Запитання та завдання. Основи кримінального права України

Во

Г

646

Глава 18

Основи кримінального права України

647

норм. Ефективність застосування норм полягає у тому, щоб жоден винний у злочині не уникнув відповідальності й жоден невинний не був до неї притягнутий.

Кримінальні закони видаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми криміналь­ного права. Тим самим це право відрізняється від інших галу­зей права (наприклад, норми цивільного права можуть вста­новлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть й органами місцевого самоврядування).

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і ме­тод правового регулювання — це метод правової охорони сус­пільних цінностей і відносин.

Злочин і покарання — дві головні інституції кримінального права. Відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням злочи­ну і застосуванням за це певних покарань, становлять предмет кримінального права (перелік складів злочинів, їх відмежуван­ня один від одного тощо). Застосування покарання (його виду та розміру) до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом охорони відносин, що виникають у зв'язку з вчиненням цього злочину

Отже, кримінальне право має загальнообов'язкову норма­тивність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання.

Таким чином, кримінальне право як галузь права являє собою сукупність (систему) юридичних норм (а по суті — законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосо­вуються до осіб, що їх вчинили.

Основна функція кримінального права — охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права. Регуляція суспільних відносин має сприяти їх розвитку та реалізації. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. Норми фінансо­вого права регулюють відносини у сфері державних фінансів та податків. У кримінальному праві встановлюються каральні санкції за злочини проти власності, за злочини проти держав­них фінансів та проти порядку сплати податків.

В адміністративному праві регламентується порядок систе­ми управління в державі, а в кримінальному праві встановлю­ються каральні санкції за злочини, що спотворюють авторитет органів державної влади й місцевого самоврядування.

Охоронна функція кримінального права чітко виражена вже у ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм зав­данням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, влас­ності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам. У інших статтях ця функція має своє підтвердження¹.

Кримінальному праву властива також регулятивна функція, яка полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органам не притягати особу до відпові­дальності або до виконання покарання забороняючи їй вчиню­вати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину. Нор­ми кримінального права зокрема регулюють поведінку людини у ризикованих ситуаціях. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному за­хисті від злочинного посягання (ст. 36 КК), норми про звільнен­ня від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної час­тини), погашення і зняття судимості (статті 89—91). Деякі гро­мадяни виконують заборони кримінального закону, побоюючись відповідальності та покарання, але більшість громадян не вчи­няють злочинів тому, що їх поведінка в цілому є позитивною й правомірною. Тим самим кримінальне право виконує запобі-гальну функцію, про що свідчить недопущення порушення кри­мінально-правових норм свідомими громадянами.

Кримінальне право виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. Які б тяжкі наслідки не потягло за собою діяння особи, кри­мінальна відповідальність виключається, поки не буде встанов­лено, що особа діяла винно (тобто умисно чи з необережності).

Кримінальному праву притаманний принцип особистої відпо­відальності. Суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести

¹ Див.: Хрестоматія з правознавства. — С. 644—309

648

Глава 18

Основи кримінального права України

649

кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'яз­ково є осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Особистий характер відповідаль­ності полягає ще й у тому, що саме покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Важливим принципом кримінального права також є прин­цип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покаран­ня. Він вимагає, щоб і кримінальна відповідальність, і призна­чення покарання були максимально конкретизовані та індиві­дуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Отже, можна сказати, що кримінальне право як окрема га­лузь — це сукупність юридичних норм, що складають цілісну си­стему, структурні частини (підсистеми) якої пов 'язані між со­бою, мають певні юридичні, логічні та організаційні зв'язки.

§ 2. Характеристика Кримінального кодексу України. Структура кримінально-правової норми

Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Робота над проектом нового Кримінального ко­дексу тривала багато років. Цей важливий закон покликаний сприяти розвитку України як суверенної, незалежної, демокра­тичної, соціальної, правової держави, охороняючи проголошені Конституцією та іншими законами соціально-правові цінності.

Концептуальними положенням Кримінального кодексу є:

а) кримінально-правова охорона основ національної безпе­
ки України, особи, її прав і свобод, власності та правового по­
рядку від злочинних посягань;

б) закріплення єдності законодавчого встановлення криміналь­
ної відповідальності (таки норми зосереджуються лише в КК);

в) встановлення юридичного складу злочину в діях особи,
що фіксується в кримінально-правовій нормі;

г) закріплення особистої і винної відповідальності;

ґ) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особли­во тяжких злочинів та посилення боротьби з організованою зло­чинністю;

д) урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи засудженого.

