Лекція № 7 «Основи правового статусу особистості в Україні»

Суверенітет — це властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдан­ня, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

У Конституції України розрізняють : державний, націо­нальний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміють верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовніш­ньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверен­ні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної влади вони є якісною ознакою держа­ви, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави полягає у верховенстві, єдності та незалежності державної влади.

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада об­межена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування по­ряд із суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановлен­ні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності де­ржавних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдино­го органу або системи органів, які здійснюють державну вла­ду. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням ор­гани, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин правила поведінки, що виключають одне одного.

Отже, незалежність також є властивістю державної вла­ди, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України було проголошено Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постано­вою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і підтвердже­но рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її за­конодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною та економічною си­стемами суспільства, громадянськими підпалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити ха­рактер свого національного життя, перш за все можливості самовизначення (політичного), аж до визначення й утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському ре­ферендумі. Кожна нація має право визначати свою долю, ви­рішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мо­вою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій, розташованих у місцях про­живання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд із державною мовою, й інші націо­нальні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і використання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.

Національний суверенітет слід розуміти і як демократич­ний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення су­веренної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політич­ного статусу, який вільно визначає народ, є засобами здійс­нення цим народом права на самовизначення.

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юри­дичні, політичні та соціально-економічні засоби, які забезпечу­ють його участь в управлінні справами держави. Конституція України законодавче закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень проектів законів, виборів та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиному джерелі державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, право­вий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу конституцією як основним засо­бом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його за­гальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необ­хідні для держави: народне волевиявлення, народний суве­ренітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші напільні засади конституційного ладу, закріплені на законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийма­тися на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

Правова держава повинна мати власну конституцію — ос­нову національної правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового документа, який зобов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі по­рядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає части­ною свого національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України (ст. 9 Конституції).

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян. Тому згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина гарантовано.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед люди­ною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між лю­диною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і мо­ральну відповідальність за повне виконання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідаль­ність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа­вою, головним завданням якої є досягнення такої стадії про­гресу, яка основана на закріплених правом принципах со­ціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відпові­дальності. Соціальна держава покликана допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл еконо­мічних благ за принципом справедливості з метою забезпе­чення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному грома­дянинові:

• необхідний прожитковий мінімум;

• соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;

• соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика держа­ви, яка має визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України (частина шоста ст. 85 Конституції) і є частиною загальної політики держави, що регулює відно­сини між соціальними групами, між суспільством у цілому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення доб­робуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справед­ливих можливостей розвитку особи, виходячи з цього завдання, основними принципами со­ціальної політики є:

• охорона праці та здоров'я людини (частина четверта СТ. 43 і ст. 49 Конституції);

• встановлення гарантованого мінімального розміру оп­лати праці, не нижчого за визначений законом (частина чет­верта ст. 43 Конституції);

• забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (частина третя ст. 24 і ст. 46 Конституції);

• розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

• встановлення державних пенсій, інших видів соціаль­них виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий за прожит­ковий мінімум, встановлений законом (частина третя ст. 46 Конституції України).

Серед елементів громадянського суспільства основопо­ложними є:

а) економічна основа конституційного ладу в Україні;

б) пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави та особи.

Конституція України передбачає також існу­вання громадянського суспільства як системи відносно авто­номних щодо держави інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої свободи, обумовленої правом демократичної держави.

Виходячи з того, що існує державний лад, окремі вчені під громадянським суспільством розуміють існування суспільного ладу як вільного вибору людиною форм економічного, полі­тичного і соціального життя, завдяки яким забезпечуються права і свободи людини Серед згаданих інститутів громадянського суспільства основоположними, тобто такими, які є базою інших еле­ментів громадянського суспільства, є економічна основа та економічна система України (власність, її основні форми, підприємництво тощо), а також права і свободи людини та громадянина, особливо сім'я, сфера виховання, освіти, науки, культури, норми етики поведінки людей, сфера приватних ін­тересів і потреб людини, організація і діяльність об'єднань громадян.

Економічну основу конституційного ладу в Україні згідно зі ст. 13 Конституції становлять земля, її надра, атмосфер­не повітря, води та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Кон­ституцією України.

