Т е м а 3

Продуктивні сили – це сукупність людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її проживання і є продуктивними.

Предмет і об’єкт дослідження розміщення продуктивних сил і економіки районів

Предметом науки про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної) організації продуктивних сил регіонів, їх сучасне і перспективне розміщення.

Об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової організації продуктивних сил регіонів – природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо. Таким чином, об’єктом вивчення науки про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку є продуктивні сили в конкретно-регіональному середовищі функціонування.

Економічна оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чи послуг, які задовольняють потреби людей абосуспільства. Тут слід виходити зі змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові, на величину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джерелом вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для зростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини. Виробництво додаткового продукту становить матеріальну основу суспільства.

Сучасне наукове розуміння змісту поняття продуктивні сили містить перелік певних складових його елементів. До них відносять:

- предмети і знаряддя праці, населення;

- трудові та природні ресурси;

- виробництво і сферу обслуговування;

- галузеві та міжгалузеві комплекси;

- соціальну інфраструктуру;

- ринкову інфраструктру;

- територіальні системи господарювання;

- систему суб’єктивних (людина) і речових елементів, які здійснють «обмін речовин» між людиною та природою в процесі суспільного виробництва.

Цей перелік можна продовжити, яле він включатиме ті ж самі елементи з більшою чи меншою їх деталізацією. Основними структурно-компонентними елементами продуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної і територіальної їх організації.

Існує й інший підхід до визначення структури продуктивних сил. Так, за рівнем ускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми:

- природні продуктивні сили, які характеризують найнижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силу людини та природні засоби життя і праці людей;

- суспільні продуктивні сили, що виникли внаслідок розвитку суспільного і територіального поділу праці та особливостей і форм споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характер розвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільної продуктивної діяльності, її результативноті;

- загальні продуктивні сили, а саме: інтелектуальний потенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва, якими користується людина в процесі праці, і стає більш продуктивною її діяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал сприяє розкриттю нових властивостей природних тіл, особливостей дії різних сил природи і суспільства, збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу і суспільство для використання їх у практичній трудовій діяльності.

В умовах обмеженості ресурсної забезпеченості інтелектуальний потенціал є найбільш перспективним джерелом зростання продуктивних сил. Загальною властивістю останніх є те, що їх дія стосується всіх сфер людської діяльності – фізичного, духовного, інтелектуального розвитку людини, забезпечення соціального прогресу та розвитку природи у цілому.

1.3. Понятійний апарат курсу, зміст основних економічних законів і категорій РПС і регіональної економіки та їх об‘єктивний характер.

Розвиток природи і суспільства характеризується наявністю багатоманітних та стабільних зв’язків і залежностей, які є проявом дії різних сил. Найбільш загальні та суттєві взаємозв’язки і залежності між явищами та процесами в природі і суспільстві називаються законами.

Закони відображають причинно-наслідкові зв’язки, тобто такі, коли залежності між причиною і наслідком однозначні, взаємодія різних сил (продуктивних і деструктивних) приводить до цілком імовірного наслідку, про який суспільству вже відомо або ще не відомо, якщо знання про сукупність взаємодіючих сил недостатні.

Тому важливо постійно поглиблювати занання про сутність і особливості прояву дії різноманітних сил (природних і суспільних), їх можливі наслідки для навколишнього середовища, людини, суспільства, економіки. Знаючи початковий стан процесу і закон його розвитку, можна правильно передбачити наслідок. Закони діють як сукупна сила, прояв дії якої незаперечний, а наслідок – однозначний, тому завдяки їм досягається найбільш точне передбачення (прогнозування) стану процесів.

В економічній науці термін «закон» використовується у випадках, коли встановлено істотні, тобто найбільш суттєві (глибинні) залежності між дією різноманітних сил та економічними наслідками їх взаємодії. Економічні закони відображають найзагальніші та стабільні зв’язки у сфері виробничих відносин – у процесі суспільно корисної діяльності. Економічні закони – це необхідні та стійкі залежності між економічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Вчені виділяють загальні закони розвитку природи і суспільства (закони діалектики) загальнонаукові закони для конкретної науки (наприклад, для економічної науки – це закони підвищення продуктивності праці, економії, часу, вартості, відповідності попиту і пропозиції), а також конкретно—наукові закони, які стосуються окремих галузей науки. Останні відображають особливості (ступінь) прояву загальнонаукових законів у конкретних економічних умовах і виступають як закономірності.