є) істотне зниження санкцій порівняно зі старим Криміналь­ним кодексом;

є) можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дієвому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості тощо), а також звільнення від по­карання (наприклад, з певними випробуваннями, при умовно-достроковому звільненні тощо);

ж) відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її
довічним позбавленням волі;

з) заохочення позитивної посткримінальної поведінки (на­
приклад, звільнення від відповідальності учасника організова­
ної групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї
групи і сприяв її розкриттю, тощо);

и) пом'якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.

Кримінальний кодекс України поділено на Загальну й Особ­ливу частини. Загальна частина передбачає кримінально-правові норми узагальненого характеру, в яких відображаються завдан­ня КК України, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі й просторі; поняття злочину та його види; співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів тощо. Особ­лива частина передбачає конкретизовані норми про відпові­дальність за окремі злочини і зазначені покарання щодо осіб, які їх вчинили. Ці норми передбачають, зокрема, відпові­дальність за злочини проти особи, її конституційних прав і сво­бод; власності; за злочини у сфері господарської діяльності; у сфері охорони довкілля; проти громадської безпеки, безпеки виробництва та транспорту; проти здоров'я населення, громадсь­кого порядку й моральності; авторитету органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування; у сфері службової діяльності; проти правосуддя, порядку несення військової служ­би, проти миру та міжнародного правопорядку тощо.

Глава 18

Основи кримінального права України

651

Загальна частина чинного КК України складається з 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відпо­відальність», «Злочини, його види та стадії», «Особа, яка підля­гає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність і рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «По­карання та його види», «Призначення покарання», «Звільнен­ня від покарання та його відбування», «Судимість», «Приму­сові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання не­повнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих за групами охоронюваних споріднених суспільних відносин.

Злочини проти основ національної безпеки України — суспільно небезпечні протиправні діяння, що посягають на на­ціональну безпеку держави в найважливіших її сферах: пол­ітичній, воєнній, економічній, інформаційній (існування кон­ституційного ладу та функціонування державної влади, забез­печення суверенітету території, захист територіальної цілісності і недоторканності України, обороноздатність).

Кримінальна відповідальність за злочини проти основ націо­нальної безпеки України передбачена розділом І Особливої ча­стини КК України 2001 р. До цих злочинів належать: дії, спря­мовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111 КК); посягання на життя держав­ного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство (ст. 114 КК).

Кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здо­ров'я особи передбачена розділом II Особливої частини КК України 2001 р. Систему цих злочинів утворюють: а) злочини проти життя людини; б) злочини проти здоров'я людини; в) зло­чини проти особистої безпеки людини.

Злочини проти життя людини поділяються на дві групи:

1) вбивства та 2) злочини проти життя за відсутності ознак вбивства. До вбивств належать: умисне вбивство (ст 115 КК);

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилю­вання (ст. 116 КК); умисне вбивство матір'ю своєї новонаро­дженої дитини (ст. 117 КК); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхід­них для затримання злочинця (ст. 118 КК); вбивство через не­обережність (ст. 119 КК). До злочинів проти життя за відсут­ності ознак вбивства належать: доведення до самогубства (ст. 120 КК); погроза вбивством (ст. 129 КК).

До злочинів проти здоров'я людини належать: умисне тяж­ке тілесне ушкодження (ст. 121 КК); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК); умисне тяжке тілесне ушко­дження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК); умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищен­ня заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК); умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК); побої і морду­вання (ст. 126 КК); катування (ст. 127 КК); необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

До злочинів проти власності особи належать: незаконне поз­бавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК); захоплення заручників (ст. 147 КК); підміна дитини (ст. 148 КК); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149 КК); експлуатація дітей (ст. 150 КК); незаконне по­міщення до психіатричного закладу (ст. 151 КК).

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи — протиправні діяння, що посягають на права, свободи та інтереси особи в сфері статевого життя - статеву свободу та ста­теву недоторканність. Кримінальна відповідальність передбаче­на розділом IV Особливої частини КК України. До них нале­жать: згвалтування (ст. 152 КК); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК); при­мушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154 КК); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК); розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Протиправні діяння, що посягають на гарантовані Консти­туцією України свободу здійснення політичних, трудових, жит­лових, авторських прав, права на освіту, безоплатну медичну допомогу та інші особисті права людини і громадянина, кримі-

Глава 18

Основи кримінального права України

653

пальна відповідальність передбачена розділом V Особливої ча­стини КК України, Це злочини, що:

— посягають на виборчі права громадян України: перешко­
джання здійсненню виборчого права (ст. 157 КК); неправомірне
використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів
ado неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошен­
ня результатів виборів (ст. 158 КК); порушення таємниці голо­
сування (ст. 159 КК); порушення законодавства про референ­
дум (ст. 160 КК);

—посягають на рівність конституційних прав громадян та їх
рівність перед законом: порушення рівноправності громадян
залежно від їх расової, національної належності або ставлення
до релігії (ст. 161 КК);