Отже, згадані об'єкти належать єдиному суб'єктові — Ук­раїнському народові, право ж власності органів держави є вторинним, похідним від основного власника.

Для економічної системи України, яка базується на зга­даній економічній основі держави, характерна багатоманіт­ність форм власності. Правове регулювання відносин влас­ності здійснюється за допомогою норм різних галузей права, центральне місце серед яких належить конституційним нор­мам, що є основою всього правового регулювання відносин власності в державі.

Основне завдання цих норм — юридичне закріплення форм власності, які визнаються і гарантуються державою.

Конституція України визначає конкретні складові своєї економічної системи. Згідно з частинами першою—третьою ст. 41 Конституції ними є: приватна, державна, комунальна та інтелектуальна власність.

Під особливою охороною держави за ст. 14 Конституції України перебуває земля як основне національне багатство, Ігри чому право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та держа­вою виключно відповідно до закону.

Конституція України у частиш другій ст. 13 і ст. 41 вста­новлює, що кожний громадянин має право користуватися

природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Кожен (тобто людина і громадянин) має право во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається у порядку, визначено­му законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Основний Закон також передбачає взаємні обов'язки суб'єктів власності та держави. Згідно з частинами третьою і четвертою ст. 13 Конституції власність зобов'язує, тобто власник не повинен використовувати її на шкоду людині та суспільству. У свою чергу держана повинна забезпечити за­хист прав суб'єктів права власності та господарювання, со­ціальну спрямованість економіки, причому всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Нарешті, Конституція України закріплює конкретні фор­ми захисту. Згідно з частинами четвертою—сьомою ст. 41 Конституції ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, виходячи з того, що право власності є непо­рушним.

Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскацію майна може бути застосовано виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по­гіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конкретною формою захисту прав власника є судовий захист (частина третя ст. 8 Конституції).

Пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах дер­жави і особи виявляється перш за все у тому, що Консти­туція України розглядає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність. Тобто первинним є особа, вторинним — держава. Це співвідношення закріплено у частині другій ст. З Конституції України, в якій зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Ці принципові положення, які визначають відносини дер­жави і людини, є основою для вирішення докорінного, більш загального питання про співпрацю на конституційному рівні різних за своїм соціальним призначенням інститутів — держа­ви і громадянського суспільства, основою якого є людина.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю саме на конституційному рівні створює фундамент не лише конституційного ладу України, а й конституційного захисту громадянського суспільства від пригноблення особи, її прав і свобод.

Зв'язок між визнанням людини, її прав і свобод найви­щою соціальною цінністю та конкретними правами і свобо­дами, викладеними у розділі II Конституції України, визна­чений у п. З ст. З Конституції, головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тобто конкретні норми розділу II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" не можна розглядати поза зв'язком з принципом визнання людини, її прав і свобод най­вищою соціальною цінністю та обов'язку держави утверджу­вати і забезпечувати ці права.

Держава на основі цих принципів не має права у своїй діяльності виходити за встановлені Конституцією межі взаємовідносин з людиною. Якщо захист людини, її прав і обов'язків є завданням конституційної держави, то у свою чергу захист людини, п прав і свобод від посягань суспільства є обов'язком держави. Цей захист здійснюється на підставі застосування норм матеріального і процесуального права, су­дового їх захисту, відповідно до частини третьої ст. 8 Консти­туції України.

Для реалізації принципу, згідно з яким людина, її права і свободи є найвищою цінністю, важливого значення набува­ють соціальні функції людини, її відповідальність перед ін­шими людьми, суспільством і державою. Лише в цьому разі цей принцип може бути поширено на всіх членів громадянсь­кого суспільства.

