Способи сегментування ринку

План

План

1. Поняття «підприємство», його мета, функції та основні ознаки

2. Правові основи утворення та функціонування підприємства

3.Класифікація підприємств

4.Форми об»єднання підприємства, їх характеристика

1.1 Поняття «підприємство», його мета, функції та основні ознаки

Підприємство -це організаційно відокремлена, економічно самостійна одиниця виробничої сфери народного господарства, яка спеціалізується на виготовленні продукції, наданні послуг або виконанні робіт.

На практиці часто використовують два близьких поняття - підприємство і фірма.

Однак фірма, як правило, означає загальну назву господарюючого закладу виробничого, торговельного, побутового та іншого профілю. Також фірма може об'єднувати комерційні, виробничі, сервісні підрозділи, філіали, дочірні підприємства, які функціонують під однією назвою і є юридичними особами. Тобто, фірма може бути багатопрофільною організацією.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. На підприємстві здійснюється виробництво продукції, надання послуг, має місце безпосередній зв'язок працівника із засобами виробництва. До виробничих підприємств належать: заводи, фабрики, шахти, комбінати, кар'єри, порти та інші господарські організації виробничого призначення. Також є підприємства торговельного або торговельно-посередницького профілю (магазини, склади); сфери надання послуг (ремонтні майстерні, автосервіси, ательє, хімчистки, перукарні тощо).

Мета функціонування підприємства на ринку -задоволення суспільних потребу певних видах продукції (роботах, послугах; далі - «продукції») та одержання прибутку.

Підприємство повинно одержувати прибуток, але забезпечити досягнення такої цілі можна лише через виготовлення за допомогою наявних у нього ресурсів необхідної споживачам продукції відповідного призначення, профілю і асортименту.

Цивілізовані ринкові відносини вимагають розумного поєднання обох цілей.

Найважливішими завданнями підприємств є:

•одержання доходу власником підприємства (державою, приватною особою, акціонерами);

• забезпечення споживачів продукцією підприємства відповідно до ринкового попиту та укладених договорів;

•забезпечення виплати заробітної плати персоналу підприємства, нормальних умов праці та можливостей підвищення професійного рівня працівників;

•створення робочих місць для населення;

•створення та підтримка потенціалу для майбутнього розвитку, безперервності існування підприємства;

•охорона довкілля (землі, повітряного та водного басейнів);

•недопущення зриву поставок або випуску неякісної продукції, скорочення обсягів виробництва та зниження доходів підприємства.

Завдання підприємства визначаються інтересами власника, розміром задіяного капіталу, умовами внутрішнього і зовнішнього сере д овища функціонування.

До основних функцій виробничого підприємства можна віднести:

Виробничо-технологічні функції підприємства пов»язані із пошуком постачальників, споживачів, матеріально-технічним забезпеченням виробництва, використанням засобів праці для виготовлення продукції, впровадженням нових технологій, раціоналізацією виробничих процесів, винахідництвом, підвищенням якості продукції.

Економічні функції передбачають управління процесами виробництва і збуту товарів, укладання контрактів з постачальниками і споживачами, наймання робочої сили, раціональна організація праці працівників, виплата заробітної плати, розподіл прибутків, сплата податків, зборів та інших платежів, розрахунок економічної ефективності діяльності, ціноутворення, залучення інвестицій.

Соціальні функції підприємства полягають у забезпеченні належних умов праці та відпочинку працівників, створенні сприятливого психологічного клімату у колективі, наданні допомоги та пільг працівникам, членам їхніх сімей та ін.

Зовнішньоекономічні функції пов'язані із виконанням підприємством функцій у системі міжнародного обміну товарів, спільному з іноземними партнерами виробництві, науково-технічному співробітництві тощо.

Підприємство як основна організаційна та виробнича ланка народного господарства характеризується певними ознаками.

Серед них:

1) виробничо-технічна єдність:

- спеціалізація на виготовленні певного виду продукції, наявність закінченого циклу її виготовлення, тобто продукція в умовахподілу праці набуває форми товару;

- володіння певним складом виробничих фондів;

- розробка єдиної технічної політики;

- спільність допоміжного і обслуговуючого господарств;

2) організаційно-соціальна єдність:

- наявність єдиного трудового колективу з його специфічними інтересами;

- управління підприємством одним керівником та адміністрацією;

- наділення підприємства реквізитами і правами юридичної особи (самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банку, печатка, штамп з назвою підприємства, ідентифікаційний код, юридична адреса, фірмовий бланк, товарний знак);

3) фінансово-економічна самостійність:

- вільний вибір виду діяльності;

- можливість самостійного формування програми діяльності,вибору постачальників матеріально-технічних та інших ресурсів і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін на продукцію або послуги відповідно до закону;

- вільний найом працівників залежно від власної потреби;

- самостійний розподіл прибутку, що залишається у підприємства після сплати податків, зборів та інших, передбачений законом платника;

- визначення та обґрунтування форм і розмірів матеріального стимулювання працівників;

- самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

1.2 Правові основи утворення та функціонування підприємства

Підприємства є суб'єктами господарювання, які утворені, зареєстровані та функціонують у встановленому законодавством порядку. Вони мають статус юридичної особи.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є:

- Господарський кодекс України;

- закони України «Про власність», «Про інвестиційну діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та ін.

Діяльність підприємств регулюється також відповідними указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, галузевими положеннями та іншими нормативними документами.

