Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Адміністративні правовідносини

По


578


Глава 16


Основи адміністративного права України


579


 


та його заступників регулюється Конституцією та спеціальни­ми законами України.

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатич­ної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законо­
давства України,

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань дер­
жавних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадя­
нина,

г) безпосереднє виконання покладених на них службових
обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга­
нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служ­би, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви­
щення професійної кваліфікації;

є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціати­ва та творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються
громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх
повноважень рішень,

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і
організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування
необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став­
лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, ран-
г}. який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;


є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що сто­суються проходження ним державної служби, в необхідних ви­падках давати особисті пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії,

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без­
підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної
роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його ста­тусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визна­чаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і від­ображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затвер­джуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в дер­жавному органі та його апараті особи, які.

а) визнані у встановленому порядку недієздатними;

б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади,

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпо­
рядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи
свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України.
Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного

службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обме­жень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дис­кредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосову­ватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:

- попередження про неповну службову відповідність,

— затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи
у призначенні на вищу посаду.

19*


580


Глава 16


Основи адміністративного права України


581


 


Головне управління державної служби при Кабінеті Мініст­рів України (Головдержслужба) є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів Украї­ни. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління держав­ною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Кон­ституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента Украї­ни, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Мі­ністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх пов­новажень Головдержслужба організовує виконання актів зако­нодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить
їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

—забезпечення разом з іншими державними органами реа­
лізації загальних напрямів державної політики у сфері держав­
ної служби в центральних і місцевих органах державної вико­
навчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

—забезпечення функціонального управління державною
службою;

—розроблення поточних, довготермінових прогнозів і пла­
нів потреби центральних та місцевих органів державної вико­
навчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

—розроблення заходів щодо підвищення ефективності та дер­
жавної служби в центральних і місцевих органах державної ви­
конавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

—координація і контроль за їх виконанням;

—здійснення методичного керівництва проведенням кон­
курсного добору державних службовців у центральних і місце­
вих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їх­
ніх органах;

—організація навчання та професійної підготовки держав­
них службовців тощо.


Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів Украї­
ни проекти нормативних актів з питань державної служби;

б) провадить аналіз фактичного складу державних службов­
ців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення
ефективності їх роботи;

в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів централь­
ної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагоро­
дження державних службовців першої і другої категорій, вно­
сить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень
до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади щодо призначення осіб на посади дер­жавних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону Ук­раїни «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для
навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контр­
олює проведення цієї роботи;

є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціаліс­тів для державної служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та під­вищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і
місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим ра­
дам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо про­
фесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Мініст­
рів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав­
них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про
державну службу», а також нових посад державних службовців
до відповідних категорій;

и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.

Під час виконання покладених на Головдержслужбу функ­цій вона взаємодіє з іншими центральними та місцевими орга-


582


Глава 16


Основи адміністративного права України


583


 


нами державної виконавчої влади України, органами Автоном­ної Республіки Крим, місцевими радами та їхніми органами, а також з відповідними органами інших країн. Головдержслужба має право:

—здійснювати контроль за виконанням Закону України
«Про державну службу», інших актів законодавства з питань
державної служби, вносити в установленому порядку пропози­
ції відносно скасування прийнятих центральними та місцеви­
ми органами державної виконавчої влади, місцевими радами та
їхніми органами рішень з питань державної служби, якщо вони
суперечать чинному законодавству;

—одержувати у разі потреби безплатно передбачені держав­
ною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріали від
центральних та місцевих органів державної виконавчої влади,
місцевих рад та їх органів;

—створювати (за погодженням з відповідними керівниками)
групи з учених, працівників центральних і місцевих органів для
підготовки нормативних та інших матеріалів з питань держав­
ної служби.

Головдержслужба у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання. У разі потреби видає разом з іншими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їх­німи органами спільні рішення. її рішення з питань державної служби, видані у межах її повноважень, є обов'язковими для ви­конання центральними та місцевими органами державної ви­конавчої влади, місцевими радами та їхніми органами.

Начальник і заступники Головдержслужби призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, передбаченому чин­ним законодавством. Начальник розподіляє обов'язки між сво­їми заступниками, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Головдержслужбу завдань і здійснен­ня нею функцій, встановлює ступінь відповідальності своїх за­ступників і керівників підрозділів.

Для погодженого вирішення питань, що входять до компе­тенції Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів її поточної та перспективної діяльності в Головному управлінні Кабінетом Міністрів України офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова колегії), заступників начальника


за посадою, а також інших керівних працівників Головного уп­равління. Рішення колегії запроваджуються у життя, як прави­ло, наказами Головного управління.

