Взаємозв’язок заощаджень і інвестицій: класичний і кейнсіанський підходи

Досі ми виходили з того, що на інвестиційний попит впливають чинники, від яких залежить прибутковість інвестиційних проектів. Але попит на інвестиції перебуває в певній залежності й від фінансово-інвестиційних ресурсів підприємств. Якщо, наприклад, вартість прибуткового інвестиційного проекту, що приваблює підприємство, становить 1 млн. грн., а його фінансово-інвестиційні ресурси (власні плюс мобілізовані через фінансову систему) менші, то інвестиційний попит підприємства не може бути реалізований. Отже, крім чинників, які визначають прибутковість інвестиційних проектів, інвестиційний попит залежить і від фінансово-інвестиційних ресурсів, які обмежують інвестиційний попит. Якщо з фінансово-інвестиційними обмеженнями стикаються окремі підприємства, то це означає, що й економіка в цілому має фінансово-інвестиційні обмеження.

Джерелом фінансово-інвестиційних ресурсів є заощадження. Це означає, що у підсумку роль фінансових обмежень інвестицій відіграють заощадження. В будь-якій економіці заощадження дорівнюють тій частині наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання. Таке визначення стосується заощаджень приватної закритої економіки, яку ми розглядаємо. Особливість цієї економіки полягає в тому, що її наявний дохід дорівнює сукупному доходу, тобто DI = Y, а споживання – споживанню домашніх господарств. Яким же чином пов’язані доходи та інвестиції? По-перше, оскільки заощадження як джерело інвестицій є функцією від доходу, то зростання доходу збільшує фінансово-інвестиційні ресурси, а його зменшення скорочує ці ресурси. Це означає, що інвестиції опосередковано залежать від доходу. По-друге, динаміка доходу є індикатором ділової активності в країні. Зростання доходу свідчить про зростання сукупного попиту, для задоволення якого потрібно нарощувати основний капітал і збільшувати чисті інвестиції.

Аксіомою є те, що заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій. Тому слід визнати аксіоматичним і те, що між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага, тобто S = I. Але для правильного розуміння цього положення потрібно враховувати, що заощадження є не чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням. За таких умов жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями у кожному окремому поточному періоді не може бути. Вона проявляється лише за тривалий період. Іншими словами, рівновага між заощадженнями та інвестиціями є не абсолютним законом, а законом-тенденцією.

Якщо рівновага між заощадженнями та інвестиціями об’єктивно обумовлена, то виникає питання щодо механізму її забезпечення В макроекономічній науці єдиної відповіді на нього не існує Найбільш рельєфно на цю тему конкурують між собою класична та кейнсіанська теорії.

Вихідним постулатом класичної теорії, як відомо, є положення про те, що пропозиція благ породжує відповідний попит на них. Це положення найяскравіше виражено в законі Ж.-Б. Сея (1767-1832 рр.). Суть його у тому, що сам процес виробництва товарів забезпечує прибуток, рівний вартості вироблених товарів і достатній для закупівлі необхідних благ на ринку. Пропозиція породжує свій попит. На макроекономічному рівні сукупна пропозиція породжує адекватний сукупний попит, оскільки сукупний прибуток, одержаний від виробництва загального об’єму продукції, будучи витраченим, повинен бути цілком достатнім для забезпечення адекватного сукупного попиту. Проте, в такому простому розумінні закону Сея є недолік. Хоча факт, що виробництво продукції і загальновизнаний, немає гарантії, що одержувачі прибутку витратять його повністю. Представник пізнішого класицизму А.Маршалл відзначав, що «…хоча люди володіють можливістю купувати, вони можуть і не користуватися нею». Якусь частину прибутку економічні суб’єкти зберігають і тому вона не знайде віддзеркалення в попиті. Заощадження викликають порушення, витік в потоках прибутків – витрат і відповідно підривають ефективну дію закону Сея. Вилучення коштів (у формі заощаджень) з потоку прибутків, призводить до того, що сукупні витрати виявляються недостатніми для закупівлі всієї виробленої в рамках національної економіки продукції. Отже, пропозиція не створює свого власного попиту. В результаті – непродані товари, скорочення виробництва, безробіття і зниження прибутків.

Визнаючи реальність заощаджень, економісти – класики дійшли висновку, що закон Сея виконуватиметься в тому випадку, якщо заощадження використовуватимуться у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців є доповненням до потоку прибутки – витрати і «заповнюють пропуск», викликаний заощадженням. Якщо підприємці мають намір інвестувати стільки ж, скільки споживачі розраховують зберегти (S = I), то закон Сея діятиме і рівень виробництва і зайнятості не зміняться. Інструментом, що врівноважує потоки заощаджень і інвестицій виступає рівноважна ставка процента, яка складається на грошовому ринку. Вона стимулює залучення тимчасово вільних грошових коштів (заощаджень) на ринок, і формує попит на них підприємців – інвесторів. В результаті коливань ставки відсотка будь-який витік з потоку прибутків – витрат у формі заощаджень повертається в економіку у формі інвестицій. Саме тому, як основний чинник, що визначає величину інвестиційних витрат і заощаджень в економіці, класики називають рівень ставки процента: заощадження розглядаються як зростаюча функція від ставки відсотка S = f (r), а інвестиції – як спадна функція від ставки процента I = f (r), (див. графік 7.4).