Визначальним законодавчим актом є Господарський кодекс України. Він встановлює, відповідно до Конституції України, правові основи господарської діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності. Цей кодекс покликаний забезпечити розвиток підприємництва, зростання ділової активності і підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість.

Діяльність підприємства, крім законодавчих актів, також регулюється його статутом і колективним договором.

Підприємство може бути утворене за рішенням власника майна (кількох власників) або уповноваженого ним органу; за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, виділення, приєднання, поділу, перетворення) діючого суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Створення підприємства здійснюється з додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства.

Установчими документами підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом,- статут.

В установчих документах зазначаються найменування і місце знаходження підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і повноваження його органів управління, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити підприємство, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, управління підприємством та участі у ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства.

Статут підприємства -це зібрання обов'язкових правил, що регулюють його взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, а також індивідуальну діяльність.

Статут повинен містити відомості: про найменування і місцезнаходження підприємства, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації підприємства, а також інші відомості, які не суперечать законодавству.

Колективний договір -це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини.

У колективний договір включаються зобов'язання щодо поліпшення умов праці та відпочинку працівників, їх соціального захисту, заходи для забезпечення зростання продуктивності праці

величини матеріального стимулювання, вирішення житлових проблем тощо.

Підприємство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація підприємства проводиться у виконавчому комітеті виборчого органу влади або державній адміністрації за місцем знаходження суб'єкта господарювання. Для державної реєстрації підприємством необхідно подати такі документи:

- рішення власника (або власників) майна про утворення підприємства;

- установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

- рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення,реорганізацію підприємства;

- документ, що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду підприємства у розмірі, встановленому законом;

- реєстраційна картка встановленого зразка;

- документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Державна реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання зазначених документів. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єктові господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

Порушення встановленого законодавством порядку створення підприємства або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації. Відмова у реєстрації з інших мотивів недопускається.

Припинення діяльності підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Це може відбутися за рішенням власника (власників), уповноважених ним органів, засновників, а також в окремих випадках - за рішенням суду.

Оголошення про реорганізацію або ліквідацію підлягає опублікуванню у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та (або) офіційному друкованому виданні органу державної влади або місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства протягом десяти днів з дня припинення діяльності підприємства.

1.3 Класифікація підприємств

Підприємства - як організаційні форми господарювання - класифікуються за різними ознаками, а саме:

1. Мета і характер діяльності:

- комерційні, - метою яких є одержання прибутку;

- некомерційні ,- які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організації).

2. Форма власності:

- приватні, - які, в свою чергу, поділяються на індивідуальні, засновані на власності однієї особи і функціонують виключно завдяки праці власника без права найму робочої сили; сімейні, засновані на власності і праці однієї сім'ї; приватні, засновані на власності однієї особи з правом найму робочої сили;

- колективні, - засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації, об'єднання громадян;

- комунальні ,- засновані на власності громади адміністративно-територіальної одиниці;

- державн і,- засновані на власності держави, в тому числі казенні;

- змішані,- засновані на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності).

3. Спосіб утворення та формування статутного фонду:

- унітарні ,- які створюються одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, здійснює керівництво та ін.; до унітарних належать: державні, комунальні, колективні та приватні підприємства;

- корпоративні ,- які утворюються двома або більше засновниками на основі об'єднання майна, їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства; до корпоративних належать: кооперативні підприємства, господарські товариства, а також приватні підприємства, засновані на власності двох або більше осіб.

4. Форма господарювання:

- одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику.

- кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності.

- орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном.

- господарські товариства, які створені юридичними та (або) фізичними особами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку. Господарські товариства є юридичними особами і можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не суперечить законодавству. За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за І результати розрізняють:

- акціонерне товариство - господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. Весь прибуток акціонерного товариства належить акціонерам і поділяється на дві частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватись шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів і товариств.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновнцками або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Вони не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися або продаватися на біржі;

> товариство з обмеженою відповідальністю - господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Таке товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах своїх вкладів;

> товариство з додатковою відповідальністю є господарським товариством, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Воно несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники товариства несуть солідарну відповідальність у розмірах, кратних до вкладу кожного із них;

> повне товариство - це господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном;

> командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном (повні учасники), а інші учасники беруть участь у діяльності товариства лише своїми вкладами.

Учасниками повного товариства, повними учасниками коман-дитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Установчими документами акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут, а повного товариства і комапдитного товариства - засновницький договір.

5. Національна належність капіталу підприємств:

- національні (капітал підприємств належить підприємцям своєїкраїни);

- іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних громадян);

- змішані (капітал підприємств належить громадянам різних країн).

6. Галузево-функціональні види діяльності:

промислові; сільськогосподарські; будівельні; транспортні; торговельні лізингові банківські

7. Розміри підприємств (за чисельністю працюючих та обсягом валового доходу від реалізації продукції за рік):

• малі (незалежно від форми власності) - у яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт,послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку щодо гривні;

• великі підприємства - у яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку щодо гривні;

• середні підприємства - які не належать до малих або великих.

Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, наприклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації та ін., але перелічена класифікація є найбільш використовуваною.

1.4. Форми об'єднання підприємств, їх характеристика

Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватись як господарські об'єднання або як державні (комунальні) господарські об'єднання.

Господарське об'єднання - це об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та (або) статуту, які затверджуються їх засновниками.

