Місце і роль природно-ресурсного потенціалу в розвитку та розміщенні системи продуктивних сил країни

Проблеми і перспективи ресурсоспоживання й ресурсозбереження

Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу крани

Місце і роль природно-ресурсного потенціалу в розвитку та розміщенні системи продуктивних сил країни.

ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА

ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ

ТЕМА 6

Природно-ресурсний потенціал території є важливим фактором розміщення та розвитку його продуктивних сил. Він визначається сукупною продуктивністю природних ресурсів у конкретно-географічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однака, природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У разі опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати як ресурси, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виокремлюють такі його складові:

• мінеральні;

• земельні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько-рибальські);

• природно-рекреаційні ресурси.

Іноді вчені окремо виділяють як компоненти ресурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, геотермальні ресурси, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:

• промислові природні ресурси;

• сільськогосподарські природні ресурси;

• культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі та
просторового розміщення галузей соціальної сфери.

• ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури
(транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-от: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунтовий покрив, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлюваними. Всі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Всі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічна, економічна та екологічна (еколого-економічна) оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального використання або видобутку ресурсів і первинної оцінки можливостей його застосування в суспільному виробництві.

Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні концептуальні підходи до цього процесу:

1) метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню
компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного
району, країни тощо;

2) метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;

3) метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і завершальні
витрати виробництва.

Можна оцінити й природні умови з точки зору впливу на регіональну Диференціацію розвитку продуктивних сил. Таку оцінку проведено за чотирма критеріями: геоморфологічним (роллю геоморфологічних факторів у розвитку продуктивних сил), кліматичним (за впливом кліматичних умов на регіональний Розвиток), природно)' безпеки (ймовірністю виникнення надзвичайних ситуацій і катастроф природного походження) та екологічним (рівнем впливу екологічних чинників на розвиток і ефективність господарювання).

Так, за впливом геоморфологічних факторів на розвиток продуктивних

сил територію країни можна розділити на нижче наведені регіони:

Поліський, який характеризується переважно рівнинним (усвоїй більшості – низвинним) характером місцевості з досить великою кількістю водних масивів, у тому числі річок, боліт і озер, заболоченістю та перезволоженістю великих площ, порівняно високим рівнем лісистості території.

Характеризується в основному задовільними, на півдні регіону - сприятливими, в окремих випадках (на перезволожених та заболочених територіях) — мало задовільними й незадовільними передумовами господарювання. Для поліпшення господарської діяльності потребує помітного втручання у природне середовище через проведення меліоративних робіт та лісомеліорації, рубок лісу тощо. Включає в себе Волинську, Рівненську, Львівську, Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області.

Карпатський гірський, який включає в себе Івано-Франківську, Закарпатську, Чернівецьку області. Для нього поширеними є гірські

ландшафти виступають фактором ускладнення розвитку мережі розселення, транспортних комунікацій і мереж зв”язку, рослинницьких галузей АПК тощо. Регіони цієї геоморфологічної типології водночас характеризуються винятково сприятливими умовами для розвитку рекреаційного господарства. Для господарювання в цьому регіоні теж у певних випадках застосовується масове втручання у природне середовище, яке може порушувати еколого-економічну стійкість ландашфтів і збільшувати ризик виникнення надзвичайних ситуацій. Природні умови розвитку продуктивних сил є в основному задовільними та сприятливими, в гірських, районах Високих Карпат — малозадовільними для окремих галузей господарства.

Рівнинний Центрально-Український регіон включає в себе найбільшу групу областей (Тернопільську, Вінницьку, Хмельницьку, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську та Полтавську). Для них є характерним загалом сприятливі геоморфологічні умови господарювання у вигляді рівнинного в своїй більшості характеру місцевості лісостепової и степової природно-географічних провінцій, добре придатних до залучення в господарський обіг водних басейнів, відсутності великих заболочених і лісових масивів. Природні ресурси сприяють розвитку переважної більшості галузей господарства. Проте випадки втручання у природне середовище (йдеться зокрема про будівництво водосховищ, вирубку лісів у лісостеповій зоні, рільництво) спричинилися негативними явищами, які вилились у порушення водного режиму територій, зниження рівня лісистості і зрештою деградацію ландшафтів, появу нехарактерних ландшафтних структур (підтоплених і еродованих територій). Загалом, однак, природні умови цього регіону можна охарактеризувати як здебільшого сприятливі та задовільні для розвитку продуктивних сил.