План:

1. Поняття правового статусу особистості і його елементи;

2. Конституційні принципи правового статусу громадян в Україні. Поняття основних невід’ємних прав людини;

3. Поняття громадянства. Інститут громадянства в Україні;

4. Боротьба за юридичне закріплення прав людини в історії цивілізації. Міжнародно - правові стандарти в області прав людини;

1. Поняття правового статусу особистості і його елементи;

У звичаєвому праві різних країн проблему правового статусу людини і громадянина вирішують по-різному. Мож­на виділити чотири усталені підходи щодо розв'язання цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна люди­на від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насиль­ству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначають в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадують у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав лю­дини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головними є соціаль­но-економічні права; розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визна­чається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Алла­хом, перед спільнотою правовірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людину тут розглядають як невід'ємну клітинку племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні йде процес уніфікації всіх концепцій, оскільки права та обов'язки людини мають відповідати міжнародним документам.

У цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини ("білль про права"). Таким чином права людини, залишаючись морально-політич­ним імперативом, набувають юридичної форми і стають од­ним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, зазви­чай, формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жод­на людина" чи вислови на зразок: "визнається право", "гаран­тується свобода".

Іноді замість терміна "громадянин" використовують вис­лів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі німці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-державну спіль­ність, людський субстрат держави, тобто всіх, хто є грома­дянами держави.

Розробники проекту нової Конституції України, зокре­ма моделі конституційно-правового статусу особи і громадя­нина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходи­ли з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не мож­на позбавити її природних прав — це принижує її природу.

Невід'ємні права людини — відправний пункт в обґрунтуван­ні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У статті 3 Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є го­ловним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює певну частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює лише основи правового статусу особи; тому в ціло­му права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи містить:

1) норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з при­воду громадянства;

2) норми Конституції, що закріплюють загальні принци­пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави щодо особи, пріоритет норм міжнародного права над національни­ми тощо);

3) юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права України права, свободи та обов'язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інсти­туту прав і свобод людини е:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, вста­новлених нормами міжнародного права.

Україна, як повноправний член світової співдруж­ності, визнає і гарантує права та свободи особи, прита­манні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої Декларації прав люди­ни, яку було затверджено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що набули чинності у 1996 р., заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі; Конвенції про захист прав та основних свобод людини, ратифікованої 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини та громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, пе­ребувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та їх належність людині від народження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Кон­ституції).

Він зводиться до того, що здійснення прав та свобод лю­дини й громадянина не повинно порушувати права та свобо­ди інших осіб. Одночасно проголошується рівність усіх перед законом і судом (частина третя ст. 8 Конституції).

Права і свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (частина третя ст. 24 Конституції).

Рівність прав і свобод людини та громадянина проголо­шується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності де­ржави, яка відповідає за свою діяльність (частина друга ст. З Конституції).

4. Принцип єдності прав і обов'язків людини та громадя­нина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повин­но бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійсню­ються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснен­ня прав породжує ті чи інші обов'язки. Наприклад, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право від­повідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шко­ди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини та гро­мадянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, кон­ституційні права і свободи гарантуються державою і не мо­жуть бути скасовані, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини та права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для су­часного суспільного ладу характерний дуалізм громадянсь­кого і політичного суспільства. Як член громадянського сус­пільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член полі­тичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у конституції визначаються основні права, свободи й обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійс­нення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користувати­ся свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства перше місце посідає людина. В сучасних умовах у зв'язку зі здій­сненням кардинальних демократичних перетворень, утвер­дженням соціальної, правової держави проблема особи набу­ває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, гро­мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза­лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується їх взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в зако­нодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема консти­туційних прав і свобод людини та громадянина.

2. Конституційні принципи правового статусу громадян в Україні. Поняття основних невід’ємних прав людини;

В основі конституційного статусу особи — її фактич­ний соціальний статус, який визначається всією сукупніс­тю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індиві­да в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, здійсню­ючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Вона визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснен­ня, засоби захисту, а також принципи взаємовідносин з дер­жавою і суспільством.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке ві­дображає тільки те, що властиве усім і кожному члену су­спільства, і "залишає" за своїми межами все приватне, індиві­дуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина належать лише за­гальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського ста­новища, характеру правовідносин, у які вони вступають, ін­ших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподіль­ний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні еле­менти (вони становлять його зміст і структуру): принципи правового статусу; громадянство; загальна правоздатність; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що норми, які їх ут­ворюють, регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян у суспільстві та державі. Головним елементом правового ста­тусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної сво­боди і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допо­міжний характер — "працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є ос­новоположною частиною чинної Конституції України. Про­блеми прав людини вирішуються в ній за принципово нови­ми для України підходами. В Основному Законі права і сво­боди людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи людини та гаран­тії їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Кон­ституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Українсь­кою державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожній людині і грома­дянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися еконо­мічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Саме "можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як зазвичай визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у людини і громадянина, розуміють надані їм законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інститу­ту прав і свобод полягає у тому, що люди є вільними і рів­ними у своїй гідності та правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, всі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями, що не встановлені законом та суперечать принципам соціаль­ної справедливості, неприпустиме.