Державне (комунальне) господарське об'єднання - це об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішеннями Кабінету Міністрів України, міністерств або органів місцевого самоврядування. Таке підприємство діє на основі рішення про його утворення і статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Організаційно-правовими формами об'єднання підприємств є:

Асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств, створена з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, які об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих чи управлінських функцій, організації спільних виробництв та ін. Асоціація утворюється на основі об'єднання підприємствами фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення своїх господарських потреб. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатись у господарську діяльність підприємств-учасників, а може тільки представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями;

Корпорація - договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів підприємств з делегуванням ними окремих повноважень органу управління кор­порацією; цей орган використовує ці повноваження для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств (найчастіше промислового і банківського капіталу) для досягнення його учасниками певної спільної підприємницької ідеї, господарської мети. Консорціум використовує кошти, наділені його учасниками, а також централізовані ресурси, виділені для реалізації певної програми. В разі досягнення поставленої мети консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн - це статутне об'єднання підприємств, організацій на основі фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією функцій виробничого і науково-технічного розвитку,інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Найчастіше при утворенні концернів використовується принцип диверсифікації виробництва. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими господарськими суб'єктами. Учасники концерну не можуть бути одночасно учаснками іншого концерну.

Холдингова компанія - суб'єкт господарювання, який володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств, які є учасниками асоційованого підприємства (господарської організації). Асоційовані підприємства - це група суб'єктів господарювання – юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та організаційної залежності у формі участі у статутному фонді. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю і підпорядкування.

Промислово-фінансові групи - об'єднання, які створюються за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк для реалізації певної державної програми розвитку пріоритетних галузей виробництва, структурної перебудови економіки держави, а також з метою виробництва кінцевої продукції. До складу промислово фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові, проектні та інші установи та організації різних форм власності, серед яких виділяється головне підприємство, що має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи. Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання, її діяльність визначається відповідним законодавством.

Питання для самоконтролю

1. Характеристика підприємства (фірми) як первинної ланки виробничої сфери та юридичної особи.

2. Методологічні основи обгрунтування множинних цілей діяльності підприємства (фірми).

3. Правові основи діяльності підприємств (фірм) за умов ринкової економіки.

4. Класифікуація видів підприємств

5. Характеристика ринкового середовища господарювання підприємств

6. Сутнісна характеристика підприємництва.

Рекомендована література

Л₃ с. 16 — 25; Л₄ с. 4 — 24; Л₅ с. 279 — 286; Л₈ с. 6 — 22

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойчік І.М. Економіка підприємства. Навчальний посібник — К.: Атіка, 2002
2. Економіка підприємства. Підручник / За заг. ред С.Ф.Покропивного — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2001 — 528 с.
3. Економіка підприємства: Навчальний посібник / За заг.ред. П.В.Круша, В.І.Подвігіної, Б.М.Сердюка — К.: Ельга-Н, КНТ, 2007 — 780 с.
4. Павлов В.І., Кривов′янов І.В. Економічний механізм функціонування підприємства. Луцьк: „Настир′я”, 1999 — 114 с.
5. Петрович Й.М., Будіщева І.О., Устінова І.Т. Економіка виробничого підприємництва. Навч. посібник — Львів: Оксар, 1996
6. Тарасюк Г.М. Планування діяльності підприємства. Практикум: Навч. посібник — К.: «Кондор», 2004
7. Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємства. Навч. посібник — К.: «Каравела», 2003
8. Устенко О.Л. Экономика предприятия: Метод. пособие — 3-е изд., испр. — К.: МАУП, 2000 — 44с.
9. Хопчан М.І., Харів П.С., Бойчик І.М. Організація і планування виробництва: теорія і практика. Навч.посібник — Тернопіль: Марком, 1996
10. Швайка Л.А. Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник — Львів: «Магнолія плюс», 2004

ТЕМА 2 ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ РИНКУ (4 години)

1.Поняття та характеристика ринкового типу господарювання і ринкової інфраструктури

2. Підприємницька діяльність, її рушійни сили, принципи, передумови та типи.

3. Законодавче забезпечення підприємництва в Україні.

4. Стратегія підприємства на ринку. Вибір ринкового сегмента.

5. Підприємницькі договори, їх структура та порядок укладання.

6. Кластери як особлива форма організації підприємництва

2.1. Поняття та характеристика ринкового типу господарювання і ринкової інфраструктури

Еволюція поняття «ринок» спричинила розширення його розуміння: до сукупності економічних відносин, за допомогою яких здійснюється обіг суспільного продукту в товарно-грошовій формі. Відбувається стійка взаємодія товарного і грошового обігів.

Однак ринок, крім відносин купівлі-продажу, включає соціально-економічні (власності, виробництва, розподілу, споживання тощо) та організаційно-економічні відносини (конкретні форми організації ринку ). Це дає підставу розглядати ринок як самостійну підсистему економічної системи, що функціонує. Вся економічна система є сукупністю взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем господарювання: власне ринку, натурального господарювання, держави. Залежно від того, яка із трьох підсистем має найбільшу питому вагу, окреслюється уся економічна система:

1) якщо переважає ринок, то система господарювання є ринковою;

2) якщо перевагу має держава, то система господарювання є адміністративно-командною;

3) якщо переважає натуральне господарство, то такою є і система в цілому.

Можна виділити такі типи ринку та їх риси

На початку 2005 р. Україна визнана світовою спільнотою країною з ринковою економікою.

Сучасна модель ринкового господарювання, яка склалась у країнах з розвиненою економікою, характеризується такими загальними закономірностями :

- максимальна приватизація; відкртість ринків; високий рівень розвитку економіки в цілому; розвиненість інфраструктури ринку; конвертованість валюти; економічне зростання і циклічний характер розвитку економіки.

