Проголошення незалежності України. Державотворчий процес

Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку. Перед українським суспільством постали нові завдання: будівництво правової демократичної України, трансформація адміністративно-командної економіки в багатоукладну ринкову, національне відродження і консолідація суспільства, встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені. Ці процеси визначають сучасний етап історії України.

Складні та суперечливі процеси відбувалися в Україні в цей період: хрущовська «відлига», застій та криза радянського суспільства (так звана «брежнєвщина»), активізація суспільно-політичного життя в період «перебудови».

План

1. Період хрущовської «відлиги» (1953-1964 рр.)

2. Період «застою» і кризи радянського суспільства (1964-1985 рр.)

3. Україна в умовах «перебудови» (1985-1991 рр.)

Ключові терміни: Акт проголошення незалежності України, гласність, Декларація про державний суверенітет, десталінізація, дисидентство, застійні явища в економіці, корупція, лібералізація, перебудова, плюралізм, правозахисний рух, президент, революція «згори», референдум, «холодна війна», хрущовська «відлига», чорнобильська катастрофа, шістдесятники.

1. Період хрущовської «відлиги»(1953-1964 рр.)

Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. призвела до істотних змін в СРСР. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, який поклав початок десталінізації і здійснив реформи в усіх сферах життя суспільства.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- розвинчення культу особи Сталіна, викриття терору. У лютому 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС М. Хрущов у доповіді засудив репресивну політику сталінського режиму. З’їзд проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвинчаний до кінця, багато фактів замовчувалося;

- викриття злочинної діяльності Л. Берії. Розпочалася реабілітація жертв масових репресій. За 1954-1956 рр. було реабілітовано 8 тис. осіб. Однак відбувалися нові політичні репресії. Протягом 1954-1959 рр. в Україні за «антирадянську агітацію і пропаганду» репресували 3,5 тис. осіб;

- перебудова державного апарату. Розширився склад і права місцевих органів влади. Але зберігалося верховенство партійних органів над державними.

Отже, політичні реформи були половинчастими. Залишалася монополія КПСР у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації не настало.

Відбулися зрушення в духовному житті України. Розширилися сфери вживання української мови, збільшилося видання україномовних книжок. Вийшли наукові праці «Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури». З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал», багатотомна «Історія міст і сіл України». Реабілітовано діячів української культури, видавалися твори реабілітованих письменників.

З’явилося нове покоління інтелігенції – шістдесятники. Серед них – письменники і поети І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, літературні критики І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, діячі кінематографу С. Параджанов, Л. Осика та інші. Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, це покоління сповідувало свободу самовираження, викривало перекоси офіційної культури, вимагало вільного розвитку українського народу, його мови і культури.

Це викликало незадоволення з боку влади. Шістдесятників стали звинувачувати у відході від «марксизму-ленінізму», обмежувати їх творчу діяльність, перейшли до репресій проти них. Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60-х рр. почали переслідуватися. «Відлига» в культурній сфері припинилася.

У 1950-і рр. були проведені економічні реформи, які радикально змінили умови розвитку господарства. Позитивні наслідки мали: децентралізація керівництва економікою, збільшення асигнувань на науково-технічний розвиток, підвищення самостійності колгоспів, збільшення закупівельних цін на зерно, картоплю, продукцію тваринництва. У другій половині 1950-х рр. відбулося помітне економічне зростання, сільське господарство стало рентабельним. Його валова продукція зросла на 35,5%. Підвищилась продуктивність праці і врожайність.

Однак економічне піднесення виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими і не торкнулися основ адміністративно-командної економіки. Сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень, нереальних надпрограм. Серед них:

1. освоєння цілинних земель (1954 р.), в основному, Казахстану. Матеріальні і людські ресурси забезпечувала здебільшого Україна;

2. поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-культур». У 1953 р. посіви кукурудзи в Україні займали 2,2 млн. га, на 1955 р. було заплановано 5 млн. га. Однак результат кукурудзяної кампанії не вирішив зернову проблему;

3. грандіозний проект – надпрограма в тваринництві (1957 р.) під гаслом «наздогнати і перегнати Америку щодо виробництва м’яса, масла і молока на душу населення».

