Тема 5 Міжнародний кредит

Державне регулювання діяльності іноземних інвесторів

Діяльність іноземних інвесторів на Заході регулюється в основному національними законами, постановами й адміністративними процедурами, обов'язковими для всіх місцевих підприємців, у т.ч. і іноземних. Тому в більшості розвитих країн узагалі немає спеціальних законів або кодексів для іноземних інвестицій, а є лише деякі адміністративні постанови для них, а також стосовні до них параграфи окремих законів.

Також немає спеціальних державних органів, що регулюють діяльність компаній з іноземним капіталом, і немає валютних обмежень. Однак це не означає, що в цих країнах не існує ніяких обмежень для іноземних підприємців у порівнянні з національними. Подібні обмеження діють у будь-якій країні, правда спостерігається тенденція до зм'якшення і скасування багатьох з них.

Державні гарантії прав і інтересів іноземних інвесторів у закордонних країнах звичайно оформлені на трьох рівнях:

1. На рівні конституцій цих країн, де звичайно гарантується недоторканність власності й обмовляється, що її експропріація можлива тільки по суду, а для державних нестатків - тільки за умови попередньої і рівноцінної компенсації і можливості заперечувати факт експропріації, розміри і терміни компенсації. Ці права традиційно поширюються і на іноземних власників.

2. На багатобічному рівні, наприклад на основі підготовленій Всесвітнім банком і діючої з 1966 р. Конвенції по врегулюванню інвестиційних суперечок між державами і громадянами інших країн. Зараз число країн-учасників Конвенції більш 100, і у випадку виникнення розбіжностей між ними і діючими на їхній території іноземними інвесторами останні можуть звернутися в Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок при Всесвітньому банку у Вашингтоні.

3. На двосторонньому рівні, переважно через ув'язнені між двома країнами угод про взаємний захист і заохочення інвестицій.

Міжнародний кредит і його види. Принципи міжнародного кредиту. Класифікація міжнародного кредиту. Світовий ринок позичкових капіталів. Структури світового ринку позичкового капіталу. Тенденції розвитку.

Міжнародний кредит — це позика капіталу в то­варній або грошовій формі, яка надається кредитором однієї країни дебітору іншої країни на умовах повер­нення, терміновості, сплати процентів і забезпеченості.

Сутність міжнародного кредитування розкривається в його функціях та формах перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами з метою:

—більш прибуткового використання;

—прискорення процесу реалізації у світовому мас­штабі;

—розширення відтворення.

Міжнародні кредити класифікуються за різноманіт­ними принципами, але загалом вони мають такі форми.

За цільовим призначенням розрізняють:

а) прив'язані кредити — кредити, що мають вира­жений цільовий характер (комерційні, інвестиційні, тощо);

б) фінансові кредити, або такі кредити, які викори­стовуються позичальниками на довільні цілі (облігаційні позики та ін.).

За загальними джерелами кредити поділяються:

а) на внутрішні кредити, або ті, що надаються націо­нальним дебітором для зовнішньоекономічної діяльності;

б) іноземні (зовнішні) кредити, які надаються іноземними кредиторами національним дебіторам для здійснення зовнішньоекономічних операцій;

в) змішані кредити, кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

За статусом кредиторів кредити класифікують так:

а) урядові (державні) кредити, або ті кредити, що надаються урядом від імені держави іноземним дебіторам;

б) кредити міжнародних фінансово-кредитних орга­нізацій;

в) приватні кредити, або ті кредити, що надаються приватними фізичними та юридичними особами;

г) змішані кредити, або кредити як зовнішнього, так і внутрішнього походження.

4) За формою надання кредити бувають:

а) товарні, що надаються експортерами своїм зарубіжним покупцям у товарній формі з умовою майбут­нього покриття (грошами чи товаром);

б) валютні (грошові), або ті, що надаються у національній та іноземній валюті (на євроринку у валюті третьої країни).

За характером забезпечення розрізняють:

а) забезпечений кредит, або той, що забезпечується нерухомістю, товарами, комерційними документами, цінними паперами, цінностями (коштовностями) як заставою;

б) бланковий кредит, або той, що надається під зобов'язання боржника вчасно його погасити; документом виступає соло-вексель з одним підписом позичальника.

За термінами дії розрізнять кредити:

а) надкороткострокові;

б) короткосторокові (надаються терміном до 1 року);

в) середньострокові (надаються терміном від 1 до 5 років);

г) довгострокові (надаються терміном понад 7 років).

В сучасних умовах найпоширенішими є фірмові, банківські та урядові кредити.