Основними видами ринків за суб'єктним складом є:

- ринок виробників; ринок споживачів; ринок посередників; ринок державних установ;

- ринок міжнародних установ, покупців і споживачів.

За елементно-технологічним складом ринки поділяються на:

- ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інвестицій; ринок фінансово-кредитних ресурсів; ринок інновацій та інформації; валютний ринок.

За територіальною ознакою ринки класифікуються на:

- місцевий; регіональний; національний; транснаціональний; світовий.

Ринкова інфраструктура покликана забезпечити цивілізований характер діяльності ринкових суб'єктів, її елементи породжені самими ринковими відносинами.

Важливими елементами ринкової інфраструктури є: біржі, аукціони, ярмарки.

Біржа є місцем зустрічі і укладання угод між покупцями і продавцями.

Товарні біржі функціонують на ринку товарів; тут здійснюються угоди з продажу як наявних товарів за представленими зразками і стандартами, такі із зобов'язаннями постачання товарів, що мають

бути вироблені в майбутньому (тобто продаються і купуються не самі товари, а контракти на їх постачання).

На фондовій біржі перебувають в обігу цінні папери, в основному: акції підприємств, компаній, фірм і облігації, що випускаються урядом країни, органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, приватними компаніями. Купівля-продаж цінних паперів на фондовій біржі відбувається на основі їх біржового курсу, який коливається залежно від співвідношення між попитом і пропозицією.

Біржа праці - це організація, яка спеціалізується на виконанні посередницьких операцій між підприємцями і працівниками з метою купівлі-продажу робочої сили. Вона дозволяє упорядкувати на-йом підприємствами робочої сили і скоротити для працівників час на пошуки місця роботи. Така біржа також надає послуги особам, котрі бажають перекваліфікуватись, змінити місце праці тощо.

Аукціон - це місце привселюдного продажу товару у наперед визначений час. Аукціони мають справу з продукцією, якої на ринку недостатньо. Головним орієнтиром є одержання максимальної ціни за кожен товар.

Ярмарок є регулярним ринком, який організовується у визначе­ний час і у визначеному місці. Він може бути також місцем періодичної торгівлі або сезонного розпродажу товарів.

Елементом інфраструктури ринку виступає кредитна система. Вона віслючає банки, страхові компанії, фонди, що володіють правом комерційної діяльності. До кредитної системи входять всі, хто спроможний мобілізувати тимчасово вільні кошти, спрямувати їх на кредитування підприємницьких структур. У центрі кредитної системи -банки - центральний, комерційні, іпотечні, інноваційні, інвестиційні.

2.2. Підприємницька діяльність, її рушійни сили, принципи, передумови та типи.

Підприєницька діяльність -це самостійна, ініціативна і систематична діяльність господарюючих суб'єктів з виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку.

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність.

Власність - це відносини, які складаються між суб'єктами щодо привласнення засобів виробництва і результатів праці. Ринкова економіка можлива лише за умови існування приватної власності, результатом розвитку якої стали такі форми власності, як: колективна, акціонерна, кооперативна. Володіння власністю забезпечує володіння владою, і ті, хто контролює власність, здатні впливати на дії інших членів суспільства.

Розвиток підприємництва відбувається під впливом об'єктивних рушійних сил. Серед них можна виділити:

• суперечності - між продуктивними силами і виробничими відносинами; вони об'єднують цілу систему суперечностей між виробництвом і споживанням, зростанням потреб і можливістю їх задоволення, між різними формами власності, інтересами, попитом і пропозицією та ін.;

• ділова творчість людини - особиста ініціатива, енергія, активність, працьовитість, прагнення реалізувати свої ідеї, винаходи, проявити себе; задовольнити здорове честолюбство є спонукальним мотивом до підприємництва;

• ризик - притаманний лише людині; це - гра, обґрунтований розрахунок, змагання вконкурентній боротьбі, радість перемоги або гіркота поразки; він загартовує підприємця, стимулює бізнес;

• потреби - випереджають рівень виробництва; розвиток суспільства і підприємництва породжує такі потреби, які не можуть бути задоволені наявними продуктивними силами, що зумовлює необхідність у нових продуктивних силах (техніці, технології, нових професіях), а отже, стимулює розвиток підприємництва;

• економічний інтерес - це форма реалізації потреби, це вигода, яка досягається в процесі реалізації економічних відносин; специфіка економічних інтересів, а отже, і підприємництво, визначаються економічним та соціальним становищем людей; підприємництво є водночас реалізацією їх інтересів і задоволенням потреб;

• економічна конкуренція - це суперництво між підприємцями щодо задоволення власних інтересів, пов'язаних з продажем виробленої ними продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самими споживачам; конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення і розвитку підприємництва, сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств.

'Підприємницька діяльність відбувається на основі таких принципів :

1) вільний вибір видів діяльності, які не заборонені чинним законодавством;

2) залучення до заняття підприємницькою діяльністю коштів громадян та юридичних осіб на добровільних засадах;

3)самостійне визначення напрямів і програми діяльності

4) самостійний вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

5) самостійне встановлення цін на продукцію (роботи, послуги);

6) вільний найом працівників;

7) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових і природних ресурсів;

8) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення визначених законодавством платежів;

9) самостійне здійснення підприємством зовнішньоекономічної діяльності;

10) використання підприємцем на власний розсуд належної йому частини валютної виручки.

