Трудові ресурси підприємства: сутність, нормування та оцінка ефективності використання

Кошти, інвестовані в оборотні активи підприємства, називають оборотним капіталом. Часто оборотним капіталом називають самі оборотні активи. Важливими характеристиками стану оборотних коштів на підприємстві є чистий оборотний капітал, що визначається різницею між оборотними активами та поточними зобов'язаннями, а також власний оборотний капітал, що визначає оборотні активи, придбані за рахунок власних коштів, і дорівнює додатній різниці між власним капіталом і необоротними активами підприємства.

Активи підприємства за ступенем ліквідності поділяють на кілька груп. Найменш ліквідними вважаються необоротні активи, більш ліквідними — товарно-матеріальні запаси, дебіторська заборгованість. Найліквіднішими активами є грошові кошти підприємства. Обсяг ліквідних активів, що значною мірою обумовлює платоспроможність та ліквідність підприємства, залежить від специфіки його діяльності, а також від бажання й уміння фінансових менеджерів підтримувати ліквідність та платоспроможність господарюючого суб'єкта на задовільному рівні.

У цілому структура активів підприємства визначається його діяльністю і суттєво впливає на структуру фінансових ресурсів, а саме на співвідношення власних та залучених ресурсів, довгострокових і поточних зобов'язань підприємства.

Одним з найважливіших факторів виробництва на промислових підприємствах є наявність основних фондів і ефективне їх використання. Випуск продукції, зниження її собівартості багато в чому залежать від ефективності використання основних виробничих фондів. Останнім часом спостерігається небажана тенденція до зниження фондовіддачі. Щоб її уникнути, необхідно раціонально використовувати виробничий потенціал, широко впроваджувати нові високопродуктивні технології, удосконалювати структуру та вчасно обновляти фонди. Особлива увага повинна бути приділена скороченню термінів освоєння проектних потужностей, збільшенню коефіцієнта змінності роботи устаткування.

Аналіз використання основних фондів і виробничих потужностей дозволяє:

— оцінити структуру основних фондів, її відповідність оптимальним параметрам виробництва;

— вивчити темпи, форми і методи відновлення основних фондів та їх відповідність сучасним вимогам виробництва;

— оцінити використання парку наявного устаткування, рівня його екстенсивного й інтенсивного завантаження;

— оцінити рівень використання діючих потужностей;

— виявити внутрішні виробничі резерви росту ефективності використання основних фондів.

Основні засоби — матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально!культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Аналіз засобів праці розпочинають з вивчення обсягу та динаміки основних засобів.

Збільшення вартості основних засобів може свідчити не тільки про ріст виробничого потенціалу підприємства, але і про зниження мобільності капіталу, зменшення власного оборотного капіталу та погіршення показників фінансової стійкості. Враховуючи ці негативні наслідки росту вартості основних засобів, виникає необхідність детальної оцінки доцільності відволікання фінансових ресурсів на ці вкладення.

Основні засоби, що беруть участь у виробництві, поділяють на активні, що безпосередньо діють на предмети праці (машини й устаткування), і пасивні, що створюють умови для виробничого процесу (будівлі, споруди, господарський інвентар та ін.).

Співвідношенням вартості окремих видів основних засобів до загальної їх вартості і визначається їх структура і питома вага активної і пасивної частини. Зіставленням структури основних засобів за ряд періодів виявляється динаміка і напрямки її зміни. Підвищення питомої ваги активної частини основних засобів характеризує прогресивність їх структури, ріст технічної оснащеності підприємства, сприяє збільшенню випуску продукції і росту фондовіддачі і тому заслуговує позитивної оцінки. В той же час відсутність пасивної частини, її низька частка свідчить про відсутність нормальних умов праці, веде до травматизму, до плинності кадрів, знижує продуктивність праці.

У процесі аналізу виділяють частку основних засобів щодо яких існують обмеження права власності, частку основних засобів, що перебувають у заставі, тимчасово не використовуються (консервація, реконструкція), вилучені для продажу і т.п.

Характеристику руху основних засобів дають коефіцієнти оновлення і вибуття.

Коефіцієнт оновлення розраховують шляхом ділення вартості основних засобів (ОЗ), які надійшли за аналізований період до їх вартості на кінець періоду.

.

