Грошова система США

ТЕМА 3. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА США

1. Грошова система США.

2. Федеральна резервна система (ФРС): її структура і функції.

3. Особливості діяльності КБ-в США.

4. Спеціалізовані банки і небанківські установи.

До 18ст. США не мали своєї грошової одиниці. В обігу були: фунт-стерлінгів та іспанська валюта. Роком народження американської національної валюти вважається 1785-й, коли рішенням Конгресу США національною грошовою одиницею було визначено долар США. Грошовий обіг у США не був законодавчо врегульованим. Було багато штатних банків, які емітували власні банкноти. Ці банкноти були повністю забезпеченими, тобто могли вільно обмінюватися на золоті і срібні монети.

У 18ст. в США існував біметалізм. 1837р. – США запровадили золотомонетний стандарт.

1863 p. було прийнято федеральний закон про створення національної банківської системи (Федеральної резервної системи). Уряд зобов’язав штатні банки викуповувати у казначейства США облігації держзайму; завдяки чому штатні банки ставали національними. Було декілька спроб створити емісійний банк (всі невдалі).

Після І СВ США почали займати лідируючі позиції на світових ринках.

1922р – Генуезька валютна система, яка запровадила золото-девізний стандарт; закріпила за $ і фунтом стерлінга функції резервної (світової) валюти.

1929—1933 pp. - економічна криза. Внаслідок інфляції відбулася девальвація $ США на 40,9%.

Під час ІІ СВ США укріпили свої позиції; позитивний платіжний баланс.

1944р. – Бреттон-Вудська валютна система; долар став єдиною резервною валютою.

1976р. – Ямайська валютна система; демонетизація золота.

2. Федеральна резервна система (ФРС): її структура і функції.

1913р. - прийнято закон про утворення Федеральної резервної системи (ФРС) США. Відтоді ФРС стала головним органом держави з проведення грошово-кредитної політики.

До складу Федеральної резервної системи входять Рада керуючих, федеральні резервні банки (12 банків), Федеральний комітет відкритого ринку і Федеральна консультативна рада. За структурою та принципами управління ФРС суттєво відрізняється від центральних банків інших країн. Один із головних принципів, покладений в її основу при заснуванні, — врахування інтересів місцевих банків щодо недопущення централізації управління грошово-кредитною системою країни. Відповідно до цього принципу відбувся і розподіл території США на 12 резервних округів, у кожному з яких було організовано федеральний резервний банк. Очолила цю систему Рада керуючих, що знаходиться у Вашингтоні.

Рада керуючих. Координує і спрямовує діяльність ФРС. Складається із семи членів, які призначаються президентом США строком на чотирнадцять років. Їхні кандидатури проходять обов'язкове погодження в Сенаті США. Один із членів Ради керуючих обирається її головою терміном на чотири роки.

Федеральний комітет відкритого ринку. Найважливіший орган щодо грошово-кредитної політики ФРС. Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку відповідає за політику сприяння економічному зростанню, зайнятості населення, стабільності ціноутворення тасталості механізму міжнародної торгівлі й платежів. До складу комітету входить сім членів Ради керуючих та п'ять представників від федеральних резервних банків.

Федеральні резервні банки. Здійснюють оперативний зв'язок з іншими комерційними банками. Кожен такий резервний банк очолюється правлінням із дев'яти директорів.

Територія США поділена на 12 федеральних резервних округів. У головному місті кожного округу знаходиться федеральний резервний банк, який здійснює емісію банкнот та інші функції центрального банку для комерційних банків округу.

Банки-члени ФРС. Приблизно 40% (майже 10 тис.) комерційних банків США є членами ФРС. Державні банки зобов'язані бути членами ФРС, банки штатів можуть приєднатися до неї, виконавши певні вимоги. Кожен банк-член ФРС зобов'язаний купувати державні цінні папери (на суму до 6% від власного сплаченого капіталу) в окружному резервному банку та прийняти умову обов'язкових перевірок їхніх операцій представниками ФРС.

