Сальдо платіжного балансу та його вимірювання

Статті балансу руху капіталів. Міжнародний рух товарів і послуг, що фіксується в рахунку поточ­них операцій платіжного балансу, відповідним чином фінансується. Це фінансування відображається в рам­ках декількох груп статей платіжного балансу, що іноді спрощено називають балансом руху капіталу.

"Прямі інвестиції та інший довгостроковий капі­тал" (блок В) включає:

а) прямі та портфельні інвестиції;

б) інший довгостроковий капітал, куди входять:

—довгострокові державні та приватні банківські по­зики;

—виплата (отримання) основної частки боргу за ра­ніше отриманими (наданими) позиками;

—підписка на цінні папери міжнародних фінансо­вих установ.

"Короткотерміновий капітал" (блок С) відображає рух інвестицій строком до одного року включно і характеризує переважно рух короткострокових держав­них паперів і зобов'язань, банківських депозитів і міжбанківської заборгованості, короткострокових по­зик.

До балансу руху капіталу примикає блок D, "Похиб­ки та пропуски", який охоплює не стільки помилки, скільки пропуски, особливо приватні, зроблені під час підрахунку руху короткотермінового капіталу (де кількість щоденних операцій досягає в деяких краї­нах астрономічних цифр), а також включає контрабан­ду та нелегальний рух капіталу.

Статті підсумкового балансу. В аналізі підсум­кового балансу розглядаються всі блоки, крім Н.

"Компенсуючі статті" (блок Е) включають зміни в обсягах (але не самі обсяги):

а) золотого запасу країни за рахунок монетаризації/демонетаризації золота і змін світових цін на золото;

б) спеціальні права запозичення на рахунку країни та її резервної позиції у МВФ в силу змін їх обмінного курсу;

в) валютних резервів країни, її зовнішніх вимог та отриманих нею від МВФ кредитів за рахунок зміни обмінних курсів.

"Надзвичайне фінансування" (блок F) охоплює пе­реважно операції з пом'якшення дефіциту ПБ — безоплатні позики МВФ, позики для структурної перебу­дови від Світового банку, а також прострочення у ви­платі, перенесення і списання боргів та виплату цих боргів раніше терміну.

"Зобов'язання в складі валютних резервів інозем­них державних органів" (блок G) охоплюють державні депозити в іноземних банках і купівлю (продаж) іноземних цінних паперів державними органами (які роз­глядають їх як еквівалент валютних резервів).

За визначенням МВФ платіжний баланс — це ста­тистичний звіт за певний період, який показує: а) опе­рації з товарами, послугами і доходами, здійснені будь-якою країною із закордоном; б) зміну власності та інші зміни в монетарному золоті, спеціальних правах запо­зичення, що належать даній країні, а також фінансо­вих вимогах і зобов'язаннях щодо закордону; в) одно­сторонні перекази та компенсуючи записи, необхідні для бухгалтерського балансування тих операцій та змін, які взаємно не покриваються.

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу в цілому він завжди знаходиться в стані рівноваги. Тому говорити про сальдо, тобто про незбалансованість пла­тіжного балансу, можна лише стосовно окремих статей (блоків). На практиці підраховується три сальдо:

—за балансом поточних операцій;

—за балансом руху капіталу;

—за балансом офіційних розрахунків.

Кожен із цих балансів підводиться горизонтальною рискою, так що одні статті кредиту і дебету залиша­ються "над рискою", а всі інші — "під рискою". В кож­ному випадку позитивне сальдо має місце тоді, коли кредит "під рискою" перевищує дебет, при цьому така сама за величиною, але з протилежним знаком, нерівновага має місце за статтею "під рискою". Дефіцит виникає в тому випадку, коли кредит "над рискою" менший ніж дебет.

Сальдо поточних операцій (сальдо БО) — це саль­до найбільш важливих для економіки країни статей, які порівняно повільно змінюються і входять у блок А.