Фірмові кредити представляють позики, котрі на­даються експортером однієї країни імпортеру іншої країни. Для їх реалізації використовується широке коло інструментів: вексельні кредити, купівельні аван­си, кредити на відкритих рахунках тощо.

Банківські кредити з експорту та імпорту виступа­ють у вигляді позик під заставу товарів, товарних до­кументів, векселів, трат.

Міжнародні банківські кредити видаються у гро­шовій формі. Традиційні форми міжнародного банків­ського кредиту все більше заміщуються випуском цінних паперів (акцій, облігацій). Цей процес нази­вається сек'юритизацією.

Урядові кредити надаються у вигляді урядових дер­жавних позик.

Характерною ознакою сучасного міжнародного кре­диту є поява і поширення таких нових форм кредиту­вання, як міжнародний лізинг, міжнародний факто­ринг, міжнародний франчайзинг, міжнародний форфайтинг.

Розглянемо їх детальніше.

Міжнародний лізинг — це складна фінансова опе­рація, у якій спеціалізована фірма (орендонадавач) за домовленістю з офіційним орендарем купує у виробни­ка відповідне устаткування, обладнання, машини, най­має людей і передає на визначений час за встановлену плату орендарю.

Міжнародний лізинг поділяється:

—на рейтинг — короткостроковий лізинг (1 година — 1 місяць);

—гайринг — середньостроковий лізинг (1 місяць — 1 рік);

—лізинг — довгостроковий лізинг (більше одного року).

Міжнародний факторинг — це вид міжнародної діяльності з надання послуг у сфері міжнародного фінансування, при якому постачальник товарів віддає короткотермінові вимоги за товарними угодами факторинговій компанії (фактор-фірмі, фактору) з метою негайного отримання більшої частини платежу (як правило 70—80 % платежу вже за 2—3 дні), гарантії повного погашення заборгованості, зниження витрат під час проведення розрахунків.

Міжнародний форфайтинг є таким видом діяль­ності з надання послуг у сфері міжнародного фінансу­вання, за якого експортер продає форфайтеру (форфайтинговій компанії) без права регресу боргове зобов'я­зання іноземного покупця, яке виступає у формі ко­мерційного переказного або простого векселя з авалем (форма фінансової гарантії банку або іншої юридичної особи).

Головні інструменти міжнародного позичання і кре­дитування, що знаходять відображення у платіжному балансі такі.

1. Торговельні кредити, або вимоги і пасиви, що ви­никають в результаті прямого надання кредиту постачальникам і покупцям за угодами з товарами і послу­гами. Сюди ж відносять і авансові платежі, пов'язані з реалізацією цих угод.

2. Позики, або фінансові активи, які виникають внаслідок прямого позичання коштів кредитором де­бітору під боргові цінні папери.

3. Депозити, або деноміновані в національній чи іно­земній валюті переказні депозити, які на першу вимогу перетворюються в готівку і можуть бути використані для платежів. Депозити резидентів за кордоном — це пасиви, а депозити нерезидентів у Вітчизні — це активи.

4. Валюта, або банкноти і монети, що перебувають в обігу і використовуються для здійснення платежів ре­зидентами і нерезидентами. Іноземна валюта у рези­дентів — це активи, а національна валюта у нерези­дентів — це пасиви.

Все це залишкова категорія інвестицій, яка не вклю­чається в прямі, портфельні інвестиції і резервні акти­ви. Вони в платіжному балансі позначаються як "інші інвестиції".

Міжчасові виробничі можливості та торгівля

Рух кредитів, якого б вигляду він не мав, у міжна­родній економіці розглядається як специфічна форма торгівлі. Розглянемо цю специфіку.

Боржник, отримуючи кредит, має можливість збіль­шити поточне споживання за рахунок скорочення спо­живання в майбутньому, коли йому доведеться повер­тати одержаний кредит з процентами.

Кредитор, надаючи позику, втрачає можливість тер­міново використати ці гроші на поточне споживання. Тим самим кредитор віддає перевагу споживанню ^ майбутньому.

В теорії міжнародної економіки це явище назива­ється міжчасовою торгівлею. Графічно воно зображе­но на рис. 6.1. На осях відкладено С₀ — поточне спо­живання; Сі — майбутнє споживання.

Країна споживає якийсь товар й існує в двох періо­дах: поточному і в майбутньому. Це дає змогу побуду­вати межу виробничих можливостей в часі. Конфігу­рація її для окремих країн різна і визначається харак­тером уподобань її жителів. Якщо населення віддає перевагу поточному споживанню, то АВ буде витягну­та по горизонталі, а якщо майбутньому — то по верти­калі. Припустимо, що жителі країни вибрали точку Е, тоді їх поточне споживання дорівнює OF, а майбутнє — 0D. Якщо країна буде втягнута в міжнародне кредитування і скоротить поточне споживання до рівня 0G, то вивільнене споживання в обсязі GF = LE може бути надане в кредит іншим країнам в цьому обсязі. В ре­зультаті повернення кредиту разом з процентами май­бутнє споживання країни може зрости з 0D до ОН, а HD - GF • (1 + г).

