Національні процеси і відносини. Основні напрямки соціології націй

У сучасних умовах світ — це надто строката картина націо­нально-етнічної багатоманітності, що не зменшується, а дедалі збільшується, і тим самим триває збагачення всього людства, роз­витку його цивілізованості. Все це один з важливіших аспектів соціального процесу. В сучасному світі проживає близько 3,5 ти­сячі націй, народностей, етнічних племен. Більшість народів становить багатонаціональні держави. Якщо в країнах Європи налічуються близько 300 націй і народностей, в США, Канаді, Латинській Америці проживають близько 600 націй і народнос­тей, то в Азії, Африці, Австралії — понад 2600 різних націй і на­родностей і етнічних спільностей, племен і родів. Тут не відбува­ється ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консолідаційні процеси можливі тільки в середині великих етносів. Сучасні етнічні про­цеси неоднозначні. До 70-х років XX ст. в світі існувала думка, що ³ розвитком індустріального суспільства згладжуються мовні і ре­лігійні відмінності, зникають етнічні межі. Проте яскраво вира­жена тенденція уніфікації способу життя народів не стала причи­ною згладжування різноманітності і етнічної забарвленості в одязі, їжі, житті. 70—80-ті роки XX ст. стали переломними в історії бага-

тьох держав і етносів у зв'язку з проголошенням на всіх континен­тах планети етнічного відродження. Реальне спільне життя націй і народностей далеке від безпроблемності.

Основна біда полягала в тому, що суперечності, соціальні лиха заганялись в глибину, ставали латентними. В національній політиці не враховувалась специфічна особливість національних і міжнаціо­нальних відносин, як своєрідних суспільних відносин. Своєрідність національних відносин полягала в тому, що національні відносини включали відносини всіх сфер суспільного життя — економічні, со­ціальні, політичні, духовні, передбачали їх аналіз як єдності матері­ального і ідеального. Це викликалося тим, що стали хворобливо з'являтися прагнення національної замкнутості, місництва, спожи­вацькі настрої. В економічній сфері розгортається інтенсивний про­цес інтернаціоналізації економічних відносин. Національний ком­понент в економіці перестає відігравати вирішальну роль, а висуваються загальнодержавні інтереси, економічна доцільність і ви­робнича необхідність. Нерозуміння таких явищ призвело до того, що національні аспекти розвитку економіки стали уявлятися як функціо­нальні специфічні галузі народного господарства, властиві одній або кільком націям. Ігнорування національно-особливого в економіці, значні прорахунки в реалізації назрілих проблем матеріального ви­робництва, слабке урахування інтересів людей проявлялись у вели­чезних соціально-економічних втратах, втраті національного сувере­нітету, в диктаті сильних, високорозвинутих держав і націй.

Аналіз прорахунків у національній політиці в Україні показує: якщо інтереси представників однієї нації і національності перебіль­шуються, то це веде до кривдження інтересів інших національнос­тей. Політика місництва проявилась і в країнах Прибалтики, Молдо­ві, в Казахстані, коли загальні вірні міркування про національний суверенітет повернулися міжнаціональною напруженістю, відрод­женням і недовір'ям між корінним населенням і представниками інших націй. Та багато недоліків у сучасному суспільстві стали своє­рідним продовженням достоїнств, коли в національній політиці ре­алізуються невиправдані пріоритети. Україна тривалий період діли­лася всім необхідним з Росією, Молдовою, Казахстаном, Закавказзям в інтересах їх економічного і соціального розвитку, тепер потрапила в надзвичайно тяжке, навіть залежне становище: населення біль­шості регіонів України живе гірше, аніж населення багатьох сусідніх держав. Це стало певною основою для появи українського націона­лізму, особливо в тих випадках, коли на догоду неправильно зрозумі­лим національним інтересам одних народів їх права і забезпечення цих прав домінували над прагненнями інших націй і народностей. І

шо раніше вважалося виправданим у відносинах між народами, ало _ПЄрешкодою подальшому розвитку національних відносин.

Розпад СРСР, створення суверенних держав і різке загострення взаємовідносин між націями, народами, етнічними спільностями ви­явили ті підспудні політичні процеси, що приховані в житті багатьох народів. Спроби на новій основі реанімувати процес утворення Со­юзу не тільки як економічний простір, але й політичну єдність, ма­ють слабку підтримку, часто зустрічають або опір або неоднозначне його трактування. Готовність відродити Союз здебільшого проявля­ється в глибинних пластах суспільної свідомості, аніж в діях націо­нальних лідерів. З метою формування національної політики со­ціологія має зосередити увагу на вивченні специфіки і особливостей національних і міжнаціональних відносин, розкрити їх місце і роль у сфері суспільного життя. Варто детальніше з'ясувати ідеї сувере­нітету, самостійності України тому, що ці ідеї привабливі, бо сприяють раціональній і ефективній організації національного господарства, і тим, що в національній самосвідомості одержує відображення ідея захисту національних інтересів, досягнення спра­ведливості.

