Юридичні властивості, прийняття, зміни та відміна, охрана конституції

Під юридичними властивостями Конституції розуміють такі її ознаки, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави та суспільства. Серед юридичних властивостей Консти­туції України найбільш важливими є такі.

Нормативність. Основний Закон держави Конституція України обов'язкова до виконання всіма суб'єктами права і є актом постійної і прямої дії.

Установчий характер. У Конституції закріплюються найважливіші права, свободи та обов'язки громадян, система, принципи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Програмний характер. Конституція визначає перспективи розвитку держави і суспільства, тенденції та напрями їх розвитку, основні цілі соціального прогресу, містить основні прин­ципи здійснення влади, є орієнтиром розвитку всієї правової системи держави.

Найвища юридична сила (юридичне верховенство). Усі закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України. Акт, який не відповідає Конституції, є неконституцій­ним і або скасовується, або приводиться у відповідність до неї. Якщо є потреба інакше, ніж за Конститу­цією, врегулювати суспільні відносини, слід спочатку змінити чи доповнити Конститу­цію.

Особлива юридична природа. Конституція має свій особливий предмет правового регулювання, унормовує найважливіші суспільні відносини, а саме: основи правового статусу людини і грома­дянина, територіальний устрій, виборчу систему, референдуми, систему і принципи діяльності ор­ганів державної влади, їх компетенцію тощо.

Підвищена стабільність. Нестабільність Конституції зумовлює необхідність внесення значних змін та доповнень до чинного законодавства, скасування багатьох актів і прийняття нових, що не завжди є доцільним. Конституція — Основний Закон, і вона повинна бути стабільною.

Підвищений ступінь охорони з боку держави. Суть цієї дуже важливої особливості Конституції полягає в тому, що Конституція містить у собі норми, за допомогою яких забезпечується непору­шність Основного Закону. В Україні функціонує Конституційний Суд України, який забезпечує відповідність Конституції України інших правових актів, насамперед законів.

Здатність до стимулювання суспільних відносин. Конституція України містить положення, які стимулюють відповідних суб'єктів права до прийняття необхідних нормативних актів, реалізації владних повноважень.

Конституція є основою розвитку галузевого законодавства, яке розвивається відповідно до кон­ституційних положень.

Особливий порядок прийняття і зміни Конституції. На відміну від проектів звичайних законів проект Конституції, як правило, оприлюднюється і обговорюється зацікавленими суб'єктами, на­самперед громадянами України. Приймати і змінювати Конституцію України мають право Верхо­вна Рада України, а також народ України через всеукраїнський референдум Парламент України приймає зміни та доповнення до Конституції не-менш як двома третинами від конституційного складу (ст. 155,156 Конституції України).

Легітимність. Легітимність Конституції полягає в тому, що вона приймається законно обраним па­рламентом або всеукраїнським референдумом, тобто шляхом виявлення волі народу. Забезпечується­широка участь громадян в розробці і обговоренні проекту Конституції.

Підсумковий характер Конституції. Конституція є вираженням ступеня суспільного розвитку, якого до­сягла держава, юридичним відображенням об'єктивного ходу історичного розвитку суспільства і держави, правовою формою суспільного прогресу, рівня правової культури соціуму.

Реальність. У Конституції враховані тенденції і закономірності суспільного розвитку, можливі соці­альні наслідки тих чи інших конституційних настанов, містяться основоположні гарантії реалізації кон­ституційних норм. Реальність Конституції проявляється насамперед у тому, як її приписи відповідають існуючій практиці.

Правонаступнщтво. Конституція зумовлює безперервність процесу історичного розвитку Україн­ської держави. У преамбулі Конституції України зазначено, що ця Конституція приймається з урахуванням багатовікової історії українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення.

Всі вищезазначені юридичні особливості Конституції України свідчать про те, що це — специфіч­ний нормативний акт у національній правовій системі, який є основою право-творення і державотво­рення в Україні.