Система міжнародних позичок і кредитування, яка нормально функціонує, дає змогу збільшити виробни­цтво національного і світового продукту. Але на прак­тиці все далеке від ідеалу. Про це свідчать кризи світо­вої заборгованості, що періодично виникають. Окремі країни при цьому оголошують про неможливість ви­платити борги і анулюють їх. Причиною цього є нехватка коштів для обслуговування зовнішнього боргу. В теорії і на практиці такий стан визначається сальдо позичкових операцій або базового трансферту:

ВТ = dD - rD = (d - r)D,

де D — акумульований борг;

d — зростання загальної суми боргу у процентах;

г — середня процентна ставка;

якщо d > r сальдо позичкових операцій буде до­датнім (тобто є чистий приплив грошей в країну);

якщо d < r сальдо позичкових операцій від'ємне, відбувається відплив валюти із країни.

Причини цього стану такі:

а) погіршення умов торгівлі;

б) спад виробництва;

в) втрата довіри іноземних кредиторів;

г) відплив капіталу з країни внаслідок несприятливої економічної та політичної ситуації.

Отже, ми бачимо, що міжнародний кредит, як і рух інших форм капіталу, пов'язаний з різницею у рівнях процента і може бути пояснений наявністю міжчасових порівняльних переваг. Якщо країна має більші потен­ційні можливості для виробництва споживацьких благ у майбутньому, то вона буде мати низьку відносну ціну майбутнього споживання і порівняно високу реальну про­центну ставку. В цьому випадку їй буде вигідно брати в борг за кордоном у країнах, що мають гарні інвестиційні можливості, в яких рівень процентної ставки низький і висока відносна ціна майбутнього споживання.

Економічні наслідки міжнародного кредитування

В умовах стабільного міжнародного середовища міжнародне кредитування може бути ефективним і ви­гідним для всього світового господарства. Це не озна­чає, що всі суб'єкти міжнародних кредитних відносин виграють, але це означає, що виграші окремих суб'єктів будуть більшими, ніж втрати інших.

На рис. 6.2 показані наслідки вільного міжнародно­го кредитування з використанням моделі часткової рів­новаги.

По горизонталі відкладається величина багатства у світі, який складається з двох країн — "Вітчизни" і "Закордону". По вертикалі — норма доходу (норма проценту), що одержується на одиницю товару.

Спочатку уявимо собі ситуацію, коли міжнародні фінансові операції повністю заборонено. Тоді кожна країна має приводити свої фінанси у відповідність до власного запасу реального капіталу. На рис. 6.2 пока­зані такі наслідки: країна "Закордон" має достатнє фінансове багатство і порівняно малопривабливі умо­ви для внутрішніх інвестицій; країна "Вітчизна" має обмежене багатство і гарні можливості для

Мал. Економічні ефекти міжнародного кредиту­вання

прибуткового вкладення капіталу (нові технології, прикордонні райони з багатими природними ресурсами). Якщо все кредитування здійснюється в національних кордонах, кредитори в країні "Закордон" змушені погодитись на низьку норму доходу, тому що пропозиція внутрішніх реальних активів відображена спадною кривою гранич­ної продуктивності капіталу МРК_а. При цьому конку­ренція спонукає кредиторів у країні "Закордон" прий­мати низький рівень норми доходу — 4 % річних (мож­ливо, після інфляції) в точці А. Водночас в країні "Вітчизна" недостатність коштів не дає змоги здійсню­вати реальні капіталовкладення лівіше точки В. Кон­куренція за право позичання підштовхує рівень реаль­ного процента за кредитом до 8 % річних в точці В. Світовий продукт обмежений кривими граничної про­дуктивності капіталу PABG.

Тепер припустимо, що всі обмеження щодо міжна­родних фінансових потоків повністю ліквідовано. У власників багатства країни "Закордон" боржників краї­ни "Вітчизна" з'являються спільні стимули. Оскільки в країні "Закордон" кредитори мають можливість на­давати кредит лише за низькими ставками, то вони прагнуть надавати його в країні "Вітчизна", де вища норма доходу. Це веде, звичайно, до виникнення нової рівноваги, за якої норма доходу буде знаходитись між 4 і 8 %. Припустимо, що вона встановлюється на рівні 6 % в точці С. В цій ситуації багатство країни "Закордон" перевищує обсяги її внутрішніх реальних активів на ту саму величину, на яку країна "Вітчизна" взяла в борг для покриття додаткових реальних активів (К_ь - К_а).