В соціології націй стає важливим напрямком досліджень соці­альна сфера, тому що саме в соціальній сфері вирішуються питання соціальної структури, створюються умови для повсякденного життя людей, стає гострішим вплив факторів, пов'язаних з функціонуван­ням суспільної свідомості. Ситуація, що склалася на початку 90-х років, вимагає і більш детального аналізу національних відносин. Особливим напрямком соціології націй є і багатоманітність інтере­сів і явищ, що відбуваються в духовному житті суспільства і охоплю­ють освіту, культуру, науку, міжнаціональне спілкування та ін. Інтернаціоналізація економічного і соціального життя об'єктивно штовхає національну самосвідомість розглядати духовне життя як найповніше втілення досягнень національної культури, сферу національ­ної самобутності. І це дійсно так. Саме культура, мова, звичаї і тра­диції народу зберігають більше, аніж інші сфери суспільного життя, національно-особливе, специфічне, властиве саме нації, народності тощо. Природно, національний фактор дедалі більше набуває про­відного значення, а іноді стає вирішальним.

Соціально-етнічні Україна — одна з великих держав Європи —

особливості розвитку займає найбільшу територію — 603,7 кв. км,
України а за чисельністю населення — понад 45 млн —

поступається лише Німеччині і Франції. Ук­раїна — другий за чисельністю (після росіян) слов'янський етнос. На початку 90-х років XX ст. в світі проживало понад 60 млн українців,

в тому числі близько 16 млн за межами України. Більшість з них розселено на величезних просторах Росії — 5,7 млн, в Казахстані — близько 1,5 млн, в Молдові — 781 тис, в Білорусі — 535 тис, в Кир­гизстані — майже 210 тис, в Латвії, Литві, Естонії — майже 250 тис Великі діаспори склались у ряді країн Європи, Північної і Південної Америки: майже 1,8 млн українців живе в США, близько 2 млн — _в Канаді, 560 тис— в Аргентині, 350 тис— в Бразілії, 220 тис— в Авс­тралії, багато українців живе в Чехії, Словакії, Угорщині, Польщі Болгарії та ін. Динаміка чисельності українців значно зросла з по­чатку 90-х років XX ст. Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіг­рають процеси консолідації нації, зростання національної самосві­домості людей, подальше зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкрите згладжування різниці між регіональни­ми діалектами і широке застосування літературної української мови в усній розмовній практиці. Якщо на початку XX ст. населення Ук­раїни становило досить різнорідну масу, то наприкінці століття вну­ки малоросів, гуцулів, лемків, русинів та інші уже називаються укра­їнцями. Нині в Україні живуть представники понад 100 націй, народностей і етнічних спільностей. Поліетнічна структура укра­їнського суспільства — об 'єктивна реальність, що має глибокі історич­ні корені, а міжнаціональні відносини — завжди важливий фактор со­ціального розвитку України.

У соціології націй поряд і нарівні з поняттям народ поширюються поняття етнос, етнічна спільність, що виражають результат спільної історичної практики поколінь людей, втіленої в специфічних мате­ріальних і духовних атрибутах етнічної спільності. Важливою умо­вою формування етносу, тобто народу, є мова — символ етнічної належності. Зовнішні фізичні особливості, притаманні великим ра­сам, не є факторами, які різнять між собою сусідні етноси. Відсутні і чіткі антропологічні межі між сусідніми народами. Культурна ж єдність етнічної спільності неподільно пов'язана з наявністю в її психіці певних спільних рис індивідів. Отже, народ (народність) — це історична форма соціальної етнічної спільності людей, яка ство­рюється з різнорідних племен. Формування українського етносу три­вало кілька століть. В його основі лежали процеси консолідації схід­нослов'янських племен, що проживали на великій території віїї Десни до Карпат, а також асиміляції з ними інших сусідніх етнічних спіль­ностей людей. Виникнення українського народу сягає в глибину ві­ків — десь півтори тисячі років. Правда, в XIX — на початку XX ст. російські та польські історики (Сергій Соловйов, В'ячеслав Сергіє-

рич, Василь Ключевський та ін.) не вважали українців окремим ет­носом, народом. Вперше існування українського народу намагаєть­ся обгрунтувати історик Микола Костомаров, який виходив з ідеї неоднозначності утворення українського і російського народів, вва­жав, що уже в ЇХ ст. існував український народ, а російська народ­ність формується з другої половини XII ст. Отже, період існування Київської Русі стосується лише українського народу. Етнопсихоло­гічні характеристики свідчать про повну протилежність українців і росіян як двох окремих народів з різними національними характера­ми, світосприйняттям, культурою, своєрідною ментальністю. Укра­їнцям притаманний і демократизм. Біда українського народу поля­гала в тому, що вищі соціальні стани — магнати і шляхта зраджували національні інтереси, «втрачали народність».