Цей показник вказує, яку частку від наявності на кінець звітного періоду складають нові основні засоби.

Коефіцієнт вибуття розраховують як частку від ділення вартості вибулих основних засобів до первісної вартості основних засобів на початок звітного періоду.

.

Цей коефіцієнт показує, яка частина основних засобів, з якими підприємство починало свою діяльність у звітному році, вибула через зношеність і інші причини.

Ці коефіцієнти розраховуються як у цілому по всіх основних засобах, так і по активній їх частині.

Технічний стан основних засобів характеризується коефіцієнтами зносу, придатності, їх віковим складом.

Зіставляючи суму зносу основних засобів за аналізований період з їх первісною вартістю, розраховують коефіцієнт зносу.

.

Коефіцієнт придатності – це різниця між одиницею і коефіцієнтом зносу:

К_прид = 1 – К_зносу .

Кількісне значення цього показника можна також розрахувати, зіставивши залишкову і первісну вартість основних засобів на кінець аналізованого періоду.

.

Цілком зрозуміло, що чим нижчий коефіцієнт зносу, тим кращий технічний стан основних засобів. Показники технічного стану залежать від коефіцієнтів оновлення і вибуття: чим більше коефіцієнт вибуття наближається до коефіцієнта оновлення, тим нижчий рівень зносу і кращий технічний стан основних засобів.

Слід вказати на те, що ці показники дають умовну оцінку технічному стану основних засобів, що в певній мірі обмежує їх аналітичні можливості (величина зносу залежить від прийнятого на підприємстві методу нарахування амортизації).

Для характеристики ефективності основних фондів (засобів) використовують ряд показників, які можна поділити на два блоки - загальні (узагальнюючі) і часткові (окремі, індивідуальні).

Загальні показники залежать від багатьох техніко – організаційних та економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. Одним з основних загальних показників, який найпоширеніший у практиці, є фондовіддача. Її розраховують як відношення обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів:

Фв = Вп / ОФср.р,

де Фв – фондовіддача, грн.;

Вп – обсяг виготовленої продукції за звітний період, грн.;

ОФср.р – середньорічна вартість основних виробничих фондів, грн.

Середньорічну вартість основних виробничих фондів визначають за формулою:

ОФср.р = ОФпоч + ОФвв * (Твв / 12) – Обвив * (Твив / 12),

де ОФпоч. – вартість основних фондів на початок року, грн.;

ОФвв – вартість введених протягом року основних фондів, грн.;

ОФвив – вартість виведених основних фондів, грн.;

Твв – кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонували введені основні фонди;

Твив – кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

Показник фондовіддачі відображає ту кількість продукції, яка виробляється однією гривнею вартості основних виробничих фондів, він показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні виробничі фонди, тобто ефективність цього вкладення коштів. Обсяг виробленої продукції визначається у натуральних або вартісних показниках.

Найчастіше узагальнюючим вартісним показником обсягу виробництва є товарна або чиста продукція. Для зіставлення рівня і динаміки фондовіддачі обсяг продукції обчислюють у фіксованих цінах, а обсяг основи їх фондів — за відновленою вартістю, оскільки залишкова вартість змінюється пропорційно до зміни виробничої потужності.

Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість, яка визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції:

Фм = ОФср.р / ВП,

Фм = 1 / Фв,

де Фм – фондомісткість.

Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість – до зменшення.

Незважаючи на те, що фондовіддача і фондомісткість є зворотними величинами, вони мають різні сфери застосування. Наприклад, показники фондовіддачі необхідні для ретроспективного ана­лізу використання основних фондів і застосовуються винятково для внутрішньогосподарських аналітичних розрахунків на підприємстві.

Показники фондомісткості використовуються для перспективного (прогнозного) аналізу і прийняття рішень на майбутнє щодо ефективних напрямів інвестування. Зокрема, може бути визначено необхідний обсяг капітальних вкладень з метою випуску певного виду продукції.

Важливим показником, що характеризує озброєність одного працівника основними виробничими фондами є показник фондоозброєності праці, який визначають шляхом ділення середньорічної вартості основних фондів на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу:

Фоз = ОФср.р / Ч,

де Фоз – фондоозброєність праці, грн./чол.;

Ч - середньооблікова чисельність промислово – виробничого персоналу, чол.