—посягають на свободу світогляду і віросповідання, поря­
док відправлення релігійних культів та порядок поводження з
культовими (релігійними) цінностями: пошкодження релігій­
них споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне
утримування, осквернення або знищення релігійних святинь
(ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду
(ст. 180 КК); посягання на здоров'я людей під приводом про­
повідування релігійних віровчень чи виконання релігійних об­
рядів (ст. 181 КК);

—посягають на права громадян на захист своїх прав і свобод
та задоволення політичних, економічних, соціальних, культур­
них та інших інтересів: перешкоджання законній діяльності
професійних спілок, політичних партій, громадських організацій
(ст. 170 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК);
порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК);

—посягають на трудові права громадян: перешкоджання за­
конній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК); грубе
порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе пору­
шення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у
страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК); не­
виплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установ­
лених законом виплат (ст. 175 КК);

—посягають на нормальний розвиток неповнолітніх та мате­
ріальне забезпечення осіб, що потребують соціального захисту,

їх особисту безпеку: ухилення від сплати аліментів, на утриман­ня дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обо­в'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої вста­новлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опі­кунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці уси­новлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК);

—посягають на право інтелектуальної власності та ав­
торські права: порушення авторського права і суміжних прав
(ст. 176 КК); порушення прав на об'єкти промислової власності
(ст. 177 КК);

—посягають на недоторканність приватного життя громадян:
порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення
таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої
кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через ком­
п'ютер (ст. 163 КК); порушення недоторканності приватного
життя (ст. 182 КК).

Злочини проти власності — протиправні діяння, які вчиню­ються, як правило, з корисливих мотивів і порушують право власності (володіння, користування та розпорядження майном) та спричинюють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі. Кримінальна відповідальність за їх вчинення передба­чена розділом VI Особливої частини КК України.

Передбачено корисливі посягання на власність: крадіжка (ст. 185 КК); грабіж (ст. 186 КК); розбій (ст. 187 КК); викраден­ня шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188 КК); вимагання (ст. 189 КК); шахрайство (ст. 190 КК); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК); заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК); придбання або збут майна, завідомо здобуто­го злочинним шляхом (ст. 198 КК).

Некорисливі посягання на власність: умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК); погроза знищення майна (ст. 195 КК); необережне знищення або пошкодження майна

654

Глава 18

Основи кримінального права України

655

(ст. 196 КК); порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Норми Особливої частини встановлюють кримінальну відпо­відальність за окремі види злочинів, тому їхня структура одно­рідна і складається, як правило, із двох елементів — диспозиції і санкції.

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається зміст (юридичний склад) злочинного діян­ня. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено певну санкцію. У санкції визначаєть­ся вид і розмір покарання. За видом і розміром покарання мож­на встановити, якої тяжкості злочин вчинено — особливо тяж­кий, тяжкий чи середньої або невеликої тяжкості (ст. 12 КК).

У КК України застосовуються відносно-визначені та альтер­нативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, що має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

— з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами
покарання (на строк «від» і «до»).

У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі пев­ного покарання. Наприклад, особливо злісне хуліганство, перед­бачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

— максимумом покарання (на строк «до»).

У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153 (насильницьке задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом — до 5 років по­збавлення волі); ч. 1 ст. 189 (вимагання — обмеження волі до 5 років або позбавлення волі на той самий строк). Нижчою ме­жею санкції є нижча межа, встановлена в нормі Загальної час­тини КК України для даного виду покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. Значна частина санкцій у чинному КК України є альтернатив­ними. Прикладом може слугувати санкція, наведена у ч. 1 ст. 188, яка надає можливість суду призначити за викрадення електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання — штраф

від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років. Або санкція, що наведена у ч. 1 ст. 296, якою хуліганство карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років.

§ 3. Кримінальна відповідальність та и підстави. Поняття кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність — це один з видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її можна визначити як право держави обме­жувати права і свободи людини. Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:

—органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні
злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не­
гативну правову роль у суспільстві та державі;

—державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді
злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

—вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення
волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого
характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса­
ди) обирається за встановленими межами відповідальності за
вчинений злочин;

—особа відповідає лише за реальне вчинення злочину, за
який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

З урахуванням викладеного, кримінальна відповідальність — це особлива правова роль особи (власне їїобо'вязок) при вчиненні злочину, отримати державний осуд, а також обмеженнями осо­бистого, майнового чи іншого характеру, що визначається обви­нувальним вироком суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодек-

656

Глава 18

Основи кримінального права України

657

сом. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відпо­відальності є склад злочину в діях винної особи.

У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності мож­на виділити її фактичну та юридичну сторони. Фактична сто­рона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечно­го діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Кримінальна відповідальність настає тільки після встановлен­ня судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчинку. Відсутність останньої свідчить про відсутність підста­ви кримінальної відповідальності, тобто про відсутність у діях особи складу злочину.

Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відпові­дальності за один злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це об'єктивне право держави реагувати на вчинений злочин. Така реакція зна­ходить своє вираження в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну та процесуальну підстави кримі­нальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається игочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути •иддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­ні ) в законному порядку і встановлено за обвинувальним виро­ком суду.

§ 4. Поняття злочину та його ознаки

Злочин — це вчинок людини, що отримує кримінально-пра­вову оцінку. Йому притаманні всі об'єктивні та суб'єктивні оз­наки поведінки людини.

По-перше, це фізичні властивості (рух або утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, чевної мотивації поведінки, ЇЇ цілеспрямованість або спон­танність) тощо. По-друге це соціальні властивості, тобто пося­гання на правові відносини, на правовий порядок, на найбільш

важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом, оскіль­ки злочин руйнує охоронювані законом інтереси.

Поняття злочину не може бути незмінним: воно відповідає конкретному етапу розвитку суспільства, змісту потреб та інте­ресів, притаманним саме цьому етапу. У кримінальному праві поняття злочину, є фундаментальною категорією, оскільки вчен­ня про нього лежить в основі всіх кримінально-правових норм.

Злочин — це суспільно небезпечне і передбачене криміналь­ним законом діяння. КК України дає саме таке його визначення.

Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або без­діяльність), вчинене суб'єктом злочину». У ч. 2 зазначеної статті закріплені три ознаки злочину: а) суспільна небезпечність діян­ня, б) винність особи і в) передбаченість діяння в законі про кри­мінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небез­печність і винність — є матеріальними, що розкривають соціаль­но-психологічну природу злочину; третя — формальна, що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.

Таким чином, поняття злочину можна визначити як сус­пільно небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьо­му завдається шкода відносинам, які охороняються криміналь­ним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Другою невід'ємною ознакою злочину є винність. Криміналь­на відповідальність настає тільки за наявності вини, що випли­ває із ст. 62 Конституції України, за якою особа вважається не­винуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримі­нальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це поло­ження також викладено й у ч. 2 ст. 2 КК України. Вина визна­чає, чи стійкий, випадковий або ситуативний характер мало діян­ня, а отже якою є ступінь тяжкості цього діяння.

Протиправність — це формальна ознака злочину. Вона оз­начає обов'язкову наявність його в кримінальному законі на мо­мент вчинення злочину Кримінальна протиправність складає правову оцінку суспільної небезпечності злочину, що закріпле-

658

Глава 18

Основи кримінального права України

659

на в конкретній нормі закону. Кримінальний закон дає вичерп­ний перелік злочинів. Будь-яке діяння, що становить небезпеку для суспільства, але за нього не передбачена кримінальна відпо­відальність, не може розглядатися як злочин.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Ка­раність злочину випливає із суспільної небезпечності та про­типравності діяння. Діяння є кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом саме як злочин.

Злочин та інші правопорушення (наприклад, адміністративні правопорушення) — якісно самостійні види правопорушень. За правовими та іншими ознаками вони значно розрізняються.

§ 5. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів

Законодавець з допомогою певних дефініцій закріплює відповідні ознаки й визначає, які негативні вчинки є злочина­ми. Будь-який конкретний злочин (крадіжка, грабіж, хуліган­ство, зґвалтування) мають безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак протиправної поведінки лише ті, які ха­рактеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім кра­діжкам, пограбуванням, хуліганствам тощо). У новому КК міститься 702 склади злочинів. Обсяг конкретних ознак, що ха­рактеризують злочин, є більшим за обсяг юридично значущих ознак. Встановлення ознак складу в кожному окремому випад­ку йде шляхом їх виявлення у фактичному вчинку.

Важливо зазначити, що склад злочину — це реальна система ознак, що склалася за часи застосування кримінального зако­нодавства.

Склад злочину необхідно відмежовувати від реального зло­чину, від вчинку. Вони співвідносяться, як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину), тобто як реальне явище та логічне поняття.

Склад злочину являє собою логічне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, склад вбивства, склад зґвалту-

вання, пограбування тощо). Наприклад, реальні крадіжки, вчи­нені різними особами, мають свої особливості й відрізняються одна від одної, але склади злочину — крадіжки — логічно то­тожні, нормативно однакові. Отже склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, оскільки він відбиває ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду (типу).

