Фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування регіональної економіки

Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві

Загальносистемні закономірності розміщення та розвитку продуктивних сил

ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ ТА ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ

3 .1. Загальносистемні закономірності розміщення та розвитку продуктивних сил

Розглядаючи закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст поняття розміщення продуктивних сил. Воно охоплює такі складові, як: розміщення населення і трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, а також виробництва і сфери обслуговування. Особливе місце займають конкретні складові розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту і групи галузей соціальної сфери. Наукове обгрунтування розміщення конкретних виробництв, розподілу їх на території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва загалом. Всебічний аналіз певної місцевості, природних, економічних та історичних умов розвитку виробництва в кінцевому підсумку дає змогу економити суспільні затрати, підвищувати ефективність праці.

Раціональне розміщення продуктивних сил роглядають як головну складову регіональної економіки. З огляду на це стає актуальним вивчення територіального поділу праці та спеціалізації регіонів; удосконалення внутрірегіональних і міжрегіональних зв’язків; раціональне використання природно-матеріальних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів кожного регіону.

Із розміщенням продуктивних сил тісно пов’язана їх територіальна організація – науково обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, сфери обслуговування населення та виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект через раціональне їх комплексування, концентрацію та формування економічно ефектвної спеціалізації регіональної економіки.

Постійно діючі, всеоохоплюючі закономірності розвитку та розміщення продуктивних сил називаються загальносистемними. До них належать нижчевикладені.

Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил випливає із закону економії суспільної праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини виробництва та споживання продукції. В масштабах України це має важливе значення у зв’язку із значною територіальною диференціацією розміщення природних ресурсів і населення. Сучасне виробництво характеризується великими затратами на транспортування сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Ці витрати є значною часткою сумарних затрат і тому істотно впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Раціональна територіальна організація продуктивних сил повинна забезпечувати найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшення затрат на подолання територіального розриву між виробництвом і споживанням. Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через принцип наближення розташування виробництва до джерел сировини, енергії та споживача.

Нині в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд. т природних ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину, матеріали і паливо припадає майже ¾ усіх витрат. Частка сировини і палива становить на залізничному транспорті – 75, водному – 90-95% вантажообороту.

Виходячи із зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення усіх елементів продуктивних сил відображає стабільні та взаємообумовлені залежності між раціональним розміщенням матеріального виробництва і заниженням затрат суспільної праці.

Закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується у закономірність територіального поділу праці та проявляється у спеціалізації господарства економічних районів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання – досягненню найвищіх результатів при найменших витратах. Функціональне поєднання і взаємопов’язаний розвиток галузей на певній території забезпечує економію через зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції, спільного використання виробничої інфраструктури тощо.

Основними ознаками комплексного розвитку економічних районів є:

-якнайповніше економічно й екологічно виправдане використання ресурсів регіону;

-раціональна галузева й територіальна структура господарства, яка відповідає соціальним і економічним умовам регіону;

-тісний взаємозв’язок і збалансованість усіх ланок господарства регіону.

Актуальність проблеми комплексного розміщеня продуктивних сил зростає. Магістральним напрямом її розв’язання є формування територіально-виробничих комплексів (ТВК), що є взаємозумовленим поєднанням органічно пов’язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положення, які забезпечують максимум продукції при найменших витратах.

Особливо важливим є внутрішні зв’язки виробничого характеру як основа формування комплексу, а саме:

-зв’язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури;

-зв’язки по кооперуванню та комбінуванню в процесі виробництва продукції, комплексному використанню сировини, палива, допоміжних матеріалів, споживання готової продукції.

Формування ТВК порівняно з ізольованим розміщенням підприємств дає можливість зекономіти значні площі, капіталовкладення, протяжність комунікацій, вирішити питання охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Не менш важливим є розвиток соціальної інфраструктури ТВК як необхідної передумови забезпечення населення різноманітними послугами.

Оскільки суспільне виробництво представлено конкретними підприємствами, вивчення впливу розміщення деяких із них на комплексний розвиток виробництва регіону і формування ТВК має особливе значення. На формування ТВК найбільше впливають ті виробництва, які мають велике комплексооутворююче значення, а саме: чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова галузі здебільшого доповнюють комплекси інших типів.

Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприємствами інших галузей економіки України приводить до групового розміщення підприємств і робить хімічну промисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК.

Комплексне використання сировини, розширення технологічних і економічних зв’язків між різними галузями основної хімії, металургією, газовою, вугільною, галузями промисловості сприяють територіальній концентрації виробництва і формування ТВК.

