Ямайська валютна система

Ямайська валютна система характеризується тим, що в ній формально відсутнє золото. Країни — учасниці системи не вста­новлюють золотого вмісту своїх валют і не обмінюють їх на золото. Втім, значна частина валютних резервів країн складається із золотих запасів.

Ямайська валютна система спрямовується на позбавлення долара статусу міжнародної (резервної) валюти. Історичний до­свід довів, що навіть велика і сильна національна валюта не є досконалим міжнародним платіжним засобом. Виникла потреба, щоб міжнародну торгівлю обслуговувала міжнародна валюта. Передбачалося, що такою валютою стануть "спеціальні права за­позичення — СПЗ, SDR".

"Большой енциклопедический словарь" у коротенькій нотатці (с. 1136) зазначає: "Спеціальні права запозичення (SDR, від англ. Special Drawing Rights), міжнародні резервні кредитно-розрахун­кові засоби країн — членів Міжнародного валютного фонду (МВФ), призначені для покриття дефіцитів їхніх платіжних балансів, створені у 1970 p.".

Однак СПЗ не стали справді міжнародною валютою. їх частка в урегулюванні міжнародних розрахунків не перевищувала на­прикінці XX ст. 5 %. Долар де-факто зберігав своє становище резервної валюти.

"Большой енциклопедический словарь" містить (с. 1429) і таку нотатку: "Ямайської угоди, домовленостей про основні прин­ципи формування нової світової валютної системи замість Бреттон-Вудської системи золотовалютного стандарту досягнуто на нараді країн — учасниць МВФ у Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. Ямайська угода проголосила "спеціальні права запозичення" базою нової валютної системи, юридично закріпила демонетизацію золота, узаконила режим "плаваючих" валютних курсів".

За умовами Ямайської угоди валютний курс, як і будь-яка інша ціна, визначається ринковими силами — тобто попитом і пропозицією. Держави мають можливість впливати на динаміку валютних курсів, вдаючись до продажу чи закупівлі валют, тобто ця валютна система створює певні можливості для управління валютними курсами.

Валютний курс має ще й іншу назву — обмінний. Це кількісне співвідношення, за яким валюта однієї країни обмінюється на валюту інших країн.

Вирізняють три види валютних курсів:

1. Фіксований (офіційно встановлене співвідношення між національними валютами на основі їх взаємного паритету).

2. Такий, що коливається (курс, що вільно змінюється під дією попиту і пропозиції).

3. Такий, що плаває (різновид курсу, що плаває, який вико­ристовує механізм валютного регулювання).

Попит і пропозиція на міжнародному валютному ринку зале­жить від:

• обсягів взаємної торгівлі між країнами;

• масштабів інфляції та економічної кон'юнктури країни;

• купівельної спроможності кожної національної валюти.

"Кошиковий" спосіб визначення валютного курсу є недоскона­лим (адже структура споживання товарів і послуг, що входять у кошик, різна у різних країнах). На жаль, досконалішого способу ще не винайдено.

У разі зниження курсу національної валюти виграють експор­тери. Якщо ж валютний курс коливається, то завжди хтось виграє, а дехто програє.

Валюта може бути:

• Замкнутою (неконвертованою).

• Частково конвертованою.

• Повністю конвертованою.

Резервна валюта — це національні кредитно-грошові засоби провідних країн — учасниць світової торгівлі. Така національна валюта використовується центральними банками інших країн для накопичення і зберігання резервів для міжнародних розрахунків.

Заходи прямого регулювання валютного курсу:

• політика облікової ставки центрального банку;

• валютна інтервенція.

Опосередкований вплив держави на валютний курс пов'язуєть­ся зі здійсненням заходів щодо стабілізації грошово-кредитної та фінансової систем.

ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Коли економіки країн міжнародного інтеграційного об'єднан­ня стають досить тісно пов'язаними між собою, виникає потреба у запровадженні єдиної валюти. Це яскраво продемонстровано на прикладі Європейського Союзу.

Європейська Рада ще в липні 1969 р. ухвалила рішення про створення валютного союзу до кінця 70-х років XX ст., тобто впродовж 10 років. Це рішення вважається першим реальним кроком у цій сфері. Для опрацювання цього питання було створе­но спеціальний комітет на чолі з тодішнім главою уряду Люксем­бургу Вернером. Було також створено Європейський фонд валют­ної кооперації. Його розглядали як попередника майбутнього Європейського центрального банку. Нафтова криза, що спалах­нула в 1973 р. під час чергової арабо-ізраїльської війни, зашко­дила втіленню задуму про валютний та економічний союз. Його відклали на кращі часи.

