Т Е М А 7 Населення і трудові ресурси України

7 .1. Народонаселення України і його територіальна організація

7 .2. Демографічна ситуація та її регіонльні особливості

7 .3. Людські і трудові ресурси, трудоресурсна ситуація і ринок праці

7 .1. Народонаселення України і його територіальна організація

Основною продуктивною силою є людина. Тому провідною складовою частиною сукупного ресурсного потенціалу регіону є його людські ресурси. Роль населення в розвитку й територіальній його організації багатогранна вирішальна, адже людина є головною продуктивною силою. Вона власною працею створює матеріальні та духовні блага, споживає їх, забезпечуючи відтворювальний процес суспільства і природи. Вкупі з природними ресурсами та засобами виробництва люди в основному складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку та розміщення його продуктивних сил. Основу для формування людських ресурсів як продуктивної сили становить народонаселення.

Народонаселення або населення, - це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, області, міста, села та ін.). Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ відповідно до наявних природних ресурсів. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, - з одного боку, і предметів праці – з іншого, забезпечує матеріальне виробництво, а необхідність задоволення людських потреб – попит на товари і послуги та їх споживання. Завдяки цьому забезпечується економічний цикл виробництва.

Таким чином, людина, з одного боку, є активною продуктивною силою, яка своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого – є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Тому населення й господарство складають особливу систему, людські потреби в якій зумовлюють появу нових виробництв і послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей, забезпечуючи відновлення робочої сили, фізичний і духовний розвиток людини. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатності частини (трудових ресурсів) є провідним фактором, який зумовлює можливості економічного розвитку.

Територіальна організація населення називається розселенням населення. Розселення населення відбувається в межах системи розселення, в якій традиційно видрізняють сільську, міську та інтегральну (міську й сільську разом) системи.

Формування загальнонаціональної та територіальної систем розселення в Україні відбувається як постійний процес на п’яти рівнях: загальнонаціональному, регіональному, субрегіональному, локальному та місцевому. Воно є об’єктивним і прогресивним напрямом його просторової організації, який сприяє підвищенню ефективності розвитку міських і сільських поселень та забезпеченню соціальних потреб населення. За територіальною ознакою інтегральна система розселення поділяється на 10 регіональних систем, з них вісім належать до класу сформованих, а дві (Луцька і Черкаська) перебувають на стадії формування.

Регіональні системи розселення формуються в межах двох-чотирьох областей за винятком Сімферопольскої, яка функціонує на півострові в межах Автономної Республіки Крим. За демографічним потенціалом найбільшими є Київська та Донецька регіональні системи)7,2-7,6 млн. чол.), а за поселенським – Київська і Хмельницька (4,0-4,4 тис. поселень). Найвищий рівень урбанізації мають Донецька і Дніпропетровська системи (81-89%), густота населення – Донецька і Львівська (113-143 чол. на 1 км), густоту поселенської мережі – Львівська і Хмельницька (66 од. на 1 тис. км.).

Субрегіональні системи розселення сформувались у межах адміністративних областей. В Україні функціонує 24 субрегіональні системи розселення, сформовані в процесі інтесифікації внутрішньообласних зв’язків.

Локальні системи формуються навколо системотворних центрів у межах кількох адміністративних районів (від 3 до 15). В Україні виділяються 72 локальні системи розселення нижчого рангу.

Нижчим ієрархічним рівнем від локальних систем є місцеві системи, що формуються в межах сільських адміністративних районів і територій, підпорядкованих містам загальнодержавного, республіканського й обласного підпорядкування. В Україні налічується 500 місцевих систем розселення, з яких 488 належить до типу районних, а 12 – міських систем. В Україні налічується 448 міст, у тому числі 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл.