В нових, більш вільних умовах відбувається максималізація світового продукту. Його величина скла­де всю область, обмежену кривими граничної продук­тивності, плюс область ABC = [(1,2 - 1,0)(0,8 - 0,4)]:: 2 = 0,04 млн дол. Порівняно з варіантом повної забо­рони міжнародного руху кредиту тут спостерігається явний приріст виробництва в розмірі області ABC. Причина виникнення приросту в тому, що свобода надає індивідуальним тримачам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.

Виграші, отримані світом, розподіляються між дво­ма країнами. Національний продукт країни "Закордон" дорівнює всій області під кривою МРК_а до точки А плюс область ACL, яка утворюється в результаті можливості країни вкладати інвестиції за кордоном виходячи з 6 % річних, замість того, щоб йти на менш прибуткові внутрішні інвестиції від точки С до точки А. Приріст продукту складе: ACL = [(1,2 - 1,0)(0,6 - 0,4)]: 2 = = 0,02 млн дол. Так само для країни "Вітчизна" виграш складає площу BCL, тому що у неї продуктивний ка­пітал розширився до точки С (зліва) за умови виплати боргу іноземним кредиторам за інвестиції, отримані, виходячи з 6 % річних. Цей виграш дорівнює BCL = = [(1,2 - 1,0)(0,8 - 0,6)]: 2 = 0,02 млн дол.

Всередині кожної країни є групи осіб, що виграли і програли в нових умовах. Видно, що кредитори в країні "Закордон" виграють за рахунок надання позик в 6 %, а не 2 % річних. Це завдає збитків боржникам у країні "Закордон", оскільки конкуренція з боку іноземних боржників змушує їх виплачувати такий самий висо­кий процент за всіма новими позиками. В країні "Вітчизна" боржники виграють в результаті можли­вості отримувати кредити в 6 %, а не 8 % річних. Вод­ночас кредитори в країні "Вітчизна" програють по­рівняно з періодом ізоляції, коли боржник повинен був платити їм по 8 % річних.

Висновок: структура виграшів і втрат тут виявля­ється ідентичною структурі втрат і виграшів від тор­гівлі. Ліквідація бар'єрів приносить вигоду світу в ціло­му і тим групам, для яких свобода означає додаткові можливості, але завдає збитків групам, для яких сво­бода означає більш жорстоку конкуренцію.

Інституціональна структура міжнародного кредитування

Інституціональна структура міжнародного кредиту­вання забезпечується особливою організаційною інституціональною структурою. До основних суб'єктів цієї структури відносять, передусім, світові фінансово-кре­дитні установи: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і роз­витку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова компанія (МФК), Багатосто­роннє агентство гарантування інвестицій (БАТІ), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжурядо­ва валютно-кредитна організація, основним призначен­ням якої є регулювання валютних відносин між краї-нами-членами і організацією та надання їм середньострокових і короткострокових кредитів для подолан­ня труднощів, пов'язаних з неврівноваженістю платіж­них балансів. З цього погляду МВФ — важливий еле­мент світової валютної системи.

Створений у 1944 р., сьогодні МВФ значно змінив пріоритети своєї діяльності. За реалізації найважли­вішої статутної функції МВФ — наданні фінансової до­помоги з метою ліквідації тимчасових дефіцитів платіж­них балансів, на перше місце вийшли кредити і позики для структурної перебудови економіки. Тому Фонд став працювати як агентство розвитку, по суті дублюючи діяльність групи Всесвітнього банку і регіональних банків розвитку. На відміну від інших джерел зовніш­нього фінансування, кредити і позики МВФ і групи Всесвітнього банку не підлягають пролонгуванню чи реструктуризації. В міру послаблення валютної скла­дової діяльності МВФ, розвитку набуває фінансове сприяння стабілізації світового ринку капіталів, при­чому не фінансування дефіцитів платіжних балансів, а підтримка програм структурної перебудови економі­ки. Тому зараз регулююча функція МВФ стосується практично тільки країн з економікою, що формується як ринкова.

МВФ зазвичай надавав короткострокові кредити, а група Всесвітнього банку — довгострокові. Однак з 2000 р. їхні функції стали дублюватися, що (на тлі світових фінансових криз) підняло питання про не­обхідність зміцнення світової фінансової системи і реформування провідних міжнародних організацій у зв'язку з прорахунками і невдачами в реалізації роз­робленої ними політики. Вироблення нових механізмів та інструментів фінансової системи регулювання, на­гляду, прийняття стандартів життєво необхідне.

