Церква при македонцях

На вершині Церкви видимим чином знаходився патріарх Константинопольський. Проте в основі своєю Церква була глибоко демократичною. Приходського священика висвячував місцевий єпископ за уявленням приходу. Єпархіальне духовенство обирало єпископа. За древньою традицією, легалізованою Юстинианом I, собор, що складається з єпархіального духовенства і видних мирян єпархії, пропонував три кандидатури митрополитові провінції, який обирав з них найбільш гідного. У особливих випадках патріарх сам призначав кандидатуру нового єпископа і сам хиротонисал його. Митрополит обирався так само, як і будь-який інший єпископ, хоча висвячував його патріарх, який і вибирав з трьох кандидатів. Але до IX ст. митрополит вже обирався собором з єпископів провінції, в якому священство майже не брало участі. У усіх випадках новообраний кандидат рукополагался патріархом і затверджувався імператором або його представником на місці. У переважній більшості випадків це твердження було простою формальністю.

Який же був статус патріарха? Згідно з 28-м каноном Халкідонського Собору, він мав право висвячувати (але не призначати) митрополитів в диоцезах Понт, Фракия і Азія. З 588 р. патріарх використовує титул "вселенський". Згідно з кодексом Юстиниана, патріарх обирався кліриками і батьками міста, але з IX ст. картина змінилася. Патріарх став обиратися голосуванням синоду, що обирає трьох кандидатів. Призначення схвалювалося імператором. Синод називався σύνοδος ενδημούσα, тобто "постійно діючий синод". Він складався з єпископів приміських районів і усіх єпископів, що на той момент гостюють в столиці. При виборах патріарха на синоді мали бути присутній усі митрополити, якщо у них не було надшанобливих причин для відсутності.

Імператор втручався у вибори патріарха з найочевидніших причин: посада первоиерарха Імперії носила дуже важливий політичний характер. Патріарх відігравав важливу церемоніальну роль у візантійському дворі. Він коронував імператора, був його радником, а під час його відсутності або малоліття часто виконував роль регента. Саме із-за цих політичних обов'язків патріарха імператор, який, як відзначалося вище, практично ніколи не втручався у вибори інших єпископів, хотів мати своє слово при призначенні на посаду патріарха.

Згідно з офіційними правилами, патріарх призначався указом Синоду за уявленням імператора. Його введення в посаду відбувалося в імперському палаці (до 1204 р. - в Магнаврском палаці) у присутності вищих чинів держави і церковних ієрархів. Імператор особисто оголошував про обрання нового патріарха, використовуючи формулу: "Божественна благодать і наша Величність, що виникає з неї, зводить благоговейнейшего (ім'ярек) бути патріархом Константинопольським". Після 1261 р. введення в посаду проходило в триклинии Влахернского палацу. Приблизно в той же час була змінена і формула. Тепер імператор говорив: "Свята Трійця, владою даної Нам, прославляє тебе бути Єпископом Константинополя, Нового Риму, і Вселенським Патріархом". На початок XV ст. формула і церемоніал введення в посаду знову змінилися: тепер усе відбувалося в церкві, у присутності імператора; проте слово тепер надавалося одному з вищих посадовців Імперії, який вимовляв,: "Наш великий і святий Государ і Священний Синод закликають Твоє Святейшество на верховний трон Патріарха Константинопольського". Богослов Сімеон Солунский, що писав близько 1425 р., висловив жаль, що в новій формулі не згадувався Бог, хоча він позитивно відізвався про визнання, дане Священному Синоду. Коли обрання було таким чином проголошене, імператор вручав патріархові ручний хрест, лілову мантію і наперсний крест-мощевик - символи його посади. Після введення в посаду патріарх проїздив на коні на чолі урочистої процесії по вулицях Константинополя до собору Св. Софії, де його хиротонисал сонм єпископів на чолі з митрополитом Гераклейским, на згадку про той час, коли кафедра Візантія входила в митрополичий округ Гераклеи.

Як показує остання формула, права Священного Синоду признавалися протягом усієї імперської історії. Синод мав право позбавити влади патріарха. Офіційно імператор мав лише право скликати Синод і запропонувати йому до розгляду питання про позбавлення влади патріарха. Дуже рідко Синод сам позбавляв влади патріарха без санкції імператора, як у разі Анастасія I, скинутого в 1293 р. із-за його надмірної суворості, але Анастасій мав таку потужну підтримку священства і народу, що імператорові вдалося змусити Синод переобрати його через 11 років. Строго кажучи, окрім єресі і грубих моральних порушень, єдиним приводом для позбавлення влади патріарха було визнання його призначення або хиротонии неканонічними; правда, цей привід можна було тлумачити дуже широко.