Таким чином, враховуючи викладене, можна сформулювати наступне:

а) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних
і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно не­
безпечне діяння як злочинне;

б) сукупність зазначених ознак наводиться тільки в кримі­
нальному законі;

в) перелік складів злочинів, передбачених законом, є ви­
черпним;

г) склад злочину трансформується у відповідальність за вчи­
нений злочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діян­ня, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». У цій нормі визначається найважливіше значення злочину для за­конності й обгрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і жодні інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні еле­менти. Так, об'єкт злочину відображає те, на що завжди пося­гає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди. Об'єкт злочину визначається тими суспільними відносинами або сус­пільними цінностями, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Вона ви­ражається у дії чи бездіяльності, якою заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Ознаки об'єктивної сторони: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками. У злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'я­зок між дією (бездіяльністю) та суспільно небезпечним на­слідком, що настав. Наприклад, при розголошенні комерційної

660

Глава 18

Основи кримінального права України

661

таємниці (ст. 232 КК) обов'язкове встановлення причинного зв'язку між фактом такого розголошення певної інформації та завданням суб'єкту господарської діяльності істотної шкоди. У злочинах з формальним складом причинний зв'язок між дією та суспільно небезпечним наслідком не є обов'язковим. Наприк­лад, при зґвалтуванні (ч. 1 ст. 152) факт статевих зносин пов'я­зується лише із застосуванням фізичного насильства, і незале-жить від того, доведено статеві зносини до закінчення полового акту чи ні, або від інших наслідків.

Суб'єкт злочину — це фізична особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18, суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчи­нила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, полі­тичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єк­тами злочинів.

Суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час злочину усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними (ч. 1 ст. 19). Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (без­діяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічно­го захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, тобто пере­бувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

Кримінальна відповідальність, за загальним правилом, настає з 16 років (ч. 1 ст. 22), а за окремі злочини, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 22 (наприклад, убивство, розбій, зґвал­тування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчи­нення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК). У разі відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небез­печні наслідки.

КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24). При прямому умислі особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяль­ності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Наприклад, ухиляючись від призову на строкову військового службу (ст. 335 КК) особа знає про призов, але не бажає виконувати свій конституційний обов'язок. При непря­мому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспіль­но небезпечні наслідки. Вона прямо не бажає, але допускає на­стання цих наслідків. Наприклад, зараження венеричною хворобою (ч.і ст. 133 КК) може відбутися й за непрямим умис­лом. Відповідальність настає незалежно від наявності чи відсут­ності бажання заразити, головне — особа знає про наявність у неї венеричної хвороби.

Кримінальна відповідальність можлива й за необережне вчи­нення протиправної дії або бездіяльність. Зміст необережності (ст. 25 КК) включає її два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у специфічному ставленні суб'єкта злочину до суспільно небезпечних наслідків діяння у вигляді передбачення нею їх настання, але легковажного розра­ховування на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але в силу певних обставин повинна була їх передбачити. Через необережність можуть бути вчинені вбивство (ст. 119 КК), тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

У той же час навмисно чи з необережності може бути вчине­но доведення до самогубства, що є наслідком жорстокого пово­дження з особою, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ст. 120 КК). Таки ситуації трапляються через неуставні стосунки у військо­вих колективах або через так зване «побутове» насильство у неблагополучних родинах.

Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак. Ці ознаки залежно від ролі, яку їм надає законодавство, можуть бути або обов'язковими, або факультативними (необов'язковими).

662

Глава 18

Основи кримінального права України

663

Без наявності обов'язкових ознак узагалі немає складу зло­чину в діях людини. Отже, її не можна притягати до відпові­дальності. Факультативні ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності. Наприклад, відкритий спосіб викрадення майна при пограбуванні (ч.і ст. 186) — це обов'язкова ознака цього складу, а особлива жорстокість є особ­ливою (кваліфікованою) ознакою складу злочину, передбаче­ного п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України.

Кваліфікація злочинів — це процес встановлення відповід­ності (або невідповідності) вчиненого особою суспільно-небез­печного діяння тому складу злочину, який формулюється у чин­ному кримінальному законі. Коли, наприклад, А., мешкаючи із В., таємно забирає гроші, що належать останньому, то він скоює крадіжку (ст. 185). Якщо ж А. вважає, що він забирає гроші, на які має право (наприклад за несплату В. боргу), то він скоює самоправство (ст. 356) за умови підтвердження цього боргу.

Коли ж А. відкрито забирає гроші, що належать В., і при цьо­му погрожує останньому знищити його речі, тим самим приму­шуючи В. прискорити повернення боргу, то А. може бути при­тягнутий до відповідальності за пограбування (ст. 186) і за примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355), якщо такий борг дійсно існував, а час сплати боргу ще не настав.

Отже, правильна кваліфікація має велике значення для реа­лізації прав і законних інтересів людини, для ствердження спра­ведливості і законності.

§ 6. Стадії злочину

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинно­го наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та момен­том його закінчення.

Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його части­ну, сама є суспільно небезпечним діянням. Не є стадіями вчи­нення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри), оскільки при цьому не об'єктивується зло­чинний умисел.

Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.

У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину:

—готування до злочину;

—замах на злочин, що разом із готуванням до злочину ста­
новить незакінчений злочин;

—закінчений злочин.

Практично ці стадії розрізняють умовно. Так, А. придбав не­обхідне знаряддя для проникнення до житла (набір відмичок, інші пристрої) і був затриманий до моменту проникнення. А. не зміг проникнути до приміщення, оскільки сусіди почули гав­кання собаки у приміщенні і затримали крадія. У цих і подібних випадках і постає запитання про відповідальність за злочинні дії на певних стадіях злочину. Або, наприклад, людина прони­кає в автомобіль з метою його привласнення, але вона не в змозі завести двигун і її у цю мить затримують. У таких випадках мова йде про готування або замах на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особли­вої частини КК України, якщо при цьому злочин не було дове­дено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15). За­мах на злочин має місце тоді, коли:

а) вчинено діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення
певного злочину;

б) злочин не доведений до кінця;

в) причини закінчення злочину не залежать від волі винного.

§ 7. Співучасть у злочині. Види співучасників. Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють зло­чин спільно і навмисно.

664

Глава 18

Основи кримінального права України

665

Підставою відповідальності тут є той самий склад злочину, але вчинюваний у співучасті.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені у такому формулю­ванні: «злочин, вчинений кількома (двома або більше) суб'єкта­ми злочину спільно».

З об'єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється за­гальними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного із співучасників можуть розрізнятися, але при цьому злочин — це результат їх спільної діяльності.

Розглянемо такий приклад. А. до вчинення крадіжки обіцяє В. сховати викрадене В, майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обі­цянка сховати викрадене — перебувають у причинному зв'язку з крадіжкою, що вчинив В. Тому А. — співучасник, а саме пособ­ник крадіжки. Але якщо В. вчинив крадіжку і, бажаючи сховати викрадене, попросив А. сховати викрадене, то в даному разі співу­часті немає. Дії відносно приховування викраденого заздалегідь не обіцяні В., і тому не перебувають у причинному зв'язку зі зло­чином, який вчинив В. Тому А. у цьому разі не є співучасником.

Розрізняються такі види співучасників: виконавець (співви-конавець), організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем (співвиконавцем) вважається особа, яка безпо­середньо або шляхом використання інших осіб, що не є суб'єкта­ми злочину, вчинила конкретний злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчи­ненням (ч. З ст. 27). Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Вона може очолювати злочинну групу, керува­ти об'єднанням із двох або більше груп. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної органі­зації (наприклад, здійснює фінансування охоронців, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених пред­метів — наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо), вона також визнається організатором.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співу­часника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії, наприклад вказівки, наказ тощо), але їх об'єднує те, що в ре­зультаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість

вчинити злочин. Причому волю підбурюваного ці способи, на­приклад, примус чи умовляння не пригнічують.

Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками. Пособником також визнається й та особа, яка заздалегідь обіцяла переховати зло­чинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здо­буті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об'єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв'язків між ними.

Проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль. Наприклад, А. погрожує жертві но­жем, В. викручує жертві руки, а С. вивертає кишені. Усі вони є грабіжниками — співвиконавцями.

При складній співучасті (співучасті з розподілом ролей) співучасники виконують різнорідні ролі. В іншому випадку, наприклад, А. і В. виконують грабіжницькі дії, а С. чекає на них в автомобілі й втікає разом із ними. В даному разі А. і В. — співви-конавці пограбування, а С. — пособник.

За стійкістю зв'язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

—групою осіб;

—групою осіб за попередньою змовою;

—організованою групою;

—злочинною організацією.

Розглянемо ці форми співучасті. Злочин визнається вчине­ним групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови. Злочинна діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину.

Змова має місце не до початку, а в ході злочину.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли його спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова співучасників на спільне вчинення злочи-

Глава IS

Основи кримінального права України

667

ну. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпо­середньо перед його вчиненням.

Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об'єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об'єднана одним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість цього плану всіма учас­никами групи.

На відміну від усіх випадків співучасті вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об'єднання злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочин­ними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування.

У КК України передбачені заохочувальні норми, що увіль­няють від відповідальності учасників злочинної організації в разі виходу з неї, добровільного повідомлення органам влади про діяльність злочинної організації, сприяння у викритті злочинців.

§ 8. Добровільна відмова від вчинення злочину. Особливість кримінальної відповідальності при добровільній відмові від вчинення злочину

Добровільною відмовою вважається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на зло­чин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведен­ня злочину до кінця (ч. 1. ст. 17). При закінченому злочині доб­ровільної відмови бути не може. Якщо особа відмовилася доб­ровільно від доведення злочину до кінця, то вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого зло­чину (ч. 2 ст. 17). Наприклад, готуючися до вчинення вбивства або пограбування, М. викрадає рушницю. У даному разі М. відповідатиме за викрадення рушниці (ст.185 КК).