У 1999—2000 pp. публічні дебати про нову роль міжнародних фінансових інститутів у мінливій сві­товій економіці загострилися. На ювілейне засідання до Праги керівництво МВФ приїхало з новими кре­дитними правилами, що були обговорені й схвалені на спільному засіданні МВФ і групи Всесвітнього бан­ку. До них відносять, насамперед, відхід від витрат­них методів і індивідуальний підхід. За словами аме­риканського міністра фінансів Л. Саммерса, ці кроки будуть сприяти розбудові більш сучасного і селектив­ного МВФ і краще підходять на випадок фінансових криз.

Група Всесвітнього банку складається з п'яти юри­дично відособлених підрозділів:

— Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), що надає позики безпосередньо країнам-членам чи іншим позичальникам під запоруку чи гарантію держави-члена;

—Міжнародної асоціації розвитку (МАР), що надає, головним чином, кредити розвитку найбіднішим державам-членам;

—Міжнародної фінансової корпорації (МФК), що сприяє розвитку і забезпечує фінансування приватних підприємств у країнах з ринковою економікою, що формується на основі надання позик і випуску нових акцій;

—Міжнародного центру врегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС) — арбітражного інституту, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнтів;

—Багатобічного інвестиційно-гарантійного агентства (БІГА), що страхує іноземних інвесторів некомерційних ризиків від визначених категорій і сприяє одер­жанню іноземних інвестицій країнами-членами.

МБРР спочатку був створений з метою надання до­помоги в реконструкції зруйнованою війною Європи і заохочення розвитку продуктивних сил країн, що роз­виваються. Пізніше він став всесвітньою банківською групою і тепер доповнюється Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), що працює в тісному контакті з при­ватними інвесторами з фінансування інфраструктури в країнах з ринковою економікою, що формується. МБРР, МАР, МФК і БІГА забезпечують технічне спри­яння державам-членам, а МБРР і БІГА фінансують проекти і програми розвитку, що задовольняють їхні стандарти розвитку і кредитоспроможності.

МБРР, створений у грудні 1945 р. на основі Бреттон-Вудських угод, є міжнародною урядовою організа­цію для довгострокового кредитування економіки країн-учасниць. З 1947 р. разом із МВФ здобуває ста­тус спеціалізованої організації ООН. Відповідно до ста­туту Банку, його членами можуть бути тільки країни-члени МВФ. МБРР — окремий від МВФ інститут, що доповнює приватний інвестиційний капітал. Кожна країна-член МВФ зобов'язана вступити до МБРР, що дає їй право запозичення з фондів, одержання допомо­ги з метою розвитку від Банку й участі в справах Бан­ку і конкурсах на одержання контрактів за всіма про­ектами, що фінансує Банк. Основні завдання роботи Банку — сприяти розвитку приватних капіталовкла­день і їх припливу до країн-членів. МБРР досягає цьо­го шляхом надання чи гарантій через пряму участь в інвестиціях у приватний сектор економіки. Поряд з цими функціями Банк може фінансувати урядові про­грами чи надавати кредити для підтримки рівноваги платіжного балансу країн-членів. Через кредитування для подолання труднощів, які виникають з платіжним балансом, Банк дублює частину функцій МВФ. З цьо­го приводу часто ведуться дискусії щодо координації функцій двох світових фінансових інституцій. МБРР має:

—заохочувати "розвиток виробничих умов і ре­сурсів у менш розвинених країнах";

—"доповнювати приватні інвестиції, забезпечуючи фінансові засоби для продуктивних задач", коли недо­ступний приватний капітал;

—сприяти міжнародній торгівлі й підтримці рівно­ваги платіжного балансу, а через заохочення інвести­цій — "підвищенню продуктивності, рівня життя й умов праці" в країнах-членах;

—надавати позики під "найбільш корисні й не­відкладні проекти";

—здійснювати свої операції "з урахуванням впливу міжнародних інвестицій на умови ділової активності на території країн-членів".

МБРР надає позики тільки якщо позичальник не може одержати приватне фінансування, беручи до ува­ги (при прийнятті рішень про надання позик) імо­вірність повернення боргу і вплив операцій Банку на розвиток країни, з огляду на інтереси як країни, що позичає, так і всіх членів Банку.