До основних показників, які характеризують населення в Україні, належать його чисельність, густота, національний склад і статево-вікові характеристики. Повну картину вказаних характеристик розвитку та розміщення населення України дає всеукраїнський перепис населення, останній з яких відбувся 2001 року. України за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. За численістю населення в країнах СНД наша держава поступається лише Росії, а серед країн Європи – Великобританії, Італії та Франції. Чисельність населення України становить близько 48 млн. Чоловік. Україна належить до країн Східної Європи, де загалом спостерігається висока густота населення. В цілому в країні густота населення становить 83 чол. на 1 км². Найменша щільність населення характерна для гірських територій Карпат, Полісся та Степу України. Тут вона менша за 60 чол. на 1 км². Найвищий показник густоти населення в Україні є характерним для областей Сходу, де він перевищує 130 чол. на 1 км², а в Донецькій області сягає майже 190 чол. На 1 км². Загальна чисельність населення країни та кількість населення в регіональному вимірі формуються під впливом сукупності демографічних, соціально-економічних та екологічних факторів. Із-поміж чинників розвитку та розміщення продуктивних сил виокремлюється група соціальних, серед яких важливе місце належить соціально-демографічним чинникам. Останні охоплюють кількість населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо.

У нашій країні, як і у світі загалом відбувається зміщення чисельності населення в бік зростання питомої ваги міської його частини та зменшення частки сільського населення. Нині 68 % населення України мешкає в міській місцевості і лише 32 % - у сільській мережі розселення. Зростання питомої ваги міського населення відбувається й на часі. Показник питомої ваги міських жителів у межах держави варіює від 39 % у Закарпатській області до 90 % у Донецькій. У містах проживає близько 90 % всього міського населення, а 10 % - у селищах міського типу. Щодо сільського населення України, то його питома вага і тепер постійно зменшується, однак, не такими темпами, як у 70-80 роки. коли відтік мігрантів із села в місто був найбільшим. Під впливом багатьох факторів, у тому числі – таких, як народжуваність, смертність, міграції, екологічна ситуація, ознаки способу життя, особливості зайнятості, рівень розвитку медичного обслуговування, наслідки другої світової війни та військових конфліктів, перебуває статево-вікова структура населення. В Україні вона характеризується постійним переваженням кількості жінок та зниженням частки дітей у загальній чисельності населення. Найсприятливіша статево-вікова структура населення в західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і Рівненській. Найгіршим є негативні ознаки статево-вікової ситуації в Подільському регіоні, на Черкащині й Кіровоградщині. Національний склад населення України характеризується тим, що українці чисельно переважають у всіх регіонах, окрім АР Крим. У нашій державі всі національності є рівноправними і формують єдиний народ України. Поряд з українцями на терені України проживає більше ста національностей, з-поміж яких переважають автохтонні народи, які водночас і разом з українцями, або навіть і раніше них, століттям проживають на терені країни – це греки, кримські татари, євреї, караїми тощо, а також представники населення з прилеглих до країни держав – білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки тощо. За межами України проживає майже 10 млн. українців та їх нащадків, з яких понад 7 млн. осіб – у республіках колишнього Радянського Союзу. Великі українські громади проживають у США, Канаді, Німеччині тощо.

7 .2. Демографічна ситуація та її регіонльні особливості

Основними показниками, які характеризують демографічну ситуацію, є коефіцієнти народжуваності. Смертності та міграції. Вони вимірюються як обчислені у тисячних долях (проміле, позначається знаком %) числа відповідних випадків (народження, смерті, міграції) на 1000 жителів.

Як і інші європейські країни, Україна перебуває на такому етапі демографічного розвитку, коли нарджуваність зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип відтворення населення. Найнегативнішою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. При цьому природний приріст населення має від’ємне значення.

У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше перевищила кількість новонароджених. У 90-ті роки ця тенденція і почала уповільнюватись лише на межі нового тисячоліття. Однак зменшення чисельності населення спостерігається в усіх без винятку областях України. Масштаби депопуляції (переважання кількості померлих над новонародженими) впродовж останніх років найбільшими були в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Луганській областях, найкраща демографічна ситуація (яка, однак, також характеризується негативними явищами депопуляції) зберігається в Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Львівській, Волинській і Чернівецькій областях, тобто в Західній Україні. Означені явища зумовлені складним і різноплановим впливом тих чи інших факторів (політичних, економічних, соціально-психологічних, біологічних та ін.).

