Об’єкти земельних правовідносин

Суб’єкти земельних правовідносин.

До першої групи суб’єктів земельних правовідносин відносяться органами державної влади і управління. Державну політику використання і охорони земель визначає система правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий і відтворювальний характер. Державне управління є способом організації діяльності державних органів з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Управління у галузі у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуванням та охороною довкілля.

Компетенція органів державної влади в сфері управління земельними ресурсами визначені в главі 2 і 3 Земельного Кодексу України (ст. ст. 6 – 17).

До другої групи відносяться суб’єкти – землевласники та землекористувачі, які визначені в розділі ІІІ Земельного Кодексу України (ст.ст. 80 – 97).

До третьої групи належать суб’єкти у сфері фінансування, кредитування, страхування, торгівлі, та інші.

Основним об’єктом земельних правовідносин є земля. Конституція України проголошує землю об’єктом права власності народу України. Так, у ст. 13 Конституції зазначається, що “від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”. Разом з тим Конституція України відображає ставлення українського народу до землі, як до території, а не як до об’єкту власності, визначає просторові межі державної влади і закріплює право територіального верховенства народу як вияв політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Норми Конституції щодо землі як об’єкту права власності українського народу встановлюють територіальний поділ держави на регіони, кожен з яких має свою територію, яка відмежована від території інших територіальних утворень, що створюються у регіонах. Земля, яка становить основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністративно-територіальному утворенню правовий режим, що базується на інших правових засадах, ніж земля, яку використовують як об’єкт будь-якої господарської діяльності.

Оскільки в Україні існують різні форми права власності на землю, а землі поділяються за цільовим призначенням на категорії, то вони мають різний правовий режим. Детальніше це визначено Земельним Кодексом України. Розділ ІІ “Землі України”, ст.ст. 18 – 77.

Отже землю, як об’єкт права власності, слід розглядати, враховуючи її категорії і цільове призначення, форми власності, способи використання, тобто беручи до уваги правовий режим земельних угідь, земельних ділянок і їхніх частин.

Землю, як єдиний державний земельний фонд, або ж землі відповідних категорій можна розглядати як об’єкт права державного суверенітету, тобто територію держави чи місцевого адміністративного територіального утворення, або землі відповідних категорій, на які поширюються охоронно-регулятивні норми.

Поняття землі можна розглядати як інтегрований об’єкт, що складається з великої кількості природних компонентів: це “частина земної кори і природного ландшафту, поверхні площі і рельєфу земної кулі, територіального простору і території держави, певної місцевості та місце проживання, грунтового шару, засобу господарського використання, просторового базису, природного об’єкту і складової частини довкілля”

Земля – як об’єкт земельного права – це природний компонент, не вилучений з довкілля, а такий, що органічно взаємодіє з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Проте земля як об’єкт права власності розглядається як природний компонент, обмежений територіально. На практиці об’єктом права власності чи права користування виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їхні частини, відмежовані одна від одної.

Верхній шар землі виконує функцію грунту та поселенського простору, що є найважливішим у суспільстві, тому ця риса землі петребує правового забезпечення. У земельному законодавстві земля як об’єкт правового регулювання розглядається у кількох значеннях: для різних потреб у життєдіяльності людей, як місце розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об’єктів, то її розглядають як надбання українського народу, національне багатство держави. Коли йдеться про землю як об’єкт права власності чи користування, то для кожного суб’єкта таких прав визначальною є конкретна частка земної поверхні з встановленими межами, певним місцем розташування, з зазначеними щодо неї правами власності або користування. Визначення земельної ділянки дається у ч. 1 ст. 79 Земельного Кодексу України, а ч. 2 цієї статті визначає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на грунтовий (поверхневий) шар і на водні об’єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній містяться, а також на простір над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Дата добавления: 2014-01-04