Отже, закономірність комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил проявляється у формі різноманітних взаємозв’язків, які розвиваються на основі спільного використання сировини, робочої сили, інфраструктури, енергії, виробництва продукції, зв’язків між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговуючими виробництвами тощо. Ця закономірність реалізується у планах соціально-економічного розвитку регіонів.

Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є відображенням процесу спеціалізації території на виробництві певних видів продукції та послуг на основі розвиеного міжрегіонального обміну. Внаслідок теріторіального поділу праці в господарстві формується така територально-галузева структура, яка найповніше відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці та спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і підвищує ефективність господарства. Процес територіального поділу характеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку яких склались найсприятливіші природні та соціально-економічні передумови. Завдяки цьому розвивається ефективна територіальна спеціалізація в поєднанні з допоміжними й обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою та міжрегіональними зв’язками.

Закономірності територіальної концентрації виробництва відображають об’єктивну тенденцію його зосередження в обмеженому просторі і проявляються в економії затрат завдяки агломераційному ефекту (взаємного розміщення спільних об’єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дає можливість підвищувати коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку науково-технічного прогресу, прискорює виникнення територіальних поєднань і комплексів виробництв і, насамкінець приводить до концентрації (локалізації) виробництва.

Територіальна концентрація виробництва і населення зумовлюється сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Цей процес найчіткіше проявляється у формуванні промислових утворень – центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон.

Таким чином, закономірність територіальної концентрації виробництва відображає об’єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні додаткового економічного ефекту завдяки просторовій агломерації виробничої та невиробничої сфер, розвитку територіальних поєднань промислових підприємств, локалізації господарської діяльності.

Взагалі слід зазначити, що закономірності розміщення продуктивних сил проявляються як стійкі відношення між виробничою діяльністю людей і особливостями території, де ця діяльність проходить. Знання закономірностей і їх практичне застосування дають можливість вибрати найдоступніший варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики. При цьому особливої уваги в сучасному світі потребує врахування в господарській діяльності таких двох закономірностей розвитку і розміщення продуктивних сил, як глобалізація й регіоналізація економічного розвитку.

Глобалізація й регіоналізація – як світові закономірності розвитку економіки регіонів останнім часом набувають прискорення. Економічний зміст цих процесів є одним і тим же – отримання максимальних прибутків від господарської діяльності. Процеси глобалізації викликали об’єктивне намагання товаровиробників найповніше використовувати регіональні передумови розвитку продуктивних сил для максимізації економічного ефекту виробничої діяльності та підвищення конкурентоздатності регіонального виробництва.

У даному разі глобалізація соціально-економічних процесів розуміється як тенденція всезростаючої взаємоінтеграції територіальних (на рівні країн, наднаціональних регіонів тощо) виробничо-економічних систем в єдиний світовий відтворювально-господарський і ринково-інформаційний простір. Глобалізація розвитку супроводжується відповідно цьому процесові координацією фінансово-економічних, соціально-економічних, соціально-політичних, військово-політичних та інших заходів на національному й міждержавному рівнях.

У свою чергу, регіоналізація (розвитку продуктивних сил) визначається нами, як об’єктивна тенденція все більшого орієнтування процесів економічного відтворення, а також обсягів, характеру та територіально-господарських пропорцій суспільного виробництва відповідно до регіональних передум розвитку та суспільно-економічних потреб соціумів регіонального рівня.

Регіоналізація не протидіє глобальним процесам розвитку, а доповнюючи їх, сприяє зростанню економічного ефекту від господарської діяльності підприємства з урахуванням, з одного боку конкретно-територіальних, а з іншого – глобальних світових передумов господарювання.

Як тенденції глобалізації, так і процеси регіоналізації є проявами об’єктивного економічного закону комплексного розвитку продуктивних сил.

Ставлення до процесів глобалізації й регіоналізації як економістів, так політиків, інших зацікавлених фахівців і навіть пересічних громадян неоднозначним. Очевидно, що самоізоляція національної економіки від процесів глобалізації та регіоналізації в будь-якому випадку означає втрату зовнішніх щодо неї позитивних передумов і факторів розвитку, суперечить закону комплексного розвитку продуктивних сил, призводить до економомічної автаркії й саморуйнування народногосподарської системи держави навіть без стороннього втручання. На щонайвищому рівні й українській політичній системи рекомендується бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики глобалізації.

Однак чи не більшу шкоду національному виробництву може завдати й сліпе ігнорування власних інтересів лише на користь наднаціональних структур різного спрямування. Швидка здача власних позицій в жорстких умовах ринкової конкуренції означає економічну, маркетингову поразку й не менш руйнвні її наслідки.