Проблема формування українського народу відображена і в пра­цях Михайла Грушевського, який вважав, що початком історичних епох для українського народу є IV ст. н. є. Розселюючись з прабать­ківщини — Київської Русі, східнослов'янські племена уже в най­давніший період мали певні відмінності, потрапляли у різне етно­графічне середовище, різні географічні, екологічні і культурні умови: великоруська народність формувалась переважно на фінсь­кій основі, білоруська — у близькому спілкуванні з литовцями, а українська — з тюрками. Подальша історія вела ці три народи зде­більшого різними шляхами, що мають більше відмінностей, аніж подібностей. Отже, Михайло Грушевський вважав, що вже в епоху Київської Русі існував повністю сформований україноруський на­род, а Київська Русь за національним змістом — українська. Давні історичні назви українського народу — Русь, русин, руський — в період політичного і культурного занепаду українського народу взяті великоруським народом. Українці споконвічно орієнтувалися на За­йд. А росіяни — на Азію.

В історії формування українського етносу існує концепція, за якою виникнення етнічних спільностей припадає саме на період роз­винутого первісного суспільства. Специфічний характер культурно-побутового ладу українців, їх традиції складалися і розвивалися про­тягом багатьох поколінь під впливом способу життя, осідлого землеробства, кочового скотарського господарства, природних умов На території проживання від Десни до Карпат, поєднання із сусідні­ми етносами. Найглибшою історичною межею прамови сучасних індоєвропейських мов, до яких належить і українська, є 3500 років До н. є., коли фіксується індохеттська спільність. Згодом 1000 років з Неї виділяються індоєвропейська і анатолійська. З 2500 до 2000 років ро н. є. в окремі галузки мов від індоєвропейців відділилися вірмени

Соціологія" 385

(2300 років до н. є.), індоіранці (2200 років до н.е.). В 1500 році дон. є сталася етнічна диференціація давніх європейців на західних, пів­денних і східних, а також татарів. Германці, а також балтослов'яни як окремі етнічні спільності виділились у 800 —500 роках дон. є. 3500 року до н. є. слов'яни почали виділятися в окремі самостійні етнічні спільності. Величезні території від Десни, понизов'я Дніпра аж до Карпат тоді заселялись окремим етносом — українцями. Київська держава, заснована українцями на Подніпров'ї,— українська. Пізні­ше, в XI ст. варяги — руси вдало обрали на схилах Дніпра місце назвавши його Києвом, що стало центром — природним і важливим торговельним. Київ дає назву землі полян, а згодом і всій спільності східного слов'янства, що стає основою Русі. Пізніше назва Русь пе­реходить і на всі інші східнослов'янські племена. Але існуючі ще задовго до утворення Київської Русі племена полян, сіверян, дулібі-чів, углічів, тверців, які займали середнє Подніпров'я, зберегли мо­ву, традиції розселення, звичаї і побут. У X — на початку XIII ст. державна єдність стає важливим етноконсолідуючим фактором ста-родавньоруського народу. Важливе значення мало і прийняття на Русі християнства.

У період Київської Русі міцно зберігається коріння українського народу. Вперше в 1187 році в київському літописі з приводу смерті переяславського князя Володимира Глебовича згадується про «пе­чаль і скорботу всієї України». Пізніше в літописі говориться про скорботу України Галицької, коли приїхав на князювання Рости­слав, а в 1217—1218 роках в Галицько-Волинському літописі знову говориться про всю Україну. Спочатку слово Україна вказувало на країну, де жив народ, який виділявся серед інших народів, мав певне місце проживання — край — країна — Вкраїна — Україна. З кінця XII ст. у вживання входить етнонім Україна, що повільно, але не­впинно витісняє назву Русь. Вважається, що самостійність, відокрем­леність українського етносу припадає на період XI — другу половину XVI ст., зародження, формування й консолідація українського на­роду органічно пов'язані з розвитком феодалізму в Східній і Цен­тральній Європі. Якщо в період Стародавньої Русі до XII ст. зарод­жуються первісні ознаки українського народу, то в умовах феодальної роздрібненості, що почалася в XII—XIII ст., Русь стає спільним коре­нем трьох споріднених східнослов'янських народів. Територія, на якій ішов процес зародження елементів українського народу,— не князівства — землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігове-Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північна Буковина і Закарпаття. Історичним осередком формування українського на­роду залишилася Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщи-

ни

Чернігівщина) з центром у Києві. В XIV — першій половині XVII

формувалися основні складові спільності. Поступово зміцнюва­лися зв'язки між південно-західними землями на базі феодальних відносин, де зберігалися певні особливості суспільного та політич­ного життя. До середини XIV ст. ще тривало золотоординське іго, а південно-західні руські землі підпали під владу сусідніх держав — Польші, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економічний, полі­тичний і культурний розвиток земель.