Конституція, як основний закон держави, відрізняється від інших нормативних актів особливостями її розробки і прийняття. Особливості ці полягають, по-перше, у тому, що в розробці конституції бере участь значно більша кількість осіб порівняно з підготовкою інших нормативно-правових актів. По-друге, цих осіб наділено законодавчим органом особли­вим статусом порівняно зі статусом органів та осіб, яких за­лучають до підготовки відповідних правових актів. Склад ор­ганів, або комісій, які мають розробляти проект конституції, утворюється законодавчим органом. По-третє, особливими є і способи прийняття конституції.

Конституційній практиці сучасних країн світу відомо кілька способів розробки проектів і прийняття конституції.

Першу конституцію, Конституцію США, було розробле­но установчими зборами, а потім ратифіковано конституцій­ними конвентами штатів.

Майбутню конституцію Росії розробляли і мали прий­няти також Установчі збори, яких у січні 1918 р. розігнали більшовики. У Франції проект чинної Конституції (1958 р.) вироблено конституційним комітетом і згодом було схвале­но шляхом референдуму.

Конституції Італії та Індії розробили й остаточно ухвали­ли установчі збори.

Деякі конституції (наприклад, Греції 1975 р., Іспанії 1978 р.) було розроблено парламентом, а згодом винесено на референдум.

Відверто реакційним способом розробки і прийняття конституції є октроювання, тобто здійснення всіх процедур, пов'язаних з введенням конституції у дію, одноособовим ак­том виконавчої влади — монархом або президентом. У Росії таким актом був Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 р.

Усі радянські конституції готували конституційні комісії, а у 1936 і 1977 рр. виносили на загальнонародне обговорення, наслідки якого, власне, не мали ніякого значення, оскільки пропозиції населення вважалися лише рекомендаційними за своїм характером, а згодом приймалися Верховною Радою, причому порядок вступу у дію конституції визначався за­коном, який приймав той самий законодавчий орган.

На підставі викладеного, можна зробити певні висновки. Проект конституції, як свідчить світова практика, розробляють місцеві органи влади (США), установчі збори, конституційні комітети або сам парламент.

Верховна Рада України пішла перевіреним шляхом розробки конституції шляхом створення конституційних ко­місій. Це не найкращий спосіб підготовки проекту Основного Закону, по-перше, тому, що ці комісії навряд чи спроможні створити дійсно якісний проект Конституції. Вони складали­ся з депутатів, серед яких фахівців-державознавців по суті не було, оскільки при формуванні депутатського корпусу три­ває негативна практика радянського періоду недопущення юристів до розв'язання державних справ. Кількість фахівців у таких комісіях незначна, спеціалістів у галузі конституцій­ного права в Україні дуже мало, і їх переважно не було за­лучено до роботи в комісії. І, по-друге, не можна механічно порівнювати склад комітетів у закордонних країнах зі скла­дом комісії в Україні, оскільки кількість юристів - парламентарів за кордоном і у нас — речі непорівнянні. Тому більш доцільна форма підготовки проекту конституції в Україні — створення Установчих зборів або Конституційної наради з числа фахівців різних галузей права і падання їм відповідних повноважень при підготовки проекту конституції.

Що стосується способів прийняття конституції, то світо­ва практика виробила чотири основні способи: ратифікація проектів місцевими органами влади, прийняття конституцій парламентом, установчими зборами і референдумом. Най­більш демократичним є, безумовно, спосіб прийняття основ­ного закону шляхом проведення референдуму.

Термін «тлумачення» (інтерпретація) — багатозначний. Поняття «інтерпретація» розкривається через аналіз сутності відповідного явища. В гуманітарних науках тлумачення цього терміна розуміється як спосіб пізнання різних об'єктів людської культури або розуміння писемних джерел. Саме в такому розу­мінні вживається цей термін, коли йдеться про тлумачення права. Але сам термін «тлумачення права» можна розуміти і як процес мислення, спрямований на з'ясування змісту норм права, і як результат цього процесу мислення, котрий виражається в сукупності суджень, в яких відображається зміст норм, що є об'­єктом тлумачення. Тлумачення правових норм може бути офіційним і неофіційним, розширеним і обме­женим, автентичним, доктринальним, комплексним, нормативним, казуальним, судовим, адміністратив­ним тощо.

Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим державним органом, формулюється в спеціаль­ному акті і формально є обов'язковим для відповідного кола виконавців роз'ясненої норми. Поняття «офі­ційне тлумачення Конституції і законів» знайшло відображення в конституційному законодавстві Укра­їни, інших країн СНД. Проблема офіційного тлумачення стає однією з найбільш актуальних і складних конституційно-правових проблем сьогодення на пострадянському просторі, оскільки йдеться про ефекти­вність реалізації Конституції і законів, які визначають напрями розвитку правової системи держави.

У процесі тлумачення зміст правових норм розкривається через знання мови, якою вони сформу­льовані, знання про системні зв'язки цих норм, їх походження і функціонування, їм відповідають способи тлумачення: граматичний, системний, телеологічний (цільовий), логічний, історико-політичний. Тлума­чення, як і будь-який процес мислення, відбувається за законами і правилами логіки, тобто кожне поло­ження, що інтерпретується, має бути обґрунтованим, доведеним.

Тлумачення Конституції та інших законів України — особливий вид правової діяльності Конститу­ційного Суду України, інших органів державної влади, суб'єктів права, спрямованих на з'ясування і роз'яс­нення правових норм з метою охорони і забезпечення стабільності конституційного ладу, гарантування прав людини і громадянина, всіх форм реалізації права, вирішення правових колізій.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України згідно зі ст. 150 Основного Закону дає тільки Конституційний Суд України. Конституційне тлумачення має офіційний характер, виходить від компетен­тного державного органу. Офіційне тлумачення Конституції України органом конституційної юрисдикції — це діяльність Конституційного Суду в межах законодавчо встановлених процедур з допомогою апро­бованих наукою і практикою прийомів і способів по подоланню неоднозначного розуміння конституцій­них норм. Необхідність тлумачення норм Конституції України пов'язана із завданням їх реалізації.

Одним із важливих способів тлумачення Конституції України є граматичний. У літературі його ще називають філологічним, мовним. Він базується на знанні мови, якою сформульовані юридичні норми, на використанні правил синтаксису, морфології. Інтерпретатор (у нашому випадку Конституційний Суд України) при граматичному тлумаченні аналізує одночасно як лексичну і синтаксичну, так і змістовну структуру тексту конституційної норми, норми поточного закону. Пара­лельно вивчаються юридично-тех­нічні засоби вираження волі законодавця в нормі, що тлумачиться. Спеціальні юридичні знання і навички, високий рівень правосвідомості — необхідні умови ефективності діяльності щодо офіційного тлумачення Конституції та інших законів України. Це є одним із чинників стосовно високих вимог до претендентів на пост судді Конституційного Суду.

Юридичною наукою напрацьовано ряд правил граматичного тлумачення, які органи конституційної юрисдикції повинні застосовувати. По-перше, словам і виразам необхідно надавати того значення, яке вони мають у сучасній літературній мові. Надання словам іншого значення, відмінного від загальновжи­ваного, має бути обґрунтованим, доведеним за допомогою інших способів тлумачення або випливати з легальних дефініцій. По-друге, якщо законодавець за допомогою легальної дефініції (визначення, даного в законі) або в інший спосіб визначив термін, то саме в цьому, а не в іншому значенні його слід застосо­вувати. По-третє, значення терміна, встановленого законодавством для певної галузі права, недопустимо поширювати на інші галузі без достатніх підстав. Щоправда, ця вимога не повною мірою стосується кон­ституційної термінології, оскільки конституційне право містить багато загальних понять, дефініцій, норм-принципів тощо. По-четверте, якщо в законі не дається визначення терміна, то його слід розуміти так, як він застосовується в юридичній науці і практиці. По-п'яте, недопустимо ідентичним формулюванням од­ного й того ж закону надавати різного значення, якщо це не випливає із закону. По-шосте, забороняється без достатніх підстав надавати різним термінам одного значення. По-сьоме, недопустимим є таке тлума­чення, при якому окремі слова закону тлумачилися б як зайві. Безумовно, слід ураховувати специфіку мови. Наприклад, в українській мові є такі специфічні тер­міни, як «рада», «громада», «голова», котрі мо­жуть стати предметом як офіційного, так і неофіційного тлумачення.