Кримсько-Причорноморський регіон включає в себе АР Крим, Одеську, Херсонську, Миколаївську області і характеризується особливо сприятливими, сприятливими, подекуди — задовільними передумовами розвитку продуктивних сил. З них виокремлюються приморське положення, що зумовлює винятково сприятливі передумови для розвитку рекреаційного комплексу, транспорту та інших галузей інфраструктури, рівнинний у своїй більшості (крім Кримських гір, які мають, однак, виняткове рекреаційне значення) характер місцевості й розгалужену мережу прісноводних шляхів. Проте грунтово-кліматичні умови господарювання свого часу викликали до життя необхідність значного втручання у природний водообіг, розбудови мережі зрошувальних систем і штучного водопостачання в Криму. Антропогенне навантаження територіально-господарських систем призвело до порушення (почасто — з катастрофічними ознаками) екологічного стану територій суші й морських акваторій, зниження еколого-економічного потенціалу рекреаційних територій. У будь-якому разі, сприятливість природних умов для розвитку продуктивних сил для цього регіону може розглядатись лише за умови посилення природоохоронної й природовідновної діяльності, мінімізації антропогенно-техногенного впливу на довкілля.

За впливом кліматичного фактора на диференціацію регіонального розвитку територія України поділяється, відповідно до кліматичного районування, на дві макрокліматичні зони — Південну та Північну, які характеризуються відповідно переважанням впливу антициклонів (степові регіони) та вологих циклонів (території Полісся й Лісостепу) з посиленням континентальності клімату із заходу на схід. Слід виділити дві регіональні кліматичні зони — південно-кримську (з південного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські масиви Карпат і Криму) з проявами вертикальної поясності ландшафтів і температурних зон.

З усіх територій країни природні кліматичнії умови господарювання є найкращими у локальній Південно-кримській кліматичній зоні, дещо менш сприятливими — у південній, а найсуворішими — у Північній зоні та гірських районах. Слід відмітити, що з останніх двох регіонів найбільш суворими та, відповідно, найменш сприятливими для господарювання є території Українського Полісся та гірські масиви Карпат. Таким чином, до сприятливих природно-кліматичних умов господарювання можна віднести території Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Кірово градської, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Регіонами з переважно задовільними природно-кліматичниміи умовами є Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області. Територіями з порівняно суворим кліматом і менш сприятливими для господарювання умовами є Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська області. Окремо виділяється найсприятливішими природно-кліматичними умовами господарювання АР Крим.

Серед можливих чинників деструктивного характеру, які можуть бути факторами негативного впливу на розвиток і розміщення продуктивних сил, є природні катастрофічні явища — землетруси, певні гідрологічні процеси (паводки, повені, підтоплення ґрунту тощо), масові пожежі на природних об'єктах (лісах, торфовищах, інших екосистемах тощо), епідемічні інфекційні захворювання, метеорологічні (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічні й геологічні (зсуви, селеві потоки) явища. З цієї точки зору особливо несприятливими умовами щодо природної безпеки господарювання виділяються території Закарпатської, Одеської та Чернівецької областей, АР Крим, де високою є ймовірність виникнення надзвичайних ситуацій природного походження. Зокрема, на території цих областей ізосейсмами сейсмічності до 7 балів окреслено територію у 27 тис.км². Також проблемними з цієї точки зору є регіони з порівняно високою ймовірністю виникнення небезпеки щодо стихійних лих та природних надзвичайних ситуацій і катастроф — території Волинської, Дніпропетровської,Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей. Інші області України належать до групи регіонів із задовільною природною безпекою господарювання.