Начальник Головдержслужби, його заступники, а також ін­ші відповідальні працівники за дорученням керівництва Голов­держслужби, мають право брати участь у засіданнях колегій, ін­ших засіданнях центральних та місцевих органів державної ви­конавчої влади, місцевих рад і їхніх органів, вивчати їхні звіти, статистичні та інші матеріали з питань, що входять до компе­тенції Головного управління.

Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників цен­трального апарату Головдержслужби затверджуються Кабіне­том Міністрів України.

Головдержслужба є юридичною особою, має самостійний ба­ланс, рахунки в установах банків, печатку і бланки із зображен­ням Державного герба України і своїм найменуванням.

Таким чином, діяльність кожного окремо взятого державно­го органу проявляється в реальному житті через діяльність йо­го повноважних представників, що іменуються державними службовцями. Підвищення ефективності роботи державних службовців сприяє підвищенню ефективності всієї державної служби і кожного державного органу зокрема.

§ 3. Поняття, предмет і метод

адміністративного права України

Адміністративне право, подібно до інших складових націо­нальної правової системи України, слід розглядати як: а) галузь права; б) галузь законодавства; в) юридичну науку; г) навчаль­ну дисципліну.

Як галузь українського права (законодавства) адміністратив­не право України являє собою систему адміністративних пра­вових норм, інститутів та нормативно-правових актів, що регу­люють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфе­рі державного управління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивному розумінні. В об'єк­тивному розумінні адміністративне право України характери­зується сукупністю адміністративних правових норм, інститу-


584


Глава 16


Основи адміністративного права України


585


 


тів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутріш­ню та зовнішню форми. Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню побудову — систему адміністратив­ного права. Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішнього виразу змісту адміністратив­но-правових норм та інститутів.

За суб'єктивним розумінням адміністративне право Украї­ни — це сукупність закріплених нормами об'єктивного права можливостей людини і громадянина, що реалізуються у сфері державного управління.

Адміністративне право України має свій предмет і метод пра­вового регулювання.

Предметом адміністративного правового регулювання є сус­пільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:

—виникають у результаті державної владно-управлінської
діяльності;

—суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

—їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідо­
мої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права — це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Аналізуючи засоби, з допо­могою яких законодавець здійснює правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це — зобо­в'язання, заборони та адміністративно-правовий примус. У ря­ді випадків застосовуються і певні дозволи. Наприклад, дозвіл одержувати певну інформацію для здійснення покладених на орган чи посадову особу завдань.

Серед способів як складового елемента адміністративно-пра­вового методу слід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи диктаторський) та субординаційний. Авто­ритарний спосіб виправданий «нерівністю» сторін адміністратив­них правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управ­ління та підвладністю об'єкта управління. Наприклад, відноси­ни податкової адміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов'язкової зго­ди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління.


Отже, наявність власного предмета й методу правового ре­гулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей українського права.

Як юридична наука адміністративне право являє собою систе­му знань, теорій, гіпотез, висновків і рекомендацій стосовно історії виникнення та розвитку, поняття, предмета й методу правового ре­гулювання, системи та джерел галузі адміністративного права (за­конодавства), науки та навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження, свою систему і джерела.

Як навчальна дисципліна адміністративне право вивчається в юридичних навчальних закладах. її предметом є вивчення ад­міністративного права як галузі права і законодавства, а також як юридичної науки.

§ 4. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Система адміністративного права — це його внутрішня фор­ма, як вже було зазначено, що характеризує його внутрішню по­будову. Структура системи адміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми та адміністративно-право­ві інститути.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як за­гальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки лю­дини в суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і за­безпечуються державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, так і певні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак адміністративно-правових норм можна від­нести такі:

—закріплюють владні (керівні) та внутрішньоорганізаційні
відносини;

—метод впливу на суспільні відносини є державно-владним
(імперативним);

—гарантування державного переконання та примусу при їх
реалізації;


586


Глава 16


Основи адміністративного права України


587


 


— органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гі­потеза, диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями гру­пуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різ­ними критеріями і створювати адміністративно-правові інсти­тути (наприклад, загальні, особливі та спеціальні).

Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину початкову, ви­дову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.

Об'єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особ­ливу та спеціальну частини адміністративного права України.

Загальна частина об'єднує адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регу­люють основні принципи управління, правовий статус суб'єк­тів управління, форми та методи їхньої діяльності, функціону­вання адміністративного процесу та гарантії і способи забезпе­чення законності в державному управлінні.

Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій тощо.

Спеціальна частина охоплює адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що регулюють адмініст­ративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад, внут­рішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).

Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Сво­єю чергою, вони поділяються на головні та початкові.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права називають пра­вові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністра­тивно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є норматив­но-правові акти — письмові документи державних органів та ін­ших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установле­ному порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують


різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що яв­ляють собою джерела адміністративного права. За юридичною си­лою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні. На­приклад, Конституція України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користу­ються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).

Серед законів, що є джерелами адміністративного права, мож­на виділити кодифіковані й інкорпоровані. До кодифікованих законів відносять, наприклад, Кодекс України про адміністра­тивні правопорушення, Земельний кодекс України, Митний ко­декс України та деякі інші. Інкорпоровані закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. До органічних зако­нів як джерел адміністративного права можна віднести закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p., «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Служ­бу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про державну конт­рольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 p., «Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р., «Про держав­ну податкову службу» від 4 грудня 1990 р., «Про державну служ­бу» від 16 грудня 1993 р. тощо. До звичайних законів як джерел адміністративного права відносять закони України «Про підпри­ємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про державний кордон України» від 4 лис­топада 1991 р., «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р., «Про адміністратив­ний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р., «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. тощо.

Названі джерела адміністративного права — це джерела ви­щої юридичної сили. Норми Конституції України, що закріп­люють права людини й громадянина, мають пряму дію.

Певна частина адміністративно-правових норм може бути за­кріплена у постановах Верховної Ради України. Наприклад, Положення про матеріальну відповідальність військовослужбов­ців за шкоду, заподіяну державі, затверджене Постановою Вер­ховної Ради України від 23 червня 1995 p., або Положення про


588


Глава 16


Основи адміністративного права України


589


 


загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвер­джене Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Джерелами адміністративного права є ряд підзаконних нор­мативних актів Президента України та Кабінету Міністрів Ук­раїни, зокрема: Національна програма боротьби з корупцією, за­тверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 р.

Джерелами адміністративного права можуть бути також нор­мативні акти керівників підприємств, установ і організацій, акти територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та органів місцевої самоорганізації на­селення, якщо в них вміщено адміністративно-правові норми.

Підзаконні нормативно-правові акти, що деталізують окре­мі норми чи інститути законів, розглядаються деякими автора­ми як правові акти державного управління. На думку В. К. Кол-пакова, акти управління характеризуються за двома особливос­тями — як правові і як управлінські джерела. Вони мають між собою діалектичний зв'язок. їх визначають з трьох найпошире­ніших позицій: а) як форми управлінської діяльності держави; б) як документи, що походять від компетентних органів; в) як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів1.

Одним із кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що регулюють і охороня­ють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у сфері ад­міністративних правопорушень і адміністративної відповідаль­ності. У загальних положеннях закріплюються завдання та сис­тема законодавства про адміністративні правопорушення, компетенція і повноваження державних органів і органів місце­вого самоврядування щодо вирішення питань про адміністра­тивні правопорушення, запобігання їм, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодав­ства та забезпечення режиму законності при провадженні у спра­вах про адміністративні правопорушення.

Матеріальне право про адміністративні правопорушення і ад­міністративну відповідальність складається із загальної та особ-


ливої частин. У загальній частині закріплюються поняття адміністра­тивного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктив­них ознак складу адміністративного проступку, поняття і види ад­міністративних стягнень і загальні правила їх накладання.

В особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях, а саме:

а) охорони праці та здоров'я населення;

б) ті, що посягають на власність;

в) охорони природи, використання природних ресурсів, охо­
рони пам'яток історії та культури;

г) в промисловості, будівництві та в галузі використання
електричної і теплової енергії; у сільському господарстві;

ґ) при порушенні ветеринарно-санітарних правил;

д) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;
є) у сільському господарстві;

є) житлових прав громадян, житлово-комунального госпо­дарства та благоустрою;

ж) торгівлі, фінансів і кустарно-ремісничих промислів;

з) стандартизації, якості продукції та метрології;

и) ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

і) ті, що посягають на встановлений порядок управління1.

У процесуальному праві закріплюється система органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопо­рушення, справи, що підвідомчі їм, а також їхня компетенція що­до розгляду цих справ.

Окремий розділ присвячений регулюванню порядку прова­дження у справах про адміністративні правопорушення. У ньо­му закріплені завдання і принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоко­лів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд ре­чей і вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне пра­вопорушення, порядок винесення на розгляд справ, оскаржен­ня і опротестування постанов відносно справи про адміністра­тивне правопорушення.