Воно розраховується найчастіше. Сальдо БПО має ба­лансуватись усіма іншими статтями (блоками). Баланс поточних рахунків дає досить повний обсяг інформації про економічне становище країни.

Позитивне сальдо балансу поточних рахунків свідчить про те, що країна продає вироблені нею това­ри і послуги іншим країнам в більшому обсязі, ніж купує. Дефіцит же цього балансу відображає заборго­ваність іншим країнам. Позитивне сальдо свідчить про наявність інвестиційного потенціалу, а від'ємне — про відплив коштів. Країна стає нетто-боржником.

Сальдо руху капіталів. Саме рух капіталів є голов­ним "контрбалансом" для поточних операцій. Іншими словами, якщо сальдо балансу поточних операцій від'ємне, то воно звичайно погашається (повністю чи частково) позитивним сальдо руху капіталів. Якщо ж позитивне, то це створює базу для того, щоб експорт капіталу із країни перевищував його імпорт.

Сальдо балансу офіційних розрахунків (сальдо підсумкового балансу) охоплює всі блоки, крім остан­нього — "Підсумкова зміна резервів" (Н). В цьому саль­до всі блоки розглядаються як джерела припливу (відпливу) коштів у країну (з країни), а блок Н — як балансуючий.

У блоці Н "Підсумкова зміна резервів" — знак "-" означає збільшення офіційних резервів країни, а знак "+" — їхнє зменшення, оскільки за логікою складан­ня платіжного балансу приплив коштів до офіційних резервів країни аналогічний імпорту товарів і послуг та навпаки.

Аналізуючи сальдо платіжного балансу, необхідно враховувати, що ми маємо справу не тільки з різними способами підрахунку сальдо, а й з різними поглядами на сутність платіжного балансу.

Тема 9. Міжнародна економічна інтеграція

Сутність та цілі інтеграційних процесів. Передумови інтеграції. Види інтеграції та регіональні інтеграційні угрупування. Рівні міжнародної економічної інтеграції. Особливості європейських інтеграційних процесів.

Міжнародна економічна інтеграція — це вища форма прояву інтернаціоналізації господарського жит­тя світової спільноти. В загальному вигляді економіч­ну інтеграцію можна визначити як об'єктивний про­цес розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами і виникнен­ня міжнародних господарських комплексів як в рам­ках груп держав, так і в глобальному масштабі.

Міжнародна економічна інтеграція являє собою ком­плексний феномен, що охоплює не тільки економіку, але і весь соціум. Вона пронизує різні сфери суспільно­го життя країн, які інтегруються, і створює діалектич­ну єдність об'єктивних і суб'єктивних процесів. Про інтеграцію можна говорити тоді, коли взаємозв'язки між національними економіками стають досить тісни­ми, а окремі відтворювальні процеси змикаються. Не випадково ця тема розглядається не тільки з позицій хронологічного (поетапного) утвердження, але і з по­зицій логіки налагодження тісних функціональних взає­мозв'язків. Виходячи з цього можна стверджувати, що єдністю історичного і логічного в процесі міжнародної економічної інтеграції є поетапність його розвитку. Ця поетапність проявляється у таких формах:

1) створення зони вільної торгівлі зі скасуванням тарифів та інших обмежень;

2) створення митного союзу із встановленням єди­них тарифів у торгівлі і в русі праці та капіталу;

3)економічний союз без будь-якої дискримінації з узгодженням економічної політики країн-учасниць;

4)повна інтеграція з єдиною економічною політи­кою, загальною валютою і органами наднаціонального регулювання.

Виходячи з викладеного вище, можна сформулюва­ти ознаки міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, інтеграція — це процес розвитку глибо­ких зв'язків між національними економіками, ство­рення міжнародних господарських комплексів, які охоплюють близькі з рівнем розвитку держави.