Як зазначалося, права і свободи людини та громадяни­на, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпни­ми. Це означає, що в майбутньому, з розвитком суспільства і держави, систему прав і свобод може бути розширено та вдосконалено. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із за­гальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в су­спільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як їх буде закріп­лено в Конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління су­спільством і державою, у сфері особистого життя та здійснен­ня індивідуальної свободи.

У Конституції України права і свободи громадян закріп­лено у спеціальному розділі, який має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщено після "Загальних засад" і перед іншими розділами, що під­креслює важливе значення інституту прав і свобод людини¹, як вищої соціальної цінності для організації і діяльності дер­жавних органів і посадових осіб.

Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впли­ває і не може вплинути на їх природу. Як було зазначено, пра­ва і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призна­чення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справа­ми суспільства і держави, сприяють функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, підвищенню рів­ня загальної і правової культури особи, вдосконаленню де­мократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в ці­лому відповідають положенням згаданих міжнародно-право­вих актів, проте це не означає, що права людини регулюють­ся міжнародним правом безпосередньо, що вони не є внут­рішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про

права людини безпосередньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Наприклад, ст. 43 Конститу­ції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах заборонено.

В інших випадках конституційні права і свободи розкри­ваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 45 Консти­туції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема сказа­но, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встанов­ленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежуєть­ся визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які й розкриваються зміст і межі окремих конституцій­них прав. Наприклад, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права влас­ності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція закріплює лише головні, принципові поло­ження, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках роз­криваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки допов­нюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розви­ток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх вищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та право реалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов'язки грома­дян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права та обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реаліза­ції громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлума­чити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпе­чували найповніше здійснення громадянами їхніх конституцій­них прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків¹. Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка консти­туційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини та громадя­нина захищаються судом.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає їх зміст і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відноси­ни та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів де­ржави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припи­няються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Гро­мадянин не може відмовитися не лише від своїх конституцій­них обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права та юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовід­носинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним ладом. Конституційні права, свободи та обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права.

3. Поняття громадянства. Інститут громадянства в Україні;

Основна частина населення України — це особлива кате­горія фізичних осіб — громадян, їхній правовий статус істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають у країні,

Громадянство — це правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі та просторі, ґрунтується на юри­дичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.

Згаданий зв'язок полягає у поширенні на особу, незалеж­но від місця її проживання, суверенної влади держави.

Проте громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демогра­фічна, а не правова.

Не можна визнати громадянами і всіх осіб, на яких по­ширюється влада держави, оскільки вона є обов'язковою рів­ною мірою і для іноземних громадян, які проживають на її території.

Юридичні норми, за допомогою яких регулюються пи­тання громадянства, поділяють на такі групи.

1. Провідне місце серед них посідають норми Конститу­ції (статті 4, 25 та 26).

2. Чинний Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., який відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань гро­мадянства, дію чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

3. Підзаконні акти, які регулюють процесуальні та інші пи­тання, що безпосередньо пов'язані з громадянством України.

4. Питання громадянства України регулюються також міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі про громадянство, за­стосовуються правила міжнародного договору.

Більшість держав, у тому числі й Україна, виходить з ви­знання виключності громадянства, тобто Українська держава не визнає подвійного громадянства (біпатризму).

Це положення є основним серед принципів законодавс­тва України про громадянство.

Відповідно до ст. 2 згаданого Закону громадянство України ґрунтується на таких принципах.