Окремим розділом регулюється порядок виконання поста­нов про накладення адміністративних стягнень. У ньому за-


 


1 Див.: Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник, — К., І999. - С 227


1 Див.. Хрестоматія з правознавства. - С. 697—727


590


Глава 16


Основи адміністративного права України


591


 


кріплюються основні положення та порядок провадження з ви­конання постанови про:

а) винесення попередження;

б) накладення штрафу;

в) оплатне вилучення предмета;

г) конфіскацію предмета, грошей;
ґ) позбавлення спеціального права;

д) застосування виправних робіт;

є) застосування адміністративного арешту;

є) відшкодування майнової шкоди.

Отже, чинний кодекс України про адміністративні правопо­рушення врегульовує матеріально-правові та процесуальні ад­міністративні деліктні правовідносини.

Що слід розуміти під адміністративними правовідносинами? Це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адмі­ністративного права шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, що веде до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин:

а) вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

б)характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єк тами адміністративного права;

в) за змістом включають в себе адміністративні права влад­
ного характеру і юридичні обов'язки;

г) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних
або юридичних осіб, організацій і спільностей;

ґ) здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати адміністративні правовідносини можна за різни­ми підставами:

—залежно від кількості суб'єктів — прості та складні;

—залежно від дії у часі — довготривалі та короткотривалі;

- за змістом поведінки зобов'язаної сторони — пасивні та ак­тивні дії чи бездіяльність;


 

—залежно від функціонального призначення — регулятивні
й охоронні;

—за галузевою приналежністю — матеріальні та процесуальні;

—за сферами управління окремими галузями — соціально-
культурною, адміністративно-політичною, економічною тощо.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і вклю­чають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністра­тивних правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають дер­жавні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адмі­ністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади).

Необхідно розрізняти суб'єкт адміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні. Суб'єкт адміністративного права може існувати абст­рактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб'єк­ти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для то­го щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адмініст­ративних правовідносин, необхідні такі три умови:

—наявність адміністративно-правової норми, що передбачає
адміністративні права і обов'язки;

—наявність адміністративної правосуб'єктності (праводіє-
здатності);

— наявність адміністративного юридичного факту
Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адмі­
ністративного права.

Суб'єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'яз­ків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідаль­ність за свої дії.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

а) Президент України;

б) державні органи виконавчої влади;

в) державні службовці;

г) громадяни України, іноземці й особи без громадянства;
ґ) система місцевого самоврядування;

д) об'єднання громадян тощо.


592


Глава 16


Основи адміністративного права України


593


 


Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлін­ська діяльність у сфері державного управління.

Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст — це ад­міністративні суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єк­тів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповно­важених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів адмі­ністративних правовідносин, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення
та примусу.

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена норма­ми адміністративного права міра необхідної, найбільш розум­ної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забез­печена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам ін­
ших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій
від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи не­
належне виконання передбачених нормою адміністративного
права необхідних варіантів поведінки.

Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєві об­ставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової нор­ми, що породжують виникнення, зміну чи припинення право­відносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

—за юридичними наслідками — правоутворюючі, правозмі-
нюючі та правоприпиняючі;

—залежно від форми їх прояву — позитивні та негативні;


 

—за характером дії розрізняють юридичні факти одноразо­
вої та безперервної дії;

—за характером дій — активні та пасивні;

—за галузевою ознакою — матеріальні та процесуальні;

—за розподілом прав і обов'язків — односторонні та багато­
сторонні;

—за функціями у механізмі правового регулювання — регу­
лятивні та охоронні;

—залежно від кількості суб'єктів — прості та складні;

—за наявністю волі — юридичні дії (життєві обставини, що
характеризують вольову поведінку адміністративних суб'єктів, їх
зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (жит­
тєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються не­
залежно від волі суб'єктів адміністративних правовідносин).

Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та не­правомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати ді­яльності) завжди відповідають нормам адміністративного пра­ва (наприклад, подання скарги, звернення організації за реєст­рацією, подання проекту документа на експертизу тощо).

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживай ня правом (що не є правопорушенням) та адміністративні пра­вопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть люди­ни, стихійні лиха, хворобу тощо.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбача­ються нормами адміністративного права, мають велике теоретич­не і практичне значення для адміністративних правовідносин.

Таким чином, адміністративні правовідносини мають яскра­во виявлений імперативний характер. У той самий час існують і окремі горизонтальні відносини, в тому числі й адміністратив­но-договірного характеру, які в адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер.

§ 6. Адміністративне деліктне право

Адміністративне деліктне право включає в себе розуміння ад­міністративного правопорушення та його складу і адміністра­тивної відповідальності.


594


Глава 16


Основи адміністративного права України


595


 


Адміністративним правопорушенням (проступком) визна­ється бездіяльність або протиправна, винна (умисна або необе­режна) дія, яка посягає на державний або громадський порядок, суспільну власність, права і свободи людини і громадянина, на встановлений порядок управління і за яку законодавством пе­редбачена адміністративна відповідальність.