По-друге, інтеграція — це процес свідомого регулю­вання економічних зв'язків між національними еко­номіками.

По-третє, в процесі інтеграції структурні зрушення в охоплених нею державах мають тенденцію виникнення більш ефективних пропорцій.

Навіть поверхового погляду досить, щоб констату­вати, що міжнародна інтеграція існує переважно у вигляді регіональної та міжнародної. Проблема гло­бальної інтеграції поки що дискусійна. Процес розвит­ку регіональної та міжнародної інтеграції свідчить про нову якість світового господарства.

Особливості його такі:

1)динамізація розвитку;

2)подолання глибоких диспропорцій;

3)усунення загрози екологічної катастрофи.

Виявлені цікаві тенденції у розвитку процесу еко­номічної інтеграції. Світова економіка вступила в пер­ше десятиріччя XXI ст. Процеси інтеграції в окремих регіонах світу підсилюються. В Європі створюється еко­номічний і політичний союз. На американському кон­тиненті теж відбувається прискорення процесу інтеграції розвинених країн — США, Канади і Мексики. Аналогічні, хоча й менш інтенсивні, процеси протіка­ють в Латинській Америці, Африці і Азії.

Процес регіональної і міжрегіональної інтеграції, що посилюється, свідчить про нову якість світового господарства, про бажання всієї світової спільноти здійснити перехід до нових форм суспільного буття.

Зміст сучасного науково-технічного прогресу визна­чають високі технології. У виробництві поширюється орієнтація на індивідуальні запити споживачів, все більшого розмаху набуває так звана, "костомізація", або випуск товарів на замовлення. В економіці розроб­ляються сценарії "м'якої посадки" — поступового зниження бюджетного і торговельного дефіциту.

Оволодіння високими технологіями дає країнам більш високі шанси в конкурентній боротьбі, яка пе­реходить в нову площину інтелектуальної змагаль­ності.

Центр інноваційно-економічного процесу зміщу­ється в Азійсько-Тихоокеанський регіон (США, Кана­да, Японія, Китай, чотири "Азійські тигри"). Тут спо­стерігаються однакові підходи до структурної політи­ки і вибору галузевих пріоритетів щодо перспектив міжнародної інтеграції.

У зв'язку зі згаданими новими явищами та напрям­ками в інтеграційних процесах інтерес викликають західні концепції про п'ять циклів розвитку світової економіки і про країни-лідери, котрі визначають на­прямки, вибір і зміст науково-технічної революції або інновацій кожного циклу (табл. 11.1). Розглянемо їх сутність.

Нова економічна історія може бути поділена на цик­ли тривалістю 50 років. Для будь-якого з цих циклів характерною є група домінуючих галузей, які розви­ваються прискореними темпами на базі використання визначних наукових відкриттів і винаходів, що вплива­ють на зростання в інших сферах економіки.

Держава, яка найкращим чином використовує пе­реваги, пов'язані з розвитком домінуючої для даного періоду групи галузей, стає домінуючою країною і го­ловним експортером.

Цикли промислового розвитку і вибір галузевих пріоритетів починаються з кінця XVIII ст., коли роз­почався нечуваний до цього розвиток текстильної про­мисловості на основі таких технічних новинок, як пря­дильна машина та ткацький станок.