• єдиного громадянства —громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністра­тивно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув грома­дянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

• запобігання виникненню випадків без громадянства;

• неможливості позбавлення громадянина України гро­мадянства України;

• визнання права громадянина України на зміну грома­дянства;

• неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок ук­ладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматич­ного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу, або припинення громадянства України другим з подружжя;

• рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

• збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

У зв'язку з розпадом колишнього СРСР, законодавство якого формально визнавало лише принципи єдиного грома­дянства СРСР, практично існувало ще два різновиди грома­дянства внаслідок федеративного устрою Союзу РСР — рес­публіканське та громадянство автономних республік. Через це виникла проблема належності відповідних фізичних осіб до громадянства України. На жаль, у законах 1991 та 1997 рр. цю проблему не було вирішено до кінця.

Згідно зі ст. З нового «Закону про громадянство» громадя­нами України визнаються:

• усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

• особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціально­го походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Закону України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

• особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

• особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Закон визначає термін, з якого особа вважається грома­дянином України.

Особи, які постійно проживали на території України, вважаються громадянами України з 24 серпня 1991 р., які постійно проживали в Україні і не були громадянами інших держав, а також особи, які прибули в Україну після 13 листо­пада 1991 р., — з моменту внесення відмітки про громадянс­тво України.

Значно збільшився перелік документів, що підтвер­джують громадянство. Якщо раніше таких документів було лише два — паспорт і свідоцтво про народження, то згідно зі ст. 5 нового Закону про громадянство документами, що під­тверджують громадянство України, є: паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимча­сове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвід­чення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України, як і законодавство інших дер­жав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основни­ми з них є набуття громадянства окремо дітьми за народжен­ням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

У ряді країн можливий також виключний порядок на­буття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

• за " правом крові ", коли береться до ува­ги громадянство батьків особи незалежно від місця її наро­дження. "Право крові" діє не тільки під час народження дити­ни, а й може поширюватися на випадки, коли батьки непов­нолітньої особи набувають інше громадянство;

• за " правом ґрунту ", коли громадянство у пев­ній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства. Територіальними фак­торами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

Застосування кожного з цих принципів неоднако­ве. Перевага може надаватися одному з них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а при­нцип "права ґрунту" застосовується як додатковий, якщо родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право ґрунту", зокрема, властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін.

В українському Законі про громадянство зазначені при­нципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "пра­во ґрунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства (апатриди).

Закон " Про громадянство України " визначає підстави набуття громадянства. Відповідно до ст. 6 цього Закону гро­мадянство України набувається:

• за народженням;

• за територіальним походженням;

• внаслідок поновлення у громадянстві;

• внаслідок усиновлення;

• внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклу­вання;

• внаслідок встановлення над особою, визнаною судом

недієздатною, опіки;

• у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одно­го чи обох батьків дитини;

• внаслідок встановлення батьківства;

• за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків — громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що осо­ба, яка має право на набуття громадянства України за народ­женням, вважається громадянином України з моменту наро­дження (ст. 7).

Заслуговує на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням.

Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою набу­ти громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повно рідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших тери­торіях, що входили до складу Української Народної Респуб­ліки, Західно - української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпат­ської України, Української Радянської Соціалістичної рес­публіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Найбільш поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадянства особі, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства певної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосуєть­ся трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством.

Є два основні різновиди натуралізації: індивідуальна і на­туралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

Індивідуальну натуралізацію поділяють на натураліза­цію, яка базується на особистому виборі, і натуралізацію за законом. Остання є юридичним наслідком одруження іно­земця з громадянином певної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже за­значалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про грома­дянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо).

Перш за все для подання заяви про натуралізацію ви­магається досягнення певного віку, як правило, повноліття, тобто 18 років, у ряді країн — 21 року і більше (наприклад, у Греції і Бельгії).

В Україні Законом цей вік визначено у 18 років.