Консультативні органи. До них належать Федеральна консультативна рада, Консультативна рада з питань стану споживачів та Консультативна рада з питань діяльності ощадних установ.

3. Особливості діяльності КБ США.

На першому рівні грошово-кредитної системи США знаходиться Федеральна резервна система. На другому рівні — комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи. Комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані комерційні банки.

Загальна кількість комерційних банків становить біля 10 тис., причому має місце тенденція до скорочення їх числа. Майже 40% комерційних банків - члени ФРС. У США немає єдиного банківського законодавства. Ті комерційні банки, які у своїй діяльності підпорядковані вимогам національних законів, та чартер (дозвіл) на банківську діяльність отримали від національних органів влади, називаються національними, а ті, що підпорядковані вимогам окремих штатів, від яких вони отримали чартер, - штатними.

Значний вплив на діяльність комерційних банків мав Закон 1980 р. "Про дерегулювання депозитних установ та контроль за грошовим обігом". Цей закон ліквідував основний стимул для банків залишатися поза ФРС - більш низькі вимоги до банківських резервів. Зараз усі депозитні установи США (комерційні банки, кредитно-ощадні банки, ощадно-позичкові асоціації, кредитні спілки та ін.) повинні мати однаковий відсоток своїх чекових та страхових депозитів або у формі готівки у видатковій касі, або у формі депозитів у Федеральних резервних банках.

Особливе місце в системі органів контролю посідає Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД), яку було створено у 1934 р. Це найважливіший крок у розвитку банківського законодавства США з часу створення ФРС. Усі банки - члени ФРС зобов'язані вступити до цієї корпорації, інші - за бажанням. Знак ФКСД (FDIC), який можна бачити в будь-якій фінансовій установі США, став символом довіри. У разі банкрутства банку страхове відшкодування становить 100 тис. дол. США.

ФКСД було створено з метою захисту вкладників від фінансових втрат, а також для запобігання масовому вилученню внесків. Головною місією ФКСД є підтримання стабільності і суспільної довіри до фінансової системи нації.

ФКСД виконує такі функції:

– страхує депозити на суму до 100 000 дол. Практично в усіх банках і ощадних асоціаціях США;

– проводить санацію банків-банкрутів;

– сприяє безпеці та надійності страхування депозитних установ та американської фінансової системи шляхом визначення, моніторингу та оптимізації ризиків.

ФКСД здійснює реальний контроль за банками, які страхують свої депозити. У разі необхідності ця установа може надати допомогу банку, який опинився у скрутному становищі, а саме: надати кредит для злиття цього банку з іншим, більшим; поручитися за банк, перерахувавши на його рахунок кошти; провести процедуру банкрутства із виплатою максимальної суми страхового відшкодування.

ФКСД керує двома федеральними фондами страхування депозитів - Фонд страхування банків та Фонд страхування ощадних асоціацій.

З 1965 р. американські банки значно розширили обсяги своїх міжнародних операцій, розпочався швидкий процес створення відділень американських банків за кордоном та відділень іноземних банків на території США. Унаслідок цих змін потужні комерційні банки зараз здійснюють свої операції в усьому світі.

4. Спеціалізовані банки і небанківські установи.

Серед спеціалізованих комерційних банків Сполучених Штатів виділяються інвестиційні банки, котрі виникли в період громадянської війни (1861—1865 pp.) для розміщення облігацій федерального уряду, та Експортно-імпортний банк США.

Інвестиційні банки — спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють фінансування інвестицій приватних підприємств та держави. Окрім надання кредитів інвестиційні банки здійснюють купівлю-продаж цінних паперів, організують злиття компаній.

Експортно-імпортний банк США — державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Ресурси банку складаються із власного капіталу, який належить міністерству фінансів, та позик казначейства.

Роль небанківських інститутів зростає і становить конкуренцію комерційним банкам, особливо у сфері довготермінового кредиту.