Для виправлення ситуації повною мірою має застосовуватись і спрацьовувати принцип оптимуму Парето, а саме: будь-які політичні й економічні рішення, що стосуються зовнішньоекономічних аспектів господарювання повинні йти на користь державі, але не на шкоду світовому співтовариству. Мірилом щодо прийняття відповідних рішень має також бути всебічно прорахований очікуваний економічний ефект господарської діяльності.

3.2. Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві.

На основі пізнання законів і закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил та розвитк економіки регіонів. Принципи – це правила діяльності й управління економічною політикою держави, які базуються на закономірностях розміщення продуктивних сил і розвитку регіональної економіки.

Одним із головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть його полягає в тому, щоб при розміщенні об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

-наближеня його до джерел сировини, палива, енергії та води;

-наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

-наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;

-усунення (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

-обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах;

-охорону природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.

Принцип комплексного розміщення виробництва, що випливає з аналогічної закономірності та передбачає:

-комплексне використання природних ресурсів і їх відходів;

-раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі;

-встановлення ефективніх виробничих зв’язків між підприємствами;

-створення єдиної виробничої інфраструтури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів.

Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями й обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону - з іншого, а також між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговуючими, між добувною та обробною ланками виробництва, між виробничою і соціальною сферами.

Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці. На основі цього принципу країна і регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнародному та внутрідержавному ринках. Внутрідержавний поділ праці формується на рівні економічних районів.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Наукове обгрунтування і практичну реалізацію принципів розміщення продуктивних сил необхідно покласти в основу регіональної політики держави. Головною метою регіональної політики є перебудова структури виробництва і управління з метою створення сприятливих умов праці, побуту та відпочинку населення, забезпечення стабільного економічного розвитку, збереженя природного середовища.

3 .3. Фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування регіональної економіки

Економічно ефективне розміщення і територіальна організація продуктивних сил можливі лише з урахуванням сукупності факторів, що впливають на ці процеси, зумовлюючи вибір місця зосередження окремих підприємств, їх груп і галузей. Структура факторів досить складна. Вони включають кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації та використання, особливості кліматичних, гідрогеологічних, орографічних та інших ресурсів. Екологічні фактори стосуються природоохоронної діяльності, комплексного використання природних ресурсів, забезпечення сприятливих екологічних умов для життя та діяльності населення. Технічні фактори охоплюють досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технології. Соціально-демографічні включають забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої та соціальної інфраструктури; економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення тощо. Вплив кожного фактора на розвиток і розміщення продуктивних сил досить специфічний.

Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості становлять більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продкції або зі ставленням натуральних величин: ваги вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тони готової продукції та маси готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, виробництво не буде матеріаломістким. Якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини більше. Воно належатиме до матеріаломістких. Виділяють галузі низької (виробництво машин й устаткування), середньої (виробництво електроенергії, транспортне машинобудування) та високої (металургія, хімія, аграрно-прмисловий комплекс) матеріаломісткості.

Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енергомісткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собівартості готової продукції та питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), теплоти (тепломісткі).

Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей: високоенергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат становить 30-45% затрат на сировину і матеріали; середньо- або малоенергомісткі, частка паливно-енергетичних затрат в яких становить лише 15-20% (тобто менше порівняно із затратами на сировину та матеріали); неенергомісткі, де паливно-енергетичні затрати менші від 6%, тобто багато разово менші від затрат на сировину і матеріали.

Водний фактор. У процесі виробництва промислової та сільськогосподарської родукції споживається велика кількість води, що зумовлює велике значення впливу водного фактора на розміщення виробництва. Найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, очищення первинної текстильної сировини тощо.

Наприклад, на виробництво однієї тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220м³ води, 200 м³ – целюлози, 500м³ – віскозного шовку. У зв’язку з обмеженістю водних ресурсів на території України промислові підприємства потрібно переводити на замкнуте оборотне постачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової продукції.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченою праці на випуск одиниці продукції; кількістю робітників (робочого часу), потрібних для виробництва певного обсягу продукції; кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості є також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції.

За ступенем трудомісткості виробництва і галузі поділяються на такі групи: високотрудомісткі з великими затратами праці (людино-годин) на одиницю продукції при відносно малій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою випущеної продукції в розрахунку на одного працівника.

Споживчий фактор. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання) або виробляють малотранспортабельну продукцію (порівняно з вихідною сировиною і паливом).