Фактично кожна з цих програм зазнала краху. Реорганізації негативно позначились на виробництві сільськогосподарської продукції. Наприкінці 1950-х рр. почалося падіння темпів економічного росту.

Соціальні програми. Пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більш як вдвічі. Зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту. Зросло житлове будівництво. Тривалість робочого дня скоротилася до 7 годин. В результаті цих та інших програм підвищився добробут населення, збільшилися прибутки працюючих. Однак рівень життя зростав повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.

На початку 1960-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася. Грошова реформа 1961 р. призвела до росту цін, негативно позначилася на життєвому рівні населення. Прокотилася хвиля протестів. Страйки робітників в Новочеркаську були розстріляні військами. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, були введені картки на хліб.

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦККПРС М. Хрущова було звільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС. На цю посаду був обраний Л.І. Брежнєв.

Реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх непослідовності і половинчастості кардинальних змін не відбулося. Частина соціально-економічних програм була економічно необґрунтованою і межувала з авантюризмом. Усунення М. Хрущова означало відмову від лібералізації. Настало двадцятиріччя панування консервативних сил.

2. Період «застою» і кризи радянського суспільства (1964-1985 рр.)

Суть консервативного курсу нового керівництва визначається словом «стабілізація», яке стало символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети не вдалося.

У вересні 1965 р. була проголошена економічна реформа. В сільському господарстві вона передбачала підвищення закупівельних цін на продукцію, перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства, розвиток соціальної сфери села. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Виробництво сільськогосподарської продукції продовжувало відставати. Держава змушена була закуповувати хліб за кордоном.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління: переведення підприємств на госпрозрахунок, розширення їх самостійності, матеріальне стимулювання трудящих залежно від результатів їхньої праці. Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На початку реформи темпи розвитку промисловості були високими. Однак на початку 1970-х рр. темпи зростання уповільнилися, з’явилися симптоми краху реформи. Реформа була згорнута.

Ринкові ідеї не вписувалися в господарський механізм, де вся влада знаходилася в руках держави. В СРСР зберігалася державна модель соціалізму, посилювалося директивне планування і силове управління, наростала бюрократизація економіки. Командно-адміністративна система не могла пристосуватися до вимог НТР, що стало причиною затухаючого, диспропорційного економічного розвитку, постійного відставання за економічними показниками від розвинених країн Заходу.

За 1960-1985 рр. середньорічний приріст валового продукту в Україні зменшився від 7% до 3,5%, знизилася ефективність господарювання. Так, капіталовкладення у сільське господарство зросли у 3 рази, а валовий збір його продукції зріс лише у 1,6 разів. Темпи зростання продуктивності праці зменшилися вдвічі.

Збільшився бюрократичний апарат, посилилися безгосподарність і безвідповідальність, заявили про себе корупція, організована злочинність, «тіньова» економіка. Погіршилася екологічна ситуація. У 1970-1980 рр. народне господарство вступило в смугу кризи.

Якщо в економіці принаймні декларувалися деякі реформи, то в суспільно-політичній сфері зберігався існуючий режим, головними ознаками якого стали

- зміцнення політичної монополії КПРС, зосередження всієї влади в її руках,

- відсутність реальної влади у органів народного самоуправління,

- зростання бюрократичного апарату,

- згортання демократії,

- порушення громадянських прав і свобод,

- здійснення репресій.

У 1972 р. першого секретаря ЦККПУ П. Шелеста, активного прибічника хрущовських реформ, було усунуто з посади за звинуваченням у «м’якості» до українського націоналізму. Лідером комуністів республіки став В. Щербицький (1972-1989 рр.), який протягом 17 років очолював парторганізацію УРСР. Його команда орієнтувалася на централізацію і регламентацію, взявши курс на зміцнення тоталітарної системи.

Як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату набуває сили дисидентський рух. В Україні дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав. Ядром українського дисидентства стали «шістдесятники».

У 1950-1960-і рр. основним проявом дисидентства стали протести, звернення до керівників країни. Поширилася безцензурна література – «самвидав», де циркулювали твори І. Дзюби, Є. Сверстюка та інших.