Федеральні кредитні установи — Спеціалізовані державні кредитні установи, які діють у сфері сільського господарства, житлового будівництва, вищої освіти. Їхні головні завдання — підтримка стабільності головних ланок грошово-кредитної системи й доповнення приватного бізнесу.

Державна система кредитування сільського господарства. Система кредитування складається з кооперативних банків, федеральних посередницьких кредитних банків і федеральних земельних банків, випускає цінні папери для акумуляції коштів під кредитування фермерських господарств.

До системи кредитування сільського господарства входить сім кооперативних банків, котрі забезпечують надання коштів 232 локальним асоціаціям позичальників. Крім того, існують два банки, створені спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів, систем електронного і телефонного зв'язку, водопостачання й каналізації. Ці банки фінансують також експорт сільськогосподарської продукції.

Державна система кредитування будівництва житла. Функціонує через три державні установи, які забезпечують коштами ринок заставних через продаж облігацій із використанням коштів на закупівлю заставних: Федеральну національну іпотечну асоціацію, Урядову національну асоціацію іпотечного кредиту, Федеральну компанію іпотечного кредиту житлового будівництва.

Державна система кредитування здобуття вищої освіти. Включає студентську асоціацію ринкових позик, яка забезпечує коштами здобуття вищої освіти через студентські позики, надані приватними фінансовими інститутами під гарантовану програму студентських позик.

Пенсійні фонди виконують посередницькі функції і гарантують учасникам ще один вид захисту — виплати доходу після виходу на пенсію. Розрізняються пенсійні фонди за формою організації та управління, за структурою активів. Пенсійна система забезпечується коштами за рахунок внесків і доходів від інвестування у цінні папери.

Найважливішою системою пенсійного забезпечення є соціальне забезпечення держави — страховий фонд для практично всіх пенсіонерів, зайнятих у приватному секторі. В 1974 р. Конгрес прийняв закон про гарантію прибутків працівникам, які вийшли на пенсію. Згідно з цим законом було створено Корпорацію з гарантування пенсійних виплат. Корпорація страхує пенсійні виплати сумою до 2250 доларів США на місяць кожній особі на випадок, якщо пенсійний фонд збанкрутує або не зможе виконати своїх зобов'язань. Пенсійні фонди Сполучених Штатів мають статус найбільшого інституційного інвестора у світі.

Страхові компанії спеціалізуються на страхуванні життя та майна і функціонують у фінансовому посередницькому бізнесі. В США налічується близько 2 тис. компаній зі страхування життя: і понад 3 тис. компаній зі страхування майна.

До інших небанківських фінансово-кредитних інститутів належать інвестиційні компанії, кредитні спілки, позиково-ощадні асоціації та фінансові компанії.

З розвитком фінансового законодавства США поступово усунуті законодавчі розходження між типами небанківських кредитно-фінансових інститутів. Вони дістати можливість займатися операціями, які раніше вважалися прерогативою тільки комерційних банків. Це сприяло посиленню конкуренції на кредитному ринку Сполучених Штатів і впровадженню нових фінансових інструментів.

ТЕМА 4. ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ.

1. Грошовий обіг. Зміни в грошовій системі.

2. Особливості розвитку валютної системи.

3. Еволюція кредитної системи.

4. Банк Японії.

5. КБ Японії.

6. Спеціальні фінансово-кредитні інститути.

1. Грошовий обіг. Зміни в грошовій системі.

1870р. – введено єну – національну грошову одиницю Японії. 1897р. – перехід до золотого стандарту, який проіснував до І СВ у формі золотомонетного стандарту.

За роки війни (1914-1920рр.) грошова маса в обігу збільшилася втричі, що призвело до знецінення єни на 64%.

Після тимчасової стабілізації грошового обігу інфляція поновилася у зв’язку з світовою економічною кризою (1929-1933рр.) і агресією Японії.

1931р. – відміна золотого стандарту. 1937р. – і до кінця ІІ СВ інфляція в Японії посилилася. Емісійне законодавство передбачало фіскальні обмеження у випуску банкнот.