Питанню натуралізації присвячена ст. 9 Закону "Прий­няття до громадянства". Згідно з цією статтею іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням при­йняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

• визнання і додержання Конституції України та законів України;

• зобов'язання припинити Іноземне громадянство або не-перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з яки­ми дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони);

• зобов'язання припинити іноземне громадянство, під­ставою якого є письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить гро­мадянство іншої держави і протягом одного року з момен­ту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства іншої держави до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання при­пинити іноземне громадянство і подати про це документ, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до грома­дянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з неза­лежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це пра­вило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, між­народні договори України з якими дозволяють особам зверта­тися для набуття громадянства України за умови, якщо дове­дуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Декларація про відмову від іноземного громадянства — це документ, в якому особа засвідчує свою відмову від грома­дянства іншої держави і зобов'язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов'язків, пов'язаних з належністю до її громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не ви­магається від іноземців, які є громадянами держав, законо­давство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянс­тва іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Наступна вимога до осіб, які бажають натуралізувати­ся, — постійне проживання у країні протягом певного строку (наприклад, в Швейцарії — 12 років, Австрії та Іспанії — 10, в Італії, Фінляндії, Швеції та США — 5 років).

При цьому можуть бути і додаткові вимоги. Наприклад, відповідно до американського законодавства необхідно фізич­но перебувати у країні не менш як 2,5 року і проживати у штаті, в якому подано заяву, не менш як 6 місяців; у Швейцарії із загального строку в 12 років необхідно постійно проживати у країні 3 роки протягом 5 років, які передували поданню заяви.

В Україні згідно з Законом про громадянство для набуття громадянства в порядку натуралізації необхідно безперервно проживати на законних підставах на території України про­тягом останніх 5 років. Безперервне проживання на території України — це проживання особи в Україні, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік —180 днів. Не є порушенням вимоги про безпе­рервне проживання виїзд особи за кордон у службове відряд­ження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекоменда­цією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно про­живає в Україні на законних підставах та перебувала з гро­мадянином України понад 2 роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи приту­лок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на 3 роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притул­ку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну як особи без громадянства, — на 3 роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні.

Умова щодо отримання дозволу на постійне проживання в Україні не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадя­нина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Умовою набуття статусу натуралізованої особи є володін­ня державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які ма­ють певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

У багатьох країнах (США, Канада, Франція) необхідно достатнє знання мови.

Наявність законних джерел існування. Ця умова не по­ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Законодавство деяких країн (Фінляндія, Норвегія, Швеція) вимагає, щоб особа, яка бажає натуралізуватися, могла б забезпечити матеріально як себе, так і свою родину.

Згідно з Законом України "Про громадянство України" до законних джерел існування належать: заробітна плата, прибу­ток від підприємницької діяльності або власності, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові за­ощадження або фінансова допомога від членів сім'ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи.

У той же час, положення про необхідність проживання на законних підставах на території України протягом остан­ніх 5 років, отримання дозволу на постійне проживання в Ук­раїні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, і наявність законних джерел іс­нування не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, та на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Закони багатьох країн (США, Канада, Грузія) передба­чають, що особа, яка бажає натуралізуватися, повинна вести добропорядній спосіб життя, мати бездоганне моральне об­личчя. Тому серйозною (скоріше нездоланною) перепоною для натуралізації у ряді країн є вчинення кримінального зло­чину, а в деяких країнах і судимість за злочин, вчинений до в'їзду в країну.

Закон України в цьому зв'язку передбачає, що до грома­дянства України не приймається особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діян­ня, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала деклара­цію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених ор­ганів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у випадках, пере­дбачених законом, є дата видання відповідного Указу Прези­дента України.

Слід зупинитися і на такій підставі набуття громадянс­тва, як поновлення у громадянстві України.

Згідно зі ст. 10 Закону про громадянство особа, яка піс­ля припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, якщо немає обставин, які передбачають володіння державною мо­вою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Особа, яка після припинення громадянства України на­була іноземне громадянство, повернулася в Україну на пос­тійне проживання, подала заяву про поновлення у грома­дянстві України, якщо немає підстав щодо володіння мовою, реєструється громадянином України. Вона бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до ор­гану, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянс­тві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодав­ством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний до­говір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припи­нення іноземного громадянства.

У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство внаслідок подання свідомо неправди­вих відомостей або фальшивих документів.

Дата добавления: 2014-01-04