Виникнення релігії

Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолютом, вищим над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він розглядається як творець світу, хоч і не належить до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), тобто він перебуває поза межами конкретного іманентного (замкненого) кола свідомості.

Поняття “релігія” безпосередньо пов’язане з поняттям “Бог”. Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Поняття та сутність релігії

Функції релігії.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

(опорний конспект лекцій)

з дисципліни: Релігієзнавство

Лекція 1. Релігія та суспільство

1. Поняття та сутність релігії:

а) богословсько-теологічне дослідження релігії;

б) філософський аналіз релігії;

в) наукові теорії дослідження релігії.

2. Виникнення релігії:

а) формування релігійних уявлень;

б) соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії;

в) основні теорії походження релігії.

3. Основні структурні елементи релігії:

а) релігійна свідомість;

б) релігійний культ;

в) релігійні організації.

Термін “релігія” як означення відношення “людина-Бог” був запроваджений у ХV – ХVІ ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. Осмислений погляд на релігію як особливий феномен був започаткований філософією Нового часу, в чому найбільша заслуга німецьких філософів Фрідріха-Іммануіла Канта (1724–1804), Ернеста-Даніеля Шлейєрмахера (1768–1834), Фрідріха Енгельса (1820–1895), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770–1831), Людвіга-Андреаса Фейєрбаха (1804–1872), Карла Маркса (1818–1883), французького філософа Огюста Конта (1798–1857), англійських філософів Девіда Юма (1711–1776), Герберта Спенсера (1820–1903) та інші.

Походить термін “релігія” з латини (religeo – набожність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню, предмет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, вищим, надлюдським – Богом, Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу.

Релігія – духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало – джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Бог – верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Існують такі концепції релігії:

1.теологічні;

2. філософські;

3. соціологічні;

4. біологічні;

5. психологічні;

6. етнологічні.

Вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарієм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємо коригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos – Бог, logos – вчення) – вчення про Бога і богослов’я – наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок намагання пояснити, зрозуміти релігію “зсередини”; зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні формули. До них належать:

1. догматика – системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними;

2. екзегетика – (грец. ezegeomai – витлумачую, пояснюю) – тлумачення біблійних текстів;

3. каноніка – теорія церковного права та інші.

Теологія безпосередньо пов’язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання.

Богословсько-теологічний підхід до релігії – це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію може тільки релігійна людина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим властивий особливий вид духовного пізнання – релігійний досвід – переживання пов’язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході – обґрунтування та захист релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом.

Філософський аналіз релігії. Філософія прагне з’ясувати загальні принципи та закономірності релігії, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія. Одночасно з релігійною філософією у ХVII – XVIII ст. зароджується філософія релігії – розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності і сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства.

Одним з перших зосередився на філософських аспектах релігії І.Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй етичній концепції застосував ідеї душі та Бога.

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським та науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї – як вирішується у релігії проблема духовного і матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер суспільного життя у її взаємозв’язках та взаємодії: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони виробляють у людей; як діють релігійні організації; які функції виконує релігія в суспільстві.

Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього розвитку пов’язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи неандертальської людини (формування родової общини).

У родовій общині свідомість людини вже була певною мірою свідомістю суспільною. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з навколишнім світом. Первісну суспільну свідомість характеризували наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними, фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був головним носієм інформації, його запам’ятовували і передавали від покоління до покоління.

Міф (грец. myfhos – розповідь, переказ) – символічне уявлення людей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення на чуттєвому рівні; оповідання про богів, героїв.

Міф виконував роль світогляду, оскільки містив загальну оцінку світу, формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Основою міфологічного світогляду було уособлення природи, уподібнення її до людини, перенесення на природу всіх людських якостей, насамперед здатності діяти свідомо.

Формування релігійних уявлень почалося в неандертальську епоху, яка тривала 100 – 400 тис. років тому. Свідченням цього є те, що неандертальці вже ховали померлих.

Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов’язана із соціальним життям та розвитком суспільства.

Давня людина жила в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, виробничі технології – примітивними, продуктивність праці – низькою. Людина цілковито залежала від ще непізнаних нею сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії.

Релігійна свідомість притаманна лише людині розумній, в якої почали формуватися абстрактні поняття, що дало їй змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, в тому числі й такі, що не відповідали реальності. Саме помилки пізнання породили перекручені фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер, іншими словами – гносеологічні чинники релігії.

Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала й пізнавала світ у його гармонії та суперечностях, намагалася якось пояснитисвоє існування. У первісному суспільстві всі пізнавальні потреби задовольняв міф, у якому людина знаходила відповіді на питання, пов’язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живила онтологічні (онтологія – вчення про буття) чинники релігії.

Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили психологічні обставини. Безсилля людей перед силами природи і суспільства породжувало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих труднощів та небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починало панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії. Усі чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємопосилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.

Залежно від концептуальних засад сформувалися різні теорії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428–348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православ’ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295–373), Іоанн Златоуст (прибл. 350–407), Іоанн Дамаскін (прибл. 675–753), у католицизмі – Августин Блаженний (354–430), Фома Аквінський (1225–1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки християнства.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному – релігія є результатом розумового розвитку людства.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже,він існує. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт (1569 – 1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646–1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства – єдиної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797–1879) вважав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. Їх єднає визнання надприродного походження релігії, яка є наслідком Одкровення. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Генріх Якобі (1743–1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов’ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797–1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел:

1) об’єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини;

2) суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу.

Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н. е. давньогрецьким філософом Крітієм (460–403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактацій (250–225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створений «Енциклопедії» – першого твору, що систематизував тогочасні наукові знання XVII – XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340–260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. Її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму – грецький філософ-матеріаліст Епікур (342–270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99–55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура – римському письменнику Петронію (? – прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460–361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90–21 до н.е.), письменник із сирійського міста Самосата – Лукіан (прибл.120–180).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників – англійські філософи Д. Юм, Т.Гоббс, представники німецької класичної філософії – Г.-В.-Ф- Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейєрбах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.

Міфологічна теорія. Її сповідував англійський лінгвіст Макс Мюллер (1823–1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення існували задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продовженням астральної теорії походження релігії, представники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX – на початку XX ст. Засновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys – душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить походження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до визнання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згідно з якою найважливішими чинниками виникнення релігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866–1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивостей, не пов’язану з матеріальними тілами, яка, однак, виявляється в них.

Теорія аніматизму. Її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм – обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865–1936) і Л. Пштернберг (1861–1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841–1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов’язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійського етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу первісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді – це різні сфери мислення і галузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що зародження релігії зумовлене особливостями природи людини. Її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу З.Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціальному, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйняття світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

Дата добавления: 2014-01-04