Фудуціарна банкнотна емісія – це законодавчо встановлений порядок випуску банкнот (різновид грошових знаків які випускаються ЦБ-ми під подвійне забезпечення – законом і векселями. Ця банкнота вільно обмінювалася на золото).

1945-1951рр. – посилення інфляції. Маса грошей зростає в 15 разів, а ціни у 343 рази. З 1952р., коли відновлення економіки було завершено, інфляція уповільнилась. Основу цього процесу становили:

– технічна реконструкція і збільшення товарного виробництва й товарообороту;

– скорочення частки державного бюджету в національному доході;

– порівняно низький рівень воєнних витрат і державного кредитування;

– розміщення державних позик за рахунок ресурсів кредитної системи.

У 70-х роках інфляція в країні посилилась. У таких умовах влада спрямовувала зусилля на контроль за грошовою масою і стабілізацію грошового обігу. Структурна перебудова економіки, підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва і стимулювання зовнішньоекономічної експансії сприяли реалізації цього завдання у 80-х роках.

Країна істотно залежить від паливно-сировинних ресурсів, протее помітне зниження цін на нафту й основні види сировини сприяло

подоланню інфляційних процесів: у 1981–1986 рр. ціни на імпортні товари знизились на 43 %. Істотне значення мала фінансово-адміністративна реформа, яка супроводжувалася зменшенням емісії державних позик як засобом бюджетного фінансування.

2. Особливості розвитку валютної системи.

Інфляційне знецінення єни у повоєнний період стало одним з основних факторів зниження її валютного курсу. Курс єни переглядався:

1 дол. США дорівнював у 1945 р. — 15 єнам,

у 1947р. — 50 єнам,

у 1948 р. — 270 єнам

у 1949 р. - 1971р. — 360 єн.

У зв’язку з кризою долара уряд Японії запровадив у серпні 1971 р. плаваючий курс єни. В кінці цього року єну вперше у повоєнний період було ревальвовано, в 1973 р. - друга ревальвація. В умовах криз світової валютної системи у 70–80-х роках курс єни коливався.

Підвищенню курсу єни сприяли тривала структурна перебудова економіки Японії на сучасній технологічній основі, підвищення конкурентоспроможності японських експортних товарів, збільшення купівельної спроможності єни в умовах відносної стабілізації грошового обігу і цін.

У 80-ті роки почали швидко зростати золотовалютні резерви, за рахунок активного сальдо торговельного балансу. Сучасна єна є однією з резервних валют, яка до 1997 р. була найстабільнішою в Азії. Японія стає найбільшим кредитором у світі. Цьому посприяла інтернаціоналізація її економіки.

У жовтні-листопаді 1997 р. вибухнула фінансово-валютна і біржова криза, яка виявилася у відпливі капіталів за кордон, знеціненні національних валют, падінні курсу корпоративних і державних паперів. У такій ситуації Банк Японії починає проводити масштабні валютні інтервенції, тобто викидати на валютні біржі зі своїх золотовалютних резервів вільно конвертовану валюту, щоб знизити попит на неї.

Із січня 1998 р. курс єни почав падати. Банк знову вдавався до валютної інтервенції, але курс єни проти долара знизився. Валютно-фінансова криза 1997–1998 рр. стала провісником циклічної кризи надвиробництва.

3. Еволюція кредитної системи.

Перші банки Японії з’явилися у1868 р. Це були приватні контори, які поєднували обмін з банківською справою. Банківська система створювалася на основі законів про національні банки 1872 і 1897 р., згідно з якими організовувалися комерційні банки за типом банків європейських країн. Разом з приватними банками було створено державний емісійний банк.

Вже до І СВ одночасно зі збільшенням кількості банківських інститутів відбулося зосередження основної маси позикових капіталів у руках невеликої кількості банків. Після І СВ процес концентрації банків посилився. Кількість банків зменшилася удвічі.