Зміст підприємництва тісно пов'язаний із формами і видами підриємницької діяльності. Відповідно до структури процесу відтворення (виробництво, обмін, розподіл, споживання) виділяють чотири головних типи підприємництва:

- виробниче ( виробництво і надання послуг, інноваційна діяльність у сфері виробництва і послуг);

- комерційне (брокер, дилер, дистриб'ютор, агент, гуртовик та ін.);

- фінансове (банкір, страховий агент, аудитор та ін.);

- сфера споживання (роздрібний торговець).

Інші види підприємницької діяльності, наприклад, інноваційна, маркетингова, включаються до складу чотирьох головних типів підприємництва.

Всеохоплюючим видом підприємницької діяльності можна назвати маркетингову діяльність, оскільки вона здійснюється в рамках будь-якої сфери підприємництва. Маркетингова діяльність може виступати і як самостійний вид підприємницької діяльності, і як функція по інтеграції зусиль всіх ланок виробничої і посередницької діяльності з метою досягнення поставлених цілей - задоволення ринкового попиту і одержання продукту.

2.3. Законодавче забезпечення підприємництва в Україні

Основою розвитку підприємництва в Україні є ряд законів, постанов Кабінету Міністрів Країни, указів Президента України.

Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» (2000р.) визначає правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності з метою якнайшвидшого виходу з економічної кризи та створення умов для розширеного впровадження ринкових реформ в Україні.

Мета державної підтримки малого підприємництва полягає у створенні умов для позитивних структурних змін в економіці України; сприянні формуванню і розвитку малого підприємництва, становленні малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпеченні сталого позитивного розвитку суспільства, підтримці вітчизняних виробників, фор­муванні умов для забезпечення зайнятості населення України, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць.

Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (2003 р .) визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності - це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських, адміністративних відносин між регуляторними органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (2005 р. ) визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру, та адміністраторів.

Дозвільна система у сфері господарської діяльності - це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею документів дозвільного характеру.

Положення законів України, які регулюють відносини у сфері підприємництва та створюють для нього відповідну правову базу, знайшли відображення в указах Президента України.

Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення підтримки і дальшого розвитку підприємницької діяльності» (15.07.2000 р. ) з метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність зобов'язує органи виконавчої влади усіх рівнів забезпечити всебічну підтримку та подальший розвиток підприємництва. Для цього необхідно:

> здійснити заходи щодо впорядкування перевірок фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

> вжити в установленому порядку заходів щодо передачі на пільгових умовах суб'єктам малого підприємництва невикористовуваних, вільних виробничих площ державних, комунальних підприємств, обладнання та іншого майна;

> прискорити впровадження сучасних кредитно-інвестиційних механізмів розвитку малого підприємництва, зокрема шляхом заохочення венчурного бізнесу;

> сприяти розвиткові франчайзингових відносин;

> забезпечити розобку та запровадження програм мікрокредитування суб'єктів малого підприємництва;

> вжити в установленому порядку заходів до спрощення процедури відведення земельних ділянок, отримання дозволів на будівництво, реконструкцію та введення в експлуатацію промислових об'єктів, підприємств громадського харчування та роздрібної торгівлі;

> вжити заходів щодо впровадження ефективних форм підготовки, перепідготовки, перекваліфікації незайнятих громадян для роботи у сфері малого підприємництва та ін.

Укази Президента України «Про лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва» (12.05.2005р.) та «Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики» (01.06.2005 р. ) спрямовані на забезпечення реалізації права громадян на підприємницьку діяльність, створення більш сприятливих умов для розвитку підприємництва на засадах непорушності права приватної власності, підтримання добросовісної конкуренції й обмеження монополізму, додержання принципів державної регуляторної політики. Ці укази зобов'язують органи виконавчої влади усіх рівнів у стислі терміни вжити ряд заходів щодо поліпшення умов для ведення підприємницької діяльності вУкраїні, включаючи пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, скасування цілого ряду регуляторних актів, спрощення процедури оподаткування та ін.

2. 4. Стратегія підприємства на ринку. Вибір ринкового сегмента

Вибір стратегії означає вибір засобів, за допомогою яких підприємство буде вирішувати поставлені перед ним завдання.

Стратегія підприємства -це генеральний напрям дії підприємства, фірми, додержання якого в довгостроковій перспективі має забезпечити досягнення ними поставленої мети.

При визначенні стратегії підприємства підприємець, керівництво стикаються з трьома основними проблемами:

- який бізнес розпочати або продовжити; який бізнес припинити; в який бізнес перейти.

Виходячи з цього, існує три підходи до розроблення стратегії поведінки підприємства на ринку.

Перший підхід пов'язаний з лідерством у мінімізації витрат виробництва - коли підприємство забезпечує найнижчі витрати виробництва і реалізацію своєї продукції. В результаті цього воно може за рахунок низьких цін на продукцію добитись завоювання більшої частки ринку.

Підприємства, які мають намір реалізувати таку стратегію, повинні мати добру організацію виробництва і постачання, технологію та інженерно-конструкторську базу, а також ефективну систему розподілу продукції. Щоб добитись найменших витрат, на високому рівні мають реалізовуватися ті заходи, які забезпечують зниження собівартості продукції.

Другий підхід до вибору стратегії пов'язаний із спеціалізацією у виробництві продукції. В цьому разі підприємство повинно мати високоспеціалізоване виробництво, якісний маркетинг для того, щоб стати лідером у своїй галузі. Це забезпечує те, що покупці обирають продукцію даного підприємства, навіть якщо ціна на неї досить висока. Підприємства, які реалізують таку стратегію, повинні мати високий потенціал для проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, кваліфікованих дизайнерів, добру систему забезпечення високої якості продукції, а також розвинену систему маркетингу.