Звідси ознаками адміністративного правопорушення (про­ступку) є:

а) суспільна небезпечність діяння;

б) протиправність;

в) винність;

г) застосування адміністративного стягнення;
ґ) адміністративна відповідальність.

Суспільна небезпечність діяння в нормах адміністративно­го деліктного права не називається ознакою адміністративно­го проступку. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що адмі ністративні правопорушення посягають на конкретні правовід-носини, що охороняються адміністративним законом і спричинюють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку. До осіб, які скоїли адміністративні проступки, вживають заходи державного примусового впливу. Отже, слід зробити висно­вок про те, що адміністративні проступки є також суспільно небезпечними. При розмежуванні адміністративних проступ ків і кримінальних злочинів ступінь суспільної небезпечності відіграє головну роль.

Протиправність означає, що правопорушення характеризу­ється як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним за­конодавством. Поняття «діяння» слід розглядати у таких основ­них значеннях:

—це вольовий акт поведінки людини;

—включає в себе дві сторони поведінки (дію чи бездіяль­
ність), обидві з яких порушують чинні норми права;

—в адміністративному законодавстві закріплюється заборо­
на такої дії чи зобов'язання активно діяти в необхідному напрямі;

—громадянин не діє там, де це вимагається, або діє там, де це
забороняється (здійснює діяння проти права), наприклад, по­
рушує правила адміністративного нагляду або не виконує ви­
мог щодо постановки на облік військовозобов'язаних.


Протиправність як ознака адміністративного правопорушен­ня вважається такою, якщо є норма права, яка встановлює пев­ний варіант поведінки, і діяння особи (суб'єкта), яке суперечить припису цієї норми. Причому правові норми, які встановлюють певні правила, можуть бути не тільки адміністративними, а й трудовими, земельними, фінансовими, господарськими, житло­вими тощо. Відсутність протиправності свідчить про відсутність адміністративного правопорушення.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є ви­на. Це психічне (внутрішнє) ставлення суб'єкта до вчинення пев­ного діяння та його наслідків. Розрізняють дві форми вини: уми­сел і необережність. Намір може бути прямим і непрямим, а не­обережність — самовпевненістю і недбалістю. Відсутність вини виключає наявність адміністративного проступку.

За вчинення адміністративного проступку настає ретроспек­тивна адміністративна відповідальність, що полягає у покладан­ні на винного у вчиненні адміністративного проступку певного виду й міри адміністративного стягнення.

Адміністративне правопорушення (проступок) має свою юридичну модель (склад). Склад адміністративного правопору­шення — це передбачена нормами адміністративного права су­купність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне право­порушення. Він включає в себе:

—об'єкт;

—об'єктивну сторону;

—суб'єкт;

—суб'єктивну сторону.

Об'єкт адміністративного правопорушення — це сукупність суспільних відносин, які охороняються адміністративним пра­вом і регулюються нормами трудового, цивільного, земельного та фінансового права і за порушення яких накладаються адмі­ністративні стягнення. Об'єктом адміністративного правопору шення можуть бути певні соціальні блага (здоров'я, честь і гід­ність людини тощо).

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення -це сукупність таких зовнішніх ознак, як діяння (дія чи без­діяльність), протиправні наслідки, причинний зв'язок між ді­янням і наслідками, що закріплюються нормами права про ад-


596


Глава 16


Основи адміністративного права України


597


 


міністративні правопорушення, місце, час, обстановка, обстави­ни, способи та засоби вчинення адміністративного правопору­шення.

Суб'єктами адміністративних правопорушень можуть бути громадяни чи посадові особи, іноземці та особи без громадян­ства. Адміністративній відповідальності підлягають осудні осо­би, що досягли 16-річного віку Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила адміністративне правопорушення, вона притягу­ється до адміністративної відповідальності на загальних підста­вах із специфікою, передбаченою Законом України «Про орга­ни і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. Посадові особи підлягають відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недотриманням встановлених правил у сфері охорони поряд­ку управління, державного та громадського порядку, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких вхо­дить до їх службових обов'язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, а й за незабезпечення їх виконання іншими осо­бами, насамперед підлеглими.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення включає в себе вину, мотив і мету поведінки правопорушника.

Об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу адміністративного правопорушення передбачені у відповідних статтях Кодексу Ук­раїни про адміністративні правопорушення.