Банк міжнародних розрахунків, відомий як Базельський банк, — найстаріший серед існуючих міжна­родних фінансових організацій — створений у 1930 р. із штаб-квартирою у швейцарському місті Базелі. Спо­чатку статут Банку ратифікували шість країн — Анг­лія, Бельгія, Німеччина, Італія, Франція, Японія і група комерційних банків США. Ідея створення Банку виникла у зв'язку з вирішенням проблеми репараційних платежів Німеччини країнам-переможцям у Пер­шій світовій війні. Базельський банк організований під егідою "плану Юнга". Відповідно до цього плану Німеч­чина була зобов'язана укласти позику на ринку при­ватних кредитів США, а доходи від цієї позики при­значалися для погашення репараційних зобов'язань. Отриманими сумами країни-переможниці погашали свої військові борги перед США. У цьому процесі Банк відігравав роль механізму емісії німецького боргу на приватному ринку. Базельський банк робив розрахун­ки за боргом і конвертував доходи від боргу у форму репараційних платежів.

У проекті створення Банку виникли ідеї розширен­ня його повноважень за межі "плану Юнга" і перетво­рення його в центр співробітництва між емісійними банками. Ця ідея виявилася прийнятною в умовах роз­паду і відмови від золотого стандарту. За своїм стату­том Банк міжнародних розрахунків зобов'язаний спри­яти розширенню співробітництва між центральними банками і забезпечувати умови для здійснення міжна­родних фінансових розрахунків. Після Другої світової війни цей інститут провів багатосторонні розрахунки між країнами — учасниками "плану Маршалла" (пла­ну розвитку післявоєнної Європи). У період дії Євро­пейського платіжного союзу Банк здійснював розра­хунки між країнами-учасницями й операції за дору­ченням Організації економічного співробітництва і розвитку. Згідно зі своїм статутом Банк проводить широке коло фінансових операцій, купуючи чи прода­ючи золото в злитках за свій рахунок чи за рахунок центральних банків, приймаючи на збереження золо­то центральних банків, надаючи й одержуючи позики від центральних банків, купуючи і продаючи іноземну валюту і державні цінні папери, приймаючи депозити центральних банків і депонуючи свої кошти в централь­них банках. Взаємини Базельського банку з комерційними бан­ками обмежені й залежать від згоди центрального бан­ку відповідної країни. Операції Банку строго конфі­денційні. Це ще одна причина попиту на його послуги з боку центральних банків ряду країн. Послуги Банку використовувалися після відновлення конвертованості валют країн Західної Європи (у 1958 p.). Зараз Банк міжнародних розрахунків веде дослідження з важли­вих проблем міжнародних фінансів. Банк має відно­шення до Європейської валютної системи як агента Європейського валютного фонду, що згодом перетво­рився в Європейський центральний банк.

Банк міжнародних розрахунків побудований за ак­ціонерним принципом. Вищий орган керування Бан­ку — Загальні збори керівників (голів) центральних банків країн-засновниць, по одному представнику від економічних кіл країн-засновників і не більш дев'я­ти представників інших країн-членів Банку. Усі рі­шення Рада директорів приймає простою більшістю голосів. Рада директорів вибирає президента Банку, що одночасно виступає і його головою. Для оперативного керування адміністративним апаратом виконавчий орган Банку вибирає Генерального керуючого. При го­лосуванні в процесі ухвалення рішення кожна країна має кількість голосів, що відповідають числу її акцій.

Ідея створення міжурядової організації для сприян­ня розвитку країнам Південно-Східної Азії належить Японії, що у 1957 р. звернулася до уряду США з про­ханням про створення "Фонду розвитку Південно-Східної Азії" для фінансування країн регіону. Кон­кретну пропозицію про створення регіонального між­урядового банку представлено в доповіді групи експертів з регіонального економічного співробітництва з метою розвитку промисловості й торгівлі Економічної комісії Азії і Далекого Сходу. У грудні 1963 р. на конференції міністрів з азіатського економічного співробітництва в

Манілі була досягнута згода щодо створення Азіат­ського банку розвитку. У наступні два роки проводи­лися переговори і консультації між зацікавленими сто­ронами щодо прискорення процесу створення Банку. Зрештою, у серпні 1966 р. набрала чинності угода про створення Азіатського банку розвитку.

Основна мета роботи Банку — сприяння прискоре­ному розвитку країн регіону (Східної Азії і Далекого Сходу). Банк вирішує такі завдання:

—стимулювання інвестицій і розвиток потоків при­ватного капіталу;

—фінансування країн регіону, що розвиваються, приділяючи при цьому особливу увагу найменшим і найменш розвиненим державам;

—фінансування проектів, що найбільш ефективно сприяють економічному розвитку регіону;

—координація економічної політики країн-членів і сприяння розвитку торгівлі в регіоні;

—надання технічної допомоги в розробці, фінансу­ванні й реалізації програм у регіоні.

