Наука — об'єкт соціологічного дослідження

У сучасних умовах дослідження проблем суті науки, її гуманіс­тичних, світоглядних, методологічних засад, шляхів розвитку та функ­ціонування, глибини та характеру впливу на суспільне життя й долю людства мають надзвичайну актуальність, велику теоретичну й, особ­ливо, практичну значущість. Це пов'язано з бурхливим розвитком науково-технічної революції, що привело до перетворення науки у безпосередню продуктивну силу, зростання її всебічного впливу на суспільне життя, глобалізації її соціальних результатів, наслідків. Отже, наука — не лише система знань, а й процес їх одержання та застосування; наука — результат спеціалізованої діяльності, що здійс­нюється з метою досягнення результатів і просування тієї або іншої галузі виробництва, соціальної сфери суспільства.

Наука — продукт світового розвитку і має за-
Наука — багатомірне „ _гт,_.

соціальне явище гальнолюдськии характер. На рубежі третьо-

го тисячоліття наука та техніка дедалі більше перетворюються на фундамент сучасної цивілізації, проникають у мікро- та макрокосм, глибинні основи життя природи та людини. Прогрес науки й майбутнє людства нерозривно пов'язані в суспіль­ній свідомості. Проте сучасний науково-технічний розвиток викли­кав не тільки позитивні, але й негативні явища, що мають глобальні масштаби. Це веде до досить нерівнозначного сприйняття науки, коли деякі її відкриття не тільки хвилюють уяву, але й викликають розгублення, навіть лякають сучасну людину. Потреба обміркуван­ня нового обрису науки, що складається в умовах науково-технічної революції, веде до становлення й, навіть, своєрідного «вибуху» науко­знавства як комплексного засобу самопізнання науки. У межах нау­кознавства поєднуються різногалузеві дослідження сучасної науки, серед яких соціологічна проблематика займає дедалі значніше місце. У наукознавстві — сукупності різних напрямів, типів дослідження науки — виділяють шість основних. По-перше, логіко-гносеологічні

* Глава написана доктором філософських наук, професором І. В. Степаненко.

42 "Соціологія' "~'

дослідження науки, предмет яких власне наукове знання, його струк­тура, логіка та діалектика розвитку. По-друге, історико-наукові до­слідження, що акцентують увагу на конкретно-історичному процесі розвитку науки й окремих її проявах. По-третє, соціологічні дослід­ження науки. По-четверте, дослідження економічних проблем роз­витку та функціонування науки. По-п 'яте, вивчення психології на­укової творчості. По-шосте, наукометричні дослідження як засіб кількісної інтерпретації процесів у науці.

Незважаючи на бурхливий та різнобічний розвиток наукознав­ства, досить адекватного визначення науки в різних галузях її піз­нання ще не вироблено, а філософ Джон Бернал вважає визначен­ня суті науки взагалі неможливим, навіть безглуздим. Така ситуація пояснюється тим, що в різних історичних та соціокультурних умо­вах статус науки надавався не тільки різним, а й навіть протилеж­ним видам знання та пізнавальної діяльності. Існує велике різно­маніття систем знань, за якими закріплена назва тієї чи іншої науки і які, на перший погляд, мало схожі між собою. Існує також різно­маніття вихідних методологічних засад визначення науки. Чи мож­на подолати ці труднощі? Здається, варто дотримуватись поперед­ніх умов визначення науки: розглядати її як функціонуючу систему, що розвивається, визначати науку стосовно до найрозвиненіших та складніших її форм, а якщо неможливо виробити її стисле багато­функціональне визначення, то можливо й необхідно виділити сис­тему її відмінних ознак.

Виділяють специфічні ознаки науки: по-перше, безпосередня мета науки — опис, пояснення, передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її дослідження, на ґрунті зако­нів, які відкриває наука, тобто теоретичне відображення дійснос­ті; по-друге, прагнення до одержання нового, істинного знання про дійсність, тобто інноваційний та безкорисливий характер на­уки; наукове знання має системний характер і будується за прин­ципом «все про об'єкт»; по-третє, об'єкти науки не тотожні ре­альним об'єктам, а мають ідеальний характер. Наука має власну мову та засоби пізнання, тому наукова діяльність потребує спеці­альної підготовки суб'єкта пізнання. Ще одна важлива ознака на­уки — багатомірний характер. Ця особливість науки досить де­тально розкривається в теоріях Джона Бернала, який доводить, що науку варто розглядати як інститут, тобто організацію людей, які виконують певні завдання у суспільстві, як метод, тобто су­купність засобів відкриття нових сторін і закономірностей приро­ди та суспільства, накопичення наукових традицій, та як важли­вий фактор розвитку виробництва.

