Технології соціально-педагогічної роботи

ТЕМА 4. ЗАГАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІАГНОСТИКИ. ТЕХНОЛОГІЇ ПРОГНОЗУВАННЯ Й МОДЕЛЮВАННЯ В РОБОТІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГ ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ

1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики
2. Етапи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи
3. Соціальне передбачення і прогнозування в технологіях соціальної роботи
4. Моделювання як технологія соціальної роботи

Однією з форм швидкого реагування на кризові ситуації, інструментом впровадження соціальної політики виступає професійна соціально-педагогічна діяльність. Змістом її є надання допомоги людям, що потрапили у складну життєву ситуацію, шляхом діагностування їхніх проблем, прогнозування, посередництва, інформаційно-консультативної діяльності, прямої педагогічної і психологічної підтримки, яка стимулює власні сили клієнтів. Комплексність проблем соціально-педагогічної роботи, складність об’єктів і суб’єктів соціальних перетворень, необхідність при обмеженому об’ємі соціальних ресурсів одержання максимально значимого і ефективного результату – все це вимагає технологізації соціально-педагогічної роботи, а специфіка цього виду діяльності визначає характер тих технологій, які використовуються соціальними педагогами.
Мета курсу – ознайомити студентів з основними характеристиками соціальних технологій і технологій соціально-педагогічної роботи, підготувати студентів до професійної діяльності соціального педагога. Передбачає оволодіння студентами знаннями і вміннями роботи соціального педагога в школі, в підлітково-юнацьких клубах за місцем проживання, в соціальній службі для молоді, в службах соціальної допомоги населенню та допомоги інвалідам. Змістом курсу є методи, прийоми та форми діяльності соціального педагога, специфіка діяльності у різних службах та з різним контингентом.

1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики.
До загальних технологій відносять: діагностику, профілактику, адаптацію, реабілітацію, передбачення і прогнозування, проектування, терапію, корекцію, консультування, посередництво, забезпечення, страхування, опіку й опікування.
Основне правилотехнології соціальної діагностики – постійне звіряннясвоїх дій і результату з поставленою метою. Інструментом такого акту є діагностика.
Термін «соціальна діагностика» отримав поширення в кінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. Поява цього терміна була обумовлена тим, що діагностика як соціальна практика отримала визнання й поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., поступово змінивши методи узагальнення й аналізу інформації про соціальну дійсність, які існували раніше.
Уже в кінці ХІХ ст. емпірійні дослідження стану малозабезпечених верств населення у багатьох країнах світу виявили тісну обумовленість ряду захворювань (туберкульоз, рахіт, венеричні хвороби та ін.) низьким матеріальним рівнем. Соціально-економічні умови життя були визнані тією чи іншою мірою відповідальними за ці порушення здоров’я. У зв’язку з цим у науці закріпився термін «соціальні хвороби» для визначення захворювань, які в першу чергу викликані соціально-економічними умовами життя людини. Сьогодні цей термін застосовується в основному не в медицині, а у сфері соціальних наук (у тому числі і у феноменології соціальної роботи).
Зважаючи на вищезазначене, можна припустити, що соціальна діагностика – це: 1) діяльність щодо розпізнання й аналізу соціальних патологій і проблем; 2) процес такого аналізу з формулюванням обґрунтованого висновку про предмет розгляду; 3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знань про суспільство.
Вищезазначене поняття надзвичайно багатозначне. Як ілюстрацію до сказаного наведемо показовий приклад.
Загальновідомо, що алкоголь виявляє руйнівний вплив на організм людини і на його особистість, тому теоретично нормою повинно бути запобігання його використання, а патологією – використання спиртових напоїв. У той же час за оцінками дослідників понад 90 % дорослого населення більшою чи меншою мірою використовують алкогольні напої, так що з кількісної точки зору, саме це є нормою, а відхилення – відмова від алкоголю. Разом з тим більшість людей усвідомлюють, що пияцтво ніяк не може вважатися доброю справою і тому придумують багато ілюзорних способів його виправдати.
Наведений приклад розкриває суть поняття соціальної діагностики, призначеної розпізнавати соціальну патологію, яку бажано викоренити, або соціальну проблему, яку необхідно розв’язати. Таке розуміння соціальної діагностики викликає, у свою чергу, питання про те, що розуміється під патологією, нормою, проблемою. В найширшому розумінні можна сказати, що патологія – це об’єктивне відхилення від норми; проблема – це усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає занепокоєння людей, мотивує їхню перетворюючу діяльність; соціальна норма – це: 1) те, що характеризує погляди й поведінку більшості (що в соціальній дійсності математично описується як нормальний розподіл); 2) те, що пропонується всім як зразок поведінки й відчуттів. Діалектика патології, проблеми й норми досить складна й по-різному вирішується на різних етапах історії людського суспільства, підкоряється іншим, набагато більш парадоксальним закономірностям, ніж, скажімо, простим ідеальним уявленням про норму.
Більш чи менш упевнено тут можна стверджувати лише одне: наскільки демократичнішим, розвиненішим і структурно різноманітним є суспільство, тим більше типів норми може існувати у ньому одночасно й рівноправно (за умови, що ці норми не протирічать закону або не заважають існуванню інших людей, які дотримуються інших норм).
Виходячи з такого розуміння соціальної діагностики, стосовно соціальної роботи й її технології вона буде позначати або одиничне дослідження соціальної ситуації клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу, або необхідний етап будь-якого впливу в соціальній роботі, технологічний імператив соціального обслуговування, або сукупність наукових методів, які обґрунтовують правильність отриманої інформації. Відповідно, цією діяльністю займаються спеціалісти різних органів і закладів, що використовують широкий спектр технологій і методів соціальних (а іноді й природничих) наук на різних рівнях і в різних цілях.
2. Етапи, принципи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи.
Загальна схема методики здійснення діагностики включає в себе кілька етапів:

