Види інформаційних ресурсів

У процесі своєї життєдіяльності людство виробляє, крім матеріальних цінностей, також нематеріальні продукти суспільної свідомості – ідеї, знання, мораль, інформацію та ін. Важливим історичним відкриттям людини з'явилося те, що досвід може бути зафіксований, архівіруваний, збережений і переданий наступним поколінням через процеси обміну й навчання. У своєму комунікаційному розвитку людей створив і вдосконалює технології передачі й нагромадження інформації. Першим історичним інструментом інформаційного прогресу стала людська мова. Вона відіграє роль генератора кодованої інформації про первинні факти й описах, тобто інформації першого порядку. Другим історичним інформаційним важелем стала писемність. Відомості про методику обробки, зберігання й передачі інформації становлять інформацію другого порядку. Це й стало передумовою зародження інформаційних технологій.

Накопичена інформація відкриває перед людиною нові можливості, знайомлячи з досвідом інших людей. Але, привчаючи користуватися інформаційними ресурсами, вона ж будить додаткові інформаційні потреби. Узагальнений досвід переріс границі особистого спілкування. Він став накопичуватися й фіксуватися за допомогою усе більш досконалих технологій і коштів, а передаватися по усе більш досконалих каналах і методикам. Нагромадження інформаційних ресурсів ішло по наростаючої, але відставало від інформаційної потреби людства. Людина прагнула доповнювати колишню систему інформаційного спілкування й зберігання новаціями, однак і це не вирішувало інформаційні проблеми суспільства. Вчасно початку сучасної епохи розвитку цивілізації обсяг накопиченої інформації значно перевищив класичні інформаційні можливості її зберігання й переробки. Щорічно людство провадить таку кількість інформації, що нею можна заповнити до напівмільйона найбільших книгосховищ миру, головним з яких є Бібліотека Конгресу США. У результаті створення й розвитку обчислювальних коштів і практичного застосування кібернетики інформаційні технології й комп'ютерні кошти взаємно доповнили один одного, створивши інформацію третього порядку, яка зробила цивілізацію інформаційної. Сьогодні понад 92% інформації зберігається в електронному виді.

Інформаційні ресурси придбали нову якість – це стосується й класичних видів нагромадження інформації, і її сучасного 1 Т-Сектору. Змінилися структура й характер інформаційного спілкування. Форма змінила втримування. Удосконалені (і стрімко прогресуючі) інформаційні технології міняють саму виставу про ресурси, агрегуючи й інтегруючи раніше недоступні або розрізнені інформаційні масиви. Тепер уже інформаційні можливості стали перевершувати інформаційні потреби. Для людини стала актуальною завдання селекції інформації, захист від інформаційного викривлення, від непотрібних, шкідливих відомостей. Інформаційні ресурси в оновленому виді стали самостійним складним об'єктом організації й управління. Але оскільки людство не має наміру відмовлятися від класичних видів інформаційних технологій, то виникає ще одна комунікаційна проблема по взаємодії (не плутати з технологічною сумісністю!) різних видів інформаційних ресурсів і їх споживачів.

На відміну від індустріального суспільства в інформаційному – збільшена частка розумової праці, знань і інтелектуального продукту в сукупних результатах роботи людину, іншими словами – інформаціонноємкість продукту. Важка праця усе більш передається механізмам, керованим у напівавтоматичному або автоматичному режимі. Більшість працюючих зайняте креативною працею, проведенням і переробкою інформації, особливо її інтелектуалоемкість форми – знань. Інформаційне суспільство живе в умовах єдиного інформаційного простору. Комп'ютерні технології створюють єдину технологічну базу існування людства. Це не тільки міняє внутрішній мир людей, але й формує нові цінності й потреби суспільства. Організації з різних секторів суспільства все частіше одночасно стають інформаційними операторами інформаційного сектору суспільства, що переробляють, що й виробляють інформаційні продукти для навколишнього інформаційного середовища. А суспільство стає інформаційно залежним.

Діяльність сучасної організації базується на інформаційних потоках і ресурсах, що дозволяє планувати, здійснювати й регулювати власну діяльність організації, а також Забезпечувати її взаємодія з навколишнім середовищем. Інформаційні потоки являють собою цілеспрямований обмін інформацією між суб'єктами інформаційного простору. Обмін відомостями носить однобічний характер, коли інформація, що належить одному суб'єктові, стає доступною іншому. Двосторонній обмін дозволяє одержувати взаємний доступ до інформації двох інформаційні контрагентів. Багатобічний – означає взаємний доступ до інформації всіх суб'єктів – контрагентів інформаційного обміну, коли передача інформації має лише технологічні обмеження: швидкість, обсяг носіїв і т.п. Передача інформації може регулюватися за різними критеріями. Такий обмін називається обмеженим.