Говорячи про екологічні (враховуючи високий рівень зворотного впливу екологічних факторів на суспільне виробництво — економіко-екологічні) чинники регіонального розвитку, потрібно перш за все визнати критичний щодо впливу на довкілля стан господарської діяльності в Україні загалом, зокрема найвищі в Європі показники розораності сільськогосподарських угідь, водо- та лісокористування. Враховуючи, що частка відносно екологічно чистих, сприятливих для розвитку та розміщення продуктивних сил територій становить 10—15 % загальної земельної площі країни, можна зробити висновок, що для країни в цілому позитивні економіко-екологічні передумови розвитку не є властивими. Проте до місцевостей зі сприятливими та помірно сприятливими екологічними умовами без надзвичайно забруднених ділянок і ознак екологічної катастрофи здебільше відносять території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей. Регіонами з найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, є Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1,7 % території України і містяться головним чином у Київській та Житомирській областях. Необхідно також вказати на важке екологічне становище Українського Причорномор'я та середнього й нижнього Придніпров'я — АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, а також — Черкащини, умови господарювання в яких можна охарактеризувати як у здебільшого погіршені. У Харківській, Волинській, Кіровоградській, Рівненській, Чернігівській, Львівській, Івано-Франківській і Вінницькій, областях спостерігаються переважно задовільні та погіршені умови господарювання, проте помітні частини цих регіонів є екологічно чистими й умовно чистими від забруднення хімічними та радіоактивними речовинами.

До природно-господарських належать і фактори економіко-географічного характеру. Серед інших вони посідають дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлено багатьма причинами. Економіко-географічним положенням об'єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко-географічного положення означає вивчення просторових відношень досліджуваних об'єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Великий дослідницький і загальносуспільний інтерес в останнє десятиріччя викликає питання геоекономічного положення України, її різних територій і геоекономічні аспекти регіонального розвитку і формування регіональної та міжнародної політики України. В сучасному суспільстві геополітичне положення країни та регіону є одним із визначних чинників розвитку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикордонне положення територій.Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи, навпаки, стримувати соціально-економічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й наявність сприятливих передумов для розвитку мереж різних видів зв'язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічного, а особливо — геополітичного розташування слід підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучного поділу території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції. Проте існує певний набір об'єктивних обставин, які й формують напрями економічного тяжіння й господарсько-інтеграційні процеси регіонів. З цієї точки зору нами пропонується розмежування території країни з погляду дії подальших перерахованих чинників.

Прикордонні території, які, в свою чергу, поділяються на південно-західні (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Вінницька та Одеська області) та північно-східні (Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська й Донецька області) прикордонні регіони. При цьому Прикарпаття (Івано-Франківщину) можна віднести до південно-західних прикордонних територій умовно, оскільки незначна довжина ділянки, важкодоступність і відсутність мережі сполучень через державний кордон у цій області не дають змоги вважати регіон прикордонним нарівні з іншими переліченими територіями. Щодо кожної з цих груп, то характерними є достатньо відмінні передумови господарювання й міжрегіонального співробітництва, головними ознаками яких є різної інтенсивності міждержавні інтеграційні процеси, по-своєму особливі режими

охорони й перетину кордонів, традиції та щільність соціально-економічних, у тому числі культурних, господарських зв'язків тощо. Необхідно вказати, що дане виділення ґрунтується не тільки на належності території, з якою межує регіон, до "нових" країн СНД чи "старих" незалежних країн Східної Європи, а й на можливих напрямах переважної орієнтації міжрегіонального співробітництва. За цими ознаками, зокрема, і віднесено до першої групи областей Вінницький регіон, який межує з пострадянською Молдовою.

Приморські території. До них належать області, частина кордонів яких припадає на берегову лінію Азово-Чорноморського басейну. Це АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська, а також Запорізька та Донецька області. За геоекономічними ознаками, приморське положення також фактично є прикордонним. Однак, зважаючи те, що у світовій практиці сам по собі чинник виходу до морських басейнів є потужним фактором економічного зростання, який свого часу зумовив бурхливий економічний розвиток Великої Британії, став одним із переважних чинників розвитку Голландії, Росії, Греції тощо, приморське положення розглядається як окремий чинник. В Україні він підсилюється тим, що велика частина приморських територій характеризується високим (для Донецької й Запорізької областей — чи не найпотужнішим у країні) економічним, у тому числі природним і людським ресурсним, а також виробничим потенціалом. Для цих областей приморське географічне положення відкриває винятково сприятливі умови для розвитку морських транспортних сполучень, розбудови портового господарства, створює широкі можливості міжрегіонального, а особливо міжнародного співробітництва, що, зокрема, вилилося свого часу у створення Чорноморської асамблеї, повноправним провідним членом якої є Україна. Приморські регіони нашої держави відзначаються й найпотужнішим природно-рекреаційним потенціалом, який створює передумови для розвитку економічно вигідних галузей господарства — лікувально- та туристично-рекреаційної інфраструктури, сприяє збалансуванню еколого-економічних відносин природи та суспільства.