Адміністративні правопорушення можуть бути класифіко­вані за різними видами. Існують такі критерії для класифікації:

а) залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють ос­
новні та кваліфікаційні склади правопорушень. Більш високий
ступінь суспільної небезпеки діяння характеризують додаткові
ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими (наприклад, пов­
торність, наявність або можливість настання шкідливих наслід­
ків, аварійна ситуація, залишення місця події, вчинення діяння
посадовою особою, грубе порушення правил тощо). Склади пра­
вопорушень з такими додатковими ознаками називають квалі­
фікуючими, а без таких ознак — основними;

б) залежно від суб'єкта проступку розрізняють особисті (при­
ватні) та службові (посадові) правопорушення;


в) залежно від характеру шкоди адміністративні правопору­
шення поділяють на матеріальні та формальні. До матеріальних
належать склади правопорушень, де включається матеріальна
шкода (наприклад, знищення лісу через його підпал). У фор­
мальних правопорушень настання шкідливих наслідків не ви­
магається (наприклад, неявка за викликом до військового комі­
саріату);

г) за структурою складу бувають однозначні й альтернатив­
ні правопорушення. В однозначних складах чітко вказуються
ознаки правопорушення (наприклад, доведення неповнолітніх
до стану сп'яніння). В альтернативних називають кілька варі­
антів ознак правопорушення (наприклад, порушення правил від­
криття поліграфічних і штемпельних підприємств, придбання,
збут, використання, облік, зберігання розмножувальної техні­
ки, шрифтів і матриць особами, відповідальними за дотрима­
ння цих правил відповідно до ст. 189 КУпАП);

ґ) за особливостями конструкції розрізняють описові та блан-кетні склади адміністративних правопорушень. Описові склади цілком розкривають зміст правопорушення (наприклад, завідо-мо неправдивий виклик спеціальних служб за ст. 183 КУпАП). Бланкетні вказують на те, що ознаки проступку встановлені ок­ремими правилами (наприклад, порушення правил охорони й ви­користання пам'яток історії та культури за ст. 92 КУпАП) тощо.

§ 7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитив­ному (перспективному) та ретроспективному (негативному) ви­дах. У перспективному розумінні адміністративна відповідаль­ність характеризується як відповідальне ставлення суб'єкта ад­міністративного права до своїх обов'язків і додержання заборон. У ретроспективному значенні — це специфічні правовідносини між державою (її органами й посадовими особами) та суб'єктом адміністративного правопорушення щодо реагування на вчине­не правопорушення і на суб'єкта, що його вчинив, а також по-


598


Глава 16


Основи адміністративного права України


599


 


кладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.

Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної від­повідальності. До основних ознак відносять те, що адміністра­тивна відповідальність:

а) є засобом охорони встановленого правопорядку;

б) нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій
адміністративно-правових норм;

в) супроводжується осудом з боку держави правопорушни­
ка та правопорушення;

г) пов'язана із застосуванням примусу та негативних для пра­
вопорушника наслідків;

ґ) реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.

До похідних ознак відносять те, що:

—підставою адміністративної відповідальності є не тільки
проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й
порушення, передбачені нормами інших галузей права (наприк­
лад, житлового, трудового, земельного тощо);

—адміністративна відповідальність полягає у застосуванні
до винних адміністративних стягнень;

—право притягати до адміністративної відповідальності на­
лежить державним органам та їх посадовим особам;

—існує особливий порядок притягнення до адміністратив­
ної відповідальності тощо.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку (ст. 12 КУпАП).

Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є об­ставиною, що пом'якшує адміністративну відповідальність. За вчинення адміністративних проступків у віці від 16 до 18 років до неповнолітніх можуть бути застосовані такі заходи впливу:

—зобов'язання публічно або в іншій формі попросити виба­
чення у потерпілого;

—застереження;

—догана або сувора догана;

—передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам,
які їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому
колективу за згодою колективу, а також окремим громадянам
на їх прохання (ст. 24і КУпАП).


§ 8. Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративне стягнення — це захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адмініст­ративний проступок, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими осо­бами.

Види адміністративних стягнень закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. До них належать:

—попередження — письмове або в іншій формі офіційне за­
стереження уповноваженою посадовою особою громадянина про
неприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень;

—штраф — майнове стягнення, або вилучення у порушника
певної грошової суми на користь держави;

—оплатне вилучення предмета, який був засобом вчинення
чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення,
виявляється в його примусовому вилученні з наступною реалі­
зацією та передачею одержаної суми власнику за вирахуванням
витрат на реалізацію вилученого предмета;

—конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи без­
посереднім об'єктом адміністративного правопорушення, вияв­
ляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього
предмета у власність держави. Конфіскованим може бути тіль­
ки предмет — приватна власність порушника, якщо інше не пе­
редбачено законодавчими актами;

—позбавлення спеціального права, наданого даному гро­
мадянинові, на строк до трьох років за грубе чи систематичне
порушення порядку користування цим правом (стосується
тільки права керувати транспортними засобами та права по­
лювання);

—виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з
відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заро­
бітку у власність держави. Виправні роботи призначаються ра­
йонним (міським) народним судом (народним суддею);

—адміністративний арешт встановлюється і застосовуєть­
ся лише у виключних випадках за окремі види адміністратив-


600


Глава 16


Основи адміністративного права України


601


 


них правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) народним судом (народ­ним суддею).