У другій половині XVI — середині XVII ст. найбільш інтенсивно відбувалися процеси розвитку й консолідації українського народу. Цей період характерний значними зрушеннями в розвитку продуктив­них сил — у землеробстві, ремеслах, внутрішній та зовнішній торгів­лі. Виникли численні нові міста, йшло подальше освоєння території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Величезний вплив на процес формування етносу мали геополітичні фактори, що ви­значали характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв'язків з навколишнім світом і навіть психологією. Територія по­чаткового розселення слов'янських племен, розташованих в лісовій і лісостеповій географічних зонах, обумовила землеробський харак­тер їх матеріальної культури. Південніше із Заходу на Схід розкину­лась широка степова смуга, що становила величезний інтерес для землеробів винятково сприятливими природно-кліматичними умо­вами. Проте тут протягом кількох століть, змінюючи один одного, кочували різні племена, які ототожнювались зі степом — чужим і ворожим слов'янам, але таким необхідним і бажаним.

Багатовікова боротьба зі степом — Диким полем — завершилась в XVIII ст. колонізацією його слов'янськими народами, серед яких переважали українці. Але сусідство з кочовими племенами не обійшлося безслідно: визначний вплив мало на формування україн­ського національного характеру, якому властиві волелюбність, інди­відуалізм, широта душі, войовничість тощо. Соціолог В'ячеслав Ли-пинський називає риси українців духом степу, бачить в них причини козаччини, махновщини тощо.

Процес формування української етнічної території завершився наприкінці XVIII ст. Тоді ж майже 90 % території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Букови­на та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Полі­тичне об'єднання створило сприятливі умови для подальшого згур­тування народу на основі зміцнення культурних та економічних ^зв язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування націй, коли культурно-політичні, соціально-^єкономічні і психологічні зв 'язки між людьми національності досягають

²⁵* 387

найвищого ступеня міцності. Об'єктивно передумови склалися лише в епоху капіталізму, з його машинним виробництвом, розвинутими системами транспорту, зв'язку, інших засобів комунікації і масової інформації, широкою писемністю населення, високорозвинутою на­ціональною культурою, активною культурно-політичною діяльністю людей.

Умови для формування української нації склалися в XX ст., але процес затягувався тому, що його штучно гальмували з боку російсь­кої влади, яка твердила, що українці є частиною російського народу а не самостійним народом. У 20-ті роки XX ст. українці створили національно-державне утворення — Радянську Україну, яка, хоч і недосконало, все ж забезпечувала сприятливіші, аніж будь-коли ра­ніше, умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили Союз Радянських Соціалістичних Республік, одер­жали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації. В межах політики українізації українська мова фактично набуває статусу державної. Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кад­ри. Національне відродження охопило представників всіх націй, на­родностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30-х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хо­ча мета Радянської влади залишалася попередньою: розквіт і збли­ження націй. Соціальні перетворення другої половини 80-х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталося піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Приймається закон про мови в Україні, за яким українській мові надано статус державної і гарантовано віль­ний розвиток і функціонування мов всіх національностей, які про­живають в Україні. Конституція України закріпила національне від­родження.

Під впливом політичних і соціально-економічних факторів насе­лення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучас­ності населення України збільшилось майже в 10 разів: з 5—7 млн до 45 млн. Та зростання населення йшло нерівномірно. В XX ст. внас­лідок двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30-х і в середині 40-х років сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50-х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а

годом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. Правда, в середині 90-х років через значні ускладнення в соціальній сфері різ­ко знижується народжуваність в Україні і в порівнянні з початком у середині 90-х років чисельність зменшилась майже на 3 млн насе­лення. В XX ст. питома вага українців серед населення України різко змінювалась: в середині 20-х років українці становили 80,6 % насе­лення, наприкінці 30-х років — 73,5 %, у 50-х роках — 76,8 %, у 80-х — на початку 90-х років — 72,7 %. Водночас збільшувалась чисельність росіян, які проживали в Україні: якщо в 20-х роках їх чисельність становила 3 млн, наприкінці 50-х років — 7 млн, у 80-х роках — понад 11 млн. Історично склалось так, що сільське населення, пере­важно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донецький промисловий район, Південь і Схід України) — значна кількість ро­сіян, здебільшого українці тут користувалися не українською, а ро­сійською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зрос­тання і чисельності робітників і водночас відплив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали укра­їнськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало село, а селянство — українське. Але місто поглинало не тільки сіль­ських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти — переважно росіяни.