У житті жоден із класично чистих типів інформаційного обміну не зустрічається. Потік інформації має на увазі наявність суб'єктів обміну, носіїв інформації, технологію обміну й коштів передачі – інформаційні канали. Під суб'єктами інформаційного обміну маються на увазі організації, соціальні елементи Суспільства й окремі люди. Носіями інформації є технічні й природні кошти, здатні зберігати й передавати інформацію від одного суб'єкта до іншого. Технологія обміну містить у собі методи кодування – декодування інформації, її захисту, перенесення на носії й знімання з них, адаптації коштів кодування й передачі конкретним каналам. Усе зовнішнє середовище суб'єкта представляє насичене інформаційними потоками простір, що полягає з незліченної безлічі інших суб'єктів.

Існують наступні класи інформаційних ресурсів:

- зовнішні інформаційні ресурси, що володіють значимими інформаційними резервами;

- оператори інформаційного ринку;

- суб'єкт інформаційної інфраструктури;

- комунікаційні партнери, з якими є стійкі інформаційні контакти.

Розглянемо коротенько їхні основні відмінності. Клас ресурсних елементів інформаційного простору представляє важливий об'єкт взаємодії для організації. Тут зосереджені ті інформаційні ресурси, які необхідні для діяльності організації, її розвитку й удосконалювання. Ці ресурси можуть представляти готовий для споживання (обміну) інформаційний продукт або первинні інформаційні масиви, за допомогою яких суб'єкт обміну провадить необхідні для нього інформаційні продукти. Інформаційні ресурси можуть носити форму спеціалізованих сховищ інформації (музеї, архіви, бібліотеки, фільмотеки й ін.), де перебуває інформація на натуральних, автентичних (частіше – паперових) носіях, цифровій обробці, носіях образів, у вигляді справжніх документів та ін. Інформація, що втримується на інформаційних носіях, є звичайним продуктом в упакуванні, що вимагають свої умови логістики, обміну й утримування. Сховища інформаційних ресурсів є інфраструктурою втримування простору, що забезпечує такі умови. А ті організації, які забезпечують ці умови, надають вторинні продукти на їхній основі або логістичні послуги з обміну інформації, що втримується в них, називаються операторами інформаційного ринку. Усі інші одержують доступ до інформації або за посередництвом інформаційних операторів, або маючи безпосередній доступ до цих ресурсів. Так, державні установи мають самостійний доступ і надають його іншим організаціям, але з різними обмеженнями й фільтрами. Частина інформації втримується в спеціалізовані (закритих і відкритих) недержавних архівах. Приватна або громадська організація можуть одержати певний обсяг інформації з тих же джерел уже на основі ринкових відносин – покупки, обміну, аукціонів.

У сучасному світі розвиненість інформаційної інфраструктури характеризує ступінь розвитку суспільства. Це проявляється в доступності великого обсягу інформації максимально широкому колу суб'єктів комунікації. Інформаційна доступність є ознакою відкритості суспільства. Однак одна лише інформаційна відкритість не може бути характеристикою «просунуте» суспільства. Доступ до інформації регулюється правовою системою, створюваної державою й суспільною практикою, що зароджується в недержавному секторі. Якщо при цьому інтереси державного сектору защемляються, то знижується потенціал державного управління, послабляються формальні соціальні зв'язки. Якщо защемляються інформаційні потреби недержавного сектору, це загрожує виникненням інформаційної диктатури державної влади. Тільки оптимальне співвідношення дотримання інтересів держави й інформаційних потреб недержавного сектору гарантує найвищу ефективність суспільної інформаційної взаємодії, розвиток вільного інформаційного ринкового простору, задоволення інформаційних потреб суспільства й у той же час збереження розумної монополії держави на ексклюзивні види інформаційних ресурсів.