Таким чином, адміністративні стягнення як вид і міра адмініст­ративного впливу держави на осіб, що вчинили правопорушення, закріплюються гл. З КУпАП, поділяються на основні й додаткові і мають на меті виховання особи, що вчинила правопорушення, ін­ших осіб для запобігання правопорушенням у майбутньому.

§ 9. Основи адміністративного процесу

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів і посадових осіб постійно потребує розгляду й вирішення щодо конкретних фі­зичних або юридичних осіб питань управлінського характеру. Таку діяльність називають адміністративними справами. Для вирішення адміністративної справи необхідно застосувати ма­теріальну адміністративно-правову норму до конкретного інди­відуального випадку або конкретної життєвої ситуації. Засто­совуються адміністративно-правові норми з додержанням пев­них, передбачених законодавством процедур (правил). Ці правила закріплюються в нормативно-правових актах як адмі­ністративні процесуальні норми — загальнообов'язкові прави­ла, що регламентують порядок вирішення адміністративних справ різних категорій. Об'єднані в інститути вони утворюють адміністративне процесуальне право.

Вирішення різних адміністративних справ на підставі адмі­ністративних процесуальних норм називається адміністратив­ною процесуальною діяльністю, якою займаються виконавчо-роз­порядчі органи та їхні посадові особи. Сукупність адміністра­тивних процесуальних дій (діяльність) у межах конкретної адміністративної справи має назву адміністративного прова­дження. Однопорядкові групи адміністративних проваджень утворюють різні види проваджень. Так, нормотворчі прова­дження здійснюються в процесі підготовки й видання норма­тивних актів управління. Установчі провадження — у процесі створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур у сфері державного управління, а також під час комплектуван­ня персоналом організаційних структур у сфері державного уп-


равління. Правозастосовчі провадження є найскладнішою гру­пою адміністративних проваджень. До них належать такі про­вадження.

—із застосування заходів примусу в державному управлін­
ні: а) дисциплінарне провадження; б) провадження у справах
про адміністративні правопорушення; в) провадження із засто­
сування заходів матеріального впливу;

—із застосування заходів заохочення і стимулювання в дер­
жавному управлінні: а) провадження у справах про нагороджен­
ня державними нагородами, відзнаками, грамотами тощо; б) про­
вадження у справах про присвоєння почесних та інших звань;
в) провадження у справах про преміювання тощо;

—із реалізації громадянами своїх прав і обов'язків: а) прова­
дження за зверненнями громадян; б) провадження із виконан­
ня громадянами військового обов'язку; в) провадження із одер­
жання громадянами житла тощо;

—із реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків:
а) провадження із легалізації юридичних осіб; б) провадження із
виділення юридичним особам кредитів; в) провадження із оформ­
лення і видачі юридичним особам ліцензій тощо;

—із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові
провадження) та багато інших.

Усі адміністративні провадження складаються з окремих опе­рацій (стадій). Для кожного виду проваджень може бути кілька таких стадій. Здійснюється провадження із адміністративних справ за участю суб'єктів, яких можна поділити на три групи: а) ті, що вирішують справу; б) ті, відносно яких вирішують спра­ву; в) допоміжні учасники процесу.

§ 10. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, від­ведене органам і посадовим особам, що уповноважені розгляда­ти справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП. У ст. 213 КУпАП


 


602


Глава 16


Основи адміністративного права України


603


 


закріплюється, що справи про адміністративні правопорушен­ня розглядають:

—адміністративні комісії при районних державних адмініст­
раціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, се­
лищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адмі­
ністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до
компетенції інших органів. Комісія створюється відповідною
держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови,
секретаря і членів комісії;

—виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноваже­
ні розглядати справи про порушення громадського порядку, пра­
вил торгівлі та інші аналогічні порушення;

—місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністра­
тивні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом.
Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство,
порушення правил адміністративного нагляду тощо;

—органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспек­
цій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розгля­
дають справи, віднесені до їх компетенції законодавством. Так,
наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядають справи про
порушення громадського порядку, порушення правил паспорт­
ної системи, правил прикордонного режиму, правил перебуван­
ня в Україні і транзитного проїзду через територію України іно­
земних громадян і осіб без громадянства, правил дорожнього ру­
ху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил
користування засобами транспорту, правил, спрямованих на за­
безпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про не­
законний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших па­
льно-мастильних матеріалів.