Наука — джерело нових ідей, принципів світогляду. Згідно з та­кою характеристикою науки, виділяють її основні виміри: соціокуль-турний, коли наука розглядається як компонент культури, форма збереження та наслідування соціального досвіду, що забезпечує саму можливість та поступовість суспільного розвитку; інформаційний та логіко-гносеологічний виміри, у межах яких наука розглядається як певна система знань із властивими їй особливостями; діяльніший вимір, коли наука розглядається як специфічна сфера та форма ді­яльності; практичний вимір, що спрямовується на з'ясування соці­альної значущості науки, її соціально-практичного потенціалу; ін-ституціональний вимір, що передбачає дослідження організаційних форм наукової діяльності, соціально-економічних факторів її роз­витку, розкриття механізмів взаємозв'язку науки з іншими соціальни­ми інститутами, обміркування ціннісно-нормативної системи нау­кової діяльності, різноманітних каналів взаємозв'язку науки та суспільства; історичний вимір, коли увага концентрується на історії розвитку науки та вивченні її закономірностей, що дозволяє дос­коналіше розкрити всі інші виміри науки. Отже, наука — складне, багатомірне соціальне явище, й різні галузі пізнання у різних кон­кретно-історичних умовах вивчають її з різних боків.

Соціологія науки, на відміну від інших галузей наукознавства, розглядає науку як соціальний інститут, своєрідну форму та сферу діяльності. Ці два головних аспекти соціологічного дослідження на­уки взаємопов'язані: наукова діяльність відбувається у певній систе­мі відносин, у певних формах організації та управління; взаємодія людей, що відповідають за генерацію знань, залежить від конкрет­них соціокультурних умов.

Отже, предмет соціології науки — це функціонування науки в межах конкретного суспільства як соціального інституту, форми та сфери діяльності, своєрідної системи норм та цінностей. Соціологія науки вивчає соціальні аспекти формування наукового знання, сис­тему соціальних відносин, що виникають у процесі руху нового знан -ня від його появи до його практичного використання, типи поведін­ки науковців у різних соціальних сферах, їх ціннісні орієнтації, а також конкретні форми взаємодії науки та суспільства, науки та ін­ших соціальних явищ, історичних подій.

_п.. Соціологія науки — самостійний розділ со-

Сощолопя науки:....,

структура, функції щолопі та наукознавства, що сформувався на початку XX ст. на Заході й розвивався в межах соціології знання, де спільно з вивченням релігії та філософії аналізувалися взаємозв'язки знань та соціальної системи. Станов­лення соціології науки пов'язано з творчістю Макса Вебера, Карла

42*

Мангейма, Макса Шеллера, Імре Лакатоса, Томаса Куната ще бага­тьох інших учених. Значну роль у формуванні соціології науки віді­грали праці Джона Бернала, якого вважають засновником мар­ксистського напряму в соціології науки, а з ім'ям американського соціолога Роберта Мертона пов'язують становлення соціології нау­ки як самостійної галузі знань. Соціолог Роберт Мертон та його учні сформулювали певну сукупність понять та методів — так звану «мер-тоніанську парадигму», що панувала у соціології науки аж до 70-х років. її змінила когнітивна соціологія, яка поєднує різні дослід­ницькі програми, що мають спільну рису, а саме: прагнення поясни­ти не тільки норми науки — соціального інституту та форми поведін­ки вчених (що властиво для мертоніанської парадигми), але й зміст наукового знання у будь-яких його формах. Проте методологічної єдності сучасна західна соціологія науки не має.