В основному депопуляція пояснюється більш ніж 30%-м скороченням сумарного коефіцієнта народжуваності. Це, з одного боку, відзеркалює світові тенденції демографічних змін, а з іншого – є наслідком глибокої кризи. До того ж, старшого віку увійшли численні вікові групи (так звані когорти), народжені перед другою світовою війною та після неї.

Як наслідок економічної кризи, різко знизився рівень міграційної мобільності населення, причому інтенсивність зовнішніх міграційних контактів зменшилась істотніше, ніж внутрішньодержавних. На демографічну ситуацію в країні найістотніше, ніж внутрішньодержавних. На демографічну ситуацію в країні найістотніше впливає віковий склад населення. Зо останніх десять років значно зросла частка осіб пенсійного віку.

Щодо статево-вікової структури населення, то аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переваження кількості жінок у загальній численості її населення. Кожного року абсолютне переваження жінок дещо зростає, хоча відносні показники засвідчують незначне вирівнювання співвідношень між чиселністю чоловіків і жінок. Переважання чисельності жінок над кількості чоловік пояснюється, насамперед, нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави на роботу в інші країни, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, - з іншого. Найгіршим є співвідношення коефіцієнтів смертності між жінками і чоловіками у працездатному віці. Коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8-6,6 чол. на тисячу населення цього віку, а чоловіків – відповідно 13,1-19,5 чол. Не останню роль при цьому відіграють антисоціальні явища (алкоголізм, наркоманія тощо), більш поширені серед чоловіків.

Наявну нині структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Отже, в Україні спостерігається явище демографічної кризи, причому в сільській місцевості вона значно гостріша, ніж у місті – на одну особу працездатного віку припадає більше однієї особи з непрацездатних вікових груп. Найгостріша щодо цього ситуація склалася в Чернігівській області. Складними залишаються й проблеми формування та розвитку шлюбно-сімейних відносин, збільшується кількість розлучень, зростає чисельність дітей, що народжуються поза шлюбом. Однак, коефіцієнт народжуваності дітей на одну жінку останнім часом незначним чином зростає, що свідчить про деяке покращення тенденцій розвитку демографічної ситуації в державі.

Наслідки демографічної кризи для продуктивних сил нашої країни є небезпечними з усіх точок зору. Аналіз статистичних даних засвідчує, що в 1996-2000рр. Продовжувалось зменшення загальної кількості населення України, яке становило майже 1,8 млн. осіб. Такі зміни позначились і на коефіцієнтах його територіального зосередження. За останній десятирічний період територіальне зосередження населення зазнало певних змін. Так, у Центральному і Карпатському районах воно зросло відповідно на 0,2 і 0,3 %, у Придніпровському і Донецькому коефіцієнти зменшились на 0,1 та 0,5 % відповідно.

Показник густоти населення, який відзеркалює ступінь заселеності теритрії в Україні загалом і в усіх регіонах (областях) у 2000 р. був менший, ніж у 1996р. Причому найсуттєвішим зменшення щільності населення (на 3-6 осіб на 1 км²) було в Луганській, Донецькій і Дніпропетрвській областях. Не змінився цей показник лише в Івано-Франківській областях. На території інших економічних районів та областей густота населення зменшилась на 1-2 особи на 1 км².

Демографічною базою соціальної продуктивної сили виступає насамперед працездатне населення працездатного віку. Коефіцієнти територіального зосередження цієї категорії населення свідчать про те, що найбільша його частка від загальної кількості в Україні зосереджена в Донецькому і Південому районах – понад 15 %, найменша – в Подільському (дещо перевищує 8%) та Пільському (понад 9 %) районах.