При тлумаченні Конституції та інших законів України Конституційний Суд обов'язково застосовує системний метод тлумачення, що випливає з такої якості правових норм, як системність. Іноді цей ме­тод називають систематичним. Він допомагає встановити зміст правових норм на основі використання знань про їх логічні зв'язки з іншими нормами. При системному тлумаченні обов'язково визначається мі­сце норми в системі права, галузі права, інституті права. Далі встановлюються норми, що логічно пов'язані з нормою, яка є об'єктом тлумачення. Знання про їх зміст використовуються для уточнення змісту норми, що тлумачиться. З'ясувати сутність конституційної норми можна при їх системному аналізі з іншими но­рмами, які є близькими за змістом або ж деталізуються в конституційному тексті. Так, норми основ кон­ституційного ладу України деталізуються і системно взаємопов'язані з іншими розділами Конституції України. Наприклад, щоб з'ясувати зміст ст. 6 Конституції про поділ державної влади, необхідно проана­лізувати інші розділи Основного Закону, в яких встановлюється компетенція вищих органів державної влади України.

Системне тлумачення дає можливість виявити суперечності і колізії в законодавстві, норми, котрі хоча формально й не скасовані, але фактично не діють, встановити зв'язок загальних і спеціальних норм, допомагає правильно зрозуміти сферу їх дії, коло осіб, на яких поширюється їх дія, зміст того чи іншого конституційного терміна. При систематичному тлумаченні необхідно враховувати найбільш типові функ­ціональні зв'язки правових норм, до яких належать: а) зв'язок норми, що тлумачиться, з нормою, яка у той чи інший спосіб розкриває зміст терміна, який використовується в нормі, що тлумачиться; б) зв'язок зага­льних і спеціальних норм; в) зв'язок відсилочних статей; г) зв'язок близьких за змістом одно видових норм, які знаходяться у співвідношенні загальної і спеціальної норм.

Далеко не всі ці характеристики можуть бути поширені на конституційний текст. Наприклад, зага­льним правилом є те, що спеціальна норма скасовує загальну; тобто при конкуренції загальної і спеціаль­ної правових норм застосовується остання, причому в суворо визначених межах. Цей принцип взаємодії спеціальної і загальної правових норм не діє щодо конституційних норм, оскільки згідно зі ст. 8 Конститу­ції України її норми мають найвищу юридичну склу і є нормами прямої дії. Відповідно жоден нормати­вно-правовий акт, жодна норма права прямо або опосередковано не можуть обмежувати дію конституцій­них норм. За наявності колізій конституційних норм і норм

окремих галузей права діють перші. Це основа забезпечення конституційної законності, стабільності пра­вової системи України.

Системний метод тлумачення Конституційним Судом Конституції і законів України спрямований на виявлення в процесі інтерпретаційної діяльності системо-утворюючих зв'язків конституційних норм і права в цілому, тобто їх субординації, координації, походження тощо. Конституційні норми і конститу­ційні інститути становлять єдине ціле і в рамках цієї єдності виконують свої завдання. Тому, даючи тлу­мачення Конституції України, Конституційний Суд інтерпретує відповідну конституційну норму в систе­мному зв'язку з іншими конституційними приписами. При цьому одержані в процесі конкретизації окре­мої конституційної норми результати не повинні суперечити змісту інших конституційних норм або Кон­ституції України в цілому, її фундаментальним основам і насамперед принципам конституційного ладу. Конституція України — єдиний документ, і всі її положення мають тлумачитися системно, у взаємозв'я­зку. Тому перед Конституційним Судом при інтерпретації Конституції завжди стоїть і завдання тлума­чити кожну конституційну норму в її системному зв'язку з іншими нормами, оскільки всі вони тісно вза­ємопов'язані і тільки в системній єдності забезпечують реалізацію Конституції як нормативно-правового акта, що відіграє особливу роль у національній правовій системі України. Конституційний Суд, застосову­ючи в процесі тлумачення системний метод інтерпретації конституційних норм, виходить як з ієрархії норм Конституції, так і з їх системного взаємозв'язку і взаємодії.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення конституційних норм має істотне значення для інтер­претації Конституції, оскільки остання містить багато цільових програм. Тлумачення Конституції немож­ливе без урахування цільової програми, закладеної в ній. Моністична ідеологічна основа радянської юри­дичної науки не сприймала телеологічної (цільової) спрямованості права, правових явищ, відкидала і від­повідний юридичний метод дослідження. Законодавець, приймаючи нормативні акти, ставить перед со­бою відповідні цілі, які з'ясовуються в процесі тлумачення, але не підлягають сумніву щодо їх доцільності. Ця обставина істотно уточнює зміст поняття «телеологічне тлумачення».