Відношення суб'єкта комунікації з інформаційними ресурсами будується, виходячи з їхніх видів, типології коштів обміну інформацією й виду інформаційного каналу. Іншими визначальними факторами будуть: обсяг і тимчасові періоди одержання інформації. Як правило, будь-яка організація підключена до Інтернету, усе частіше в режимі on-line. Така комунікація має селективну здатність регулювання потоку одержуваної інформації. Забезпечують підхід до ресурсів провайдери, що надають канали, і Інтернет-Портали, що мають доступ до необхідних ресурсів. Залишається одним із самих затребуваних видів інформації продукція ЗМІ – спеціалізований ринок масових інформаційних даних і послуг. Не слід недооцінювати й такий ресурс інформації, як суспільна думка. Каналом виступає міжособистісне вербальне спілкування, а співвласниками ресурсу є кожний учасник інформаційного обміну й усе суспільство (соціальна група) у цілому. Існує клас публічних інформаційних ресурсів, що мають соціальні цілі або, що впливають на розвиток суспільства: бібліотеки, фільмотеки, музеї, виставки, науково-просвітницькі, етично орієнтовані та інші експозиції. Специфічну форму інформаційного обміну представляють різні культурні акції – театральні постановки, екранізації, виступи майстрів мистецтв та ін. Надають ці послуги спеціалізовані установи культури й мистецтва. Профільні вузькоспеціалізовані інформаційні ресурси менш масові, вони розраховані на певні професійні або соціальні групи.

Інформаційна взаємодія припускає не тільки користування сторонніми або суспільними ресурсами. Суб'єкти обміну також найчастіше пропонують свої інформаційні можливості. Не будучи інформаційним накопичувачем, проте кожний суб'єкт у якості прямого або побічного результату своєї діяльності стає власником унікального операційного ресурсу інформації. Практично будь-яка людина може розмістити на сайті в Інтернеті будь-яку інформацію, що є його інтелектуальною власністю або зібрану їм (вторинний інформаційний ресурс). Створення й існування багатьох інформаційних ресурсів засноване саме на очікуванні поповнення інформації, що накопичується, користувачами. Із цього можна зробити нескладний висновок: для того щоб встановити надійний зв'язок із власником інформаційного ресурсу, треба стати джерелом його поповнення. Друге правило роботи з ресурсами укладається в необхідності володіти мистецтвом пошуку потрібної інформації в інформаційному масиві (інакше – базі даних).

База даних – це не проста наявність великого масиву відомостей на значній кількості носіїв, зібраних в одному місці. Прості збори фактичного матеріалу ще не є база даних, як і випадкові збори рідкостей – ще не колекція. Основу сховища інформації становить архів з відповідною базою даних, з алгоритмом його формування й використання. Фахівці-Архівісти знають, наскільки складної є проблема створення адекватного алгоритму. Існує безліч критеріїв, які можна ввести в якості генеральної ознаки каталогізації й рубрикації, класифікувати масив за критеріями часу (датам, періодам), по територіальних ознаках, по зростаючій (убутної) шкалі одного з ознак, ще по тисячах інших властивостей. Кожної з них буде абсолютний, але не придатний для всього кола завдань. Кожний документ містить кілька значимих індикаторів, з яких ураховується при каталогізації лише один, тому треба попрацювати з декількома критеріями, проаналізувати документи під різними кутами зору. Потрібна інформація може виявитися випадково. Оскільки алгоритми різних баз далеко не завжди методологічно збігаються, робота з кожної з них є індивідуальним завданням.

Головними інформаційними контрагентами для організації є її партнери. Це клієнти, які намагаються довідатися про організацію побільше, а повідомити про себе – поменше. Якщо в організації добре поставлена клієнтська робота, включаючи функції служби безпеки, то такі наміри виявляються пошуками, а отримана інформація про них – великої. Але така інформаційна селективність не повинна стати перешкодою її прозорості. Це можуть бути постачальники, що надають поряд з необхідними відомостями непотрібну інформацію рекламного характеру. Це контрактні оператори (субпідрядники), що обмінюються з організацією специфічною звітною інформацією. Серед них – оператори інформаційного ринку, уся діяльність яких укладена в процесах збору, переробки інформації й інформаційного обміну. До них ставляться ЗМІ, інформаційні агентства, архіви, банки даних та ін. Серед зовнішніх інформаційних контрагентів – оператори, що надають інформаційні послуги: видавництва, провайдери, консультанти. Окрему інформаційну групу операторів становлять власники сучасних електронних коштів їх пошукових систем. Від специфіки виду кожного інформаційного контрагента залежать способи обміну інформацією, її характер і значення.

Інформація надходить від одних контрагентів у формі особистого спілкування, від інших – тільки через знеособлене електронне, від третіх – через офіційні канали інформаційного обміну, від четвертих – у формі звичного ритуалу знайомства із пресою або перегляду ТУ. Інформаційний обмін, що відбувається за допомогою формальної структури управління, використовується для одержання організацією інформації від:

- операторів інформаційного ринку відповідно до ув'язнених з ними договорами;

- операторів інформаційного ринку, що надають публічну інформацію вільного доступу;

- операторів інформаційного ринку, що надають спеціально інформацію;

- різного роду рекламних кампаній;

- спілкування з діловими партнерами;

- представників органів державного управління й регулювання;

- суспільних і релігійних організацій;

- установ культури й науки;

- партнерів і клієнтури організації;

- дружніх об'єднань;

- конкурентів і недоброзичливців;

- інших зацікавлених осіб.