Таблиця Цикл розвитку світової економіки і промислових пріоритетів*

Цик­ли	Роки	Домінуюча галузь та інновації	Енергетич­на рево­люція	Революція в галузі комуні­кацій	Країна-лідер
І		Текстильна про-	Вугілля,	Перша	Велика
		мисловість, пря-	паровий	залізниця	Бри-
		дильна машина, 1770 р.	двигун, 1769 р.		танія
II		Металургія,	Двигун	Телефон,	Німеч-
		залізниці	внутріш-	1876 р.	чина, пе-
			нього зго­рання, 1860 р.	Телеграф	ріод під­несення США
III		Електрика, хімія, машинобудуван­ня, телебачення, 1929 р.	Нафта	Літак, авто­мобіль	США
IV		Електроніка, наф-	Атомна	Авіатранс-	Піднесен-
		тохімія, нейлон, 1935 p., комп'ю-	енергія, атомна	порт	ня Японії
		тер, 1946 p., полі-естер, 1968 р.	енергети­ка, 1954 р.
V		Мегатроніка, біо-	Нова	Інформа-	Лідер
		технолоия, нові	енергія	тика,	невідо-
		матеріали, косміч-		цифровий	мий
		на промисловість, нові космічні апа­рати "Шатл", 1982 р.		зв'язок	(?)

Революція в галузях енергетики та транспорту по­в'язувалась виключно з традиційними видами палива. В цей час винайшли паровий двигун, з'явилось заліз­ничне сполучення. В першому циклі лідирувала Вели­ка Британія, потім — Німеччина, США, Японія.

Ще одне зауваження. Виходячи з даних таблиці, слід відзначити, що відбулося звуження періоду пере­ходу від одної промислової хвилі до іншої. І ще одне, західні дослідники циклів промислової революції по­ставили знак питання (?) у визначенні країни-лідера нинішнього, п'ятого циклу. Але беручи до уваги реалії останніх років, слід зазначити, що тепер формуються міждержавні угрупування, і лідерство, очевидно, пе­рейде до якогось із союзів.

В північній півкулі Землі формується великий гео­графічний пояс (США, Канада, Західні та Східна Євро­па, нові незалежні держави колишнього СРСР та Япо­нія). В цьому поясі закладаються основи майбутнього суспільства, відкритого для вільного обміну людьми, ідеями та товарами. Ця нова соціально-економічна система спирається на загальнолюдські цінності, на реальну цілісність світу і його регіонів, на об'єктив­ний характер дії економічних законів. Він має загальні орієнтири науково-технічного і духовного прогресу. В центрі цієї спільноти без сумніву буде Європа.

По-перше, є можливість вирішити проблеми торго­вельної політики. Інтеграційні об'єднання дають змо­гу створити більш стабільне і передбачувальне середо­вище для взаємної торгівлі та взаємодії у рамках та­ких інституцій, як Світова організація торгівлі.

По-друге, з'являються передумови використання переваг економіки масштабу. Це досягається завдяки розширенню ринку, зменшенню трансакційних витрат тощо.

По-третє, виникає обмін досвідом структурної пере­будови економіки в трансформаційні періоди. Більш розвинені країни підключають своїх сусідів до здій­снення глибоких економічних реформ.

По-четверте, стає можливою підтримка молодих галузей виробництва, оскільки інтеграційні об'єднан­ня є водночас і широким регіональним ринком, на якому можуть знайти попит товари цих галузей.

Всі ці та інші наслідки міжнародної економічної інтеграції потребують певної оцінки. Але сьогодні це повноцінно можна зробити тільки в рамках теорії митного союзу, яка розвивалася свого часу Якобом Вайнером як прикладна область зовнішньоекономічної теорії.

Але в будь-якому випадку поки що найбільш рельєфно вимальовується прогрес регіональної інтеграції.

Регіональна економічна інтеграція

Найбільш повний розвиток економічна інтеграція отримала в Західній Європі. Європейська інтеграція має багатовікову історію, та особливу актуальність ця проблема отримала після Другої світової війни, як протидія відбу­дові за допомогою США. 25 березня 1957 р. в Римі було проголошено створення ЄЕС (Європейського економічно­го співтовариства). З цього часу та до початку 90-х pp. XX ст. ЄЕС пройшло у своєму розвитку чотири стадії:

а) митний союз;

б) економічний союз;

в) валютний союз;

г) повну економічну інтеграцію.