r I S

r₁

r E

r₂

0 S, I

Графік 7.4. Класичний механізм урівноваження заощаджень і інвестицій

Рівновага заощаджень і інвестицій в економіці (точка Е) забезпечує рівень ставки процента r₀. При збільшенні ставки до r₁ власники вільних грошових коштів збільшать свої заощадження, але підприємці не зможуть їх використовувати повністю, оскільки нова ставка процента для них дуже висока, а значить механізм грошового ринку спрацює на пониження ставки до r₀. Якщо ставка процента знизиться до r₂, картина буде зворотна: інвестори готові брати позикові кошти під низькі відсотки, але індивіди не готові зберігати необхідну кількість коштів. Ставка процента у такому разі ростиме, поки не досягне рівноважного рівня r₀. Таким чином, процес саморегулювання співвідношення між заощадженнями і інвестиціями робить рівноважну ставку відсотка достатньо стійкою.

Кейнсіанська теорія відкидає закон Сея, ставлячи під сумнів положення про те, що ставка процента здатна привести у відповідність заощадження споживачів з інвестиційними планами підприємців. Свою правоту кейнсіанці доводять таким чином. Найважливіші економічні рішення, такі як плани заощаджень і інвестицій, приймаються, по суті справи різними економічними суб’єктами: сім’ями і підприємцями, і з різних причин. Де гарантія, що фірми будуть більше інвестувати, якщо населення більше зберігатиме? Врешті-решт посилення ощадливості означає адекватне скорочення споживання. І чи варто розширювати виробництво, якщо споживання падає? Де гарантія, що всі збережені кошти будуть розміщені населенням на грошовому ринку і на інших секторах ринку позикових коштів?. Навпаки, відомо, що значна частина заощаджень (особливо в період економічної нестабільності) осідає на руках населення у вигляді готівки. Нарешті, незалежно від рівня заощаджень на рівень інвестицій можуть впливати позики кредитних установ. Все це, на думку кейнсіанців, свідчить на користь того, що закон Сея не діє.

Крім того, різна мотивація при ухваленні рішень про заощадження і інвестиції призводить до того, що часто зміни ставки процента не впливають (принаймні істотно) на плани інвестицій і, особливо, заощаджень. «Лише дуже небагато людей, - відзначав Кейнс, - змінять свій спосіб життя тільки тому, що рівень процентної ставки впав з п’яти до чотирьох». Нееластичність заощаджень до змін ставки відсотка пояснюється тим, що вони, як правило, здійснюються з мотивів інших, ніж отримання процентного прибутку. Це відноситься до заощаджень на покупку дорогих товарів (житло, земля, автомобіль тощо.), для отримання «другої» пенсії, „на чорний день”, для оплати вищої освіти дітей та т.ін. Таким чином, в системі координат, запропонованої класиками (див. графік 7.4), крива заощаджень займатиме практично вертикальне положення (див. графік 7.5).

r I¢ S¢ I S

_¢

r₀ E

0 S, I

Рисунок 7.5. Кейнсіанська критика класичного підходу до співвідношення заощадження-інвестиції.

При настанні кризи, як довели кейнсіанці, інвестиційні плани можуть істотно скорочуватися навіть при ставці процента, яка знижується. І, навпаки, при економічному підйомі зростання відсоткової ставки не стає перешкодою для нарощування капіталовкладень. Вказані обставини викликають зсув кривої інвестицій (І) на рис. 7.5. Наприклад, при зрушенні в положення I¹ не буде взагалі такої позитивної реальної ставки відсотка, яка забезпечувала б рівність заощаджень і інвестицій, поки під впливом вже відомих чинників не відбудеться зрушення вліво графіка заощаджень (S¹). Останнє, проте, можливо в умовах спаду виробництва і скорочення зайнятості.

Не заперечуючи взаємозалежності і можливості збігу масштабів заощаджень і інвестицій, кейнсіанці вважають, що основним чинником, що визначає заощадження, є прибуток, на макрорівні – національний прибуток (ВВП, НД). Індикатором, що визначає відмічену залежність виступає норма чистого прибутку. Графічно це виглядає так (див. графік 7.6). Точка перетину ліній S і I визначає рівноважний стан економіки, коли сім’ї планують зберігати стільки ж, скільки підприємницький сектор – інвестувати. Саме ця відповідність призводить до рівності сукупних національних витрат і національного доходу.

Якщо об’єм запланованих інвестицій менше об’єму заощаджень (заштрихована зона вправо від точки Е), то сукупний попит виявиться менше сукупної пропозиції. Виникнуть затоварювання і з’явиться тенденція до скорочення національного прибутку. У зворотній ситуації (зона зліва від точки Е), з’являться дефіцитні явища і, відповідно, тенденція до зростання національного доходу.

Підводячи підсумок всьому сказаному вище, і визначаючи шляхи примирення класиків і кейнсіанців, слід сказати, що інвестиції, звичайно реагують на зміну ставки відсотка, але в значно меншому ступені, ніж це представляється економістам – класикам. Набагато більш важливим чинником, що впливає на розмір інвестицій, є очікувана норма прибутку, а також «оптимізм» або «песимізм» виробників.

Дата добавления: 2014-01-04