При тлумаченні Конституційним Судом норм Конституції і законів України орган конституційної юрисдикції, безумовно, звертається до телеологічного способу тлумачення, оскільки намагається в такий спосіб з'ясувати, яку мету ставила перед собою Верховна Рада, приймаючи відповідний закон. Цей спосіб тлумачення спрямований на з'ясування мети прийняття закону. Причому при розробці законопроекту тут ставляться не лише тактичні, а й стратегічні завдання унормування відповідного блоку суспільних відно­син, не тільки тимчасові, а й перспективні цілі і завдання. Все це необхідно враховувати для того, щоб у процесі офіційного тлумачення не спотво­рити волю законодавця. Не слід забувати, що саме парламент втілює волю народу в чіткі законодавчі приписи і тільки Верховна Рада України є єдиним органом зако­нодавчої влади і жоден інший орган у державі не має таких можливостей. Завдання Конституційного Суду — виявити позицію парламен­ту, мету прийняття відповідного закону і дати обґрунтоване тлумачення його норм, коли в цьому виникає потреба.

Аналіз рішень Конституційного Суду України дає змогу виявити правові позиції органу конститу­ційної юрисдикції щодо найбільш гострих проблем, у тому числі при обранні пріоритетів у разі вирішення відповідних питань. Конституція закріплює багато цінностей, і якщо вони конкурують між собою, то при­родно виникає проблема вибору, акцентування на конкретних цінностях. При тлумаченні Конституції може виникнути конкуренція цінностей, наприклад, з одного боку, між забезпеченням стабільності кон­ституційного ладу, територіальної цілісності держави, а з другого — забезпеченням прав людини і грома­дянина, між правами корінного народу і правами національних меншин у мовній сфері тощо. Тлумачачи конституційні норми, Конституційний Суд не може своєю правовою позицією «підправляти» правову по­зицію парламенту. В умовах, коли суспільство перебуває на перехідному етапі свого розвитку, Конститу­ційному Суду України, як і органам конституційної юрисдикції інших країн СНД, дедалі частіше дово­диться стикатися з проблемою обрання пріоритетів і цінностей при перевірці актів на конституційність, офіційному тлумаченні Конституції і законів. Треба враховувати й те, що на його позицію нерідко істо­тно впливає поточна політична ситуація.

Логічний спосіб тлумачення конституційної норми — це процес, в якому інтерпретатор за допо­могою логічних прийомів оперує з матеріалом самої норми, не звертаючись до інших способів тлумачення. У результаті таких операцій загальний, абстрактний зміст конституційної норми набуває конкретного ха­рактеру, тобто наближається до реальних життєвих ситуацій. Тлумачення

правових норм має два рівні: а) науково-теоретичний, коли інтерпретується не тільки конкретний зміст волі законодавця, а й її загальний зміст. При цьому юридичні поняття розглядаються у світлі загальної характеристики права як суспільного явища, його сутності, різних закономірностей розвитку. Відповідно інтерпретація закону на цьому рівні є ширшою і різноманітнішою, ніж право-застосовне тлумачення; б) практико-прикладне тлумачення чинного права, яке являє собою встановлення змісту закону щодо різ­них суб'єктів і життєвих ситуацій.