За значенням показника фондоозброєності необхідно постійно прослідковувати, оскільки його зростання не завжди є позитивною тенденцією. Найкраща ситуація, коли показники фондоозброєності та продуктивності праці зростають, якщо ж навпаки – продуктивність за порівнюваний період зменшилась, а фондоозброєність зросла – це свідчить про перевантаженість персоналу. Коли ж продуктивність праці збільшилась, а фондоозброєність зменшилась – можна говорити про нераціональне використання людських ресурсів та основних засобів.

Відносним показником ефективності використання основних фондів є рентабельність (прибутковість) основних фондів. Цей показник визначається за формулою:

Роф = П / ОФср * 100%,

де Роз – рентабельність основних фондів;

П – прибуток за звітний період;

ОФср – середня вартість основних фондів за той же період.

Показник рентабельності основних фондів можна визначити по валовому та чистому прибутку. В першому випадку рентабельність характеризує ефективність використання основних фондів у виробничій діяльності підприємства, у другому - в звичайній та надзвичайній діяльності підприємства в цілому.

Абсолютним показником ефективності використання основних фондів є сума прибутку на одну гривню основних фондів.

Незважаючи на те, що фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних фондів, вона не може розкрити всіх потенційних можливостей поліпшення планування відтворення основних фондів та інтенсифікації виробництва.

Часткові (окремі, індивідуальні) показники характеризують рівень використання основних фондів залежно від окремих факторів. До них належать показники екстенсивного та інтенсивного їх використання.

Коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування характеризує рівень його завантаження у часі і визначається співвідношенням часу фактичної роботи устаткування за рік до часу його ймовірної експлуатації:

Кекс = Тф / Тн,

де Кекс – коефіцієнт екстенсивного завантаження;

Тф – час фактичної роботи устаткування (дійсний фонд), год.;

Тн – час ймовірної експлуатації устаткування (номінальний фонд), год./рік.

Коефіцієнт екстенсивного завантаження показує в якому обсязі був використаний плановий фонд часу устаткування. Числове значення коефіцієнту екстенсивного використання устаткування має наближатися до одиниці. Поліпшення використання основних фондів у часі - екстенсивний шлях - передбачає досягнення більшого часу роботи основних фондів за зміну, добу, місяць, рік. Це досягається, по-перше, скороченням простоїв обладнання протягом зміни й одержанням за рахунок цього більшого обсягу продукції; по-друге, збільшенням роботи устаткування за рахунок збільшення змінності його роботи.

Коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткуваннявизначається відношенням фактичної продуктивності устаткування, що використовується на підприємстві, до його нормативної продуктивності, тобто технічно обґрунтованої, прогресивної:

Кінт = Оф / Он,

Кінт = Тф.пр / Тн.пр,

де Кінт – коефіцієнт інтенсивного завантаження;

Оф – фактичний випуск продукції устаткуванням за одиницю часу у натуральному виразі, шт.;

Он – технічно обґрунтований випуск продукції за одиницю часу (цей показник визначається на основі паспортних даних устаткування), шт.;

Тф.пр – фактично витрачений час на виготовлення одиниці продукції, н-год.;

Тн.пр – технічно обґрунтована норма часу на одиницю продукції, н-год.

За умови удосконалювання режимів роботи устаткування або його модернізації коефіцієнт інтенсивного використання може бути і більше 1.

Коефіцієнт інтегрального використання відображає рівень використання устаткування як у часі, так і щодо продуктивності і визначається як добуток коефіцієнтів екстенсивного та інтенсивного завантаження:

Кінтегр = Кекс * Кінт,

Цей коефіцієнт комплексно характеризує експлуатацію устаткування за часом і продуктивністю (потужністю). Значення цього показника завжди нижче значень двох попередніх, тому що він враховує одночасно хиби й екстенсивного й інтенсивного використання обладнання.

Оборотні кошти – це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

До оборотних виробничих фондів належать: сировина, основні й допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, малоцінні і швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу – це залишки готової продукції на складах підприємств, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також вкладені в короткострокові цінні папери.

Склад оборотних коштів – це сукупність вартості окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів – це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

Оборотні кошти підприємств класифікуються за трьома ознаками:

залежно від участі їх у кругообігу коштів;

за методами планування, принципами організації та регулювання;

за джерелами формування.