Таким чином, закономірність – це прояв дії загального економічного закону або законів у конкретних умовах. Закономірність, як і закон відображає стійкі причинно-наслідкові зв’язки, однак не однозначну залежність, а ймовірнісну. Тобто наслідок дії різноманітних сил є передбачуваним, але точність такого передбачення матиме певне відхилення від реального.

Економічні закони і закономірності є відображенням сталих зв’язків залежностей між взаємодіючими силами а відтак – необхідним теоретико-методо-логічним підгрунтям для вирішення практичних завдань. Знання та практичне застосування законів і закономірностей у господарській діяльності дають можливість використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівнях.

Реалізація законів і закономірностей потребує розробки певних правил їх застосування в різних сферах економічної діяльності. Принципами - називаються стисло викладені науково обгрунтовані положення, тобто правила господарювання, якими мають користуватися суб’єкти економічної діяльності на певному етапі історичного розвитку. За допомогою використання науково обгрунтованих принципів при вирішенні конкретних питань господарської діяльності реалізуються економічні закони і закономірності.

Розробка принципів, визначення їх змісту базуються на законах і закономірностях розвитку економічних систем країни чи регіонів з урахуванням дії конкретних факторів. Під факторами розуміють сукупність аргументів (причин), які зумовлюють особливості розвитку певних економічних процесів у конкретному регіоні. Фактори поділяються на такі групи; природно-ресурсні, демоекономічні, соціально-економічні, геополітичні та ін.

Фактори визначають кількісні та якісні характеристики видів господарської діяльності, впливають на її обсяги і напрями, визначення соціальних приоритетів, є конкретним інструментом вирішення економічних завдань. Об’єктивна і всебічна оцінка дії факторів у кожному регіоні визначає специфіку функціонування його економічної системи.

Закони, закономірності, принципи і фактори завжди є об’єктивними, тобто відображають об’єктивну реальність. У сучасному суспільстві на формування і розвиток продуктивних сил найбільший вплив чинять такі загальні економічні закони:

-сталого розвитку продуктивних сил;

-зростання продуктивності праці;

-територіального поділу праці;

-економії робочого часу;

-суспільного поділу праці;

-концентрації виробництва;

-комплексного розвитку;

-адекватності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил.

При цьому все більшу роль відіграє закон сталого розвитку продуктивних сил – як такий, що визначає стратегічний напрямок досягнення комплексного розвитку економічної, соціальної й екологічної складових регіональної господарської системи. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у посиленні соціальної складової, забезпеченні раціонального природокористування, відтворенні ресурсної бази виробництва, реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими економічними умовами і соціальними умовами; ефективному використанні природного, людського та виробничого потенціалу. Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації та соціальної спрямованості суспільних відносин.

Одним з основних понять, якими оперує наука про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку, є понятя району та регіону. Загалом, за оцінками сучасних дослідників, що є майже тотожними, ці терміни відображають два підходи до окреслення об’єкта дослідження науки з вивчення просторових аспектів економічної діяльності.

Так, економіка районів як одна зі складових науки про розміщення продуктивних сил послідовно вивчає, з охопленням усіх без винятку територій країни, продуктивні сили економічних районів різних масштабних рангів і оперує терміном «район» як виділеною за сукупністю певних ознак територією, що займає чітке місце в вистемі таксономічного районування. В даному разі така територія називається економічним районом. Економіка районів за змістом є близькою до економічної географії, однак має менш описовий характер і більш тяжає до економіки.

На відмінну від цього регіональна економіка – інша складова науки РПС – вивчає тенденції та залежності функціонування суб’єктів господарювання в регіональному вимірі, оперує терміном «регіон», тобто територія, яка, на відміну від району, не обов’язково є таксономічною одиницею в системі територіального членування, що уможливлює певну свободу в окреслені його географічних меж. Термін «регіон» також вживається в українській регіонології для позначення економічного району середнього рівня (обласного рангу) з метою відокремлення його від великого міжобласного інтегрального макромасштабного економічного району.

Виходячи з цього, в нашому контексті вживатиметься термін «район», коли йтиметься про конкретний економічний або інший район макромасштабного рангу. Термін «регіон» будемо в основному вживати для позначення економічного району рангу області, а також у випадках опису соціально-економічних процесів, не прив’язаних до конкретного місця, не заперечуючи, однак, і паралельного вживання цих термінів синоніма слова «географічна територія».

Загалом комплексна навчальна дисципліна «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» використовує широкий спектр власних наукових термінів і запозичених з інших економічних дисциплін і сфер знань.

Дата добавления: 2014-01-04