Третій підхід пов'язаний із фіксацією певного ринкового сегмента і концентрацією зусиль підприємства на обраному сегменті. Це буває тоді, коли підприємство досконало вивчає потреби певного сегмента ринку у певній продукції. Воно може прагнути або до зниження витрат, або проводити політику спеціалізації у виробництві продукту. Можливе поєднання цих двох підходів. Але обов'язковою умовою для обрання стратегії третього типу є те, що підприємство має будувати свою діяльність, передусім, на аналізі потреб споживачів певного сегмента ринку.

Досліджуючи ринок і обираючи відповідну стратегію, підприємство виходить з того, що його продукція не є необхідною для всіх покупців. Тому найважливішим напрямом досліджень є визначення якісних і кількісних характеристик ринку конкретної продукції (послуги), уточнення його структури з метою ефективної реалізації власних можливостей.

Насамперед, оцінюються обсяги і структура ринку відповідно до схеми:

Освоєний ринок - це частка покупців, які вже купували продукцію виробника, добре знайомі з нею і віддають їй перевагу.

Обслуговуваний ринок - частина ринку, яку формують покупці, які раніше купували цю продукцію незалежно від того, хто був її виробником.

Реальний ринок - визначається частиною споживачів, які прийняли рішення про купівлю тієї чи іншої продукції.

Потенційний ринок - є тією частиною споживачів продукції, що виявляютьінтерес до її придбання.

Таке структурування ринку дає виробникам важливу інформацію про потенційні можливості підприємства на ринку певного товару, стан маркетингової сфери, ефективність заходів підприємства щодо реклами і просування товару тощо.

Подальшими кроками у визначенні цільового ринку є його сегментування, що дає змогу найбільш повно і раціонально пристосувати можливості підприємства до потреб ринку і споживачів продукції. Мета сегментування ринку - визначення цільового ринку продукції (робіт, послуг), тобто кола споживачів конкретного продукту. Виявлення вільних сегментів доцільне для того, щоб виробник зміг сконцентрувати зусилля на заходах, що найбільше відповідають його можливостям і запитам ринку, а також одержати найбільший економічний ефект. При цьому підприємству необхідно вирішити, скільки сегментів необхідно охопити і визначити найвигідні-ші для нього сегменти.

Критерії	Сегменти ринку
Тип продукції	Населення, виробники
Територія	Країна, регіон, місто, район, число жителів тощо
Демографічна ознака	Чоловіки, жінки, молодь, діти та ін.
Соціальна ознака	Освіта, рівень доходів, віросповідання, національність тощо
Психологічна ознака	Характер, спосіб життя, хобі і т. ін.

Наведеними способами сегментування ринку їх перелік не вичерпується. Головне, щоб сегментування виконало своє призначення у вирішенні таких завдань:

> вибір сегмента має співвідноситись з виробничими можливостями і планами (цілями) виробника;

> розмір сегмента повинен забезпечити такий обсяг продажу, що дасть змогу компенсувати витрати на виробництво продукції і принесе певний прибуток;

> сегмент має бути доступним для продавця продукції;

> сегмент має піддаватися кількісній оцінці.

2. 5. Підприємницькі договори, їх структура та порядок укладання

Взаємодія підприємства із зовнішніми партнерами, організаціями, конкурентами, окремими групами споживачів, постачальниками, органами влади та ін. вимагає дотримання встановлених форм, норм і правил співробітництва.

Головною складовою співробітництва у сфері підприємництва є угода, тобто економіко-правова форма досягнення підприємницької мети. Угода розглядається як дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення правовідносин юридичних або фізичних осіб в галузі підприємництва.

Угода - це будь-яка домовленість між підприємцями, в основу якої покладено комерційний інтерес. Угода вважається укладеною відразу після підписання договору, зміст і форма якого залежать від напрямів і форми співробітництва партнерів. Такими напрямами можуть бути: сфера виробництва, сфера товарообміну, сфера торгівлі, сфера фінансових відносин.

Найбільш поширеними видами договорів у підприємницькій діяльності є:

- договір поставки товарів;

- договір купівлі-продажу;

- державний контракт на постачання товарів для державних потреб

- договір консигнації;

- договір контрактації;

- договір франчайзингу;

- зовнішньоекономічний контракт.

Договір поставки товарів є найважливішим договором в діяльності підприємств на внутрішньому ринку. Він є формою регулювання комерційних відносин між різними суб'єктами ринку, зокрема, між виробниками, між виробниками і торговельними підприємствами. Цей договір є найдоцільнішим тоді, коли необхідне тривале і систематичне постачання товарів суб'єктами підприємництва, і має такі особливості:

1) між моментом укладення і моментом реального виконання існує великий проміжок часу;

2) на момент укладення договору товар у виробника-постачальиика може бути ще не виробленим, тобто угода укладається під майбутній товар;

3) у договорі сторонами можуть виступати юридичні особи та підприємці - фізичні особи;

4) предметом поставки є товар, призначений для господарської або іншої підприємницької діяльності.

За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати в обумовлений строк іншій стороні - покупцеві товар, а останній зобов'язується прийняти товар і оплатити його.

Постачальник передає покупцеві товар для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, домашнім, сімейним використанням.