У період після Другої світової війни в Україні намітилась тенден­ція звуження сфери застосування української мови, зниження націо­нальної самосвідомості. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років майже 5 млн українців (12,8 %) називали рідною мовою — російську, а на початку 70-х років — уже близько 6,3 млн (14,6 %) і на початку 80-х років — 7,8 млн (майже 18 %). Та наприкінці 80-х років почалось піднесення національної самосвідомості і в ході перепису населення наприкінці 80-х років кількість українців, які назвали рідною мовою російську, помітно (знову становила 12 %) скоротилась. Мовна ситу­ація в Україні серйозніша, аніж свідчила статистика. Багато україн­ців називають рідною мовою українську, а в повсякденному ж житті повністю користуються російською. Такому становищу сприяє не лише міський спосіб життя, а й певна русифікація системи освіти (у середині 80-х років 75 % шкіл залишались україномовними, але в них навчалось менше половини всіх учнів; у вищих навчальних за­кладах і технікумах викладання велося переважно російською мо-^в°к>). Широке використання російської мови пояснювалось не стільки

зневажливим ставленням до рідної, української мови з боку українсько­го населення, переважно з інтелігентних сімей, скільки модою, прагнен­ням сліпого наслідування та ін. На початку 90-х років прогресивна національна інтелігенція оцінила становище як небезпечне для са­мого існування етносу. Проте мова — важлива, але не єдина і не визначальна етнічна ознака. Хоча мова — це влада. Навіть втратив­ши мову, етнос не припиняє існування як біосоціальна спільність, але, втративши мову, етнос може втратити владу, державність. У свій час ірландці стали говорити англійською, а фламандці — французь­кою, та все ж не втратили оригінальності культури і не стали англій­цями або французами. Отож широке розповсюдження в Україні російської мови не можна розглядати як перешкоду для розвитку укра­їнського етносу. Але не треба забувати і про те, що зневага рідної мови може привести до втрати влади, втрати державності.

Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, пов'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, подальшим збли­женням основних рис культури і побуту на основі національних тра­дицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням від­мінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в розмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів, беруть участь в подальшому її розвитку, насамперед через рідну мову. Право населення одержувати освіту рідною мовою забезпечується в Україні створенням державою широкої сітки шкіл, інших навчальних закладів. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. На­род України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в ми­нулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання їх рідної української мови і примусового запровадження як державної російсь­кої мови. Неправильне таке розуміння інтернаціоналізму, коли мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілку­вання, а про національну мову замовчують. Та не треба впадати і в іншу крайність — насильне запровадження української мови на терито-рїїУкраїни, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справж­ню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь мови. Це не забезпече­но практично в Україні, і суспільство зустрілось із серйозними явища­ми, які затьмарюють національну ситуацію в ряді регіонів (Донбас, Слобожанщина, Південь).

У міжнаціональних відносинах необхідні і важливі такт, обач­ливість, обережність, недопустимість приниження, образи, націо­нального почуття. Насильне запровадження української або російсь­кої мови — поліцейщина, але в поширенні національними меншинами української мови — нема і тіні поліцейщини, не можна ж зневажати і прагнення говорити, користуватися в державному спілкуванні і ро­сійською мовою, особливо в регіонах, де населення в більшості ко­ристується російською мовою. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і скільки красивих, гучних фраз про культуру не скажеш, обов'язкова державна мова в Україні пов'язана з примусом, за­ганянням. У вирішенні проблеми вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншостей стали поміт­ні зрушення.

З початку 90-х років в Україні відкрито сотні факультетів вивчен­ня болгарської, грецької, єврейської (ідіш і івріт), польської, кримсь­ко-татарської та інших мов. Друкуються мовні словники і розмовни­ки. В Києві відкрито республіканське польське культурно-освітнє товариство. Діють товариства єврейської культури з філіалами в Одесі, Чернівцях, Харкові. Товариства грецької культури існують в Маріу­полі, Одесі. Створено закарпатське товариство угорської культури та ін. Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «викорчувати» російську мову із спілкування, все жросійсь-камова залишається мовою міжнаціонального спілкування в Україні, де конституційно закріплено «вільний розвиток використання і захист російської мови». Все ж варто подолати певну «українську зарозумі­лість» і законодавчо надати російській мові статусу офіційної, адже російська мова дозволяє українцям і всьому населенню України віль­но спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою Організації Об'єднаних Націй.