Неформальна структура управління одержує інформацію з особистих контактів співробітників організації зі своїми зовнішніми контрагентами. Поряд з одержанням інформації від наведених вище джерел (тільки у винятково особистому аспекті спілкування) неформальна структура підживлюється інформацією й з інших специфічних джерел:

- особисті знайомі співробітників, що найчастіше люблять поділитися відомостями службового характеру про діяльність своєї організації;

- контакти зі знайомими, що працюють у партнерських організаціях;

- обмін інформацією з родичкою й близьким колом довірених осіб;

- публічна інформація, одержувана на інформаційному ринку;

- відомості від рекламних агентств;

- довірча інформація від клієнтури й представників партнерських організацій;

- інформація від суспільних і релігійних об'єднань;

- інформація, одержувана в ході неформального спілкування із представниками органів управління й регулювання;

- відомості від інших осіб.

Поширення інформації залежить лише від фактору часу й дії деяких інших причин. Але закон її поширення абсолютний, це загальний закон ентропії – соціальний процес постійного розвитку. Інформація може сприйматися тільки через людину і його розумовий механізм, що підкоряється законам психології. Інформація як продукт життєдіяльності людину повністю підпадає під їхню дію. Як і всі інформаційні потоки, інформація, одержувана офіційним шляхом і прихожа по неформальних каналах, неминуче інтегруються. І цьому не можуть перешкодити ніякі самі зроблені кошти інформаційного захисту й бар'єри.

Громадськість довідається всі факти, які представляють для неї інтерес, а суспільний розум дасть свою обґрунтовану оцінку. Тому ставити завдання забезпечення інформаційної стерильності або неприступності інформації може лише наївний або недосвідчений менеджер. Набагато важливіше навчитися управляти процесом обміну інформації з навколишнім середовищем, враховуючи об'єктивні ризики втрати (втрати значення) інформації. Зіставленням і відомістю різних інформаційних складових в організаціях займаються такі комунікаційні підрозділи, як аналітичні (або інформаційно-аналітичні) служби. Їхнє завдання – постійний оперативний моніторинг ЗМІ, інших відкритих інформаційних мереж і каналів, закритих ресурсних джерел, неформальної інформації й слухів. У роботі використовуються огляди й дослідження, як замовлені в незалежних операторів і консультантів ринку інформаційних послуг, що так і надходять в організацію з різних джерел (звіти, довідки й конкретні епізодичні повідомлення). Моніторинг ведеться значеннєвим або змістовним (контент-аналіз), а також пошуковим (індикаторним) методами. Резюме моніторингу представляється керівникові у вигляді короткого огляду за аналізований період.

Інша група проблем виражається в часто спостережуванім неоптимальному й неадекватному розподілі інформації із внутрішньорганізаційної структури об'єднання – неоптимальному локальному інформаційному ресурсі, а, отже, і неоптимально організованій внутрішній комунікаційній системі. Це зауваження ставиться й до власних інформаційних ресурсів організації, і до інформаційних потоків із зовнішнього середовища. Причиною є неефективно організований сектор комунікаційного менеджменту в системі керівництва організацією. Якщо в ній погано поставлене управління комунікаціями, то виникають наступні проблеми для комунікаційного й системного менеджменту:

- дублювання запитів на ту саму інформацію від різних підрозділів або керівників;

- неадекватне або неадресний розподіл вступники інформації, що направляється не в ті підрозділи, які в ній бідують і які здатні її оцінити або переробити (один з ознак некомпетентності керівника – його доручення на адресу більш, ніж двом виконавцям);

- потрібна інформація не надходить в інформаційну базу організації для подальшого загальнослужбового користування, а осідає в ізольованій організаційній структурі;

- утруднений доступ підрозділів до центральної інформаційної бази організації;

- немає регламенту маршрутизації потоків інформації й не розроблений порядок регулювання рівнів інформаційної компетенції (інформаційний допуск);

- служба безпеки не відслідковує потоки інформації й доступ співробітників до баз даних.

Це найбільш характерні помилки системного менеджменту в частині роботи з інформацією, хоча перелік їх цілком може бути продовжений, тому що в діяльності деяких організацій, у чинність специфіки їх діяльності, проявляються й інші серйозні прорахунки.

Дата добавления: 2014-01-04