На відміну від Африканського банку розвитку, капітал Азіатського банку відкритий для країн, що не належать до цього регіону. Після створення Банку його членами стають промислово розвинені держави — США, Велика Британія, Канада, Бельгія та ін. Шля­хом залучення могутніх партнерів країни регіону праг­нуть збільшити можливості Банку щодо забезпечення необхідних коштів.

Спочатку обсяг статутного капіталу Азіатського бан­ку розвитку становив 1 млрд дол. Участь країн регіону Східної Азії і Далекого Сходу в капіталі Банку має бути не меншою 60 % його валового обсягу. Внесок кожної держави регіону в капітал не повинен перевищувати 0,5 % його валового національного продукту.

Азіатський банк розвитку побудований за акціонер­ним принципом. Його органи і виконувані ним функції ідентичні органам і функціям інших банків розвитку. Рада керуючих — вищий керівний орган — щорічно збирається для вирішення питань за участю представ­ників усіх країн-членів. Рада вирішує тільки найбільш важливі проблеми, що стосуються майбутнього розвит­ку кредитного інституту, прийняття нових членів, зміни капіталу, взаємовідносин з іншими організація­ми. Участь кожної країни під час ухвалення рішень відповідає її частці в капіталі інституту. 20 % голосів розподіляються між країнами-членами, а інші зале­жать від кількості належних їм акцій. Тому кожна країна розпоряджається 800 первинними голосами. Розподіл голосів здійснюється з метою зменшення (до відомого ступеня) нерівності країн з різним економічним потенціалом, щоб підсилити позиції найбільш слаборозвинених. Виконавчий орган Банку — Директорат — складається з 12 директорів; вісім з них обов'язково мають бути представниками країн регіону. На чолі Банку — президент, обраний Директоратом. Він керує поточними справами Банку.

У 1999 р. на щорічній зустрічі країн-членів АСЕАН і Азіатського банку розвитку Японія запропонувала створити Азіатський валютний фонд. У 2000 р. на саміті АСЕАН у Брунеї країни АСЕАН, Японія, Китай і Південна Корея домовилися координувати діяльність своїх центральних банків і використовувати частину резервів національних банків для надання допомоги державам під час кризи платіжних балансів і за загаль­ної неплатоспроможності. У травні 2001 р. у Гонолулу на сесії Азіатського банку розвитку Японія, Таїланд, Південна Корея і Малайзія оголосили про створення спільних двосторонніх грошових фондів обсягом від 1 до 3 млрд дол. для утворення мережі фінансової безпеки від валютних спекуляцій і короткострокового дефіциту платіжних балансів.

Африканський банк розвитку створений 31 грудня 1963 р. на конференції міністрів фінансів 33 афри­канських країн у Хартумі. Створення Банку — це одна з перших спроб спільної роботи і самостійного розвит­ку країн африканського континенту. Низький рівень валового внутрішнього продукту і заощаджень у цих країнах зумовлює необхідність співробітництва й об'єднання засобів для прискорення економічного роз­витку і внутрішнього товарообміну. Засновниками бан­ку стали 20 держав. Основна мета роботи Африкан­ського банку розвитку — сприяти економічному і со­ціальному розвитку кожної країни-члена й усього за­галу. Банк надає країнам-членам довгострокові (на тер­мін 10—18 років) кредити для фінансування капіта­ловкладень у промисловість, енергетику, транспорт і сільське господарство. У єдності з завданнями Банку перебуває фінансування проектів у різних державах, що взаємно доповнюються. Таким чином досягається більш високий ступінь співробітництва і взаємозалеж­ності економік африканських країн. Останнє можна розглядати як фактор, що прискорює розвиток країн регіону і додає їм самостійності.

Є деякі особливості діяльності Африканського бан­ку розвитку, що відрізняють його від інших регіональ­них фінансових організацій. Так, відповідно до Угоди про його створення членами Банку можуть бути тільки держави африканського континенту. При організації Банку акції розподілялися тільки між країнами кон­тиненту.

Статутний капітал Банку спочатку був визначений у розмірі 250 млн розрахункових одиниць (приймала­ся рівність — одна розрахункова одиниця = один аме­риканський долар), що відповідає 0,5 % валового на­ціонального продукту країн-членів. У процесі організації Банку прийнята умова неперевищення обсягу участі будь-якої країни в статутному капіталі суми в ЗО млн дол. Мета цього обмеження — запобігти нерівно­му становищу найбідніших країн, особливо в керуванні Банку. Африканський банк розвитку може забезпечи­ти необхідні йому фінансові засоби шляхом одержан­ня позик від урядів країн континенту, а також на при­ватному кредитному ринку. Органами керування Бан­ку виступають Рада керуючих, Директорат і Прези­дент.