Після ІІ СВ кредитна система розвивається в напрямі як розширення кількості державних кредитних інститутів (крім державних кредитних інститутів, що існували раніше, — емісійного банку, ощадних кас, Бюро довірчих фондів, засновано два спеціальні банки — Японський банк розвитку та Експортно-імпортний банк, а також 10 фінансово-кредитних корпорацій), так і державного регулювання діяльності приватних інститутів, надання їм державою різноманітних послуг (державне страхування кредитів).

Кредитна система Японії складається з приватних, державних і кооперативних інститутів. За характером виконуваних функцій вони поділяються на емісійний (Банк Японії), комерційні банки і спеціальні ФКІ.

4. Банк Японії.

Банк Японії, заснований у 1882 р. як акціонерна компанія, є центром кредитної системи, емісійним банком країни; основним його акціонером є держава. Приватні акціонери не мають права брати участі у формуванні ради банку. Всі його члени призначаються урядом. Банк є державною установою.

Широке використання комерційними банками кредитів Банку Японії дає йому змогу ефективніше застосовувати при регулюванні грошового обігу і кредиту такий метод, як зміна ставки облікового відсотка. Система обов’язкових резервів, яку використовують з 1959р., та операції на відкритому ринку відіграють важливу роль у механізмі грошово кредитного регулювання.

Функції Банку Японії визначено спеціальним законом у 1942 p., який у 1979 та 1998 р. модернізовано. Згідно з яким основний капітал банку встановлено у розмірі 100 млн. єн (55 % капіталу належить державі, 45 % — приватним акціонерам). Акціонерам гарантовано дивіденди у розмірі 4 %. Решта прибутку надходить до державного бюджету.

Згідно із законом 1998 р. загальне та оперативне керівництво покладається на правління банку, що складається з дев’яти осіб. Голова та два його заступники призначаються Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначає Кабінет Міністрів з осіб, що мають певний досвід і знання у сфері економіки та фінансів. Термін їх повноважень становить п’ять років.

Штаб-квартира банку розташована в Токіо, має 45 філій і відділень у Японії, а також представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та в Гонконгу. Банк має необмежену монополію на випуск банкнот.

Основні напрямки діяльності Банку Японії:

· облік комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;

· надання позик під забезпечення векселів, ЦП;

· купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;

· приймання вкладів;

· операції у національній валюті;

· приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у зливках.

5. КБ Японії.

Комерційні банки поділяються на міські та місцеві (регіональні). Їх операції законодавчо регламентовані. Банк не має права розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії міністерства фінансів. Банк повинен бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менший 1 млрд єн. У його назві має бути слово “банк”. Для відкриття відділень банку необхідний дозвіл міністерства фінансів.

Міські банки — це 10 найбільших банків Японії. Вони зосередили понад 1/4 загального обсягу залучених депозитів. Ці банки надають близько 30 % позик. Кожен з них тісно пов’язаний з промисловими і торговельними компаніями.

Важливою ознакою японської економічної системи є наявність кейрецу, або промислової групи. Кожна кейрецу складається із стрижневої групи ФКІ (основа — міські банки та інші ФКІ), пов’язаної з групою промислових фірм, багато з яких торгують між собою. Кожний учасник групи є власником звичайних акцій інших членів. Для міських банків характерні високий рівень перекредитування і залежність від Банку Японії.

Місцеві (регіональні) банки — це здебільшого малі та середні за масштабом здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відділення та філії тільки в тій префектурі, де розміщується їх головна контора.

6. Спеціальні фінансово-кредитні інститути.

Велику групу різних за характером виконуваних функцій приватних, державних і кооперативних установ становлять спеціальні ФКІ:

Інвестиційні компанії (траст-банки) здійснюють інвестиційні і довірчі операції, а також дедалі більше втручаються у сферу банківської діяльності. Вони контролюють виконання брокерськими компаніями операцій з цінними паперами. Більшість із них тісно пов’язані з великими комерційними банками країни внаслідок взаємного володіння акціями. Вони поширюють свою діяльність в інших країнах. Створені ними закордонні філії функціонують як банківські установи.