Реґіоноутворюючі центри макрорівня. До цих територій відносять великі міста, міські агломерації, які характеризуються високими рівнями концентрації продуктивних сил і відіграють визначальну роль у формуванні великих економічних районів та інших макрорегіональних утворень. Головним центром економічного тяжіння в Україні, як і в країн-сусідів по геополітичному східноєвропейському регіону, є столиця (м. Київ), проте в державі традиційно високою була і є роль інших великих міст — центрів соціальної, культурної й економічної активності. В історичному вимірі це насамперед Харків (до 1933 р. столиця УРСР), Львів і Одеса. Через наявність значного загальноресурсного потенціалу розвитку, який акумулює в собі промисловий, інфраструктурний, науково-технічний, трудоресурсний потенціал, у тому числі потенціал висококваліфікованих виробничих і управлінських кадрів, ці території концентрують і поєднують у собі ділову, фінансову, інвестиційно-інноваційну активність й науково-дослідницьку діяльність, є центрами економічного зростання. До таких територій відносять міста Київ, Львів, Одесу, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Чернігів, Вінницю тощо. При цьому ні в якому разі не принижується роль регіональних центрів мезорівня (обласних центрів), однак, практично в кожному регіоні (економічному районі макрорівня) об'єктивно існує центр, до якого тяжіють економічні процеси. Тільки у випадку Поліського економічного району виділено два регіоноутворюючі міста (Чернігів та Житомир), зважаючи на анклавне положення Чернігівщини по відношенню до Східного Полісся.

Транзитно-транспортні регіони. До них відносять ті області, через територію яких реалізуються основні господарські зв'язки й проходять важливі транспортні артерії, а також у межах яких розміщені найзначніші транспортні вузли. Загалом такими територіями є регіони з вигідним, економіко-географічним положенням. При цьому, враховуючи у даному випадку щільність транспортної мережі та обсяги вантажопотоків, можна виділити експортно-орієнтовані регіони і території, для яких характерними є розвинуті міжрегіональні транспортні відносини всередині країни.

Зважаючи на те, що сталість, обсяги та щільність господарських зв'язків є одними з основних районоутворюючих факторів в економічному районуванні, в даному разі можна орієнтуватись на сітку економічного районування, в якій виділено таксони зі сталими щільними господарськими зв'язками між областями районів. Крім того, можна виокремити самі макроекономічні райони, в тому числі із транспортною (серед інших галузей господарства) спеціалізацією. Ними є Карпатський, Південний і Східний експортно-орієнтовані регіони, а також й Центральний, Донецький і Придніпровський економічні райони, для яких властивим є високий рівень розвитку внутрішньорегіональних і міжрегіональних, у тому числі міжнародних зв'язків. Причому територіями з найвищими рівнями транспортної спеціалізації є Одеська та Черкаська, з високими — Дніпропетровська, Донецька,

Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Київська, Харківська і Херсонська області. Для Поліського та Подільського економічних районів транспортна спеціалізація є менш характерною, ніж для перелічених.

Стратегічно пріоритетні території. Складний фактор стратегічної пріоритетності можна охарактеризувати як такий, що, ні в якому разі не відкидаючи проблеми розвитку більшості регіонів країни, виводить на передній план життєво важливі території, соціальне благополуччя й економічний розвиток яких є однією з головних умов розвитку національної економіки. Такими територіями насамперед є столиця країни — м. Київ і столичний регіон, структуроформуючі на загальнонаціональному рівні сировинно-промислові комплекси Донбасу й промислового Придніпров'я, Харківщина зі значним виробничим потенціалом та території, постраждалі від чорнобильських наслідків, найменш розвинуті в соціальному відношенні області Карпат, а також Причорномор'я, де виділяється пріоритетністю АР Крим. Загалом, враховуючи високу напруженість регіональних проблем фактично в усіх областях України, про стратегічну пріоритетність розвитку вказаних регіонів на даному етапі можна говорити не як про особливий виняток із загального ряду, а, скоріше, як про неможливість подальшого ігнорування на державному рівні без важких для країни наслідків їх регіональних проблем.