Етнічний склад населення України надто різ-

тнічна структура номанітний. У сучасних умовах тут прожи-

сучасного суспільства,_п„

вають представники понад 100 національнос­тей. Більшість населення — українці. їх чисельність становить понад 40 млн. Помітна чисельність і інших слов'янських народів: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, татари та ін. Багато іно­мовних сімей століттями живе в Україні компактно. Політична структура українського суспільства — об'єктивна реальність, що має глибоке історичне коріння. Міжнаціональні відносини — завжди важ­ливий фактор соціального розвитку України. Однак міжнаціональні відносини — найскладніші з усіх типів соціальних відносин, тому що ^в їх основі лежить антитеза: ми — вони, властива будь-якому етносу. Нема протиставлення — нема самосвідомості, нема самосвідомос-

ті — нема етносу. Українці мають багатий і переважно позитивний досвід взаємодії з іншими утвореннями, з якими їм доводилось жити в складі єдиної держави. Лише одного разу в історії — в середині XVII ст.— ця взаємодія вилилась в затяжний кровопролитний кон­флікт з поляками, що супроводжувався єврейськими погромами Повторення єврейських погромів, але в надто менших масштабах сталося на початку XX ст. в ході революції і громадянської війни' Інші соціальні конфлікти, що виникали в Україні, національного забарвлення не мали. Характер міжнаціональних відносин визнача­ється багатьма факторами, найважливіший з яких — державна полі­тика в соціально-економічній, культурно-політичній і релігійних сферах. Несправедливість у будь-якій із сфер суспільного життя мо­же призвести до національних конфліктів, якщо не враховуються інтереси різних етносів.

Проблема гармонізації міжнаціональних відносин у сучасних умо­вах стоїть перед багатьма державами. 90 % людства живе в багатона­ціональних країнах. У кожній з них в різні періоди до цієї мети йшли різними шляхами. До середини XX ст. в США, Канаді, Австралії переважав курс на асиміляцію та інтеграцію, але з середини 60-х років етнічний плюралізм тут набуває державної доктрини і підкріп­лений законодавчо. В Швейцарії ж національна згода зберігається уже впродовж кількох століть завдяки реальній і всебічній справед­ливості і рівності всіх тих, які проживають тут, трьох основних етніч­них спільностей. Українцям довелось випробувати різноманітну державну національну політику. У другій половині XIX ст., коли про­цес формування націй завершувався, російський царизм проводив політику асиміляції. Та асиміляція не торкнулася життєво важливих інтересів етносу і етнос не піднявся на національно-визвольну війну проти царизму. Справа в тому, що національна самосвідомість як важлива визначальна етнічна ознака властива лише незначній час­тині української інтелігенції.

Національні інтереси усвідомлені широкими масами народу в ході соціальних потрясінь 1917-1920 років. Проте вирішальну роль у формуванні етнічної самосвідомості українців відіграла політика ук­раїнізації, що проводилась у 20-х роках Радянською владою. Націо­нальне відродження охопило не лише український етнос, а всі націо­нальності, які тоді проживали на території України. Пізніше процеси національного відродження стихли. Лише у 80-х роках XX ст. соці­альні перетворення в Україні докорінно змінили суспільно-політич­ну ситуацію. Основним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є прин­цип національного самовизначення (право народу на вільний вибір дер-

^авного ладу, аж до державного відокремлення і утворення самос­тійної держави, самостійний вибір державної символіки, право кож­ного народу самостійно вирішувати питання економічного, соціо-культурного і політичного розвитку та ін.). Адже головним фактором, що сприяв консолідації націй, стало формування стабільних еконо­мічних, торгових зв'язків. Прогресивна демократична думка в Україні визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення Держави. Українці належать до тих народів світу, які ніколи не при­гнічували інших, не завойовували чужих земель, а навпаки, боро­лись самі і допомагали іншим народам у визвольній боротьбі.

_тт. У сучасних умовах концепція націоналізму —

Націоналізм ■* _ _

і національна гордість ^{одна 3} привабливих, особливо в молодих на­ціях, що самостверджуються і самовизна­чаються. Націоналізм у соціально-політичному аспекті — це ідеологія, політика і психологія, проповідь національноїуособленості і винятковос­ті, недовір 'я іншим народам і націям і міжнаціональної ворожнечі, не сумісної з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи і бра­терства всіх народів. Проповідуючи єдність нації, ідеологи націона­лізму затушовують антагонізм відносин між багатими і бідними, на­магаються спрямувати соціальний протест робітників, селян, всіх верств суспільства не проти соціальних факторів, звинувачуючи у всіх гріхах своїх ідейних противників та ін. Націоналізм — явище багатогранне і багатолике. Проте за конкретними проявами націо­налізм має визначальну ознаку: визнання національної винятковості і протиставлення однієї нації іншим. Та іноді під конкретні форми про­яву націоналізму підводять далеко неоднорідні явища: місництво і вихваляння, звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв і об­рядів, національну пихатість, гонористість і відмову від принципу загальнолюдських цінностей у висвітленні культури, ідеалізацію іс­торичного минулого і ототожнення національного з релігійним. На­ціональна обмеженість — це ще не націоналізм. Далекі ж від націо­налізму і етнічні упередженості. Етнічна упередженість — не більше як мимовільна соціально-психологічна настанова. На жаль, і досі Дехто продовжує страхати жупелом націоналізму кожного разу, коли зустрічається з такими явищами. Нерідкі випадки змішування з на­ціоналізмом спроб зневажання національної гідності особи або са­моутвердження національної мови, не кажучи уже про відстоювання Національних інтересів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в її повному розумінні, крім соціально-еконо-мічної, має й інші, не менш важливі аспекти — політичні, правові, Культурні, етнічні, що тісно взаємопов'язані. Між формально прого­лошеною рівністю і рівністю фактичною лежить величезна дистан-

ція. Звідси — важливе законодавче закріплення політичних прав особливо прав національних меншостей.