Певні надії на поліпшення демографічної ситуації в державі пов’язуються з міграцією. Міграція – це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). У більшості розвинутих країн саме цілеспрямована й керована зовнішня міграція є фактором стабілізації демографічної ситуації. Переміщення населення може бути зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо. За роки незалежності України різко знизився рівень міграційної мобільності населення, як наслідок економічної кризи та зниження рівня життя українських громадян – якщо на рубежі 1980-1990 рр. у міграціях щорічно брали участь 3-3,5 млн. жителів України, то нині – менше 2 млн. Починаючи з 1994р., сальдо міграції населення України набуло від’ємних значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни. Після цього сальдо міграцій (баланс між прибулими і вибулими) населення України утримується на рівні -80...-145 тис. чол. на рік, причому структура вибуття та прибуття за напрямами не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про формування відносно стабільної міграційної поведінки населення України. Від’ємне сальдо міграцій не є позитивним фактором формування демографічної ситуації. Цілеспрямована гнучка зовнішя міграційна політика в нашій країні в майбутньому дасть можливість збалансувати демографічну ситуацію, сприятиме відродженню сільської мережі розселення, припиненню деградації головної продуктивної сили суспільного виробництва.

Перспективи демографічних процесів в Україні перебувають також у безпосередній залежності від збереження позитивних зрушень у виробництві, майбутніх тенденцій економічного розвитку, успіху проведення соціально-економічних реформ, ефективності заходів щодо укріплення національної валюти й економіки в цілому, протидії масовому безробіттю, можливостей забезпечення соціального захисту населення тощо.

7 .3. Людські і трудові ресурси, трудоресурсна ситуація і ринок праці

Сучасне розуміння поняття „людські ресурси” яке нерідко ототожнюється з поняттям „трудові ресурси ” та „людський капітал”, є багато в чому суперечливим. Щодо цього, то слід насамперед чітко визначити складні елементи понятійно-термінологічного апарату, що подані нижче.

За загальноприйнятим значенням до трудових ресурсів відноситься частину населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території – регіону), яка має достатній фізичний рзвиток, здоров’я, освіту, культуру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільнокорисної діяльності та належить до певної вікової категорії – працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально-економічною категорією, яка в кількісному відношенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному – його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь у суспільнокорисній праці сукупності особистих здібностей і якостей працівників. Тобто трудовий потенціал, або потенціал трудових ресурсів, є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю суспільства, а трудові ресурси – конкретним носієм трудового потенціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є виличиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі.

Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відносять також і категорію людей, які зайняті в галузіх і сферах економічної діяльності поза межами працездатного віку. Проте такий підхід є багато в чому проблематичним, оскільки належність до категорії „працюючий пенсіонер” або „працюючий підліток” дає змогу лише констатувати факт про сьогочасну належність даної особи до категорії зайнятого населення. При цьому припинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії „трудові ресурси”. Про це свідчить і факт відсутності понять „безробітний підліток” і „безрбітний пенсіонер за віком”. Разом з тим, працездатна людина у працездатному віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить у категорію безробітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежування у понятийно-термінологічному апараті двох категорій: працездатного населення у працездатному віці та працездатного й економічно активного населення поза межами працездатного віку. Для цього пропонується використовувати таке поняття, як людські ресурси.

Людські ресурси. До людських ресурсів відносять, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частину населення суспільства (в регіональному розрізі – регіону), яка у змозі обмежено брати участь в еокномічні діяльності, а за певних обставин – досягти необхідного фізичного розвитку, здоров’я, отримати освіту, прилучитись до культурних набутків, розвинути здібності, дістати кваліфікацію та професійних знань для суспільно корисної діяльності, а також є працездатною за межами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудових ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси – „потенційні” трудові ресурси, які можуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж із високою часткою ймовірності з певний проміж часу. До цієї категорії, таким чином, належать діти та підлітки, які є зайнятими суспільно корисною працею й через певний час у змозі перейти у категорію трудових ресурсів, пенсіонери завіком, здатні до суспільно корисної праці, та інваліди, які спроможні обмежено брати участь в суспільному виробництві.

Як видно з наведеного визначення, категорія осіб „людські ресурси” включає в себе категорію осіб „трудові ресурси” і категорію осіб „резервні ресурси трудової діяльності”. При цьому чисельність людських ресурсів визначається фактично чисельністю всіх людей, які будь-яким чином здатні брати участь у суспільно корисній праці. Отже, потенціал людських ресурсів (людський потенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено і цілком працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу.