Відповідно до першої ознаки оборотні кошти поділяються на оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та оборотні кошти, авансовані у фонди обігу.

Залежно від методів планування принципів організації та регулювання оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані.

До нормованих оборотних коштів належать кошти, щодо яких установлюються нормативи запасів: виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів та залишки готової продукції на складах підприємств.

Ненормовані оборотні кошти включають фонди обігу, за винятком готової продукції на складі.

За джерелами формування оборотні кошти поділяються на:

власні та прирівняні до власних;

залучені;

інші.

Ефективність використання оборотних коштів на підприємстві характеризується швидкістю їх обороту (оборотністю).

Прискорення оборотності цих коштів зумовлює:

1) збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства;

2) вивільнення частини коштів і, завдяки цьому, створення додаткових резервів для розширення виробництва.

Розглянемо показники ефективного використання оборотних коштів.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів), що розраховується шляхом ділення вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період.

Коефіцієнт оборотності показує, скільки оборотів здійснили оборотні кошти за певний період, і розраховується за формулою:

де К_об – коефіцієнт оборотності, оборотів;

РП – вартість реалізованої продукції, грн.;

ОК – середній залишок оборотних коштів, грн.

Середній залишок оборотних коштів розраховують за формулою середньої хронологічної:

де ОК_1,....п-1 – величина оборотних коштів на початок кожного місяця (кварталу) розрахункового періоду, грн.;

ОК_п – величина оборотних коштів на початок першого місяця (кварталу) наступного періоду, грн.;

п - загальна кількість місяців (кварталів).

Розрахунковим періодом, за який визначають обсяг реалізованої продукції та середні залишки оборотних коштів, може бути місяць (30 днів), квартал (90 днів) та рік (360 днів).

Показником, оберненим коефіцієнту оборотності, є коефіцієнт завантаження оборотних коштів. Він показує скільки оборотних коштів припадає на одну грошову одиницю реалізованої продукції за певний період. Величина цього показника обчислюється за формулою:

.

Тривалість одного обороту (швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому періоді і коефіцієнта оборотності за той же період:

або

де Т_об – тривалість одного обороту, днів;

ДП – дні періоду.

Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може бути використаний показник рентабельності (віддачі) оборотних коштів, який являє собою відношення прибутку від реалізації продукції до середніх залишків оборотних коштів:

де Р_ок – рентабельність оборотних коштів, %;

П_рп – прибуток від реалізації продукції, грн.

Для розрахунку рентабельності оборотних коштів можна використовувати різні види прибутку, основні з них - валовий та чистий. Залежно від цього отримуємо і відповідні показники рентабельності оборотних коштів – валову або чисту рентабельність.

В результаті прискорення оборотності оборотних коштів відбувається процес вивільнення їх з обороту, а при сповільненні - в оборот залучаються додаткові кошти. Вивільнення оборотних коштів може бути абсолютним і відносним.

Абсолютне вивільнення оборотних коштів відображає пряме зменшення залишків оборотних коштів порівняно з їх нормативом (або із залишками попереднього періоду).

Відносне вивільнення оборотних коштів з обороту відображає:

- стабільність оборотних коштів при зростанні обсягів реалізації продукції;

- зростання залишків оборотних коштів при випереджаючих темпах зростання обсягів реалізованої продукції.

Ефективне використання оборотних коштів дає змогу підприємству зекономити значні суми грошових коштів, збільшити обсяги виробництва та реалізації продукції без додаткових фінансових ресурсів.

Трудові ресурси – це працездатна частина населення, яка володіє фізичними та інтелектуальними можливостями, може виробляти матеріальні блага і надавати послуги. Трудові ресурси включають в себе як реальних працівників, вже зайнятих в економіці країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати.

Частина трудових ресурсів є важливим елементом потенціалу підприємства, тобто його персоналом.

Персонал є основним ресурсом підприємства, що складається з окремих працівників, які об’єднані певним чином та діють цілеспрямовано для досягнення цілей підприємства та особистих цілей.

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності і забезпечують господарську діяльність суб’єкта господарювання.

Важливу роль на підприємстві необхідно приділяти кадровій політиці.