Невід'ємною частиною договору поставки є специфікація, у якій зазначається розгорнутий асортимент товарів, що постачаються, його марки, розміри, стандарти, технічні умови, кількість, ціна за одиницю, ціна партії, строки поставки.

Договір купівлі-продажу товарів є найпоширенішим видом господарських взаємовідносин між продавцями і покупцями, якими можуть бути юридичні або фізичні особи.

Нормативною базою для вітчизняних підприємств при здійсненні купівлі-продажу є Цивільний кодекс України.

Державний контракт на постачання товарів для державних потреб. Постачання товарів для державних потреб (наприклад, для різних міністерств, поповнення державного резерву та ін.) здійснюється на основі визначених органами державного управлін­ня обсягів замовлень різних товарів підприємствам різних форм власності. Таке постачання здійснюється на основі державного контракту на поставку товарів для державних потреб.

Державними потребами визнаються потреби, що визначаються за рахунок бюджетних коштів і позабюджетних джерел фінансування.

Сторонами в державному контракті на постачання товарів є державний замовник (орган державного управління) і постачальник (виконавець). Державний контракт укладається на основі прийнятого постачальником замовлення дерлсавного органу управління на постачання товарів для державних потреб. Виконання постачальником умов контракту є обов'язковим у випадку, якщо державним замовником будуть відшкодовані всі збитки, що можуть виникнути у зв'язку з виконанням контракту.

Якщо замовлення на постачання товарів для державних потреб розміщується за конкурсом, укладення державного контракту з постачальником-переможцем конкурсу є для державного замовника обов'язковим.

Договір консигнації - це договір, згідно з яким одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) протягом певного строку і на певній території за обумовлену винагороду продавати від свого імені і за рахунок консигнанта поставлені на склад консигнатора товари. Ці товари є власністю консигнанта до моменту їх продажу третім особам.

Договір консигнації використовується у зовнішньоторговельній сфері, у взаємовідносинах між вітчизняними підприємствами, зокрема, для розширення ринків збуту, при проведенні великих ви-ставок-продажів за участю численних торговельних підприємств.

Використовуються такі договори виробниками товарів при слабкому освоєнні певного ринку, при постачанні нових, маловідомих товарів, виникненні труднощів у реалізації товарів на певній території, нестабільності цін та ін.

Договір контрактації - одна з форм господарських зв'язків між підприємствами і виробниками сільськогосподарської продукції і заготівельниками цієї продукції (юридичними і фізичними особами) для її переробки, збуту і реалізації населенню.

За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується передати вироблену (вирощену) ним продукцію заготівельникові для її переробки або продажу.

Договір контрактації забезпечує на основі взаємної співпраці і взаємодопомоги виробничо-господарський зв'язок між виробниками продукції та її заготівельниками. Цей зв'язок виражається в на­данні взаємовигідних виробничих і організаційно-фінансових послуг сторонами за договором контрактації.

У такому договорі мають бути точно зафіксовані: предмет договору (вид продукції), ЇЇ кількість, якість, сторони, порядок і умови доставки, місце здачі продукції, права і обов'язки сторін, майнова відповідальність сторін за неналежне виконання договірних зобов'язань та ін.

Договір франчайзингу. Фрапчайзинг - це угода, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції або послуг, захищених товарним знаком, надає за певну плату ексклюзивні права на розповсюдження на певній території своєї продукції незалежним підприємцям (роздрібним торговцям) за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Франчайзинг може поширюватися на будь-яку господарську діяльність, але найбільша кількість фірм, що працюють за цією системою, зосереджена у ресторанному бізнесі, роздрібній торгівлі продуктами, будівельній індустрії, автосервісі тощо.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання глибоких знань, досвіду та стійкого фінансового стану франчайзера і франчайзі.

Франчайзер - це організатор справи, власник генеральної ліцензії, патенту, досвідчений постачальник необхідних продуктів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення підприємницької діяльності.

Франчайзі - підприємець, менеджер, діяльність якого є повністю самостійною, але його підприємство функціонує не як відособлений суб'єкт, а як частина єдиного комплексу, об'єднаного франчай-зером, який є власником нематеріальних активів підприємства франчайзі.

Правові та ділові взаємовідносини між суб'єктами франчайзингу визначаються договором франчайзингу. За цим договором фран чайзер дає дозвіл франчайзі на використання розробленої ним системи ведення певної діяльності за винагороду на визначений строк або без визначення строку. Договором передбачається використання франчайзі комплексу виключних прав франчайзера, в тому числі.права на фірмове найменування, комерційну інформацію, використання ділової репутації, комерційного досвіду тощо.

Договір франчайзингу може передбачати передачу частки прав з володіння, користування та розпорядження іншими об'єктами інтелектуальної власності - винаходами, корисними моделями, ноу-хау.

Договором франчайзингу можуть бути передбачені обмеження прав сторін, зокрема:

- франчайзер не має права надавати іншим особам аналогічні виключні права для їх використання на закріпленій франчайзі території та повинен утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;

- франчайзі не повинен конкурувати з франчайзером на території дії договору франчайзингу стосовно підприємницької діяльності;

- франчайзі повинен відмовитись від одержання за договором франчайзингу аналогічних прав у конкурентів франчайзера;

- франчайзі повинен погоджувати з франчайзером місце розташування комерційних приміщень для їх використання при здійсненні наданих за договором виключних прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

Як правило, франчайзингові договори є довгостроковими.

Зовнішньоекономічний контракт - це письмово оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів з приводу встановлення, зміни або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків.

Договір укладається відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам цих документів.