У соціології дослідження науки як соціального інституту розгор­тається у 50-х та, особливо, 70-х роках. Розвиток соціології науки триває в Україні і в сучасних умовах. Бурхливий розвиток науки в XXI ст., суперечливість її соціальних наслідків, змусили замислити­ся над тим, що таке наука, з якими факторами пов'язаний її розви­ток, від чого залежить вірогідність адекватної реалізації або спотво­рення її відкриттів у тих чи інших умовах, чого вимагає наука від людини в сучасних умовах та в майбутньому. З'ясування, вирішення проблем стає одним із найважливіших завдань соціології науки, ви­значає її соціальну значущість.

Соціологічні дослідження науки мають теоретичне та практич­не значення. Теоретичне значення соціології науки полягає в тому, що осмислення науки як соціального явища допомагає розкрити специфіку наукової діяльності, вивчити відносини, що складають­ся у її межах, виявити взаємозв'язок наукової сфери з іншими сфе­рами суспільного життя, глибше зрозуміти актуальну та потенційну значущість науки. Це важливо для управління та організації науко­вої діяльності, підвищення її соціально-економічної продуктивності та ефективності, формування науково обгрунтованої національної та міжнародної політики держави, тобто необхідно для цілеспря­мованого розвитку науки і суспільства. Прикладне значення соціо­логії науки пов'язано з тим, що її результати дослідження викорис­товуються при вирішенні конкретних практичних завдань та проблем. Особливо велике значення мають конкретно-соціологіч­ні дослідження, що дозволяють з'ясувати реальні показники та тен­денції розвитку науки у її взаємозв'язку з суспільством. Можливо «виміряти» динаміку кількості науковців, простежити «криві» зрос­тання кількості публікацій, розподіл матеріально-технічних ресур-

сів та коштів, загальну виробничу ефективність наукових дослід­жень тощо. З допомогою методик та процедур конкретно-соціоло­гічних досліджень можна порівнювати, співвідносити та вимірюва­ти не тільки «фізичні» показники, але й нематеріальні об'єкти — думки, оцінки, засоби орієнтації та ін. Практичне значення опису та осмислення параметрів розвитку науки для раціонального та ефективного управління за природою завжди конкретне. Конкрет­но-соціологічні дослідження розвитку науки також дозволяють з'ясувати не тільки її особливості в межах певної соціальної систе­ми, але й розкрити специфіку науки саме в конкретній країні, у певний історичний період.

Соціологія науки має дуже важливу функцію: загально-культурну, гуманістичну. Теоретичне осмислення багатомірних взаємозв'язків науки та суспільства дозволяє виявити й обгрунтувати позитивний потенціал науки для розвитку людини та людства взагалі, розкрити та ефективно використовувати чи коректувати механізми включення нових знань до наукової картини світу та до світогляду людини. Фор­муванню світогляду можуть допомогти й конкретно-соціологічні ви­мірювання статусу науки у суспільстві, у процесі якого виявляються, зокрема, світоглядні показники: ставлення до науки, оцінка науко­вої діяльності, довіра до наукових результатів тощо. Соціологічний аналіз науки має велике значення й для виявлення вимог, що їх висуває науково-технічний прогрес до людини, до системи освіти, дає можливість з'ясувати, наскільки рівень розвитку освіти відпові­дає вимогам часу, а це сприяє вдосконаленню системи освіти як своєрідного соціального інституту.

Соціальні інститути — це певні форми органі-
гіцука —...... з. -. „ *

соціальний інститут ^{заи,п спиьн01} діяльності людей, що склалися в ході історії. Основною ознакою інституалі-зації виступає оформлення певного виду діяльності стосовно само­стійної сфери суспільного життя. Процес інституалізації науки пов'язаний з переходом до професійної діяльності, з появою про­фесійного співтовариства, спеціальних професійних закладів, роз­винутої матеріально-технічної бази — необхідної умови подальшого розвитку науки, зі становленням нормативно-ціннісної системи, що регулює професійну наукову діяльність. Більше ніж двохтисячоліт-ню історію має наука. Проте тривалий період наука не становила цілісного, розвиненого самостійного соціального утворення, а роз­вивалася в межах інших соціальних інститутів — релігії, освіти тощо. Окремі елементи наукових знань формувалися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія). Та протя­гом ще багатьох століть наукові знання, теоретично не систематизо-

вані, фрагментарні, співіснуючи з міфологією та релігією, залиша­лися на периферії суспільного життя й не становили науки в повно­му розумінні.

