'єднання — рід, плем'я та ін. Перші соціальні спільності прийняли на себе «удари долі», тобто вплив ба­гатьох об'єктивних факторів, що постійно супроводжували людей, повністю залежних від природи, нездатних здобути багато чого з нав­колишнього світу і в самих собі. Головна мета і найважливіша турбота пращурів зводилася до задоволення найважливіших потреб — в їжі, одязі, місці проживання, захисті від стихійних сил природи і від «бра­тів менших» тощо, щоб жити. Первісна людина тісно пов'язана з пев­ною територією, з географічним середовищем і поза ними не могла існувати. Людина поступово обживала природу, що істотно вплину­ло на специфічність характеристик людини, на консолідацію її в різні спільності. Освоєні людиною регіони багато віків і тисячоліть закладали в людську сутність її генетичну програму, сприяли утво­ренню спільностей. На відміну від раси, яка є продуктом біологічно­го розвитку, соціальна спільність — рід, плем'я — об'єднувала людей як із спільними біологічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя, характер постаті та ін.), так і з продуктом соціальної взає­модії. У процесі повсякденного спілкування формувались спільні уявлення, вірування, звичаї, ритуали, що об'єднували, згуртовували

людей. Віра в спільного предка, поклоніння певним силам природи відіграли велику роль в житті первісних спільностей. Віра в спільно­го предка не лише об'єднувала, а й згуртовувала, надавала стійкості і міцності роду, племенам та ставала основою формування колектив­ної свідомості. Основними факторами стійкості, міцності ставали спільність історико-географічного походження, змішування родів, племен, спільність природного середовища, звичаїв, традицій тощо. В певному середовищі проживання люди формували свої специфіч­ні риси: методи і способи життєдіяльності, особливі, що ставали традиціями, способи господарсько-економічної діяльності, обря­дові, релігійні норми, правила, звички, риси характеру, культури, мови та ін.

На відміну від раси етнічність, яка сформувалась у процесі взає­модії родів, кланів, племен, могла змінюватись, маючи певні звичаї, вірування, звички, норми, цінності, спільну мову для спілкування. Племена уже чіткіше і міцніше пов'язані з певною територією, захи­щали її, мали внутрішнє формальне об'єднання — спільність. Змішу­вання племен привело до появи нової соціальної спільності — народ­ності, що становила уже вищий ступінь розвитку. Отже, етнічна спільність — історична спільність людей (родів, кланів, племен), об'єд­наних спільністю території і мови. В етнічних спільностях формують­ся на певних етапах розвитку і релігія, матеріальна і духовна культу­ра, побут, звичаї, традиції та ін. Формується і спільна самосвідомість. Етнічна спільність, яка склалась у процесі історичного розвитку еко­номічних, соціальних, духовних взаємозв'язків людей, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється переважно шляхом ет­нічно-однорідних шлюбів, передачі поколінням мови, культури, тра­дицій, етнічної орієнтації та ін. Етнічність не зникає, а відображає культурну спадщину, і кожний ступінь розвитку етнічних спільнос­тей — це вищий ступінь розвитку культури, яка охоплює велику кіль­кість людей, сприяє їх об'єднанню і стійкості суспільства.

У процесі консолідації народностей на базі розвитку економіч­них, соціальних, політичних та інших зв'язків між ними формуються нації, які об'єднують великі маси людей і становлять новий етап у розвитку культури. Нація створює більш високу, власну культуру з чіткими цінностями, системами норм, правил поведінки тощо, ство­рює самостійну державу. Сучасні етнічні спільності, нації відрізня­ються одна від одної рівнем розвитку, соціальними характеристика­ми, оцінками, становищем у системі національно-етнічних утворень. Досі в світі ще існує поділ на передові, багаті нації і відсталі етнічні спільності, панівні і пригноблені та ін. Ще існує каста «недоторкан­них» в Індії, расова дискримінація, апартеїд в Африці, ще відбува-

ється насильне знищення народів — геноцид (режим Пол Пота в Кампучії, знищення євреїв у період Другої світової війни та ін.). В сучасних розвинутих країнах проголошуються рівні права всіх націй, народностей. Багато уваги приділяється розвитку слаборозвинутих етнічних груп, але приховано ще існує дискримінація, в США, нап­риклад, це сегрегація, тобто фізичний і соціальний поділ людей за расовим принципом та ін.

Дата добавления: 2014-01-04