До цього питання Європейське співтовариство повернулося в 1978 р. Воно обговорювалося на зустрічі у верхах, що відбулася 1978 року у Копенгагені та Бремені. Враховувалися пропозиції тодішнього голови Комісії Роя Дженкінса.

Рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) було прийняте 1979 року. Але в засновницьких документах ЄС згадки про цю систему не було аж до 1986 р. Формулювання про ЄВС з'явилося в 1986 р. у ст. 102 "а" Єдиного європейського акта. Держави — члени ЄС прагнули за допомогою ЄВС досягти стабілізації своїх валют і створити резервний фонд ЄС.

З'явилися європейська валютна одиниця (European Currency Unit — ECU) та механізм обмінних курсів.

Екю була не реальною, а розрахунковою валютою. Ця "кошикова валюта" складалася з валют країн — учасниць, зважених відповідно до їх часток у ВВП Співтовариства. Учасники зобов'язувалися підтримувати курси своїх валют щодо екю. Дозволялося лише невелике їх відхилення. Курси національних валют могли взаємно відхилятися на ±2,25 %. Винятки з правила тимчасово застосо­вувалися до Великобританії, Італії, Іспанії та Португалії.

Європейському фонду валютної кооперації країни-члени пере­дали в обмін на екю п'яту частину свого валютного і золотого запасів.

У 1988 р. було створено комітет на чолі з головою Комісії Жаком Делором для опрацювання питання про створення Євро­пейського економічного і валютного союзу. Доповідь комітету було схвалено на засіданні Європейської Ради, яка відбулася в липні 1989 р. у Мадриді. У доповіді містилася програма створення Союзу, що охоплювала три етапи. Доповідь комітету Жака Делора стала основою для підготовки і прийняття Маастрихтського договору.

Маастрихтський договір (1992 p.) передбачав три етапи у створенні Європейського Союзу. Для виконання першого етапу встановлювався часовий проміжок 1 січня 1990 р. — 31 липня 1993 р. Протягом першого етапу держави-члени повинні були скасувати всі обмеження на рух капіталів і платежів як між собою, так і з третіми країнами. Держави-члени також зобов'язу­валися забезпечити стабільність цін та платоспроможність дер­жавних фінансів.

Другий етап валютної інтеграції розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. На цьому етапі держави зосередилися на розв'язанні питань, що стосувалися занадто великого бюджет­ного дефіциту, проблем платіжного балансу, незалежності фінансо­вої системи від нагальних потреб як окремих країн, так і Союзу в цілому. У полі зору були також питання про статус Валютного комітету та Європейського валютного інституту.

Валютний комітет повинен був відстежувати валютну та фі­нансову ситуації у країнах членах та в Союзі. Наприкінці дру­гого етапу він перетворювався в економічний і фінансовий ко­мітет.

Європейський валютний інститут (ЄВІ) було створено замість комітету управляючих центральними банками держав-членів та Європейського фонду валютної кооперації. Інститут вважався попередником Європейського центрального банку. Функції ЄВІ:

• сприяв координації валютної політики держав-членів з ме­тою забезпечення стабільності цін;

• розробляв попередні заходи для запровадження Європей­ської системи центральних банків;

• спостерігав за розвитком ситуації щодо екю.

Інститут мав основні, допоміжні та консультаційні функції.

Для переходу до третього етапу державам — учасницям Євро­пейського Союзу необхідно було узгодити національне законо­давство про центральні банки з Маастрихтським договором і Статутом європейської системи центральних банків і відповідати чотирьом "критеріям зближення". Стисло охарактеризуємо ці кри­терії:

1. Критерій досягнення високого рівня стабільності цін озна­чав, щоб темпи інфляції у конкретній державі не перевищували більш як на 1,5 % показник трьох держав-членів, які мали най­нижчий цей показник.

2. Критерій захищеності фінансового становища держави перед­бачав, щоб вона не мала занадто великого бюджетного дефіциту.

3. Критерій нормальної участі у механізмі обмінних курсів означав на відсутність девальвації державою своєї валюти щодо валют інших країн-членів.

4. Критерій зближення довгострокових відсоткових ставок спрямовував зусилля на те, щоб середня номінальна відсоткова довгострокова ставка не перевищувала більш як на 2 % цей по­казник у державах угруповання, що мали найстабільніші ціни.