Вважають, що наука виникла ще до VI ст. до н. є., коли в Ста­родавній Греції сформульовано перші теоретичні системи (Фалес, Демокріт) та склались відповідні умови для створення науки — благотворна духовна атмосфера (криза міфологічного світогляду, зростання опозиції традиційній релігії, подальше накопичення на­укових знань), можливість займатися науковою діяльністю (відок­ремлення розумової праці від фізичної). Розвиток науки триває і в середні віки, хоча й досить суперечливо, під егідою церкви. Звідси обумовлюються, з одного боку — великий внесок учених-богосло-вів у розвиток філософії, логіки, лінгвістики, математики, медици­ни, оптики, історіографії та інших галузей знань, а з іншого — жор­стока боротьба інквізиції з мислителями, чиї наукові пошуки розходилися з офіційною церковною доктриною, яка забороняла наукові знання, що суперечили панівній картині світу. Значно при­скорився розвиток науки в епоху Відродження. Тоді зародження перших паростків капіталізму, розвиток торгівлі та мореплавства, секуляризація суспільного життя сприяли і розвитку наукових знань. У XVII—XVIII ст. стався справжній переворот у розвитку науки. Тоді починають оформлятися як соціальний інститут філософські, соціальні, точні та інші науки. Завершується секуляризація сус­пільного життя. Набирають сили результати промислової та соці­альної революцій, а капіталістичне виробництво дедалі більше от­римує допомоги від науки. Зростають, розширюються наукові знання. Тоді ж у Європі організуються перші наукові товариства та академії, розпочинається видання наукових журналів. На рубежі XIX—XX ст. наука вступає у новий, вищий етап розвитку: форму­ється новий спосіб організації науки — великі лабораторії та інсти­тути з потужною технічною базою, що наближає наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. На зміну поодиноким уче­ним приходять великі наукові колективи з чітким розподілом фун­кцій. Виникають нові форми фінансування наукових досліджень, що частіше залежать від концентрації матеріальних зусиль суспіль­ства, а іноді навіть людства.

Сучасна наука дедалі більше пов'язується з усіма, без винятку, суспільними інститутами, збагачує знаннями не тільки промислове та сільськогосподарське виробництво (тобто перетворюється на безпосередню виробничу силу), але й політичну, адміністративну, військову сфери, стає невід'ємним фактором духовного життя суспільства. Наука як соціальний інститут виступає важливим со-

ціально-економічним потенціалом і, водночас, потребує дедалі більших витрат. Політика у сфері науки перетворюється в одну з провідних сфер соціального управління, набуває найважливішого значення.

Отже, сучасна наука має всі ознаки розвинутого соціального інституту. Наукова діяльність виокремилась у структурно органі­зований вид виробництва, обсяг якого, починаючи з XX ст., подвою­ється кожні 10—15 років, а на порозі XXI ст.— кожні 5 років. Функціонування та розвиток сучасної науки забезпечуються спеці­алізованими закладами та засобами: науково-дослідними інститу­тами, науково-інформаційними центрами, бібліотеками та музея­ми, органами планування та управління. Наука має розвинену систему наукових комунікацій. У сучасних умовах у світі видається понад 100 тисяч наукових журналів, склалися світові інформаційні системи, зокрема в 90-х роках система Іпіегпеї. Чисельність науковців у світі перевищує 15 млн, що становить понад 90 % від загальної кількості вчених за всю історію людства. Склалися та пос­тійно вдосконалюються ціннісно-нормативні системи та норма­тивне регулювання науки, її розвиток..

У процесі інституалізації в науку проникає і наукового^Зваршггва Розподіл пращ: формуються, здійснюються

різноманітні наукові дослідження. Основни­ми елементами, складовими сучасної науки є фундаментальніта прик­ладні дослідження.