При логічному способі тлумачення правових норм застосовуються такі прийоми, як: а) логічне пере­творення; б) логічний аналіз понять; в) висновок за ступенем; г) висновки за аналогією; ґ) висновки від протилежного; д) доведення до абсурду тощо. Логічний аналіз понять є однією з найбільш поширених і складних операцій у тлумаченні.

Історико-політичний (іноді його називають історичним) методу теорії права покликаний вияв­ляти конкретно-історичні умови прийняття нормативно-правового акта або умови його застосування. Ін­терпретатор Основного Закону (стосовно офіційного тлумачення Конституції — це судді Конституцій­ного Суду) спирається при тлумаченні на знання конкретно-історичних умов і обставин прийняття Кон­ституції, запропонованих у ході конституційного процесу варіантів нормативного закріплення тих чи ін­ших блоків суспільних відносин. Процес пізнання виходить за межі чинної Конституції і потребує вико­ристання інших, нерідко ненормативних джерел. У цьому проявляється одна з особливостей даного ме­тоду тлумачення конституційних норм. Знання історії прийняття Конституції дає можливість доповнити і розширити відомості про зміст і спрямованість волі законодавця при її прийнятті, встановити, чому ті чи інші конституційні норми прийняті в тій чи іншій редакції. Істотне значення має аналіз різних проектів Конституції України.

Цей спосіб тлумачення дає можливість виявити мету, завдання прийняття Конституції, обстановку, в якій відбувався цей процес. Визнаючи важливу роль історичного методу тлумачення Конституції і законів України, слід ураховувати й те, що цей спосіб інтерпретації є не головним, а факультативним і може ви­користовуватися не завжди. Практика діяльності Конституційного Суду України свідчить про те, що в процесі офіційного тлумачення Конституції і законів він застосовує різні способи тлумачення конститу­ційних норм і норм поточного законодавства різних галузей національної правової системи. Найчастіше використовуються граматичний, системний (систематичний) і логічний методи тлумачення. Важливо, щоб у процесі інтерпретаційної діяльності комплексно застосовувалися всі зазначені способи. Безумовно, під впливом різноманітних чинників позитивного характеру методологічний арсенал способів офіційного тлу­мачення норм Конституції і законів України буде розширюватися, поглиблюватися відповідно до процесу нагромадження досвіду їх тлумачення. Водночас є потреба в узагальненні вже існуючого досвіду спосо­бів цієї діяльності в Україні, що має істотне значення для реалізації конституційного законодавства, під­вищення якості інтерпретаційної діяльності органу конституційної юрисдикції.

Тлумачать норми Конституції України не тільки Конституційний Суд України, а й інші державні ор­гани, організації, вчені, різні суб'єкти права. Але офіційне тлумачення, результати якого мають загально­обов'язкове значення, дає тільки орган конституційної юрисдикції. Правотлумачувальна діяльність цього органу розширюється, збагачується і має суттєве значення для забезпечення стабільності конституційного ладу України, прав і свобод людини і громадянина.

Прийняття Конституції є лише початковим етапом конституційного регулювання. Конституція фор­мулює відповідні вимоги до поведінки суб’єктів права. Якщо зміст цих вимог, не визначає спрямованості діяльності органів державної влади і є нормами поведінки людей, то конституція залишається красивим фетишем, який вимагає шанування, а не виконання. Конституція живе тільки тоді, коли вона втілюється в практичній діяльності державних і громадських органів, у поведінці різних суб'єктів правовідносин. Реа­лізація конституційних приписів має велике значення, виходячи з юридичних властивостей Конституції і насамперед із того, що вона володіє найвищою юридичною силою у правовій системі нашої держави. Предмет правового регулювання Конституції — не одна якась сфера суспільних відносин, а всі сфери, і в кожній із них проявляється її активна роль. І якщо конституційні норми «не працюють», то це негативно впливає і на норми галузевого законодавства. Тому активно використовуючи закладений у Конституції України потенціал, можна суттєво вплинути на весь спектр соціальних процесів.

