Лекція 12. Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму: соціально-політичні процеси

Мета: визначити специфіку життя українців після входження в Країну Рад.

Завдання:

– проаналізувати шляхи входження в Країну Рад, підкресливши український підхід до проблем конституційного оформлення СРСР;

– показати, чому радянська влада погодилась на політику коренізаціі і які успіхи були досягнуті в політиці українізації і чому Москва пішла на її згортання;

– простежити виступи проти режиму Сталіна українських літераторів, як влада розправлялась з так званими «ворогами народу», замаскованими буржуазними націоналістами (процеси у справі «СВУ», «СУМ» та інші) і відбувалось все це на фоні сталінської Конституції СРСР 1936 року.

План лекції:

1. Державно-правовий статус українських земель на початку 20-х років. Союзний договір 1922 р.

2. Політика коренізаціі в Україні.

3. Суспільно-політичне життя в умовах зміцнення тоталітарного ладу. Сталінська конституція.

Ключові терміни і поняття: автономізація, суверенітет, право на самовизначення, українізація, національні адміністративно-теріторіальні одиниці, «зміновіховство», «розстріляне відродженння».

Об’єднавчий процес національних республік в єдину союзну державу пройшов три етапи: 1) червень 1919р. – грудень 1920р. – утворення воєнно-політичного союзу радянських республік, збереження за Україною статусу незалежної держави; 2) грудень 1920р. – грудень 1922р. – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету; 3) грудень 1922р. – травень 1925р. – втрата суверенітету України.

У процесі утворення СРСР було висунуто сталінський план автономізації, який передбачав ліквідацію навіть формальної незалежності національних радянських республік, зведення їх державного статусу до рівня автономних республік у складі Російської Федерації, підпорядкування національних органів апарату РСФРР. Такий план викликав неоднозначну реакцію серед партійного керівництва. Позицію Сталіна підтримав перший секретар ЦК КП(б)У Д.Мануїльський. Х.Раковський виступив проти.

Ленін не підтримав план автономізації і виступив з проектом створення федеративної держави в формі добровільного союзу рівноправних республік. У жовтні 1922р. пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план.

30 грудня 1922р. І Всесоюзний з’їзд Рад у Москві затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. До складу СРСР увійшли Російська Федерація, Українська, Білоруська СРР, Закавказька федерація. 26 січня 1924р. відбувся ІІ з’їзд Рад, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено.

У травні 1925р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив текст нової Конституції УСРР, де законодавчо закріплювалось входження УСРР до складу СРСР та утворення Молдавської АССР у складі УСРР. Отже, саме з прийняттям нової Конституції відбулася остаточна ліквідація державного суверенітету України. Проте втрата незалежності не означала цілковитої ліквідації завоювань українського народу. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату.

У квітні 1923р. відбувся ХІІ з’їзд РКП(б), де була розроблена політика коренізаціі, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи, а також висунення на керівні посади представників корінного населення. В Україні коренізація розглядалася як українізація та створення умов для всебічного розвитку національних меншин.

У 20-30-ті роки «українське питання» було в епіцентрі європейської міжнародної політики. Тому політика коренізаціі мала на меті створити у світової спільноти враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Більшовики також намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції національних республік, надати національним рухам в республіках комуністичного забарвлення, а також наданням культурно-національної автономії частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

На шляху українізації було багато труднощів: прояви великодержавного шовінізму, недооцінка національного питання частиною партійного і радянського керівництва, нестача працівників, які б добре знали культуру і мову національних меншин, відсутність книг, підручників, словників з української мови. Деякі партійні керівники неправильно розуміли політику українізації.

Призначення у квітні 1925р. першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича привнесло в політику коренізаціі елементи адміністрування. Під впливом Кагановича погляди українських керівників О. Шумського і М.Скрипника були кваліфіковані як «націоналістичний ухил». У середині 30-х років боротьба з «націоналістичними ухилами» призвела до поступового згортання політики коренізаціі, до невиправданих репресій проти діячів української культури, науки, мистецтва.

У квітні 1938р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про реорганізацію національних шкіл в Україні». Учбові заклади національних меншин визнавалися шкідливими і зачинялися. У березні 1939р. прийнято рішення про ліквідацію національних районів і сільських рад національних меншин. Отже, політика українізації призвела до результатів, які виходили за межі запланованого сталінським керівництвом тактичного маневру і створили реальну загрозу спробам Сталіна встановити своє політичне панування.

В Україні була створена атмосфера тотальної підозрілості, постійного пошуку «ворогів народу» та замаскованих буржуазних націоналістів. В умовах постійної «надзвичайності» для більшовицького керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка б могла контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань з 1929р. в СРСР утвердився тоталітарний режим. Фундаментом тоталітаризму стала командна економіка, монополія партійно-державного апарату на владу, репресії.

Починаючи з 1929р. масові репресії прокотилися трьома хвилями по Україні: перша – 1929-1931рр (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934рр (штучний голод, постишевський терор, «кіровська хвиля»); третя – 1936-1938рр (великий терор). Жертвами репресій ставали діячі культури, письменники, службовці, священики, робітники, селяни. 5 грудня 1936р. у СРСР було прийнято нову Конституцію, яка закріпила перемогу сталінізму.

Література

1. Бойко О. Д. Історія України / О. Д. Бойко. – К., 2002. – С. 420-428.

2. Білоконь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР / С. І. Білоконь. – К.: НАНУ, 1999. – 447 с.

3. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні в 20-30-ті роки / В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. – К.: Либідь, 1991. – 344 с.

4. Історія України / М. В. Дєдков, Ю. В. Іващенко, Г. Л. Кладова та ін. – Запоріжжя, 2002. – С. 245-254.

5. Історія України / під ред. В. А. Смолія. – К., 1997. – С. 262-263, 270-271, 294-296.

6. Історія України / кер. авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів, 1996. – С. 266-269.

7. Костюк Г. Сталінізм в Україні (ґенеза і наслідки) / Г. Костюк. – К., 1995.

8. Кульчицький С. За лаштунками процесу “СВУ” / С. Кульчицький // Історія України. – 2000. – № 11. – С. 1-2.

9. Кульчицький С. Таємниця тридцять сьомого року / С. Кульчицький // Історія України. – 2001. – № 37. – С. 5-6; № 38. – С. 4-5.

10. Кульчицький С. Тоталітаризм ленінського зразка / С. Кульчицький // Історія України. – 2000. – № 33. – С. 9-10.

11. Кульчицький С. Убивство Сергія Кірова: відлуння в Україні / С. Кульчицький // Історія України. – 1999. – № 47. – С. 9.

12. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення / В. В. Нартов. – Харків, 2006. – С. 249-252.

13. Новий довідник: Історія україни. – К., 2006. – С. 552-558.

Дата добавления: 2014-01-04