З 1992 p., коли в Маастрихті був підписаний договір про ЄЄ, почався новий сучасний етап розвитку євро­пейської інтеграції. В цьому документі були закріп­лені важливі принципи організації об'єднаної Європи:

—спільне громадянство;

—проведення єдиної політики в сфері освіти, куль­тури охорони здоров'я та природи, громадянських прав;

—курс на формування єдиної європейської економіки;

—оптимальне узгодження функцій національних господарських систем;

—єдина кредитно-грошова політика;

—єдина валюта.

У майбутньому передбачається формування найбіль­шої регіональної економіки. Напрямки розвитку цієї економіки в основному узгоджуються з об'єктивними критеріями формування глобальної спільноти. Вони мають включати, передусім, такі заходи:

а) у сфері задоволення потреб: підвищення середньої заробітної плати, підвищення трансфертних платежів як основи усунення бідності, надання більш якісних соціальних послуг, збільшення тривалості відпустки, досягнення повної зайнятості і ліквідація безробіття;

б) формування наднаціональних інституцій;

в) структуризацію багатонаціонального суспільства;

г) делегування національними державами функцій реалізації стратегічних національних інтересів транснаціональним корпораціям, банкам та консорціумам. При цьому держави беруть на себе роль глобального підприємця;

д) раціоналізацію економічного механізму.

Проведена раціоналізація економіки уже має свої наслідки. Найбільш рельєфно виступають такі проце­си інтеграції:

—по-перше, спостерігається така тенденція розвитку торгівлі європейських країн: зростає експорт-імпорт про­дукції схожих галузей; ця обставина урівнює шанси країн;

—по-друге, відбувається інтенсивний розвиток інве­стиційної діяльності; 80 % всього нетто-експорту іно­земних інвестицій забезпечує ЄС;

—по-третє, ТНК європейських країн пристосовують міжнародні операції до нових умов розміщення пря­мих іноземних інвестицій.

Сьогодні частка єврозони в загальному обсязі світо­вого експорту досягає 19,5 % (для порівняння відзна­чимо, що частка США досягає 15 %, Японії — 8,5 %). Рівень безробіття становить біля 9 %.

Європейська фінансова система продовжує орієнта­цію на банківські позики, обсяг яких дорівнює 100 % ВВП. Обсяг же внутрішніх боргових зобов'язань, що випускаються здебільшого держсектором, становить 89 % ВВП. Капіталізація фондового ринку — 71 % ВВП, хоча європейська фінансова система на відміну від американської характеризується меншою роллю акцій і облігацій як джерел фінансування і форм збе­рігання. Євросоюз висуває такі стратегічні завдання.

1.Підсилення економічного зростання.

2.Реформування податкової системи (зниження ста­вок оподаткування).

3. Підтримка соціальних гарантій.

4. Реформування пенсійних систем.

5. Реформування держвласності.

6. Реформування ринку праці.

7. Реформування ринків, які мають низьку ела­стичність (особливо капіталів).

Такими є стратегічні завдання, а щодо тактичних за­вдань, то вони тісно пов'язані зі станом європейської економіки. Короткострокові перспективи розвитку євро­пейської економіки в цілому видаються сприятливими. Причини цього такі:

1) покращення світової кон'юнктури;

2) зростання обсягів замовлення продукції євровиробників;

3) впевнене зростання індексів ділової довіри;

4) проведення нейтральної бюджетної політики фінансовою владою, яка б не заважала економічному зростанню.

Успіхи розвитку економічної інтеграції в Європі викликали інтерес у різних країнах і у світі в цілому (виникло більш 30 зон вільної торгівлі, митних і економічних союзів). Дуже інтенсивно інтеграційні процеси протікають в Північній Америці.

Найбільш значним об'єднанням є Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), яка включає США, Канаду і Мексику. Населення країн зони — більше 370 млн осіб, ВВП — більше 10 трлн дол. На це угрупування припадає 20 % світової торгівлі.