Реалізація Конституції — це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для за­безпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Конституція юридичне оформляє основні параметри державності, розподіляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об'єд­нання правами і покладає обов'язки, створює правові передумови забезпечення в країні демократич­ного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Конституції в правомірних діях грома­дян, юридичних осіб, державних органів, їх посадових осіб. Їх виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і правозасто­сування. Реалізація цих норм пов'язана з правомірною поведінкою суб'єктів державно-правових відносин, поведінкою, яка відповідає конституційним приписам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність правових і інституційних елемен­тів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів.

Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на даний процес суттєво впливають соціально-економічна і політична ситуація, рівень правової і загальної культури, моралі, соціа­льно-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чин­ник. Важливим елементом механізму реалізації Конституції є державні структури, органи місцевого само­врядування, які забезпечують застосування конституційних норм у процесі нормо творчості, правозасто­совчої і правоохоронної діяльності (інституційний блок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої суб'єкти державно-право­вих відносин утримуються від здійснення дій, що суперечать нормам Конституції України. Так, ст. 68 Ос­новного Закону встановлює, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Це модель пасивної поведінки су­б'єктів правовідносин. У цій формі реалізуються заборонні конституційні норми, в їх основі знаходяться заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція — це вимога до суб'єктів права утримуватись від відповід­ного варіанту негативної поведінки. Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку суб'єктам права. У конституційному праві не так багато заборон. Це стосується і Конституції України, яка спрямована на забезпечення активної поведінки суб'єктів правовідносин.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб'єктів правовідносин, яка випливає із конституційних приписів, "їх виконання на відміну від дотримання зумовлює не пасивну, а активну поведі­нку суб'єктів права. У Конституції встановлені такі способи виконання норм: а) всі суб'єкти права мають виконувати Конституцію і закони; б) Українська держава зобов'язана виконувати міжнародні договори, якщо вони ратифіковані Верховною Радою України; в) громадяни повинні виконувати свої обов'язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації управомоченими суб'єктами права шляхом реалізації наданих їм суб'єктивних прав у вигляді дозволу або правомочностей. При цьому цей дозвіл суб'єкт реалізовує на свій розсуд і своїми діями. Наприклад, громадянин може брати участь у вибо­рах і референдумах, а може це право не реалізовувати. Так, згідно з Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними, і відповідно ніхто не може примушу­вати громадянина брати участь у виборах і визначати за кого голосувати. Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують надані їм Основним Законом право на працю, на освіту, на житло та ін. Та­ким чином реалізуються уповноважуючи конституційні норми. Прикладом такої норми є: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності» (частина перша ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність державних та інших орга­нів, осіб, яка має своєю метою забезпечити адресатам цих норм реалізацію їх прав і обов'язків, а також га­рантувати контроль за даним процесом. Застосування цих норм як форма реалізації Конс­титуції України має місце в правозастосовчій діяльності органів державної влади та інших суб'єктів і відбувається у вста­новленому законом порядку.

Таким чином, у конституційно-правовій сфері виконання і використання конституційних норм суб'єктами державно-правових відносин нерідко є недостатнім для їх реалізації. У відповідних випа­дках необхідні позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських формувань, інших суб'єктів права. Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами прямої дії. Це положення вперше закріплене в конституційній практиці нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього застосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузевого законодавства. Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реаліза­ції, оскільки найчастіше норми Кон­ституції України реалізуються разом з нормами різних галузей національної правової системи. Це пов'язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває до­статньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями на відміну від інших галузей права.

Порядок внесення змін до Конституції України визначається у тринадцятому розділі Основного Закону. Він спрямований на забезпечення як стабільності конституційного ладу, так і динаміки його розвитку з урахуванням суспільних потреб, які постійно змінюються. Аналіз норм цього розділу дає підстави стверджувати, що Конституція України належить до жорстких, важко змінюваних актів, що вона може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку. Саме сталий процесуальний порядок внесення до неї змін забезпечує стабільність правового змісту і можливість часткової зміни окремих положень у разі необхідності. Таким чином забезпечується, з одного боку, стабільність сус­пільних відносин, а з другого — можливість їх подальшого розвитку на демократичних засадах.