У даному контексті слід уточнити, що безробітні, яких відносять до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш-менш довготривалому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний резерв ринку праці, тим часом як незайняті люди за межами працездатного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробництва, оскільки в будь-який момент можуть залишити ринок праці та жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й загалом поступаються за рівнем працездатності особам працездатного віку.

Людський капітал. Категорія „людський капітал” є бгато в чому близькою до категорії „потенціал людських ресурсів”, оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві залишається основною продуктивною силою. Головною характеристикою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навички праці економічну активність, здоров’я населення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники – сворції матеріальних благ.

Звідси людський капітал можна охарактеризувати як „реальний” потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспільно-історичних умовах існування людини – носія робочої сили. При цьому такі умови формують і певним чином обмежують „простір” реалізації людського потенціалу.

Отже, для ефективного функціонування людського ресурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів.

Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, багатоплановою категорією. При цьому він не просто відображає кількісні характеристики і якісний стан робочої сили,а, в кінцевому підсумку характеризує сукупно з іншими складовими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку продуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються комплексним впливом цілої низки взаємопов’язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) чинять вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та географічне положення, рівень і характер економічного та соціального розвитку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброєність суспільства, здоров’я і статево-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших факторів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому останні відіграють особливу роль у формуванні потенціалу трудових ресурсів України. Стан навколишнього середовища, зокрема якісні показники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та промислового забруднення, інтенсивність електромагнітного фону, динаміка кліматичних змін техногенного й антропогенного походження великою мірою визначають здоров’я населення, а звідси –якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів.

Як головна прдуктивна сила людина-виробник володіє певним трудовим потенціалом, який формується в конкретно-територіальних умовах. Тому провідна складова частина сукупного ресурсного потенціалу регіону – потенціал трудових ресурсів регіону – визначається як сукупна потенційна здатність до праці частина населення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним здоров’ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи у сфері суспільно корисної діяльності.

Щодо характерних особливостей формування людського ресурсного потенціалу України потрібно відмінити наступне.

По-перше, людський потенціал України формується за рахунок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну – як додатковий засіб залучення робочої сили – не спостерігається в таких масштабах, як у розвинутих країн світу. Навпаки, еміграція з країни перевищує імміграцію, що є характерною закономірністю для країн у кризовому соціально-економічному стані. Ринок праці поповнюється переважно за рахунок механізму природного відтворення населення, за рахунок молоді, яка переходить у категорію людей працездатного віку.

По-друге, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення становлять особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у найгіршому сенсі є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, вставляючи цих осіб на межу виживання малими пенсіями та затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення становлять особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у найгіршому сенсі є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, вставляючи цих осіб на межу виживання малими пенсіями та затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості.

По-третє, ринок праці характеризується вражаючими масштабами так званої „тіньової” зайнятості й прихованого безробіття. Нормою стають явища, за яких працівника легально зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює впродовж 3-5 років), при тому, що він займається офіційно не задекларованою діяльністю.

Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формуєтся під впливом чинників еколого-економічного характеру. Означена проблема стосується не тільки „новоприбулих” працівників, серед яких протягом найближчого десятиріччя дедалі більшатиме людей „чорнобильської” генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох десятиріч ХХ століття і відчули на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперурбанізованої цивілізації „індустріального суспільства”.

За підсумком більш, ніж десятирічний перехідний період розвитку трудоресурсного потенціалу у вимірі економічних районів і областей можна охарактеризувати кількома взаємопов’язаними тенденціями, тісно пов’язаними із загальним становищем народного гсподрства країни. Проаналізуємо їх.