Кандидат в патріархи, так само як і кандидат в єпископи, повинен був мати не менше 35 років від народження; це правило, як ми бачили, іноді порушувалося імператорами. Теоретично він не міг бути державним службовцем або збирачем податей, але і тут виключення були досить часті. Він міг бути вдівцем або навіть одруженою людиною, якщо і для нього, і для його дружини це був перший шлюб і якщо дружина його погоджувалася піти в монастир. Він міг бути мирянином, але і ченці, не рукопокладені у священний сан, також вважалися мирянами. Якщо обирався мирянин, його швидко прославляли через попередні церковні міри; проте зазвичай вимагалося, щоб до патріаршої хиротонии пройшли три місяці. Якщо хиротония траплялася раніше, як це було у разі великого патріарха Фотія, це створювало грунт для питань про канонічність його патріаршества. Згідно з канонами IV ст. єпископ не міг бути перекладений з однієї кафедри на іншу: це правило, хоч і з деякими виключеннями, дотримувалося досить строго до кінця XIV ст. З часом кандидатів в єпископи все частіше і частіше вибирали з монастирів. За останні 250 років існування Імперії усі патріархи, за буквально декількома виключеннями, були ченцями і, як правило, вже у священному сані. За весь цей час в патріархи був обраний лише один мирянин в повному розумінні цього слова - професор Георгій Кіпрський (1283 р.).

Патріарх мав найвищий авторитет. Проте, окрім обмежень, що накладаються на нього імператором, його влада також була обмежена Синодом. Він ніс відповідальність за правильне здійснення богослужінь і за підтримку релігійної дисципліни в усій Імперії, але закони з цих питань міг видавати тільки спільно з Синодом. Найважливіші релігійні закони ініціювалися імператором - основним джерелом права. Зазвичай відбувалося це так: імператор писав лист патріархові, в якому пропонувався новий законопроект; якщо патріарх і Синод його приймали, їх обов'язком було інформувати про нього Церкву і добитися виконання нового закону. Якщо в Церкві відбувався скандал, патріарх міг зробити заходи безпосередньо. Він міг заборонити в богослужінні митрополита, що провинився; якщо митрополит допускав зловживання у своєму окрузі, патріарх міг заборонити в служінні будь-якого винного клірика. Проте жоден єпископ не міг бути скинутий з сану без рішення Священного Синоду.

В дні процвітання Імперії прибутки патріархії були величезні. Їх основу складали щорічні виплати з імперської казни, вступи із земельних володінь в різних частинах Імперії, у тому числі і в самому Константинополі, і орендна плата монастирів, заснованих патріархом. Кожна частина доходу була призначена для певної мети. Вторгнення ззовні, скорочення розмірів Імперії і захоплення Константинополя хрестоносцями зруйнували усю цю систему. Після відвоювання Константинополя візантійцями патріархату була віддана третина прибутків від міста. Крім того, для нього була виділена частина податків, що виплачуються рибалками і мисливцями, що жили в столиці і її околицях. Ці прибутки йшли на оплату свічок і масла, необхідних для освітлення великого собору Св. Софії. У міру настання турок патріарх втрачав все більше і більше своєї земельної власності; проте він продовжував отримувати орендну плату від своїх монастирів на турецькій території. До кінця XIV ст. дохід патріарха настільки зменшився, що він більше не міг містити патріарший палац.

Палац примикав до Св. Софії, з якою він був сполучений критими переходами. У палацовий комплекс входили адміністративні приміщення і приймальні зали, у тому числі і ті, в яких засідав Синод, і прекрасна бібліотека, що збереглася майже незайманою до 1453 р. Під час латинської окупації міста бібліотека була в руках венеціанців, які забезпечили її збереження. Апартаменти, відведені для життя патріарха, були дуже скромними; проте йому належало декілька приміських вілл, куди він міг віддалитися; часто він вважав за краще жити в одному з довколишніх монастирів.

Така була роль патріарха. Роль імператора була сформульована в законах Льва VI Мудрого. Імператор Лев був дуже вченою людиною (згадаємо, що його учителем був сам Фотій), благочестивим християнином (він був поставлений в читці і проповідував в церкві), богословом (автором ряду церковних співів), законодавцем. Багато його творінь збереглися до наших днів.

Дата добавления: 2014-01-04