За домовленістю сторін у договорі можуть визначатися додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, захисні застереження та ін.

2. 6. Кластери як особлива форма організації підприємництва

Розвиток конкуренції та комплексності сучасного господарства спричинили зростання ролі кластерів як форми організації підприємницької діяльності.

Кластер -це одна із форм об'єднання схожих, пов'язаних між собою, взаємодоповнюючих підприємств і організацій, які кооперуються з метою взаємної підтримки і координації діяльності.

Важливою умовою формування кластерів є довіра партнерів.

Саме високий рівень довіри дає можливість знизити вартість операцій, здійснюваних між партнерами. Навіть якщо підприємства раніше не працювали разом, але мали інформацію одна про одну і здійснювали неформальні зв'язки в рамках регіону, вже це створює базу формування довіри. За умов економіки, яка швидко змінюється, важливість співробітництва, що стимулюється кластерами, зростає.

Кластери сприяють розвитку підприємств і регіонів, залученню інвестицій, дають змогу успішно конкурувати на ринку й відновлюють довіру між урядом і бізнесом, вони мають конкурентні переваги порівняно з діяльністю окремих компаній конкретної галузі.

Складовими кластера є велике підприємство та інші підприємства й організації, які перебувають вище або нижче в одному ланцюгу з ним.

На горизонтальному рівні до кластера входять ті підприємства, які використовують його канали збуту або випускають додаткову

продукцію, використовують подібні спеціалізовані виробничі чин­ники (обладнання, сировину, трудові ресурси) або технології.

На вертикальному рівні до кластера входять організації, які підтримують його наданням спеціальних знань і технологій, інформації, капіталу, інфраструктури, а також організації, що обслуговують членів кластера (наукові заклади, інші організації для підготовки кадрів тощо).

Державні організації та установи також справляють істотний вплив на функціонування кластерів.

Існує досить велика різноманітність кластерів. Вони класифікуються за ознаками.

Територіальний поділ праці. Кластери, які створюються в межах одного регіону, є регіональними. Вони орієнтуються на певну географічну концентрацію взаємопов'язаних галузей. Найчастіше ці кластери утворюються в таких галузях, як: громадське харчування, індустрія розваг, логістика, будівництво, нерухомість.

Міжрегіональні кластери включають до свого складу підприємства, організації та установи, розташовані у різних регіонах однієї країни. Такі кластери орієнтуються на зовнішній ринок, на експорт і ставлять собі за мету створення конкурентоспроможної продукції.

Міжнародні кластери не обмежуються однією країною, у них взаємодіють підприємства, які репрезентують розвинуті країни та країни, що розвиваються. Вони створюються на основі використання дешевої робочої сили і природних ресурсів малорозвинутих країн, а також імпорту технологій з розвинутих країн.

Галузева належність членів кластера. Кластери можуть бути міжгалузевими, тобто такими, які включають підприємства різних галузей. Таких кластерів більшість. Галузеві кластери об'єднують підприємства однієї галузі. Межі кластера рідко збігаються зі звичайною класифікацією галузей, яка не враховує багатьох важливих суб'єктів конкуренції, існуючі міжгалузеві зв'язки.

Кластер складається з комбінації галузей, які постачають устаткування і матеріали, надають послуги, виробляють кінцеві продукти. Ці галузі містять у собі як традиційні, так і високотехноло-гічні підгалузі. Межі кластера можуть змінюватись, оскільки йде процес виникнення нових галузей і підприємств, зміни цілей діяльності організацій, установ, цільових ринків, створення нових зв'язків.

Структура кластера. Кластери можна поділити на дві групи: створені на базі малих і середніх підприємств і створені навколо великих компаній і концернів.

Перші з них дають змогу малим підприємствам поєднувати переваги дрібносерійного виробництва з великомасштабним підходом. Це важливо для розвитку малих і середніх підприємств.

Другі передбачають, що великі компанії є ядром кластера, котрий об'єднує малі фірми. Великі підприємства та концерни мають відчутні переваги на світових ринках завдяки організації відповідних етапів виробництва продукції, маркетингу і наступній її реалізації. Малі і середні підприємства мають більшу мобільність на ринку.

Характер зв'язків. Виробничі кластери створюються на базі промислових підприємств, вони майже не підтримують відносин з науково-дослідними організаціями. Науково-технічні кластери утворюються навколо університетів або просто включають їх до свого складу. Змішані кластери є синтезом двох попередніх видів.

Кількість членів кластера. Кластер може складатися з невеликого (до 20) числа членів або значного числа підприємств, установ і організацій (понад 20 членів).

Рівень взаємодії між членами кластера. Взаємодії між членами кластера можуть бути достатньо вільними, що більш притаманне кластерам країн, що розвиваються, або ж досить структурованими. Тому за цією ознакою вони поділяються на дві групи:

- кластери з регламентованими відносинами між підприємствами, організаціями, установами;

- кластери з несистемними відносинами між компаніями, підприємствами, інститутами.

Останнім часом все більше уваги приділяється кластерним моделям розвитку економіки на регіональному рівні. Проте, кількість кластерів поки що збільшується повільно, незважаючи на їх велике значення в різних галузях економіки, у підвищенні конкурентоспроможності окремих регіонів.

Кластерна модель підприємництва дає змогу знаходити ефективні шляхи розв'язання проблем самих регіонів. Будь-яка галузь, в якій є кластери, стає привабливою та вигідною як для під­приємництва, так і для держави. За такого підходу вітч

Дата добавления: 2014-01-04