Спочатку планувалося, що першого дня третього етапу екю перестане бути "кошиком валют" і стане єдиною валютою країн-членів (але згодом від екю відмовилися на користь євро). Пла­нувалося, що національні валюти за перевідним курсом, встанов­леним на перший день третього етапу, будуть обмінюватися на екю.

На початку третього етапу починала виконувати свої функції і Європейська система центральних банків (ЄСЦБ). Національні банки разом з Європейським центральним банком розгляда­ються як складові цієї системи. Основною метою діяльності ЄСЦБ вважалася підтримка стабільності цін.

Одночасно з ЄСЦБ утворювався Європейський центральний банк. На відміну від ЄСЦБ він є юридичною особою. Метою ство­рення ЄЦБ було забезпечення функціонування та виконання за­вдань ЄСЦБ.

31 травня 1995 р. Комісія ЄЕС прийняла "Зелену книгу" (Green Paper), у якій описувалися практичні заходи щодо запровадження єдиної валюти. Ця книга розглядалася як доку­мент для дискусії щодо сценарію переходу на єдину валюту. Комі­сія була зацікавлена почути думки держав-членів, Європейського валютного інституту, центральних банків держав-членів, а також банківських та фінансових фахівців.

У жовтні 1995 р. Європейська Рада обговорила згаданий сценарій. Розглядалася також назва нової валюти. Німеччина вперше запропонувала дати їй назву "євро". Перед цим німці пропонува­ли назву "марка", але їхня пропозиція не дістала підтримки парт­нерів.

На засіданні Європейської Ради, що відбулося у грудні 1995 р. в Мадриді, було прийнято рішення про назву єдиної валюти (євро) і затверджено графік її запровадження.

Восени 1996 p. у Європейському Союзі розпочалася кампанія з пропаганди євро. її метою було пояснити широкій громадськості переваги від запровадження євро. У цілому кампанія спиралася на положення зазначеної "Зеленої книги". На засіданні Євро­пейської Ради 13-14 грудня 1996 р. у Дубліні було затверджено зразки банкнот євро. Вони мали номінал 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 євро. На банкнотах відтворено елементи архітектурних стилів Західної Європи: класичного, романського, готичного, епохи Відрод-бароко, рококо, склобетонного. Зображено також арки та мости різних епох. Вони символізують єднання. Дизайнер банк­нот — австрійський художник Роберт Калина.

Банкнот номіналом один і два євро немає, вони існують у вигляді монет. Розмінна монета дістала назву "цент". На зворот­ному боці монет держави-члени можуть розміщувати зображен­ня на свій смак. Лицьовий бік монет уніфіковано.

Економічний і валютний союз розпочав свою діяльність 1 січня 1999 р. Євро стало повноцінною самостійною валютою, щоправ­да, спочатку у безготівкових розрахунках. Обмінні курси між євро та національними валютами були незворотно зафіксованими. Національні валюти країн — учасниць проекту євро перестали незалежно виставлятися на міжнародних фінансових ринках щодо інших валют. Нові випуски державних боргових зобов'язань потрібно було деномінувати у євро. Європейська система цент­ральних банків формує і запроваджує єдину валютну й обмінну політику.

Період протягом 1999-2001 pp. надавався для видрукування необхідної кількості банкнот євро та карбування монет. У цей час зазначалися паралельно ціни у національній валюті та євро з метою призвичаєння до євро споживачів.

1 січня 2002 р. розпочався 6-місячний термін для вилучення з обігу національних валют та заміни їх на євро. Процес обміну і вилучення формально закінчився 30 червня 2002 р. Фактично ж його було завершено раніше. Він пройшов рівно і набагато вдалі­ше, ніж на це сподівалися навіть оптимісти. Осторонь зони євро залишилися Велика Британія, Данія та Швеція. Восени 2003 р. більшість шведських виборців проголосувала на референдумі про­ти запровадження євро.

Отже, шведи не хочуть євро. Країни, що вступають до ЄЄ у 2004 p., навпаки, хотіли б мати євро негайно.

Згідно з встановленими правилами кожна країна — кандидат на вступ до ЄС після свого приєднання має витримати щонайменше дворічний термін, протягом якого її національна валюта зали­шається досить вільно пов'язаною з євро. Такий перехідний тер­мін розглядається як плата за майбутню стабільність валютного курсу та низький рівень процентних ставок, які нова країна ма­тиме після повного приєднання до валютного союзу.

Дата добавления: 2014-01-04