Основні положення угоди про створення НАФТА такі:

1) відміна мита на товари трьох країн під час торгівлі між собою;

2)захист північноамериканського ринку від екс­пансії азійських і європейських компаній;

3)зняття заборони на капітальні вкладення і кон­куренцію американських і канадських компаній в бан­ківській і страховій справі в Мексиці;

4)створення тристоронніх груп для вирішення про­блем, пов'язаних з охороною оточуючого середовища (довкілля).

Від інтеграційних зрушень виграють усі члени угрупування:

1)споживачі — від розширення торгівлі та знижен­ня тарифів;

2)американські промисловці — від притоку деше­вої мексиканської робочої сили;

3)американські економічні сектори з виробництва електроніки, комп'ютерної техніки, автозапчастин, будматеріалів — від зростання доходів;

4)значно зростає зовнішня торгівля Канади; так, ка­надський експорт за 10 років подвоївся, причому 80— 84 % припадає на США;

5)прогнозується, що Мексика підвищить темпи зро­стання з 1,6 % до 2,6 %, скоротить період реформуван­ня своєї економіки і перехід до економічно розвинутих країн з 50 до 10—15 років.

За угодою НАФТА вимальовується стратегія і так­тика економічної політики і такі стратегічні завдан­ня.

1. Створення повноцінного північноамерикансько­го спільного ринку.

2. Створення самодостатнього панамериканського торговельного блоку від Аляски до Вогняної Землі.

Основні тактичні напрямки діяльності НАФТА:

— активно сприяти торгівлі та інвестиціям шляхом усунення як традиційних, так і нетрадиційних торговельних бар'єрів;

— полегшувати доступ іноземних інвесторів на внутрішній ринок шляхом розширення прав усіх інвесторів при одночасному обмеженні державного регулювання;

—узгоджувати стимулювання зростання рівня зай­нятості й реформування в сфері соціальної політики з метою всебічної підтримки експорту;

—здійснювати більш ефективне розв'язання торго­вельних спорів за допомогою спеціально створених ме­ханізмів.

Основна мета НАФТА — прискорити процес форму­вання найбільшого на Північноамериканському кон­тиненті регіонального господарського комплексу.

Інтеграційні процеси активізуються і в Південній Америці. На початку 60-х pp. тут планувалося створи­ти "зону вільної торгівлі", а потім — Центральноаме­риканський спільний ринок (ЦАСР). Але політична і економічна кризи не дозволили реалізувати ці плани. До середини 90-х pp. інтеграційні процеси активізува­лись шляхом укладення торговельного пакту МЕРКО-СУР між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм і Пара­гваєм, який приєднався пізніше. Пакт набрав чинності з 1 січня 1995 р. Він мав привести до створення нового великого регіонального торговельно-економічного бло­ку, що об'єднає держави з загальною чисельністю на­селення більш ніж 220 млн осіб і сумарним ВВП в 550 млрд. дол.

В результаті створення цього угрупування 90 % взаємної торгівлі чотирьох держав звільняються від дії будь-яких тарифних бар'єрів, а щодо імпорту з третіх країн, то запроваджується загальна тарифна структуpa і митні правила. Передбачається, що МЕРКОСУР буде інтегруватися з НАФТА і поступово в нове угрупування увійдуть інші країни регіону.

Прагнуть розвивати інтеграційні процеси у своєму регіоні африканські країни. В 1989 р. в Північній Аф­риці було створено союз Арабського Магріба за участі Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко і Тунісу. Угода про цей союз передбачає організацію широкомасштаб­ного економічного співробітництва на рівні регіональ­ної інтеграції. Але сьогодні Північноафриканський регіон являє собою п'ять замкнутих в національних кордонах, відокремлених один від одного ринків.