Приватні банки довгострокового кредиту – основними джерелами їхніх кредитних ресурсів є облігаційні позики.

Страхові компанії – основна частка активів страхових компаній належить компаніям із страхування життя.

Брокерські фірми за розміром ресурсів займають скромне місце серед фінансово-кредитних установ; діють на ринку цінних паперів.

Лізингові компанії почали створюватися з 1963 р.

Державні спеціальні ФКІ займають важливе місце в кредитній системі країни. До них належать ощадні каси, Бюро довірчих фондів міністерства фінансів, Японський банк розвитку, Експортно-імпортний банк і фінансово-кредитні корпорації.

Види державних ФКІ:

Ощадні каси функціонують при поштових відділеннях. Залучені кошти переказують у розпорядження Бюро довірчих фондів міністерства фінансів.

Бюро довірчих фондів міністерства фінансів — його ресурси складаються з вкладів населення у державних поштово-ощадних касах і державних пенсійних фондах і використовуються як джерело кредитування державних підприємств і кредитних інститутів.

Японський банк розвитку, заснований у квітні 1951 р., здійснює довгострокове кредитування промисловості. Кредитує здебільшого такі галузі, які на думку приватних банків, є ризикованим.

Експортно-імпортний банк створено в 1950 р. Капітал банку повністю належить державі. Діяльністю банку керує міністерство фінансів. Строки надання кредитів становлять від 6 місяців до 5 років, в окремих випадках — 15–20 років.

Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей господарства (сільського господарства, лісової промисловості, житлового будівництва та ін.), регіонів, що відстають в економічному розвитку, а також підприємств і місцевих органів влади. Кредити цих корпорацій порівняно з кредитами приватних банків надаються на більш пільгових умовах і відіграють важливу роль у створенні умов для економіч-ного зростання країни й послаблення соціальних суперечностей. Їх є 8.

Кредитні кооперативи спеціалізуються на такій самій діяльності, що й фінансово-кредитні корпорації. Поділяються на сільськогосподарські та міські.

ТЕМА 5. ГРОШОВА І КРЕДИТНА СИСТЕМА КАНАДИ.

1. Основні етапи розвитку грошової системи Канади.

2. Особливості валютного становища Канади.

3. Специфіка кредитної системи Канади.

4. Банк Канади.

5. Комерційні банки Канади.

1. Основні етапи розвитку грошової системи Канади.

У 1825р. після переходу Великої Британії до золотого монометалізму, офіційною грошовою одиницею в Канаді став фунт стерлінгів. Закон про грошовий обіг 1841 року визнавав його законним платіжним засобом поряд із американськими золотими та срібними доларами та французькими срібними монетами. З 1870р. в Канаді національною грошовою одиницею став канадський долар. Його золотий вміст прирівнювався до фунта стерлінга.

Перші срібні долари, викарбувані у Великій Британії, з’явилися у Канаді у 1858 році. Від 1908 року Канада самостійно почала карбувати срібні долари.

Знецінення банкнот і розмін їх на золото з 1914р. було припинено.

Крах золотого стандарту відбувся під час світової економічної кризи 1929-1933 років.

Перед ІІ СВ в обігу знаходилися банкноти КБ-в, а частка банкнот федерального уряду була незначною.

Банк Канади був створений у 1935 році, а націоналізований – у 1938-му. За законом упродовж 10 років комерційним банкам було необхідно скоротити банкнотну емісію у 4 рази. Протягом 1950-1956 років банкноти комерційних банків було виведено з обігу та замінено банкнотами Банку Канади.

З 1968р. Канада стала замінювати срібні монети нікеливими.

В середині країни між фірмами і підприємствами переважає безготівкова форма розрахунків, основним інструментом якої є чеки (обслуговують 90% грошових розрахунків). Розрахунки чеками здійснюються через клірингову систему в яку входяь: Банк Канади, розрахункові палати адміністративних і фінансових центрів країни, а також КБ і небанківські інститути.