1. Попереднє ознайомлення з об’єктом, що передбачає отримання достовірного уявлення про предмет вивчення, визначення його сильних і слабких сторін, можливих напрямків зміни і вдосконалення.

2. Проведення загальної діагностики, тобто постановка задач, виділення складу ситуацій, що діагностуються, визначення нормативних параметрів ситуацій, вибір методів діагностування.

3. Проведення спеціальної діагностики стосовно кожної з узятих для поглибленого дослідження проблем, вимірювання й аналіз усіх необхідних показників.

4. Побудова висновків, на основі яких робиться висновок.

Соціальна діагностика базується на кількох принципах, як загальних для всіх соціальних наук, так і специфічних. Розглянемо основні з них.
Принцип об’єктивності. Згідно з цим принципом соціальний працівник повинен дотримуватись двох аспектів. По-перше, він не повинен залежати від впливу зовнішніх факторів (наприклад, чиїхось суб’єктивних бажань або директив). По-друге, соціальний працівник повинен протистояти впливові на результати діагностики, яку він проводив, внутрішніх факторів (власних забобонів, установок, незнання, аберрації власного життєвого досвіду тощо).
Принцип верифікації соціальної інформації, який передбачає установлення її достовірності, можливості перевірки за допомогою інших процедур або інших джерел даних, за допомогою солідної теорії.
Принцип системності, що випливає з того положення, що абсолютно всі соціальні проблеми є поліказуальними (їх зародження й розвиток визначаються не однією причиною, а декількома, часто навіть системою, низкою причин). У зв’язку з цим, для того, щоб визначити джерело і способи розв’язання проблем клієнта, необхідно проаналізувати всю систему його життєдіяльності.
Принцип клієнтоцентризму. Соціальний працівник захищає інтереси перш за все клієнта (якщо це не входить у конфлікт із законом) і з урахуванням цих позицій будує всю свою діяльність, тобто розглядає всі сторони соціальної дійсності, усі зв’язки й опосередковування соціальної ситуації з точки зору інтересів і прав індивідуального або групового клієнта.
Принцип конфіденційності, що передбачає нерозголошення результатів діагностики без персональної згоди на це клієнта.
Принцип незавдання шкоди. Діагностичні результати не повинні бути використані для шкоди клієнту.
Принцип ефективності. Не варто пропонувати клієнтові такі рекомендації, які для нього некорисні або можуть призвести до небажаних або непередбачених наслідків.
Соціальна діагностика розрізняється за своїми рівнями.
Рівні соціальної діагностики розподіляють відповідно до задач, що вирішуються на цих рівнях, засобів і методів, які використовуються, а також організаційно-управлінської структури країни.
Загальносоціальний рівень соціальної діагностики еквівалентний в Україні національному рівню державної влади.
Регіональний (територіальний) рівень еквівалентний представничими органами на місцях.
Локальний рівень, який найбільш тісно взаємодіє з клієнтами і передбачає проведення діагностики безпосередньо спеціалістами у закладах соціального обслуговування населення.
Особливістю діяльності соціального працівника є те, що він завжди має справу з клієнтом (індивідуальним або груповим). Тут технологія соціальної діагностики має свою специфіку.
По-перше, основною метою соціальної діагностики на рівні безпосередньої соціальної роботи з клієнтом стає визначення соціальної проблеми клієнта і знаходження правильних засобів для її вирішення. Тут дані загальносоціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальними працівниками як фон, на якому виявляється і з яким порівнюється конкретна ситуація клієнта. У зв’язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні, діагностичні процедури. Соціальна діагностика – необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи соціального працівника з клієнтом.
По-друге, соціальна ситуація клієнта завжди унікальна, неповторна, тому в роботі з ним найбільш поширені технології емпіричного спостереження, аналізу одиничних даних. Соціальний працівник перш за все сам виступає інструментом вивчення й перетворення соціальної ситуації, інструментом діагностики.
По-третє, будь-яка технологія в соціальній діагностиці має схожу структуру, окремі елементи якої змінюються залежно від конкретних умов.
Початковою стадією його є поява соціальної проблеми (скарги клієнта або його родичів, сусідів, заява співробітника органу охорони порядку, педагога тощо). Проте співробітники соціальних служб не обмежуються вирішенням проблем виключно тих клієнтів, які звернулись до закладу соціального обслуговування, оскільки існує багаточисленна категорія клієнтів (дитина, розумно відстала людина, алкоголік або наркоман та ін.), які можуть звертатись по допомогу. В будь-якому випадку до функції територіального центру соціальної роботи, служби входить вияв соціальних проблем на підвідомчій території.