Прагнення інших африканських країн до економіч­ної інтеграції означає спробу відсталих, економічно не пов'язаних між собою країн створити в окремих субрегіонах Африки умови для розвитку промисло­вості, яка була б орієнтована на задоволення потреб внутрішнього ринку. Створюючи економічні союзи та митні зони, африканські країни планували на основі скоординованої політики розвивати тісні економічні зв'язки між собою. Результатом мало було стати ви­никнення містких внутрішніх ринків як бази модер­нізації економіки. Інтеграція розглядалась як альтер­нативний шлях розвитку з "опорою на власні сили". Ця ідея є і в планах Організації Африканської Єдності (ОАЄ) зі створення Африканського економічного спів­товариства.

Сьогоднішня практика реалізації інтеграційних пла­нів в Африці та завдань поглибленого співробітництва між країнами регіону показує, що всі ці цілі й завдан­ня залишаються поки що лише побажаннями. Разом з тим ідея африканського спільного ринку залишається популярною на цьому контингенті.

Набирають сили інтеграційні процеси у Східній Азії та Тихоокеанському басейні. Азійсько-тихоокеанське економічне співробітництво включає дві основні гру­пи країн та регіональні полюси зростання.

Найбільш успішно розвивається Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), куди входять:

Для АСЕАН характерні:

а) давні історичні традиції підтримки торговельних зв'язків;

б) відрегульовані форми співробітництва.

Звертають на себе увагу стратегічні завдання, вису­нуті у 1995 р. угодою про утворення цієї зони вільної торгівлі:

1. Знизити тарифи країн-учасниць в се­редньому до 5 % із 38 тис. найменувань товарів.

2. Планували 2003 р. створити повноцінну зону вільної тор­гівлі.

Але повною мірою ці завдань реалізувати не вдало­ся. Причиною цього є недоліки АСЕАН:

а) невисокий ступінь зрілості інтеграційних процесів;

б) неглибокі інституційні перетворення; так, зону вільної торгівлі АСЕАН можна віднести лише до першого етапу економічної інтеграції (зона з відміною та рифів).

Водночас у Азійсько-Тихоокеанському регіоні швид­ко розвиваються субрегіональні ринки товарів і капі­талів. Слід відзначити окремі полюси, або трикутники зростання.

Перший полюс — Південно-китайська економічна зона (КНР, Тайвань).

Другий полюс — "золотий трикутник зростання" (Індонезія, Малайзія, Сінгапур).

Третій полюс — економічна зона країн басейну Японського моря (Корея, Тайвань).

Четвертий полюс — Індокитайська економічна зона.

Фінансова криза 1997—1998рр. завдала значних збитків країнам регіону. За 1998 р. ВВП скоротився: в Індонезії на 18—20 %, в Малайзії на 7—9 %, на Філіппінах — на 1 %. Негативні соціально-економічні наслідки цієї кризи були вражаючими, так за деякими оцінками за 15 місяців (1987—1998 pp.) за рівнем своїх доходів 50 млн. осіб в Азії опустились за межу бідності. Країни регіону здійснюють активу антикризову діяль­ність. В антикризовій політиці є два підходи.

Перший (Китай і Тайвань) робить акцент на таких заходах:

1) захист внутрішньої економіки шляхом валютно­го контролю;

2) підтримка місцевого бізнесу.

Другий (Тайвань і Південна Корея) за основні захо­ди вважає:

1)рішучу санацію економіки;

2)підвищення відкритості економіки.

Основна причина різниці в підходах — це обсяги внутрішнього ринку країн, що сповідують певний ва­ріант економічної політики.

Не зважаючи на складність економічного процесу, в Азійсько-Тихоокеанському регіоні набирає сили і втілюється ідея формування організації Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). За планами АТЕС до 2020 р. передбачається створи­ти найбільшу у світі зону вільної торгівлі. В цю інте­граційну групу попередньо входить 18 країн. Це, пере­дусім, країни АСЕАН, а також Південна Корея, Тай­вань та ряд країн Північної і Південної Америки.

Дата добавления: 2014-01-04