Кадрова політика – це сукупність соціально-правових, організаційно-економічних і психологічних заходів держави з формування, використання і відтворення трудового (кадрового) потенціалу. Під кадровою політикою розуміють систему теоретичних поглядів, ідей, принципів, які визначають основні напрями роботи з персоналом, її форми і методи. Вона розробляється власниками підприємства (організації), вищим керівництвом, кадровими службами для визначення генерального напряму і засад роботи з кадрами, загальних і специфічних вимог до них.

Кадрова політика має за головну мету забезпечення сьогодні та у майбутньому кожної посади і робочого місця персоналом належної кваліфікації. Задля досягнення цієї мети треба професійно здійснювати набір, підготовку та оцінку персоналу, мотивацію ефективної праці, соціальні функції тощо.

Основними задачами кадрової політики є:

– своєчасне забезпечення підприємства (організації) персоналом необхідної якості та у достатній кількості;

– забезпечення умов реалізації передбачених трудовим законодавством прав і обов’язків громадян;

– раціональне використання трудового потенціалу;

– формування і підтримання ефективної роботи трудових колективів.

Основні різновиди кадрової політики:

– політика підбору кадрів;

– політика профнавчання;

– політика оплати праці;

– політика формування кадрових процедур;

– політика соціальних відносин.

Нормування праці є складовою частиною управління виробництвом і полягає у визначенні необхідних витрат праці на виконання робіт (виготовлення продукції) як окремими працівниками, так і колективами працівників та встановлення на цій основі норм праці. Норми праці складають основу системи планування роботи підприємства та його підрозділів, організації оплати праці персоналу, обліку затрат на продукцію, встановлення завдань з підвищення продуктивності праці, визначенні потреби в кадрах, управління трудовими відносинами на підприємстві. Нормування праці є також і засобом забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та її оплатою.

Нормування праці є невід’ємним елементом оцінки її результатів та нарахування заробітної плати більшості категорій працівників.

Нормування праці здійснюються з метою визначення: а) мінімально допустимого обсягу роботи (норми праці), що його має виконати працівник за певний відрізок часу (годину, зміну) в умовах господарської діяльності підприємства; б) максимально допустимого часу, необхідного для виконання конкретної роботи або операції.

Норми праці визначають у вигляді норм виробітку, норм часу, норм обслуговування та норм (нормативів) чисельності працівників.

Нормативи праці – це розрахункові значення (розмір) витрат праці (часу) на виконання окремих елементів (комплексів) робіт, обслуговування одиниці обладнання, робочого місця, бригади, структурного підрозділу тощо, а також чисельність працівників, необхідних для виконання виробничих, управлінських функцій або обсягу робіт, прийнятого за одиницю виміру, в залежності від конкретних організаційно-технічних умов та факторів виробництва.

Норма виробітку – це встановлений обсяг роботи (кількість одиниць продукції), який працівник чи група працівників відповідної кваліфікації повинні виконати (виготовити, перевезти та ін.) за одиницю робочого часу в певних організаційно-технічних умовах

Норма часу – це розмір витрат робочого часу, встановлений для виконання одиниці роботи працівником або групою працівників (наприклад, бригадою) відповідної кваліфікації в певних організаційно-технічних умовах

Норма обслуговування – це кількість виробничих об’єктів (одиниць обладнання, робочих місць, об’єктів тощо), які працівник чи група працівників (наприклад, бригада) певної кваліфікації повинні обслужити протягом одиниці робочого часу в певних організаційно-технічних умовах, норми обслуговування призначаються для нормування праці працівників, зайнятих обслуговуванням устаткування, виробничої площі, робочих місць тощо.

Різновидом норм обслуговування є норма управління, що визначає чисельність працівників, підпорядкованих одному керівникові.

Нормативи чисельності – це встановлена чисельність робітників певного професійно-кваліфікаційного складу, необхідна для виконання конкретних виробничих, управлінських функцій або обсягів робіт. За нормами (нормативами) чисельності визначаються також витрати праці за професіями, спеціальностями, групами або видами робіт, окремими функціями, в цілому по підприємству або цеху, його структурному підрозділу.