Наступний етап діагностичного процесу – збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. Практика свідчить, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість із них привчені до пошуку простих рішень і однозначних відповідей на важкі питання або надають перевагу зручним формам ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. На цьому етапі соціальний працівник використовує як діагностичний технологічний апарат два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно-функціональні.
Історико-генетичні методи мають визначити час, витоки і причини зародження соціальної проблеми, прослідкувати ступінь її вияву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкову природу або, в крайньому разі, соціально успадковується. Так, наприклад, підлітковий бунт і властиве дорослим людям звільнення від сприйнятих установок, раціональні стосунки з ним і самовиховання здатні призвести до суттєвих змін індивіда, зовнішньо настільки значних, що люди починають недооцінювати значення тих психічних установок, які вони ввібрали в ранньому дитинстві в сім’ї і найближчому соціальному оточенні. Проте досвід показує, що в кінечному результаті превалюють консервативні елементи свідомості, і відношення до світу у людини, що переходить в категорію літніх людей, на 80 % визначається тим, що було сприйнято ним у дитинстві.
Зібрання даних про генезу соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій, методу генограми, архівних методів, методів опитування, побічних методів та декількох інших. Дані, які збираються соціальним працівником, повинні бути необхідними й достатніми: їх обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, але виключаючи надмірність матеріалу для аналізу.
Структурно-функціональні методи діагностики передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, структуру соціального об’єкта і зв’язки, що сполучають різні його елементи, про його функціональність ібо дисфункціональність, тобто про те, чи відповідає його діяльність своєму призначенню, чи ні. Тут з арсеналу засобів соціальний працівник використовує перш за все спостереження – професійний атрибут його спілкування з клієнтом, що використовується постійно, незалежно від того, на якому етапі технологічного процесу виникає взаємодія. Крім спостереження, спеціаліст може застосувати використання інструментарних методів, групових і особистісних діагностичних методик. Психологія, прикладна соціологія мають цілий арсенал відповідних методик.
Зібрані таким чином дані підлягають аналізу: співставляється ряд даних, робиться їх сортування на важливі й малозначущі, а також диференціація ознак. Як правило, зібрані дані рідко бувають несуперечливі і однозначно вказують на одну соціальну патологію; у кожному конкретному випадку є набір декількох типів соціальних проблем.
Найбільш важливим етапом технології соціальної діагностики є постановка соціального діагнозу, коли спеціаліст не просто робить висновок про сутність і причини життєвого ускладнення клієнта, а ранжує проблеми, які мають місце, виділяючи при цьому головну, від якої залежить вирішення усіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей або цьому рівні знань. Соціальний діагноз не може вважатися кінцевим, поки спеціаліст працює з клієнтом. Тому соціальна діагностика як контроль за станом ситуації клієнта і спостереження змін у ньому здійснюється протягом усієї діяльності щодо надання допомоги цьому клієнтові.
Таким чином, вибір того чи іншого рішення соціальної проблеми завжди має більшою чи меншою мірою суб’єктивний, особистісний характер. Об’єктивність варіанта рішення проблеми багато в чому визначається дотриманням апробованої технології соціальної діагностики і залежить від неї. Сутність соціального діагнозу полягає в точному визначенні причиново-наслідкових зв’язків, спричинених умовами життя клієнтів соціальної роботи. Соціальний діагноз передбачає зібрання інформації про клієнтів та умови їхньої життєдіяльності, а також її аналіз для розробки програми соціальної допомоги. Соціальна діагностика відноситься до найбільш загальних комплексних соціальних технологій, що використовуються на всіх етапах соціальної роботи й соціального обслуговування. Набуття наукових знань і оволодіння навичками, що дозволяють займатися діагностичною діяльністю, відноситься до числа необхідних умінь спеціалістів з соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.
3. Соціальне передбачення і прогнозування в технологіях соціальної роботи.
Будь-яке соціальне явище є змінним і маєздатність стихійного саморозвитку, що відображається певним чином у соціальному передбаченні.