У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, яка вимагала виходу УРСР зі складу СРСР і створення незалежної соціалістичної України. За доносом групу заарештували, Л. Лук’яненко отримав 15-річний термін ув’язнення.

У 1964-1967 рр. на західноукраїнських землях діяла підпільна організація «Український національний фронт», яка ставила за мету утвердження самостійної демократичної Української держави.

Протягом 1970-1974 рр. у Львові видавався самвидав чий журнал «Український вісник», головним редактором якого був В. Чорновіл.

У 1976 р. у Києві була утворена Українська Гельсінська Група (37 осіб) для сприяння виконанню Гельсінського Акту щодо прав людини, підписаного СРСР у 1975 р. Групу очолив письменник М. Руденко. Вона ставила завдання ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини в Україні, домагатися контакту України з іншими країнами. Радянська влада вчинила гоніння на групу: 23 її члени були заарештовані і позбавлені волі.

У дисидентському русі протягом 1960-1972 рр. взяло участь близько тисячі осіб. Незважаючи на малочисельність, він був моральною й ідеологічною загрозою радянській системі. У 1980-і рр. дисидентський рух активізувався. Завдяки діяльності його представників визрівала ідея про необхідність перетворень у всіх сферах життя, про необхідність утворення власної незалежної української держави.

3. Україна в умовах «перебудови» (1985-1991 рр.)

У березні 1985 р. новим секретарем ЦККПРС було обрано М.Горбачова. За його ініціативи у квітні 1985 р. було проголошено курс на «перебудову», яка розпочалася як революція «згори». На початковому етапі цей курс передбачав поліпшення управління господарством. Перетворення стосувалися передусім економіки.

З часом активізується суспільно-політичне життя. Зміцнюється гласність, породжується плюралізм думок. Внаслідок гласності відбувається ліквідація «білих плям» в історії, розгортається дискусія навколо вузлових історичних проблем, в суспільно-історичній думці переоцінюється діяльність історичних осіб.

У квітні 1986 р. сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС (трагедія планетарного масштабу). Аварія оголила вади командної системи: порушення технологічної дисципліни, правил безпеки, безпечність та безвідповідальність вчених.

Виникають неформальні організації, які спочатку створювалися на основі спільних інтересів – музика, історія, колекціонування тощо.

У червні 1989 р. в Україні вже діяло 47 тис. неформальних об’єднань, у т.ч., політичних, культурно-історичних, екологічних громадських об’єднань. Найпомітніші: Товариство української мови імені Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне об’єднання «Зелений світ». Політичні об’єднання – Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об’єднання «Громада», Українська Гельсинська спілка (відновила роботу у 1987 р.), яка першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За активного сприяння УГС у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів’яни вперше вийшли з синьо-жовтими прапорами.

У вересні 1989 р. був утворений Народний Рух України (НРУ). Окреслилися дві течії: поміркована (виступали за незалежну Україну в межах реформованої союзної федерації) та радикальна (за вихід України зі складу СРСР).

Розгортається багатопартійність. Виникають політичні партії: Українська Республіканська партія (створена першою, на базі УГС), Українська національна партія (Львів, 1989 р.), Українська християнсько-демократична партія, Партія зелених тощо. На 1991 р. нараховувалося майже 20 опозиційних партій.

Відбувається політизація суспільства, поляризація політичних сил. Виникає робітничий рух, який виявляється у страйках шахтарів Донбасу, мітингах робітників. Серед подій політичного життя відзначалася річниця злуки УНР та ЗУНР 21 січня 1990 р. Живий ланцюг (450 тис. – 5 млн. осіб) простягся від Києва до Львова.

У березні 1990 р. Горбачова обирають Президентом СРСР.

16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Підписання нового союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. За цих обставин противники реформ спробували здійснити державний переворот. Однак демократичним силам вдалося встояти. За цих умов Верховна Рада України прийняла Акт про незалежність 24 серпня 1991 р.

Таким чином, процеси перебудови сприяли активізації демократичного, національно-визвольного руху. Величезною подією історичного значення стало проголошення державної незалежності України.