Наукові дослідження, що спрямовуються на пізнання законів природи, суспільства, людського мислення, відкриття та вивчення нових закономірностей, формування нових гіпотез, теорій, назива­ються фундаментальними. Результати таких досліджень, навіть якщо вони не мають безпосереднього практичного значення, рано чи піз­но реалізуються практично. Одна з найхарактерніших ознак сучас­ного етапу розвитку науки — скорочення часу на проходження від фундаментального відкриття до практичного використання. Ще од­на особливість: наука випереджає у розвитку рівень техніки. Звідси викає необхідність прискореного розвитку фундаментальних дослід­жень, порівняно з прикладними. Фундаментальні дослідження — ос­нова науки, науково-технічного прогресу — визначають перспекти­ви розвитку й забезпечують стратегічні прориви у сфері пізнання законів природи та суспільства, у сфері матеріального виробництва. Звідси й необхідність пріоритетного фінансування фундаменталь­них досліджень.

Прикладні дослідження — це використання на практиці інформа­ції, одержаної внаслідок фундаментальних досліджень, тобто форму-

вання засобів та методів використання теорій та відкриття законо­мірностей у промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті тощо. Особливість прикладних досліджень полягає в цілеспрямованості, планомірності, тіснішому зв'язку з певними по­требами суспільства. Тут менше значення має фінансова підтримка держави.

Розподіл наукових досліджень на фундаментальні та приклад­ні досить умовний. Часто трапляється, шо в процесі прикладних досліджень здійснюються фундаментальні відкриття і, навпаки,— практична спрямованість досліджень вимагає фундаментальних розробок (створення транзисторів). Часто науку ще поділяють на академічну, галузеву, вузівську. У таких наукових підрозділах від­буваються не тільки фундаментальні та прикладні дослідження, а й дослідно-конструкторські розробки. На такій стадії прикладні дослідження трансформуються у конструкції, виготовлення ма­шин, технологічні процеси. Результати наукових досліджень, що стали новими виробами, технологією тощо, після дослідно-конс-трукторської розробки набувають серійного промислового виготовлення. Але й після впровадження у виробництво науково-дослідницька праця не завершується: вироби модифікуються, вдосконалюються. Отже, наукова діяльність це не низка ізольо­ваних стадій. Всі її етапи взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного.

Ще одна структурна особливість сучасної науки пов'язана з по­силенням процесів інтеграції та диференціації. Процес диференці­ації привів до формування таких сфер пізнання, як природничі, технічні та суспільні науки, що теж поділяються на відповідні галузі за предметною ознакою. Формування нових галузей пізнання три­ває й навіть прискорюється. Новим напрямам досліджень дедалі стає складніше знаходити місце в межах старих колективів та орга­нізаційних форм. Поступово старі інститути перетворюються на конгломерат різнохарактерних лабораторій, відділів тощо, зв'язок між якими часто буває лише формальним. Через це ускладнюється керівництво інститутами, що негативно відбивається на вирішенні важливих наукових проблем. Поряд з процесами диференціації наук відбувається та поглиблюється їх інтеграція. У такому випад­ку виникнення нових сфер пізнання грунтується вже на проблем­ному принципі. Цей процес знаходить відображення в утворенні наукових центрів із самостійними проблемними чи галузевими інститутами.

У структурі сучасного наукового співтовариства посилюється взаємозв'язок науки та освіти. Вузівська наука також виступає дже-

релом виробництва наукових знань. Важливого значення набуває максимальне використання потенціалу вузівської науки. Необхідне лише якісне поліпшення матеріально-технічного, фінансового, ін­формаційного забезпечення вузівської науки. У поєднанні науково-дослідницької та викладацької діяльності є користь для кожної з них. їх інтеграція дозволяє ширше використовувати у наукових дослід­женнях можливості викладачів та студентів. Проте інтеграція не оз­начає нівелювання відмін у творчих здібностях учених, які схильні до дослідницької діяльності, та вчених-викладачів, які володіють лек­торсько-педагогічною майстерністю. Важливо в межах єдиних нау­кових центрів науки та підготовки кадрів знайти найвідповідніші форми й методи їх поєднання.

Система наукової комунікації забезпечує
Засоби...

наукової комунікації Циркуляцію поширення наукової інформа­ції, перетворення окремих сфер пізнання в єдину систему знань. Саме тому розвиток системи наукової комуні­кації — необхідна умова процесу інституалізації науки. Адже, по суті, наукова діяльність колективна. Вік наукової комунікації вимірюєть­ся тисячоліттями. Початок комунікації заклали самі вчені, маючи потребу в обміні інформацією. Першим засобом комунікації стали листи, що тривалий період виконували роль формальної публікації та закріплення пріоритету. Це досягалося тим, що одержані листи показувалися всім зацікавленим та у разі потреби копіювалися. Вче­них тоді було небагато й наукові новини без перешкод розповсюджу­вались у їх вузькому колі.