Поняття добровільної відмови складається з таких ознак:

а) остаточне припинення особою готування до злочину;

б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи;

в) розуміння особою можливості доведення злочину до кінця.
Не слід плутати невдалу спробу вчинення злочину і відмову

від повторення посягання. Наприклад, Н. стріляє у В., але зброя дає осічку. У даному разі є замах на вбивство.

При співучасті, коли діють не одна, а кілька осіб, добровільна відмова опосердкована поведінкою виконавця злочину. Інші співучасники злочину при добровільній відмові виконавця ма­ють відповідати за готування до злочину або замах на злочин. Звернімося знову до вищенаведеного прикладу, продовжимо міркувати. М. фінансує вбивство В. й залучає для цього Н. Вико­навець злочину Н. вистрелив таки, поранивши В., але злочинний намір не довів до кінця і, відмовившись убивати людину, допо­магає пораненому Н. Відповідальність настає за конкретне вико­нання злочину, а саме, виконавець Н. — за нанесення тілесних ушкоджень, а замовник М. — за замах на організацію вбивства.

§ 9. Кримінальне покарання. Поняття та ознаки. Система кримінальних покарань

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони дер­жави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі зло­чинністю кримінальне покарання має кілька функцій. По-пер­ше, воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників. По-друге, реаль­не виконання кримінального покарання, впровадження конкрет­них правообмежувальних процедур до винних осіб чинить силь­ний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

Багато років спостерігалася тенденція ужорсточення пока­рання, але воно себе не виправдало. З прийняттям нового Кри­мінального кодексу України здійснена значна гуманізація по­карання. Виключено смертну кару, практично виключено за­стосування позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, зараження венеричною хворобою, одноособове не злісне хуліганство тощо).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені дер­жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочи-

668

Глава 18

Основи кримінального права України

669

ну, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого (ч. 1 cm. 50 КК). Покарання є своєрідним мотиватором законослухняної поведінки. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, юридичним наслідком злочину. Покарання має публічний характер і може бути застосоване тільки за вироком суду від імені держави.

Як форма примусу покарання полягає у передбаченому за­коном обмеженні прав і свобод засудженого.

Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного при­мусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покаран­ня, яка визначається видом і строком, наявністю фізичних, май­нових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях; по-іншому вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація май­на; при застосуванні деяких покарань превалюють обмеження інших прав, наприклад права займатися професійною діяльні­стю, мати звання тощо. Кожне покарання спричинює моральні страждання, сором перед суспільством і близькими. Усі ці вла­стивості й визначають кару як ознаку покарання.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення за­суджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як за­судженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).

Мета кари досягається виконанням покарання та самим фак­том його призначення, що спричинює засудженому певні мо­ральні випробування.

Система покарань містить такі їхні види: штраф; позбавлен­ня військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю; громадські роботи; виправні робо­ти; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному ба­тальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, в КК України (ст. 51) передбачено 12 видів покарань.

За порядком призначення покарання поділяються на три групи:

—основні покарання;

—додаткові покарання;

—покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до­
даткові (ст. 52).

До основних покарань відносять:

а) громадські роботи (ст. 56) — встановлюються на строк від
60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день;

б) виправні роботи (ст. 57) — призначаються на строк від ше­
сти місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відра­
хуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в ме­
жах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого;

в) службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) —
встановлюються на строк від шести місяців до двох років із відра­
хуванням у доход держави від 10 до 20 відсотків грошового за­
безпечення, одержаного засудженим;

г) арешт (ст. 60) на строк від одного до шести місяців;

ґ) обмеження волі (ст. 61) на строк від одного до п'яти років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов'язковим залученням до праці;

д) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­
бовців (ст. 62) від шести місяців до двох років;

є) позбавлення волі на певний строк (ст. 63) — на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в кримінально-ви­конавчих установах,

є) довічне позбавлення волі ^ст. 64) — воно замінило смерт­ну кару; актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ст. 87).

До додаткових покарань відносять:

а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину
або кваліфікаційного класу (ст. 54) — безстрокове;

б) конфіскацію майна (ст. 59) — призначається лише у ви­
падках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особ­
ливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові є:

а) штраф (ст. 53) — встановлюється у межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Неоподатко­вуваний мінімум доходу громадян дорівнює 17 грн., в окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу;

670

Глава 18

Основи кримінального права України

671

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) — на строк від двох до п'яти років як основне і від одного до трьох років як додаткове покарання.

Призначення покарання здійснюється судом за певними кри­теріями. По-перше, покарання призначається в межах санкції статті, по-друге, суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо), по-третє, суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обстави­ни, що пом'якшують або обтяжують покарання.