У процесі управління персоналом підприємства вагоме місце належить аналізу руху трудових ресурсів. Склад працюючих постійно змінюється, цей процес характеризується коефіцієнтами обороту робочої сили. Таких коефіцієнтів є декілька:

- коефіцієнт обороту по прийому — це відношення числа прийнятих працівників до середньоспискової чисельності промислово-виробничого персоналу;

- коефіцієнт обороту по звільненню — це відношення числа звільнених працівників до середньоспискової чисельності;

- коефіцієнт загального обороту — це відношення чисельності працівників, що надійшли і вибули, до середньоспискової чисельності;

- коефіцієнт стабільності персоналу – відношення загальної суми років роботи на даному підприємстві всього персоналу до середньооблікової чисельності працівників.

- коефіцієнт плинності робочої сили — відношення числа звільнених за власним бажанням і за порушення трудової дисципліни до середньоспискової чисельності.

Скорочення плинності робочих кадрів є важливою економічною і соціальною проблемою.

Продуктивність праці як економічна категорія характеризує ефективність трудових витрат і показує здатність праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляється одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання одиниці роботи чи послуги).

Продуктивність праці розраховується прямим або оберненим методами, залежно від чого маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток – це кількість виробленої продукції (обсягу робіт чи послуг), що припадає на одного середньооблікового працівника за певний період. Він визначається методом прямого розрахунку:

,

де – виробіток;

О – обсяг виробленої продукції (виконаних робіт чи наданих послуг);

Т – затрати робочого часу;

Ч – середньооблікова чисельність працюючих.

Трудомісткість – це показник, що характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку):

,

де Т_р – трудомісткість на одиницю продукції (робіт чи послуг).

Методи вимірювання продуктивності праці залежать від специфіки виробництва та способу визначення обсягів виробничої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).

Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обґрунтованими і на певний період незмінними нормами цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці. Разом з тим, трудові показники вимагають досконалої нормативної бази, а в умовах динамічного зовнішнього середовища цього досягти складно.

Найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна, реалізована та чиста продукція).

Перевага даного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв’язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування і обліку.

Вартісний метод вимірювання продуктивності праці має і певні недоліки. Вони полягають у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив мають зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв’язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.

Зауважимо, що показник валової продукції характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства; показник товарної продукції – обсяг, який надходить у народногосподарський обіг; показник вартості чистої продукції (новоствореної вартості) – вклад підприємства у створення продукції.

Розмір чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і елементами уречевленої праці, тобто витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування:

,

де ЧП – обсяг чистої продукції;

ВП – обсяг валової продукції;

МВ – матеріальні витрати.

Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відображаєвідображає суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).

В залежності від складу затрат праці, які формують трудомісткість продукції, розрізняють слідуючі її види:

1. Технологічна трудомісткість (ТТ), яка включає всі затрати праці основних робітників – як відрядників, так і почасовиків:

,

де ТВ – затрати праці основних робітників-відрядників;

ТП – затрати праці основних робітників-почасовиків.

2. Трудомісткість обслуговування виробництва (ТО_б) включає всі затрати праці допоміжних робітників.

3. Виробнича трудомісткість (ТВ_нр) – це всі затрати праці основних і допоміжних робітників:

.

4. Трудомісткість управління виробництвом (ТУ) включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.

5. Повна трудомісткість (Т) – це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.

Фактична трудомісткість визначає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт.

Планова трудомісткість характеризує затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.

В залежності від можливості впливу на діяльність суб’єктів господарювання усі фактори зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи – зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх факторів відносяться ті, що об’єктивно знаходяться поза контролем окремого підприємства (загальнодержавні та загальноекономічні – законодавство; політика і стратегія; ринкова ін інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси тощо), а до внутрішніх – ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали та енергія, персонал, організація виробництва і праці, система мотивації тощо).

Усі фактори зростання продуктивності праці на підприємствах можна об’єднати у такі групи:

1) матеріально-технічні (вдосконалення техніки та технології, застосування нових видів сировини та матеріалів та ін.);

2) організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, вдосконалення системи управління, організації праці та ін.);

3) економічні (вдосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках та ін.);

4) соціальні (створення відповідного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу та ін.);

5) природні умови та географічне розміщення підприємств (ця група факторів виділяється та аналізується на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

Тема 6. Показники фінансового стану підприємства.

6.1. Оцінка ефективності формування грошових потоків.

6.2. Аналіз ліквідності підприємства.

6.3. Показники фінансової стійкості.

6.4. Оцінка ділової активності підприємства.

Дата добавления: 2014-01-04