Книгодрукування підірвало значення листів як засобу розпов­сюдження наукової інформації. Вже після античних часів наукова еліта починала швидко розростатись і листи більше не могли виступати єдиним засобом комунікації. Лідерство у системі нау­кової комунікації почали завойовувати книги. У приватному лис­туванні, як і раніше, висувались, обговорювались і навіть вирішу­вались багато наукових проблем (наприклад, у листуванні між Блезом Паскалем та П'єром Ферма народилася теорія ймовірнос­тей). Але саме публікації почали забезпечувати пріоритет та роз­повсюдження наукових знань. Збільшення кількості наукових книг, знання, що в них містились, ставали дедалі більш відокрем­леними, трудніше ставало їх засвоювати, визначати їх новизну та наукову цінність. У систему наукової комунікації проникає новий елемент — наукові журнали. Перші з них, наприклад «Наукові за­писки Королівського товариства», мало схожі на сучасні: вони друкували огляди, реферати, попередні повідомлення про неза-кінчені дослідження.

Виникнувши у XVII ст. як додатковий засіб у системі наукової комунікації, журнали зайняли панівне становище. Ближче до XX ст. журнальні статті стають уже стандартними, набувають майже су­часного вигляду, остаточно перетворюються на найважливіший за­сіб наукової комунікації. У середині XX ст., коли наука перетвори­лася у безпосередню продуктивну силу, а про її розвиток почали піклуватися держави, уряди, сталися нові зміни у системі наукової комунікації. Якщо дослідження та терміни їх завершення плану­ються, то вчений не може чекати завершення циклу досліджень, а вже потім узагальнювати, писати книжку. На кожному більш-менш закінченому етапі вчений публічно звітує. Публікації, відзначає ві­домий наукознавець Джордж де-Солла Прайс, перетворюються зде­більшого на обов'язкове завершення витрат часу та коштів, аніж стають особливим привілеєм, винагородою за відкриття чогось та­кого, що гідне перебувати у золотому науковому архіві й приверта­ти увагу обраного кола людей. Така зміна місця науки в суспільстві привела до того, що кожні 10—15 років кількість книг та журналів подвоюється. В таких умовах неможливо навіть переглянути усі статті за фахом, можна пропустити важливу інформацію й тільки по завершенні дослідження дізнатися про запізнення. Тому виника­ють нові форми наукової комунікації. Так, знову набувають зна­чення різні реферативні огляди, видаються спеціальні реферативні журнали. Створюються великі інформаційні системи та мережі, яки­ми можна користуватись за допомогою персонального комп'ютера. Комп'ютеризація науки та системи її комунікації викликає потребу всезагальної комп'ютерної освіченості, передбачає володіння загальними уявленнями про можливості обчислювальної техніки, навичками її використання, вміння складати прості комп'ютерні програми.

Невід'ємна частина наукової комунікації — різноманітні конфе­ренції, симпозіуми, конгреси, школи молодих учених тощо. В таких умовах відбувається обмін новітньою інформацією, порушуються та обговорюються дискусійні питання сучасних наукових проблем, досліджень. Зростає в сучасних умовах і значення неформальної комунікації. Підраховано, що в сучасних умовах неформальні ко­мунікації приносять вченому 70—80 % необхідної інформації. їх переваги особливо значні на етапі розробки тієї чи іншої наукової проблеми. Неформальний, оперативний обмін думками між квалі­фікованими, обдарованими спеціалістами дозволяє організувати своєрідний «мозковий штурм» й наштовхнутися на нову ідею, висвітлити незрозумілі місця власних логічних побудов. Так, доб­ре відомим є «копенгагенський стиль» наукової праці, що склався в

Інституті теоретичної фізики під керівництвом Нільса Бора. Суть «копенгагенського стилю» полягає в постійному, безперервному спілкуванні, здійсненні спільних досліджень, обговоренні досяг­нутих результатів. Подібним є і стиль досліджень Енріко Фермі та його колег. Більшість наукових досліджень та відкриттів, здійсне­них у Римі, народилася в процесі гри у «дві ліри», чи у тій формі її продовження, яку Енріко Фермі надав своїй праці у лабораторії. Суть гри полягає в тому, що кожен учасник задавав іншим ті питан­ня, над якими сам міркував у ході дослідження і відповіді на які часто й сам не знав. Одну ліру платив той, хто не міг відповісти на питання, що задавали йому інші, а дві ліри той, хто не міг відповіс­ти на своє питання.