У різних доктринах під націоналізмом розуміється обгрунтуван­ня нації як вищої позаісторичної і надкласової форми суспільної єдності, як гармонійне ціле з однаковими основними інтересами всіх складових її соціальних спільностей людей. У країнах, де істо­рично зародились капіталістичні відносини (так званих країнах пер­шого ешелону розвитку капіталізму), передовий клас — буржуазія — успішно використала ідею національної консолідації для знищення феодальної роздрібненості, вигнання іноземних загарбників, ство­рення національних держав. Все це стало могутнім фактором роз­витку економіки, в тому числі і з використанням зовнішньої експан­сії, політичного, економічного і духовного поневолення інших народів, об'єктивною основою для виникнення націоналізму при­гноблених народів. Націоналізм націй пригноблених відіграв значну роль в антиколоніальному, визвольному русі.

Національна ідея відіграє важливу роль в об'єднанні країни, лік­відації колишньої роздрібненості і відокремленості. Під ідеєю націо­налізму, національного відродження і самовизначення згуртовують­ся не лише представники корінної нації, а всі етносоціальні спільності людей суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли націо­нальні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національностей. В умовах спільного співробітництва різноманітних національностей у межах державно-сформованого суспільства гармонізація міжнаціо­нальних відносин стає надзвичайно важливою і досягається не шляхом розпоряджень і повелінь, а створенням сприятливих (насамперед полі­тичних) умов. Хоча це складна, але цілковито реальна мета. Основу будь-якої послідовно демократичної етнонаціональної політики ста­новлять принципи: рівноправності і самовизначення народів, суве­ренітету, територіальної цілісності, права народів на мир, безпеку і розвиток, на доступ до досягнень світової цивілізації і їх раціональне використання. Досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національ­ної державності можливі лише на основі принципів рівноправності і самовизначення народів різних національностей, суверенітету, демо­кратизації і гуманізму. Національна згода — наявність між: різними етносоціальними спільностями людей дружніх відносин, єдності в ос­новних питаннях спільної життєдіяльності, однодумства, спільності поглядів на їх реалізацію. Національна згода — це відображення пов­ної гами національних почуттів, породжених історичними, еконо­мічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побуто-

мми та іншими факторами.

Конверсія, тобто зміна національної свідомості, пов'язана з ут-одженням у людей національної і людської гідності, твердості, стій-_осТі і сили волі, почуття самобутності і неповторності українства, очуття загальноукраїнської спільності. Це дає можливість інтегру-_ати всіх етнічних українців і тих українців, які живуть за межами України, але ідеологічно і духовно тяжіють до неї, в єдиний українсь­кий народ, перетворивши його на могутню творчу силу. Це дасть мож­ливість об'єднати народ навколо свободи і величі нації. На основі конверсії свідомості багатонаціональний склад населення України перетвориться з фактора слабкості на фактор сили. Адже суспіль­ство виховує у людей прагнення до широкого співробітництва з ін­шими народами, почуття спільності їх інтересів гармонійно поєдну­ється з почуттям національної гідності, прихильності до їх мови, культури.

Спільність національного характеру, відоб-Національна свідомість.

Національний характер Ражаючи своєрідність національної психоло­гії — одна з важливих ознак нації. В понятті національний характер знаходить відображення своєрідність історич­ного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального і культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає у психіці її представників згусток вражень, який виражається в особ­ливостях культури поведінки, смаках, звичках, побуті, моралі, особ­ливостях складу мислення і сприйняття навколишнього світу. Риси національного характеру українця: одвічні волелюбність і справед­ливість, гостинність і пишнота, гордовитість і покірність, прагнення вислужитись і досягти зверхності. Національна психологія зміню­ється разом зі змінами умов існування нації. І все ж національний характер, психологія, менталітет досить стійкі, щоб надати своєрід­ності культурі, духовній діяльності людей. Національний характер — деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, яка відрізняє їх від усіх інших етнічних (національних) спільностей людей. Націо­нальний характер, що незримо визначає соціальну поведінку нації, відображає певну історичну реальність: спільність вироблених і за­своєних у процесі спільного історичного розвитку психологічних рис ¹ способів дії, закріплених самосвідомістю нації. Національний ха­рактер виражається в спільності національної культури, в національ­ній своєрідності психології і свідомості, національному менталітеті. Політичним і соціально-економічним механізмом зміни націо­нальної свідомості виступає національна ідея як ідея національної сво­боди, прагнення нації до свободи, духовна першооснова і джерело особис-^т°го розвитку людини і державотворчої енергії народу. Прагнення до