Соціальне передбачення є випереджаючим відображенням дійсності. У мозку людини перед здійсненням будь-якої дії створюється модель «потребного майбутнього» (термін П.К.Анохіна), і з цією моделлю звіряються результати, доки вони не будуть задовільнені.
Незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження й розв’язання соціальних проблем досконалого пиру – це технологія соціального прогнозування. Мета прогнозування – не просто передбачити ті чи інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямку. Структура соціального прогнозування може бути представлена як сполучення його філософських аспектів і технологічних підходів: 1) гносеологія і логіка наукового передбачення; 2) методологія соціального прогнозування; 3) методика соціальних прогнозів (анкетування, екстраполювання, моделювання, прогнози на базі аналізу патентів тощо).
Робота над технологіями соціального прогнозування – це комплексний процес, який складається з кількох самостійних технологічних етапів. У сучасних умовах будь-який співробітник соціальної служби прогнозує свою роботу. Це може бути як вузька перспектива (обслуговування одного клієнта), так і прогноз розвитку діяльності соціальної служби і всієї соціальної сфери.
Поетапно процес соціального прогнозування може бути представлений так: 1) вибір об’єкта соціального прогнозування; це може бути будь-який соціальний об’єкт – від індивіда до людства як складової частини ноосфери; 2) вибір напрямку дослідження: економічне, соціологічне, юридичне тощо; у дослідженнях соціальної сфери досить важко дотримуватися певного напрямку, тому значна частина досліджень має комплексний характер; 3) підготовка й обробка інформації з прогнозної проблеми; інформація, що відповідає вимогам, – одна з гарантій достовірності прогнозу, а значить, ключовий момент технології соціального прогнозування; 4) вибір способу прогнозу одного з методів або сукупності методів у певній послідовності, що відповідає вимогам науковості дослідження; 5) власне прогнозне дослідження; 6) обробка результатів, аналіз отриманої інформації стосовно проблеми дослідження; 7) визначення достовірності прогнозу.
4. Моделювання як технологія соціальної роботи.
Усі кількісні технології, що використовуються в прогнозуванні, по суті є методами моделювання.
Моделювання як технологія соціального прогнозування – це дослідження об’єктів різної природи на їхніх аналогах (моделях) на рівні структур, функцій і результатів. Мета моделювання – відтворити дані, що оцінюють натуральні навантаження, хід роботи об’єкта, а також дослідити його внутрішні процеси. Потреба в моделюванні виникає у тому випадку, коли дослідження безпосередньо самого об’єкта неможливе, ускладнене, досить дороге або потребує надто тривалого часу, що якраз і відноситься до соціальних об’єктів, що представлені окремими людьми, соціальними групами, суспільством у цілому.
Найбільш поширеними методами самого моделювання в соціальній сфері є розробка, аналіз і дослідження моделі проблемної ситуації, моделей нововведень (інноваційних моделей), евристичних моделей і спеціальних математичних і ЕОМ-моделей.
У практиці сучасної соціальної роботи особливо суттєвими є проблемні моделі, такі, наприклад, як: рівень життя пенсіонерів (у найближчі 5 – 10 років); оцінка стану освіти і його тенденції; жінка й сім’я в умовах соціальних реформ; духовно-моральна поведінка особистості в умовах ринкових відносин; здоров’я населення в умовах соціально-економічної небезпеки; професіоналізм соціального працівника та ін.
Найбільш придатна технологія проведення соціального прогнозування має таку поетапну структуру:

1. Передпрогнозна орієнтація – визначення об’єкта, мети, задач, часу проведення, методів і робочих гіпотез прогнозного дослідження.

2. Визначення прогнозного фону, що утворюється на основі даних (нові документи та ін.), що впливають на розвиток об’єкта.

3. Побудова базової моделі прогнозу, що позначає узагальнене бачення об’єкта в системі його основних показників, параметрів і тенденцій.

4. Пошуковий прогноз – проекція базової моделі на майбутнє за тенденцією, що спостерігається, з урахуванням прогнозного фону й пошук можливих проблем, що мають вирішуватись.

5. Нормативний прогноз – проекція базової моделі на майбутнє відповідно до пропонованих норм і визначення засобів, необхідних для досягнення нормативного стану.

6. Оцінка ступеня достовірності і її уточнення шляхом системи експертного опитування, включаючи його багаторазову методику.

7. Вироблення пропозицій, рекомендацій, що дозволяють оптимізувати процес розвитку об’єкта прогнозного дослідження.

Таким чином, технологія соціального прогнозування є важливим засобом підвищення ефективності впливу як на соціальні явища і процеси, так і на клієнтів різних соціальних служб.

Дата добавления: 2014-01-04