Ще одна перевага — фактор часу. Читання наукових праць ніби повертає час назад: відбувається знайомство з тим, про що міркував учений рік-два тому. Довідатись, що змінилось відтоді, можна тіль­ки у неформальному спілкуванні. З іншого боку, й самому вче­ному важливо довідатись, як зустрінуть його працю, а відгуки ж друкуватимуться лише через тривалий період. Якщо ж скориста­тись неформальними каналами, послати копії статті деяким коле­гам, то відгуки прийдуть значно раніше. Неформальна комунікація може допомогти й тоді, коли матеріалів для друкування висновків дослідження ще не вистачає, але є необхідність заявити про дослід­ження, що ведеться. Джерела неформальної комунікації різнома­нітні: особисті зустрічі вченого з колегами, починаючи з міжнарод­них форумів і закінчуючи спільними особистими розмовами, обмін листами, копіями статей тощо. Отже, значення наукової комуніка­ції для процесу інституалізації науки та її розвитку надзвичайно велике.

Наукова комунікація забезпечує обмін науковою інформацією, закріплює пріоритет наукових відкриттів за певним ученим, сприяє формуванню нових ідей та підходів. Створення ефективної системи наукової комунікації та вміння вчених максимально продуктивно використовувати всі її різноманітні форми — необхідна умова подаль­шого прогресу науки, один з найважливіших напрямів соціального управління розвитком науки.

_,. Одне з важливих завдань соціології науки —

Особливості _ „

наукової діяльності вивчення, розкриття особливостей науки як форми та сфери людської діяльності. У ме­жах такого дослідження наука виступає як специфічне виробництво, що якісно відрізняється від усіх інших видів суспільного виробниц­тва, по-перше, метою. Якщо мета матеріального виробництва — ство­рення матеріальних благ, а мистецтва — духовне виробництво ху-

дожніх цінностей, то наукова діяльність спрямована на виробництво нових об'єктивних знань про світ та людину. Мета науки багато в чому має ймовірнісний характер. Науковому виробництву властива значна невизначеність стосовно передбачення наукових результатів. По-друге, відрізняється наукове виробництво від суспільного своїми* критеріями ефективності діяльності. Якщо ті ж самі продукти мате­ріального виробництва створюються тисячами чи мільйонами, то продукти наукового виробництва неповторні. Створення у сфері на­укового дослідження однакових одиниць знання не має сенсу. Ос­новний критерій ефективності науки — новизна знань, тобто най­важливішим є не те, що на виробництво витрачено мало коштів, ате, наскільки нову інформацію про дійсність містять вироблені знання. На відміну від продуктів матеріального виробництва, здобуті знання (якщо вони істинні) не старіють та відкидаються, а зберігаються, вдосконалюються, включаються у загальну систему знань. Отже, нау­кова діяльність спирається не тільки на загальні зусилля сучасників, але й на результати діяльності попередників. Саме тут маємо спадко­ємність у розвитку наукового знання, що забезпечує функціонуван­ня науки як соціальної пам'яті людства. Проте не варто абсолютизу­вати кумулятивний розвиток науки, інакше спадкоємність знань в сучасній науці зведеться до вихідного пункту — кам'яного віку, а твердження про те, що Земля лежить на трьох китах, сприймати­меться як науковий факт. Постпозитивісти вірно підкреслюють, що в історії науки відбуваються суттєві, революційні зміни, коли пере­глядається значна частина раніше визнаних й обгрунтованих знань — не тільки теорій, але й фактів, методів, фундаментальних світогляд­них уявлень. Це свідчить не про лінійний, поступовий, а про револю­ційний розвиток науки.