Характерними рисами конституційного порядку внесення змін до Конституції є такі.

Право подання до Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до Конституції України нада­ється лише Президенту України та не менш як третині народних депутатів України від конституцій­ного складу Верховної Ради. Обмеження кола суб'єктів законодавчої ініціативи з цього питання є сут­тєвою конституційною гарантією стабільності Конституції.

Уперше в практиці конституційного регулювання в Україні вводиться диференційований підхід до зміни конституційного тексту. Так, зміни в розділах, окрім І, III і XIII, можливі лише в тому разі, якщо такий законопроект попередньо буде обговорений і схвалений більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Оскільки це схвалення не є остаточним, то воно прийма­ється простою більшістю голосів від конституційного складу парламенту. Остаточне ж рішення при­ймається тільки на наступній черговій сесії Верховної Ради не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Ще складніший порядок внесення змін до Кон­ституції України встановлюється до тих розділів, які є її фундаментальною основою. Згідно зі ст. 156 Конституції законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Ре­ферендум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від її конституційного складу, та прийняття законопроекту кваліфікованою більшістю — двома третинами від конституційного складу парламенту. Чинним такий законопроект вважається тільки з моменту затвердження його всеукраїн­ським референдумом, який призначається Президентом України. Частина друга ст. 156 забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того ж питання на розгляд Верховної Ради України того самого скликання. Це може зробити парламент тільки наступного скликання.

Передбачений в Конституції України ускладнений механізм зміни конституційного тексту спрямований на забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина. Так, згідно зі ст. 157 Конституції Основний Закон держави не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Це, звичайно, не-означає, що другий розділ Конституції, присвячений основним правам, свобо­дам і обов'язкам людини та громадянина, не може бути змінений узагалі. Конституція передбачає можливість подальшого розширення конституційних прав і свобод, посилення їх гарантованості. Згі­дно з частиною першою ст. 22 Конституції права і свободи людини і громадянина не є_вичерпними. Тим самим конституційно визнається можливість розширення кола основних права і свободи особи. Водночас ні за яких обставин не може бути змінена Конституція України в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Досить важливим є положення ст. 158 Конституції України, яке забороняє повторне подання до Вер­ховної Ради одного й того ж законопроекту, якщо він уже розглядався парламентом України і був ним відхилений, раніше ніж через рік з дня прийняття рішення по цьому законопроекту. Ця конституційна норма спрямована на збереження стабільності Конституції, її стабільності сприяє й те, що Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Основний Закон гарантує конституційність законопроектів про внесення змін до Конституції з питань, які стосуються національної безпеки України, забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина шляхом вимоги обов'язкового висновку щодо них Конституційного Суду України. Так, згідно зі ст. 159 Конституції України законопроект розглядається Верховною Радою за наявності висновків Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158. Стаття 157 Конституції України встановлює, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни пе­редбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямова­ні на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, а ст. 158 передба­чає, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж че­рез рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Тільки щодо цих законопроектів необхід­ний висновок Конституційного Суду України. Щодо інших цього не передбачається.

Стосовно висновку Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту, то він є важ­ливою юридичною гарантією проти можливості порушення Основного Закону. Парламент не може прийняти законопроект до свого розгляду з питань, передбачених статтями 157 і 158 Конституції без цього висновку. Але навіть за наявності позитивного висновку законопроект може бути прийнятий або відхилений Верховною Радою, а прийнятий закон може бути не затверджений народом на всеукра­їнському референдумі.

Таким чином, встановлений у тринадцятому розділі Конституції України ускладнений порядок зміни кон­ституційного тексту на відміну від раніше діючої Конституції УРСР 1978 р. спрямований на забезпечення стабільності конституційних норм, що має суттєве значення для стабільності правової системи, її розви­тку на демократичних засадах

Дата добавления: 2014-01-04