Значення споживчого фактора часто посилюєтся фактором робочої сили, оскільки месце зосередження населення – це не лише джерела трудових ресурсів, а й райони споживання промислової продукції.

Транспортний фактор – один з найвпливовіших при розміщенні виробництва. Залежно від розміру транспортних витрат розміщення виробництва тяжає до сировини або до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу необхідно враховувати, насамперед, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива оскількі це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, у разі, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можна розміщати на значній відстані від сировинних баз (наприклад виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стількі сировини, скількі становить його вага, підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності (в районах знаходження сировини та поблизу них, в районах споживання готовї продукції або у місцях концентрації робочої сили).

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей на основі наукових відкриттів, змін у технології промислового та сільськогосподарського виробництва.

Із розвитком і вдосконаленням технології змінюються витрати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що, в свою чергу, посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підприємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. Внаслідок зростання масштабів виробництва збільшується його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості змінюють потреби в певних природних ресурсах. Це спокушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну бази.

Фактор ринкової кон’юктури визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями й послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є зростання попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо попит на сировину та готові вироби знижуватиметься тривалий період, це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Ринкова кон’юктура формується під значним впливом науково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. У конкурентній боротьби між виробниками, як відомо, перемагають найсильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові объєкти, що обов’язково супроводжується певними змінами у розміщенні на територіальній структурі виробництва.

Природно-економічні фактори у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних територіально-господарських комплексів відіграють провідну роль. Означені фактори є перш за все факторами ресурсними. Потенційними природними ресурсами можна вважати, слідом за академіком А. Мінцем, також і природні умови. Основні їх резерви сконцентровані у чи не найбагатших в Європі та світі аграрних (земельних, водних, частково-мінеральних тощо), та лісових ресурсах, природно-рекреаційному комплексі, найрізноманітніших рудних і нерудних корисних копалинах, а також у ресурсах мисливсько-рибальської діяльності. Сукупна дія фактрів природно-ресурсного походження, чинників еколого-економічного характеру, які склалися в результаті активної взаємодії природи і суспільства, а також економіко-географічних умов господарювання загалом формує природно-економічні передумови функціонування продуктивних сил країни в її регіонах та в державі в цілому.

У регіонально-історичному розрізі наявність відповідної природно-ресурсної бази зумовлювала як храктер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йому галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. Упродовж тривалого часу формування територіально-господарських комплексів перебувала під вирішальним впливом природно-ресурсної бази регіонального розвитку. Порівняна обмеженість мінерально-ресурсної бази розвитку промисловості та несприятливі грунтово-кліматичні умови Полісся, недостатня забезпеченість водними ресурсами лісостепових регіонів, гірський характер місцевості Карпатського регіону стали стримуючим фактором розвитку суспільного виробництва вказаних територій. Порівняно невелика економіко-екологічна стійкість природно-господарських комплексів Причорномор’я, Полісся, Криму й Закарпаття стала чинником цілої низки соціально-економічних проблем з екологічним корінням, які й досі потребують негайного вирішення.

В той же час порівняно багатий природно-ресурсний потенціал Донецько-Придніпровського природно-ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90-х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Пріднепров’я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової грунтово-кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, створили підгрунтя для наступного відродження національної економіки.

Нині як територіальна, так і галузева структури залучених у господарювання природних ресурсів не тільки не відповідає об’єктивним щодо цього передумовам, а й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно позначаються на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу техногенно-антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й суспільного виробництва в цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно-мінеральні ресурси індустріальних регіонів – Донбасу й Придніпров’я (наприкінці 90-х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всього суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі територій з аграрно-промисловим (Полісся, Поділля тощо) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів.

Ні в якому разі не принижуючи роль промислового виробництва, яке було й залишиться бзовою галуззю народного господарства, в останні роки йдеться про докорінне підвищення ролі агропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей – легкої й харчової промисловості – у виробництві промисловому. Позитивним фактором є те, що продукція саме цих глузей керована на потреби окремої людини-споживача, а її нарощуваня сприяє піднесенню рівня задоволення цих потреб, а звідси – й рівня життя й добробуту населення. З іншого боку, в структурі промислового виробництва дедалі більше мають домінувати енерго- та ресурсозберігаючі галузі - неметаломістка, трудомістка й високотехнологічна продукція машинобудування й металообробки, а також високоякісні конструкційні матеріали та вироби будіндустрії. Відродження точного машинобудування, приладобудування й радіоелектронної промисловості, рзвиток виробництва транспортних засобів і технічних засобів для АПК, у тому числі техніки, придатної для експлуатації в умовах розвитку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили.

Дата добавления: 2014-01-04