Про глобальні революційні зміни у науці свідчить розвиток при­родознавства, починаючи з XVII ст. до сучасності. Тут виділяють три основних етапи. Перший етап — класичне природознавство (XVII — кінець XIX — початок XX ст.), для якого характерне панування ідеї суверенності, відірваності суб'єкта пізнання. Вважалося, що об'єк­тивність досягається усуненням з пізнання всього того, що стосуєть­ся суб'єкта. Головними вважалися аналітичний метод пізнання та експеримент, а метою — побудова закінченої, абсолютно істинної кар­тини природи. Другий етап — неокласичне природознавство (кінець XIX — перша половина XX ст.). Тут головною світоглядницькою та методологічною настановою стало розуміння відносної істинності кар­тини природи, що склалася на певному етапі пізнання; визнається істинність різних конкретних теоретичних описів тієї ж самої реаль­ності, тому що у кожному з них є момент об'єктивно істинного знан-

ня; розуміється неможливість усунення впливів з боку суб'єкта на об'єкт пізнання. Третій етап — охоплює епоху сучасної науково-технічної революції. Характерним є усвідомлення історичної мінли­вості не тільки картин світу, а й самих ідеалів та норм наукового пізнання. Поєднання науки із соціальними умовами її буття, враху­вання соціальних наслідків наукових відкриттів, обгрунтування не­обхідності включення ціннісних факторів при поясненні та описі складних системних об'єктів (глобальне моделювання, генна інже­нерія тощо).

Проте, підкреслюючи революційний розвиток науки, навряд чи можна, як постпозитивісти, заперечувати будь-яку спадкоємність у розвитку наукового знання та повністю відкидати процес його нако­пичення в історії науки. Інакше не можна було б пояснити й самі революції в науці, а вчені періодично повертались би до продукуван­ня невиправданих та застарілих теорій, до винайдення, так би мови­ти, велосипеда.

Отже, своєрідність наукової діяльності полягає і в тому, що во­на розгортається у єдності процесів еволюції та революції. Наукове пізнання як форма духовного виробництва відрізняється від інших його форм засобами виробництва. Наукове засвоєння світу почи­нається тоді, коли свідомість відкриває суттєвість дійсності, відоб­ражаючи її відповідно теоретично (поняття, категорії, закони, тео­рії, гіпотези) та історично. Наука — вища форма пізнання світу й завдяки такій особливості здатна обслуговувати діяльність людей в усіх інших сферах. Своєрідними є і знаряддя наукової діяльності — інструменти розумового пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстракція тощо), а також інструменти наукового експе­риментування, тобто матеріальна техніка науки. Своєрідною є і система організації наукової діяльності. Багато в чому система ор­ганізації наукової діяльності залежить від структури наукового до­слідження, логічного розподілу на інформаційні процеси. Специ­фічним є суб'єкт наукової діяльності. Це знаходить прояв не тільки у необхідності спеціальної підготовки науковця, а й у співвідноси-нах колективного та індивідуального. В сучасних умовах на зміну індивідуальній прийшла колективна наукова праця, наукова діяль­ність здійснюється завдяки зусиллям великих творчих колективів. Колективна праця в сучасній науці не заперечує значення особис­тості вченого. Переваги колективу безумовні, коли необхідно роз­вивати чи реалізовувати певну ідею, але сама ідея — продукт інди­відуальної творчості, тобто успіх наукової діяльності залежить від оптимального поєднання колективного та індивідуального у ви­робництві знань.

Наукова діяльність має внутрішню логіку розвитку. Тому, особ­ливо у сфері фундаментальних досліджень, наука може прийти до відкриттів та досягнень, що важко пояснюються потребами сус­пільного розвитку. Такі випереджаючі результати відтворюються, як правило, кілька разів, поки знайдуть практичне використання. Від­носна самостійність науки (цілої галузі і окремих напрямів) може призвести до відставання, іноді навіть на досить тривалий період і до випередження потреб виробництва та суспільної практики. Вивчен­ня особливостей наукової діяльності має не суто теоретичне, а вели­ке практичне значення, тому що дозволяє на наукових підставах ор­ганізувати систему управління розвитком науки, підвищувати ефективність використання її надбань.

Дата добавления: 2014-01-04