На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потерпілими від нього є регіони, де впродовж пострадянського періоду спостерігалося найзначніше скорочення виробництва, а саме порівняно малорозвинені території і так звані депресивні регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2000р., найвищим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуація в Подільському, Поліському та Карпатському економічних районах, зокрема в Житомирській (8,1 %), Рівненський (7,2 %) і Тернопільській (7,0 %) областях, а найнижчим – у промислових регіонах і в містах Києві та Севастополі (по 0,8 %). Для порівняння, в середньому в Україні рівень безробіття офіційно зареєстровано у 4,2 %. За неофіційними даними (обстеження за методологією Міжнародної організації праці в 1999р.), рівень безробіття сягав 14,7 %.

Традиційно проблемними, з точки зору зайнятості, залишаються регіони, які й за радянських часів внаслідок надлишок трудових ресурсів були джерелами міграційного руху через значного навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Україні такі процеси характерні для західних областей) природні процеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій у регіоні з дифіцитом робочої сили. Зокрема, в 2000р. найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робоче місце відзначалися Рівненська (91), Тернопільська (87), Житомирська (79), Львівська (74) та Закарпатська (58 осіб) бласті.

Якщо для початкового періоду реформ негативні процеси в галузі найсильніше вражали міське населення через скорочення численості робочих місць у промисловості, то останнім часом від цього потерпають більшою мірою регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов’язано з інтинсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, упродовж 1999-2000 рр. спостерігалося практично постійне зростання чисельності безробітних у сільській місцевості (з 3,5 до 4,5% чисельності працездатного населення працеспроможного віку). В міських поселеннях за цей самий період у цілому спостерігалось деяке зниження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1 %).

У більшості регіонів країни спостережуються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працеспроможного населення у працездатному віці, так і кількісні показники потенційної складової трудоресурсного потенціалу – поколінь, які мають надалі поповнити трудоресурсний контингент (дітей і підлітків). Одночасно спостерігається зростання питомої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоресурсного потенціалу яких є зниженими порівняно з людьми працездатного віку. При збереженні існіючих тенденцій вибуття працездатного населення у працеспроможному віці щорічне його скорчення в цілому по країні становитиме 185 тис. осіб. Причому, такі тенденції характеризуються посиленням на промисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров’я) і є менш характерними для Центру і Півдня, тимчасом як західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.

Важливий фактор формування трудоресурсного потенціалу – соцільно-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили – людини має також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування повноцінної робочої сили територій, становить 10-15 % загальної земельної площі країни. При цьому найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, характеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1,7% території України та спостерігаються головним чином у Київській і Житомирській областях. Необхідно також вказати на важке екологічне становище Українського Причономор’я та середнього й нижнього Придніпров’я – АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, а також Черкащини, в яких соціально-екологічні умови формування трудового потенціалу можна охарактеризувати, які здебільшого погіршені. Сприятливими ж та помірно сприятливими умовами характеризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей.

Не зважаючи на помітні регіональні розбіжності в рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіонального, секторного та галузевого дефіциту робочої сили для певних професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зокрема, для аграрних периферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, в наукомісткому виробництві промислово розвинутих регіонів – висококваліфікованих працівників, підготовлених згідно з вимогами сучасної науково-дослідної роботи та виробничого процесу. Особливо вказані фактори стосуються низькооплачуваної роботи в державному секторі економіки, для якого характерним явищем є так званий „відплив мозгу”. Зокрема, тільки за період 1995-1998 рр. Україну залишили 212 докторів і понад 400 кандидатів наук, не кажучи вже про відплив кадрів у недержавний, приватно-підприємницький сектор виробництва на більш високооплачувану роботу, почасту не за фахом.

З огляду на зростання економічної активності вікових груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв’язку з цим імовірним явищем є конкуренція вборотьбі за робочі місця з боку основного трудоресурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків і пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, ймовірно, будуть зумовлюватися, скоріше негативними чинниками (невисокі особисті доходи) і тому набудуть поширення в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. В територіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті теритрії, на яких відбуватиметься згортання економічно неефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров’я).