Тема 10. Україна в умовах розбудови незалежності

План

1. Проголошення незалежності України. Державотворчий процес.

2. Соціально-економічний розвиток України

3. Президентські вибори 2004 р. Помаранчева революція

4. Зовнішня політика України

Ключові терміни: багатопартійність, демократія, державна символіка, державний суверенітет, інфляція, конституційний процес, лібералізація економіки, приватизація, реформа, ринкова економіка, унітарна держава.

Дев’яності роки ХХ ст. в історії України мають особливе значення. Ця доба є перехідним періодом від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до ринкової. Це період народження України як самостійної держави.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення державної незалежності України. Приводом до цього стала невдала спроба державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991р., підготовленого і здійсненого за участю Комуністичної партії. 30 серпня 1991 р. президією Верховної Ради діяльність Комуністичної партії в Україні була заборонена. 26 жовтня 1991 р. колишні представники Компартії України провели у Києві установчий з’їзд нової партії, яку назвали Соціалістичною партією України (СПУ).

1 грудня 1991 р. відбулися референдум і вибори Президента України. У бюлетень до референдуму було включено питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». 90,3% громадян, які взяли участь в референдумі, відповіли «Так», тобто підтвердили згоду з Актом незалежності України. Першим Президентом України був обраний Леонід Кравчук.

Отже, наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сімдесят років. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка зв’язувала Україну з тоталітарною державою СРСР. Народилася нова демократична Україна.

8 грудня 1991 р. була підписана угода про створення Співдружності Незалежних держав (СНД), до якої увійшло 11 республік, у тому числі, Україна. Однак за час існування СНД значних економічних і політичних результатів не було досягнуто.

Першочерговою проблемою після проголошення незалежності стало державне будівництво. Протягом 1991-1994 рр. було прийнято основні закони незалежної України: про громадянство, про державні кордони, про національні меншини, про формування власних Збройних Сил тощо. Було затверджено нову символіку, грошову одиницю.

Законом від 17 вересня 1991 р. назва «Українська Радянська Соціалістична республіка» була замінена на історичну назву «Україна».

Постанова Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. започаткувала вихід України з рубльової зони та запровадила обіг купонів багаторазового використання (у 1996 р. було введено гривню).

Закон «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. встановив, що кожний, хто постійно проживав на території республіки, міг отримати її громадянство. Подвійного громадянства не допускалося.

У листопаді 1991 р. Верховна рада прийняла Закон «Про Державний кордон України», яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони та перетину.

З 1991 р. почала виходити щоденна газета «Голос України», власний друкований орган парламенту України.

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні сили України». Ним проголошувалося, що Україна як незалежна держава створює власні збройні сили: війська наземної оборони, війська повітряного простору, військово-морські сили. Міністерство оборони очолив К.Морозов.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У січні-лютому 1992 р. Верховною Радою була затверджена нова державна символіка – синьо-жовтий прапор як Державний прапор України, музика М.Вербицького до національного гімну «Ще не вмерла Україна» як Державний гімн України, тризуб як герб України.

Всього за 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів. Було створено принципово нові владні інстанції: постав інститут президентства, створено Конституційний суд, запроваджено нові органи виконавчої влади, розроблено нову систему місцевого самоврядування, на основі багатопартійності та народовладдя забезпечено виборний процес.

28 червня 1996 р. було проголошено Конституцію України – першооснову розбудови держави і суспільства. У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм – унітарною (єдиною) державою. Главою держави є президент, єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада, вищим органом виконавчої влади є Кабінет міністрів. Вищою судовою владою є Верховний Суд України.

1990 р. став роком становлення багатопартійності. Радикально змінилися умови діяльності партій, громадських організацій і об’єднань. Зросла їх роль у житті суспільства. Сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій, однак більшість – малочисельні, не мають чітких ідеологічних концепцій та програм.

На президентських виборах 1994 р. та 1999 р. перемогу двічі здобув другий Президент України Леонід Кучма. У 1994 р. у посланні до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» він оголосив нову соціально-економічну стратегію розвитку країни.

Дата добавления: 2014-01-04