Рада керуючих із представників країн-членів засі­дає раз на рік, до сфери її компетенції належить:

—ухвалення рішення щодо зміни обсягу статутно­го капіталу;

—визначення майбутньої кредитної політики Банку;

—ухвалення рішення про співробітництво Банку з урядами африканських країн чи іншими міжнародни­ми інститутами;

—затвердження доповіді Директорату про діяль­ність Банку;

—прийняття фінансових звітів Банку.

Директорат Африканського банку розвитку — по­стійно діючий виконавчий орган; йому належать пра­ва, пов'язані з оперативним керівництвом. Під час го­лосування кожна країна має 625 голосів плюс 1 голос додатково за кожну акцію, що належить країні. Після внесення виправлень до основного документу Банку в 1978 р. право членства в ньому можуть одержати краї­ни, що не належать до регіону. Тому в Директораті беруть участь і представники нерегіональних країн-членів. їхня участь у голосуванні обмежена 1,3 % за­гальної кількості голосів.

Президентом банку може бути тільки африканець, обраний із членів Директорату. Президент очолює виконавчий орган Африканського банку розвитку. Його обов'язки пов'язані з керуванням поточними операці­ями й адмініструванням. Він звітує про свою діяльність перед Директоратом.

Новий етап еволюції міжнародних фінансових інсти­тутів пов'язаний зі змінами в країнах з ринковою еко­номікою, що формується у тому числі з появою зовсім нового міжнародного фінансового інституту — Євро­пейського банку реконструкції і розвитку (ЕБРР), створеного в 1991 р. спеціально для надання допомоги країнам Центральної і Східної Європи на етапі перехо­ду від командно-адміністративної системи господарю­вання до ринкової економіки, для розвитку якісно нових відносин між Західною і Східною Європою і для сприяння розвитку приватної підприємницької ініціа­тиви в країнах Співдружності незалежних держав.

Принципова новизна цього міжнародного фінансо­вого інституту полягає в комплексному підході до про­блем реформування, у сполученні елементів комерцій­ного банку, банку розвитку і політичних структур. Ухвалюючи рішення про надання допомоги банк оці­нює економічну ефективність проекту — як комерцій­ний банк, необхідність і актуальність проекту — як банк розвитку, а остаточне рішення залежить від інтен­сивності політичних і економічних перетворень. ЕБРР прагне допомогти країнам з перехідною економікою здійснити структурні й галузеві економічні реформи, розвиваючи конкуренцію, приватизацію і підприєм­ництво з урахуванням конкретних потреб країн, що знаходяться на різних етапах переходу до ринкової економіки. Банк сприяє розвитку приватного сектору, зміцненню фінансових установ і правових систем, а також створенню інфраструктури, необхідної для під­тримки приватного сектору. Виконуючи роль каталі­затора змін, ЕБРР заохочує спільне фінансування (співфінансування) і прямі іноземні капіталовкладення з приватних і державних джерел, допомагає мобі­лізувати вітчизняний капітал, забезпечує технічне співробітництво у відповідних областях. Банк тісно співпрацює з міжнародними фінансовими установами (наприклад, з групою Всесвітнього банку) та іншими міжнародними і національними організаціями. ЕБРР сприяє екологічно здоровому і стійкому розвитку в

цілому.

20 травня 1990 р. 40 держав, а також Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) підписали Угоду, що засновує Європейський банк реконструкції і розвитку. Одночас­но учасники розподілили між собою капітал у 10 млрд ЕКЮ, зобов'язавшись протягом декількох років опла­тити свої акції. Банк був заснований у квітні 1991 р. У 1993 р. до ЄБРР приєдналася Албанія. На 1 січня 1996 р. кількість учасників склала 57 країн, включа­ючи країни — члени Європейського інвестиційного банку Європейського Союзу, а обсяг капіталу переви­щив 10 млрд ЕКЮ. Найбільш значні вкладники — країни Європейського Союзу (53,7 %), США (10 %) і Японія (8,5 %). Також ЄБРР поповнює свої засоби:

—за рахунок доходів від банківської діяльності;

—надає кредити;

—робить портфельні інвестиції;

—надає боргові гарантії;

—здійснює комерційне фінансування і "фінансуван­ня з метою розвитку" (яке не будується на принципі комерційного добору);

—займається консультуванням.

Кошти Банку направляються винятково в країни Центральної і Східної Європи з метою прискорення переходу до відкритої ринково орієнтованої економіки і розвитку приватної підприємницької ініціативи.

Дата добавления: 2014-01-04