Близько двох третин зовнішньоекономічного обігу припадає на США, а в розрахунках використовується долар США. Самі канадці називають свою країну «неамериканською Америкою», а себе – «більше європейцями, ніж американцями».

2. Особливості валютного становища Канади.

При золотому стандарті канадський долар котирувався так само, як і американський. Після економічної кризи 1929-1933 років валютна політика Канади була спрямована на стимулювання зовнішньоекономічної експансії, обмеження зовнішньої конкуренції на внутрішньому ринку, залучення іноземних інвестицій.

В кінці 30-х років загострилася конкуренція між США і Великобританією за сфери впливу над ресурсами Канади. В міру зменшення частки інвестицій Великобританії у довгостроковому капіталі Канади, частка інвестицій США збільшувалася і до початку ІІ СВ склала 60%.

В роки війни уряд Канади ввів жорсткі валютні обмеження і підсилив контроль за операціями з іноземною валютою. Це не зупинило кризу, яка виникла в 1947р. Її вдалося подолати шляхом валютних обмежень і позик отриманих від США. У 1950-х роках спостерігався приплив у Канаду довгострокових капіталів. Через це уряд був змушений скуповувати іноземну валюту за канадські долари і у 1950р. перейшов до плаваючого курсу. Для скорочення імпорту уряд Канади ввів 5-15% надбавки на імпортні товари; також уклав угоду з МВФ, ФРС і експортно-імпортним банком США про позики.

До 1970р. валютний курс канадського долара був жорстко прив’язаний до долара США. У цьому ж році Банк Канади відмовився від цієї прив’язки. Задача Банку Канади у валютній сфері полягає у проведенні операцій згладжуванні надмірно різких коливань обмінного курсу канадського долара і нейтралізації необґрунтованого тиску на нього. Для цього використовується зміна % ставок відповідно до розвитку подій на грошовому і фінансовому ринках США, підкріплена валютними інтервенціями Банку Канади.

3. Специфіка кредитної системи Канади.

На створення кредитної системи Канади сильно вплинули кредитні системи США і Великобританії. Ці країни прагнули зміцнити свої позиції в Канаді шляхом оволодіння національними джерелами фінансування.

Кредитні інститути виникли ще в колоніальний період, функції банкірів виконували торгівельні компанії. Діяли також філії іноземних кредитних інститутів.

Перший комерційний банк Канади виник у 1817р. Потім з’являються спеціалізовані інститути (страхові компанії, трастові, іпотечні). Після І СВ починають швидко розвиватися небанківські інститути. Криза 29-33рр. негативно вплинула на кредитну систему; посилюється державне регулювання.

В роки ІІ СВ з’являються лізингові компанії, державні СК, компанії пенсійного забезпечення.

Кредитна система Канади включає:

Ø центральний емісійний банк (Банк Канади)

Ø КБ

Ø спеціалізовані установи

Найважливішу роль у розвитку банківської ланки Канади відіграло банківське законодавство, яке по-перше надійно захищало банківську систему від конкуренції з боку ін. фінансових галузей, так і кредитно-фінансових установ, що знаходяться під контролем іноземних банківських установ. По-друге: сприяло концентрації і централізації капіталу в Канаді. На чолі клірингової системи Канади стоїть Асоціація канадських банкірів. Очолює роботу розрахункової системи Комітет клірингових та інформаційних центрів. Він має 10 клірингових палат (розрахункових центрів). Їх діяльністю керують місцеві клірингові асоціації.

У кредитній системі функціонують небанківські фінансові посередники:

*кредитні союзи; *самостійні трастові банки; *траст-відділи КБ-в.

Концентрація банківського капіталу в країні призвела до утворення могутніх угруповань національного фінансового капіталу – сімейних груп Бронфмалів, Рейманів, Томсонів тощо.

У Канаді також розвинута страхова справа.

Дата добавления: 2014-01-04