У міграційних процесах – як одному з головних чинників формування трудоресурсної ситуації – спостерігається ситуація, за якої цей факторзумовлює в цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відплив робочої сили, в тому числі за межі країни. Зокрема, в 2000 р. в усіх регіонах, окрім Полтавської області та міст Києва й Севастополя, спостерігалося міграційне скорочення населення (в цілому на 44,1 тис. осіб, або одна особа на 1000 жителів). На відміну від розвинутих країн світу, в Україні міграція поки не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику щодо іммігрантів, так і на порівняно інерційні процеси внутрішньої міграції, тенденції стосовно яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спостерігається відплив мігрантів із міст у сільську місцевість, тимчасом як в світі здебільшого спостерігаються процеси протилежного характеру.

Таким чином, можна сформулювати основні напрями розвитку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного виробництва трудоресурсним потенціалом, яка поєднує в особі високий ефект ринкового механізму і можливість цілеспрямованого управління ресурсним потенціалом шляхом керованого розподілу робочої сили за секторами і галузями економіки, регіональний ринок праці в спромозі і має враховувати територіальну специфіку розвитку господарства.

Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні продуктивної зайнятості, з одного боку, та створенні адекватних умов відтворення робочої сили, насамперед системи гарантій відповідно до циівлізованих норм оплати праці, - з іншого. При цьому необхідно здолати утриманські настрої досить широких верств населення, для яких до останнього часу було вигіднішим не працювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свій труд мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активного населення з настановами на плідну участь в економічній діяльності. Пріоритетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де внаслідок несинхронності демографічних економічних процесів пропозиція робочої сили значно перевищуватиме попит на неї. Останнє стосується малих міст із моногалузевою структурою виробництва, шахтарських, металургійних центрів Донбасу та Придніпров’я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України.

Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є основним завданням сьогодення, зумовлює необхідність якнайбільш ефективного використання й примноження існуючого трудоресурсного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути забезпечена ця мета, включатиме:

- загальноекономічне припинення поляризації регіонального розвитку та його наступне стимулювання через гнучкий фінансово-економічний механізм формування державного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки застосування одно- та двоканальної систем формування бюджетів з обов’язковим спрямуванням коштів на створення робочих місць і подолання безробіття, підтримку економічного зростання у відсталих і відродження виробництва у депресивних регіонах;

- поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурсного потенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної статево-вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім’ї, молоді, материнства та дитинства й соціально незахищених верств населення;

- цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації в регіонах із незадовільним рівнем демографічного відтворення населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили;

- збалансування пропорцій між територіальними обсягами демографічного відтворення трудових ресурсів та регіональними потребами виробнимцтва шляхом створення робочих місць у регіонах з позитивним природним приростом населення;

- встановлення регіонально-орієнтованих орієнтів щодо природних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах; застосування ефективних засобів забезпечення зайнятості, в тому числі суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки; використання трудопоглинаючого потенціалу приватно-підприємницького сектора (в тому числі – на селі) та галузей інфраструктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття через удосконалення трудового законодавства;

- відновлення юридично-правового заохочення економічної активності населення у працездатному віці з уведенням регіонально-орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов’язковим загальнодержавним нижнім граничним мінімум; мінімізація зайнятості в тіньовому секторі економіки;

- розбудову національної економіки на принципах соціального партнерства, консолідації суспільства навколо основної національної ідеї – якнайбільш повного та всебічного соціально-культурного розвитку нації з максимізацією добробуту всіх соціальних груп населення. Подолання бідності як широкого соціально-економічного явища в загальнонаціональному та регіональному вимірах;

- нормалізацією участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законодавства, нормативно-законодавче оформлення норм щодо використання праці осіб молодших вікових груп; нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим розширенням меж вікової групи працездатного віку тощо;

- приведення у відповідність професійно-кваліфікаційного потенціалу працівників з потребами виробництва, створення системи оперативної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження наукомістких та високотехнологічних виробництв з участю національних кадрів та широкою співпрацею з закордонними фахівцями;

- оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секторами економічної діяльності, відродження престижу науковців і працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва й освіти тощо.

Виконання вказаних завдань є можливим лише в разі збереження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструктуризацію господарського комплексу з пріорититним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових реформ та інтеграцію України в європейське співтовариство та світовий економічний простір.

Дата добавления: 2014-01-04