За наявних підстав винна особа може бути повністю або част­ково звільнена судом від покарання за вчинений злочин. До за­суджених або притягнутих до кримінальної відповідальності можуть застосовуватися такі гуманні акти, як амністія (ст. 86) або помилування (ст. 87).

§ 10. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх. Вік кримінальної відповідальності та злочини, за які встановлена кримінальна відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні за кримінальним законом отримують особли­вий правовий статус. По-перше, кримінальній відповідальності підлягають ті неповнолітні, яким до вчинення злочину випов­нилося шістнадцять років. По-друге, у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років підлягають кримінальній відповідальності не всі особи, що вчинили злочини, а лише ті, які вчинили найне-безпечніші злочини. Законодавець при цьому виходить із мірку­вання, що неповнолітній вік накладає відбиток на особу право­порушника. Тому до молодих правопорушників не застосовуєть­ся кримінальна відповідальність за поширені, але не надто небезпечні злочини. Відповідальності підлягають особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років лише за вчинення та­ких злочинів:

а) проти життя та здоров'я особи — умисне вбивство (статті 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

б) проти- статевої свободи та статевої недоторканості особи —
зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої при­
страсті неприродним способом (ст. 153);

в) проти основ національної безпеки, зокрема, посягання на
державного чи громадського діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113);

г) проти волі, честі та гідності особи. Наприклад захоплення
заручників (ст. 147);

ґ) проти власності — крадіжку (ст. 185); пограбування (ст. 186); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); умисне знищення або по­шкодження майна (ч. 2 ст. 194);

д) проти громадської безпеки — бандитизм (ст. 257); терори­
стичний акт (ст. 258);

є) дії, передбачені частинами 1 та 3 ст. 262 з викрадення, при­власнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодін-ня ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим ста­новищем у складі організованої групи чи вимагання цих пред­метів поєднане з насильством, небезпечним для життя;

є) проти безпеки руху та експлуатації транспорту — пошкод­ження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289);

ж) проти громадського порядку та моральності — хуліган­
ство (ст. 296);

з) злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів — викрадення, привласнен­
ня, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або
їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зло­
вживання службовим становищем.

и) злочини проти авторитету органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян — пося­гання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця (ст. 348); погрозу або насильство щодо працівни­ка правоохоронного органу, пов'язані із заподіянням йому або близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. З ст. 345); погрозу або насильство щодо державного чи громадського дія-

672

Глава 18

Основи кримінального права України

673

ча, що призвело до спричинення йому тяжких тілесних ушкодь жень (ч. З ст. 346), небезпечні дії (підпал, вибух тощо), що спря­мовані на знищення або пошкодження майна працівника пра­воохоронного органу (ч. 2 ст. 347); захоплення представника вла­ди або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349); умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкоджен­ня службовій особі або громадянинові, який виконує громадсь­кий обв'язок, або їхнім близьким (частини 2 і 3 ст. 350); умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи грома­дянина, який виконує громадський обов'язок шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 252);

і) злочини проти правосуддя, зокрема, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, по­в'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової до­помоги (статті 379,400), погроза або насильство щодо судді, на­родного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (частини 2 і 3 ст. 377; частини 2 і 3 ст. 398); умисне знищення шляхом підпалу, вибуху або іншім загальнонебезпечним способом майна судді, народного засідателя чи присяжного, захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 378, частини 2 та 3 ст. 399);

ї) злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного пра­вопорядку — посягання на життя представника іноземної дер­жави (ст. 443).

Зазначені злочини становлять значну громадську небезпеку й належать до категорії середньої тяжкості, тяжких або особли­во тяжких за кримінально-правовою класифікацією.

Санкції за їх вчинення є досить диференційованими, зокре­ма серед злочинів, що належать до середньої тяжкості, санкції складають від 2 до 5 років, серед тяжких злочинів вони є досить великими і коливаються у межах від 5 до 10 років, особливо тяж­ких злочинів — від 10 років позбавлення волі.

Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності. Примусові заходи виховного характеру. Вчинення злочину у неповнолітньому віці є обставиною, що пом'якшує покарання.

Ця норма кримінального права свідчить про намір законо­давця пом'якшити відповідальність неповнолітніх порівняно з

дорослими правопорушниками. До неповнолітніх, які вчинили злочин поряд із загальними підставами кримінальної відпові­дальності, передбачено певні особливості кримінальної відпові­дальності та покарання. Усі ці особливості вміщені в окремому розділі КК України і стосуються:

—звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­
ності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

—видів і призначення покарання (статті 98—103);

—звільнення від покарання та його відбування (статті 104—107);

—погаш

Дата добавления: 2014-01-04