Раціональні форми пізнання дійсності

Чуттєві форми пізнання.

Відчуття – це відображення у свідомості властивостей та особливостей предметів або явищ, що впливають на органи чуття людини. Відчуття є початковим етапом будь-якого пізнання. Відчуття породжують електромагнітні хвилі, що містяться в межах діапазону від коротких космічних хвиль.

Мінімальний поріг відчуття визначається мінімальною силою подразнення, що вперше відчувається певним органом чуття.

Максимальний поріг відчуттів – певна межа величини і сили подразника, над яким він припиняє адекватно відчуватися.

Сприймання – це процес цілісного відображення предметів і явищ, які впливають на людину. Сприймання має властивості: предметність, цілісність, вибірковість, апперцепція, ілюзія.

Уявлення – це образ раніше сприйнятого об’єкта. Класифікують уявлення за різними підставами:

- за видом аналізатора (зорові, слухові, нюхові, тактильні);

- за ступенем узагальнення (одиничні, загальні);

- за ступенем проявів вольових рис (мимовільні, довільні, нав’язливі);

- за тривалістю функціонування (короткотривалі, оперативні, довготривалі);

- за функціональною діяльністю (уявлення пам’яті, уявлення уяви).

Увага – це спрямованість і зосередженість свідомості людини на певні предмети явища чи види діяльності. Найважливішими функціями уваги є регуляція діяльності та контролювання її перебігу. Характеристиками уваги є її стійкість, обсяг, концентрація, розподіл, переключення.

Мислення – процес пізнавальної діяльності, який характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності; вища форма відображення дійсності, яка (під час аналізу та синтезу) породжує нові знання; активна форма творчого відображення і перетворення людиною дійсності.

На відміну від відчуття і сприймання мислення полягає у відображенні сутності предметів та явищ, складних причинно-наслідкових зв’язків. У мисленні відображається те, що становить сутність предметів і явищ, але не впливає на людину.

Операційні компоненти мислення: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

Аналіз – розчленування досліджуваного предмета на складові частині, у кожній з яких відокремлюється основна думка, між ними проявляються зв’язки співвідношення.

Синтез – це зворотній процес. Він є відновленням розчленованого в ціле на основі виявлених зв’язків.

Порівняння – зіставлення досліджуваних предметів і явищ, віднайдення у них спільного та відмінного.

Узагальнення – поєднання властивостей предметів і явищ на основі якої-небудь загальної ознаки.

Розумові операції – способи підходу до досліджуваних явищ. Методами мислення є: індукція – це такий метод мислення, за якого висновків, узагальнень доходять на основі конкретних фактів; дедукція – думка рухається в зворотному напрямку – від загального до часткового; аналогія наявна тоді, коли висновку доходять на основі подібності предметів, явищ, обставин.

Залежно від змісту розумових завдань, у психології виокремлюють чотири види мислення:

1) Наочно-дійове мислення характеризується тим, що при ньому мисленнєве завдання вирішується безпосередньо у процесі діяльності.

2) Наочно-образне мислення (конкретно-уявне) відбувається на основі уявлень, наочних образів, демонстрації реальних об’єктів (без цього воно здійснюватися не може).

3) Словесно-логічне мислення (теоретично-образне) функціонує, переважно, на основі мовних і логічних еквівалентів дійсності. Таким мислення користуються люди творчих професій (літератори, художники та ін.).

4) Абстрактно-логічне мислення (теоретично-понятійне) здійснюється на основі понять і безпосередньо не стосується досвіду, який був одержаний за допомогою органів чуття. Пошук рішення задач від початку і до кінця відбувається в розумі людини, при використанні готових знань, які отримані іншими людьми. Абстрактно-логічне мислення характерне для наукових теоретичних досліджень.

Мислення настільки органічно вплітається в будь-яку сферу людської діяльності, що його часто безпосередньо співвідносять із деякою інтегральною характеристикою – інтелектом. Інтелект та мислення розглядають як синоніми і визначають інтелект як мисленнєву здатність людини. Інтелект визначають як:

а) психічну адаптацію до нових умов, загальний регулятор поведінки всіх рівнів (Ж. Піаже);

б) символ здатності до навчання людини та будь-якої іншої істоти (А. Біне, Л. В Векслер);

в) інтегральне формування пізнавальних процесів і функцій, що мають метаболічний супровід (Б. Леонтьєв).

Під структурами загального інтелекту є невербальний і вербальний інтелекти:

- вербальний інтелект окреслює особливості вербально-логічної форми загального інтелекту, що послуговуються знаннями, які, своєю чергою, залежать від: освіти, життєвого досвіду, культури, соціального середовища кожного індивіда;

- невербальний інтелект залежить не стільки від знань, скільки від умінь індивіда та його психофізіологічних особливостей, що відображаються у сенсорно-моторних показниках.