свободи нація реалізує через утворення суверенної держави. Ство­рення національної держави — прояв волі нації до життя. Суверенна держава — надійний гарант життя нації. Національна ідея — основа консолідації соціальних спільностей, політичних партій, релігійних конфесій, інтегрує і гармонізує життєдіяльність населення певного географічного регіону і дає спільну орієнтацію на майбутнє. Основи національної політики молодої, демократичної держави України ви­кладено в Декларації про державний суверенітет України і Деклара­ції прав національностей України. Підкреслюючи необхідність ува­ги держави до національно-культурного відродження українського народу, в документах гарантуються всім етнічним спільностям і ок­ремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права. Документи стали правовою основою збереження міжнаціо­нальної згоди в Україні. Та в умовах національно-економічної і політичної нестабільності можливі будь-які варіанти розвитку реальних взаємовідносин між національностями. Іноді в умовах демо­кратизації в ряді регіонів України виникають спроби протиставлен­ня людей за національною ознакою, особливо в спробах повсюдного введення мови національної більшості. Радикальні економічні ре­форми введення ринкових відносин, процес демократизації відкри­вають широкий простір для оптимального поєднання інтересів націо­нально-державного будівництва і національно-державних утворень в Україні. Треба поставити справу так, щоб народ добре знав, скільки Україна, той чи інший регіон, та чи інша область виробляє, який їх вклад в економіку і скільки вони одержують. Схвалюючи ідею пере­ходу регіонів на принципи ринкових відносин, варто чітко визначи­ти їх вклад у реалізацію загальнодержавних проблем України.

Інтернаціоналізація економіки і всього суспільного життя — за­кономірний процес. Будь-яке прагнення до національної замкну­тості може привести тільки до економічного і духовного занепаду. В сучасних умовах важливо, щоб у кожному регіоні економічний і соціальний прогрес супроводжувався прогресом духовним. Голов­не ж — конституційне забезпечення в усіх регіонах України рівно­правного співіснування і суспільного функціонування національної української і російської мов. Прогрес культури будь-якої нації обу­мовлений розвитком її мови, враховуючи, що широкі маси населен­ня залучаються до культури своєї й інших народів і беруть участь у подальшому її розвитку і насамперед через рідну мову. Отже, основ­ні принципи, на базі яких можливе досягнення міжнаціональної гар­монії, є: право націй на самовизначення, створення власної держави або вибір допустимих для себе форм державного об'єднання з інши­ми націями; реальна рівність прав і обов'язків суб'єктів співдру*"

_сТі- етнічні процеси (об'єднувальні і роз'єднувальні) мають іти иродно, в міру визрівання об'єктивних і суб'єктивних умов в сере­дні самої нації; демократична і гнучка національна політика держа­ви та ін.

З сучасних умовах визначення політики національних відносин

безпосередньо зв'язане з розкриттям суті нації, як спільності людей, які дають назву державі. У визначенні нації є різноманітні типи по­зицій, поглядів. Якщо марксизм вважає, що нація — спільність лю­дей, об'єднаних спільністю території, спільністю мови, спільністю економічного укладу, спільністю психічного складу людей, то інші ідеології — соціал-демократичні, демократичні — ставлять в центр то географічне становище, то національні традиції тощо. Існує і така позиція, за якою нація — спільність доль, союз однодумців, людей, які об'єднані спільністю національного характеру. Всі позиції мають право на існування. Формування національної політики має будува­тися з урахування інтересів і народу, і розвитку національної держа­ви.

Література

Абдулатипов Р. Г. Природа и парадоксьі национального.— М., 1991.

Арутюнов С. А. Народьі и культури: развитие и взаимодействие.— М., 1989.

Астахов Д. И., Калугин В. М. Межнациональнне отношения.— Л., 1989.

Баграмов 3. А. Национальньїй вопрос в борьбе идей.— М., 1982.

Брук С. Н. Население мира: Справочник.— М., 1990.

Введение в политологию. Ч. 2.— X., 1995.

Гумилев Л. Н. География зтноса в исторический период.— Л., 1990.

Горлач Н. И. Избранное. В 3-х томах. Т. II.— X., 2003.

Національні відносини на Україні.— К., 1991.

-------------- — «»»»^=^»»«1

СОЦІОЛОГІЯ СПОСОБУ ЖИТТЯ,

СОЦІОЛОГІЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ,

СОЦІОЛОГІЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ*

Дата добавления: 2014-01-04