Отже, закон визначає систему органів, що мають право роз­глядати справи про адміністративні правопорушення та визна­чає їхню підвідомчість.

§ 11. Провадження у справах

про адміністративні правопорушення

Як уже зазначалося, провадження у справах про адміністра­тивні правопорушення здійснюється на певних стадіях. На дум­ку Д. Бахрах, таких стадій чотири, а саме:


 

—адміністративне розслідування;

—розгляд справи;

—перегляд постанови;

—виконання постанови.

Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про адміністративне правопорушення. Підставою для по­рушення справи є вчинення суб'єктом адміністративного пра­вопорушення, яке фіксується у протоколі про адміністративне правопорушення. Останній складає уповноважена посадова осо­ба чи представник громадської організації, чи орган громадської самодіяльності (наприклад народний дружинник).

У протоколі мають бути вказані певні дані: дата та місце його складання; дані про особу, яка склала протокол; дані про особу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення; норма­тивний акт, який передбачає відповідальність за це правопору­шення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Про­токол підписує особа, яка його склала, порушник, а за наявності свідків і потерпілих — і ці особи.

Протокол направляється уповноваженому органу (посадо­вій особі), який розглядає справу про адміністративне правопо­рушення. Протокол не складається у випадках, коли згідно із законодавством адміністративний штраф накладається чи бе­реться, а попередження фіксується на місці вчинення правопо­рушення. На штраф порушнику дають довідку (квитанцію) вста­новленого зразка.

Справа про адміністративне правопорушення розглядаєть­ся, як правило, за місцем його вчинення. Термін вирішення спра­ви встановлюється законодавством. Справа розглядається у при­сутності особи, яка притягується до адміністративної відпові­дальності. Без «винної» особи справа може бути розглянута тільки у випадках, коли є дані про своєчасне оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від цієї особи не було клопо­тання про відкладення справи. Законодавство передбачає також випадки, коли присутність особи, яка притягається до адмініст­ративної відповідальності, обов'язкова.

Справа про адміністративне правопорушення розглядаєть­ся відкрито. На цій стадії провадження орган (посадова особа) повинен з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопо-


604


Глава 16


Основи адміністративного права України


605


 


рушення; чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; чи є обставини, що пом'як­шують чи збільшують провину; чи мав місце матеріальний зби­ток; чи є підстави для передачі матеріалів справи на розгляд гро­мадських організацій, трудового колективу; інші обставини, які б мали значення для правильного вирішення справи.

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову у справі.

Постанову у справі оголошують одразу по закінченні роз­гляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копію цієї постанови протягом трьох днів видають чи надсилають особі, якій вона винесена. Таку саму копію одночасно вручають по­терпілому на його прохання.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення мо­же бути опротестована особою, щодо якої вона була винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії, викон­кому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена в районний (мі­ський) суд, рішення якого є кінцевим. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу ос­каржуються у вищому органі чи вищою посадовою особою чи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.

Скарга подається протягом десяти днів від дня винесення по­станови в адміністративній справі. Подання скарги вчасно зу­пиняє виконання постанови до її розгляду, за винятком поста­нови про застосування попередження і адміністративного ареш­ту, а також у випадку стягнення штрафу, який береться на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення і рішення у скарзі можуть бути оскаржені прокурором.

При розгляді скарги чи протесту відповідний орган (посадо­ва особа) перевіряє законність і обгрунтованість винесеної по­станови і приймає одне з таких рішень: постанову залишити без змін, скаргу і протест — без задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд; відмінити постанову і за­крити справу; змінити міру стягнення, але щоб не було збіль­шення її.

Встановлено порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Штраф повинен бути сплачений


порушником не пізніше 15 днів від дня вручення постанови про його призначення.

Постанову про відшкодовуване вилучення предмета, про кон­фіскацію, про позбавлення спеціальних прав, про виправні ро­боти видає уповноважений на це орган у порядку, встановлено­му законодавством. Постанова про адміністративний арешт ви­конується органами внутрішніх справ.

Отже, адміністративне право і законодавство включає нор­ми як матеріального, так і процесуального права. Тому вжива­ються заходи, аби його систематизувати, особливо кодифікува­ти, що сприятиме удосконаленню практики застосування норм адміністративного.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Основи адміністративного права України | Для самостійної перевірки знань. *1. Яке, на Ваш погляд, відношення має система державного уп­равління до адміністративного права?
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1140; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.018 сек.