Отже, геоекономічне розташування практично всіх без винятку територій України можна охарактеризувати як сприятливе з точки зору розвитку міжрегіональних зв'язків, а більшості регіонів — з позицій перспектив міжнародного співробітництва, а також стратегічної пріоритетності розвитку. Тому, не визначаючи ранжирування регіонів за вказаними ознаками, можна підкреслити необхідність розвитку всіх видів соціально-економічних і культурних зв'язків як у міжрегіональному, так і в міждержавному вимірах. У цьому контексті логічним є висновок про необхідність багатополюсної інтеграції на регіональному рівні навіть при декларованій одномірній орієнтації загальнодержавної зовнішньоінтеграційної політики.

Таким чином, аналіз природно-економічних передумов розвитку та розміщення продуктивних сил у регіонах України дає змогу зробити висновки, що для народного господарства різних регіонів країни притаманною є наявність комплексу об'єктивних явищ і обставин, які формують регіонально-диференційоване природно-економічне середовище функціонування продуктивних сил. Також з'ясовано, що для різних територій країни таке природно-економічне середовище характеризується різними рівнями сприятливості щодо розвитку та розміщення продуктивних сил. На макро- та мезорегіональному рівнях (для господарських комплексів обласного та міжобласного рівнів) також простежуються чітко сформовані територіальні утворення, для яких можна визначити такі рівні сприятливості: особливо сприятливі, сприятливі, задовільні та малозадовільні. Причому, загалом для України природно-економічні передумови розвитку народного господарства можна охарактеризувати як сприятливі. Звідси регіони з першої групи визначаються як такі, що для них вказані передумови є кращими за притаманні для України в цілому, а третьої та четвертої груп — з меншою сприятливістю. Згідно з нашою оцінкою, за запропонованою класифікацією до регіонів з більш сприятливими, ніж в цілому для України, природно-економічними передумовами господарювання належать найбагатші на природно-ресурсний потенціал області Донбасу та промислового Придніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується винятковими природо-кліматичними умовами господарювання. До таких, що мають задовільні передумови господарської діяльності, належать області, для яких структура природно-ресурсного потенціалу є гіршою, а забезпеченість ресурсами — меншою за середню для країни в цілому при наявності значної кількості екологічних проблем і з менш сприятливими природно-кліматичними та іншими об'єктивними умовами господарювання. Це, згідно з нашим визначенням, — Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано-Франківська області. Причому цій групі областей притаманними є явища, за яких окремі несприятливі фактори, як правило, компенсуються іншими, вельми сприятливими для господарювання (наприклад, екологічна ситуація Київщини, Волині та Чернігівщини — їх сприятливим економіко-географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття — багатими природними ресурсами). Наступну групу областей складають території з малозадовільними передумовами, або з найбіднішим ПРП, з найгіршою екологічною ситуацією, з найбільш високим рівнем природної небезпеки господарювання, чи з певним комплексом несприятливих природних умов, а також ті, що поєднують на своїй території дію кількох вказаних факторів. До них належать Житомирська, Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. Більшість областей України належить до групи регіонів, характерними для яких є сприятливі природні (втому числі кліматичні, агрокліматичні, ландшафтні тощо) умови та задовільна природна безпека господарювання, близька до середньої в країні забезпеченість ПРП і порівняно помірна напруженість екологічної ситуації. Це Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіровоградська, Черкаська, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Таким чином, з'ясовано, що територія країни в регіональному розрізі характеризується наявністю комплексу об'єктивних природно-економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил. Для більшості регіонів їх можна охарактеризувати як сприятливі щодо подальшого соціально-економічного розвитку територій за умов оптимального врахування цих передумов при комплексному, екологічно-орієнтованому використанні всіх компонентів природно-ресурсного середовища функціонування продуктивних сил.

Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення та розвитку продуктивних сил за науково обгрунтованими критеріями використання ресурсів.

Дата добавления: 2014-01-04