Оцінювання інтелекту здійснюється методом виконання низки завдань. Загалом інтелект зображається як структура здатностей, серед яких здатність до мислення має найважливішу, але не єдину роль. У деяких країнах, показник загального інтелекту-коефіцієнт розумового розвитку IQ-слугує підставою для визначання готовності продовження навчання.

Пам’ять – психічний процес, спрямований на запам’ятовування, збереження і відтворення людиною власного особистого досвіду. Фізіологічну основу пам’яті складають утворення, збереження й актуалізація в потрібний момент умовно-рефлекторних зв’язків. Основними процесами пам’яті, як це зрозуміло з її визначення, є запам’ятовування, збереження і відтворення.

Уява - особлива форма психіки, яка існує окремо від інших психічних процесів і одночасно посідає проміжне становище між сприйманням, мисленням та пам’яттю.

Завдяки уяві людина творить, розумно планує власну діяльність та керує нею. Майже вся людська матеріальна та духовна культура є продуктом уяви і творчості людей..

Уява - це процес створення і функціонування нових образів на основі матеріалів минулого сприйняття. «Будівельним» матеріалом для уяви є уявлення, від якості яких залежать її творчі можливості.

Фантазія – така картина уяви, в якій нічного чи не все відповідає дійсності.

Розрізняють уяву:

а) мимовільну – її виникнення не залежить від волі людини і не потребує вольових зусиль.

б) довільну – людина свідомо має на меті створити щось нове й для досягнення цього докладає вольових зусиль. Довільно уява поділяється на відтворювальну (нові образи формуються за описами, кресленнями, схемами) і творчу (самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних та цінних продуктах діяльності.

Людська фантазія може відігравати як позитивну роль (проявляється у літературі, мистецтві, науковій, технічній та інших видах творчості, мріях), так і негативну (нічні страхіття, галюцинації, марення).

Люди мріють, тому що їх розум не може не функціонувати. Він продовжує функціонувати й тоді, коли до мозку не надходить нова інформація, коли він не вирішує жодної проблеми. Саме у цей час розпочинає працювати уява.

У житті людини уява виконує низку специфічних функцій:

1) уявлення дійсності в образах – пов’язана з мисленням і органічно в нього залучена;

2) регулювання емоційних станів – за допомогою уяви людина здатна хоча б частково задовольняти чимало власних потреб, знімаючи напруження, що ними породжується.

3) довільна регуляція пізнавальних процесів і станів людини (сприймання, увага, пам’ять, мова, емоції).

4) формування внутрішнього плану дій – здатність виконувати ці дії подумки, маніпулюючи образами;

5) планування та програмування плану діяльності – складання програм, оцінювання їх правильності й процесу реалізації.

Розвиток уяви відбувається:

а) природно – у різних видах творчості (наука, література, мистецтво, інженерія тощо);

б) цілеспрямовано – за допомогою спеціальних вправ та прийомів, приміром, аутогенного тренування.

Загальними та необхідними передумовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова.

Мова – це складна система знаків, яка є єдиним засобом абстрактно-логічного мислення і специфічно людським засобом спілкування.

Мова формує категоріальну мережу, яка й визначає сутність усіх її психічних процесів і станів (відчуття, сприймання, мислення, пам’ять, увага, уявлення, емоційні реакції та стани, послідовність дій та інші прояви психічного життя).

Мова тісно пов’язана також зі свідомістю. Безпосереднє розуміння, усвідомлення якогось явища відбувається тоді, коли воно відображається словесно. Це зображено у відомому феномені: якщо комусь щось пояснюєш – починаєш власне краще це розуміти. Чим багатша мова, тим багатша й суть свідомості.

Мова є системою знаків, що мають соціальну природу, яка утворилася та закріпилася у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

Процес використання людиною мови для спілкування називається «мовлення». Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набуває певних особливостей.

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова («сигнали сигналів»), що замінюють безпосередні предмети та їхні властивості. Як подразник, слово постає у трьох формах: слово почуте; слово побачене; слово вимовлене.

Функціонування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення (легенів, бронхів, гортані, глотки, язичка, піднебіння, язика, губ) та центрально-мозкових фізіологічних механізмів (кора великих півкуль, центра мовлення, розташовані у скроневій частині лівої півкулі).

Розрізняють такі види мовної діяльності:

1) усне мовлення (основний вид мовлення) є звуковим і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення буває діалогічним та монологічним:

а) діалогічне – мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які по черзі говорять та слухають, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник;

б) монологічне – це мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову.

2) письмове мовлення (різновид монологічного мовлення) проявляється у вигляді написаного, читання ж написаного має вигляд письмових знаків (слів); дає можливість спілкуватися з тими, хто відсутній у відповідний момент (сучасниками та нащадками).

3) внутрішнє мовлення – це мовлення подумки, воно не спрямоване на спілкування з іншими людьми, а використовується під час обмірковування, планування власних дій.

Дата добавления: 2014-01-04