Регіональна валютна інтеграція: сутність, рівні та форми

Прискорення розвитку міждержавних інтеграційних процесів – одна із основних тенденцій трансформації соціально-економічних систем у ХХІ столітті. Дана тенденція обумовлюється впливом багатьох факторів, ключовими з яких є: науково-технічні (розвиток каналів зв’язку та способів обробки і передачі інформації, зокрема інтернет-технологій; удосконалення транспортного сполучення; реалізація міжнародних наукових проектів і т.д.); економічні (розвиток міжнародної торгівлі; транснаціоналізація виробництва; трудова міграція і т.д.); соціально-політичні (досить ефективне функціонування міжнародних інститутів; відсутність глобальних воєнних конфліктів у другій половині ХХ століття і т.д.).

Інтеграційні процеси одночасно проходять за декількома взаємопов’язаними напрямками: політичний, соціальний, культурно-етичний, економічний і т.д.

Відповідно до концепції, розробленої Б. Балассом, у економічній літературі традиційно виділяють п’ять стадій економічної інтеграції 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) спільний ринок; 4) економічний союз, 5) економічний та валютний союз [10]. Дані стадії визначають різницю у рівні уніфікації економічної політики держав-учасниць інтеграційних процесів.

Зона вільної торгівлі (free trade area, FTA) формується внаслідок часткового або повного скасування, як мінімум, двома країнами митних тарифів та квот при взаємній торгівлі товарами, виробленими на їх територіях. При цьому, кожна з країн зберігає власну систему тарифів та квот щодо товарів, вироблених на територіях країн, що не входять до зони вільної торгівлі. Загальна мета даного об’єднання полягає у створенні порівняльних переваг і досягненні позитивного ефекту масштабу.

Митний союз (customs union) передбачає встановлення уніфікованих тарифів та квот для зовнішньої торгівлі не з країнами-учасницями союзу. Створення митних союзів є ефективним інструментом вирішення проблеми реекспорту.

Спільний ринок (common market) додатково до зони вільної торгівлі передбачає вільне переміщення послуг, капіталу та трудових ресурсів в межах країн-учасниць з метою посилення порівняльних переваг і позитивного ефекту масштабу.

Економічний союз (economic union) передбачає створення спільного ринку із значним ступенем координації національних економічних політик та/або гармонізації відповідного законодавства країн-учасниць [10].

Економічний та валютний союз (economic and monetary union) передбачає додаткову уніфікацію валютної політики, зокрема шляхом введення спільної валюти.

Традиційний підхід достатньо вдало набув подальшого розвитку у [9], де виділяються сім стадій економічної інтеграції: 1) преференції у торгівлі; 2) зона вільної торгівлі, валютний союз; 3) митний союз, спільний ринок; 4) економічний союз, митний та валютний союз; 5) економічний та валютний союз; 6) фіскальний союз; 7) повна економічна інтеграція.

У даному контексті фіскальний союз (fiscal union) передбачає реалізацію спільної фіскальної та бюджетної політик. Зазначається, що для завершення економічної інтеграції зазвичай уніфікують інші види економічної політики, відміняють усі торгові бар’єри, формують наднаціональні інститути і поступово наближаються до створення політичного союзу (political union), який являє собою потенційно найбільш передову форму інтеграції із загальним урядом.

Одним із ключових напрямків фінансової складової економічної інтеграції є валютна інтеграція. А.А. Кодзасова під валютно-фінансовою інтеграцією розуміє це економічний процес об’єднання фінансових, кредитних, грошових, валютних систем і ринків окремих країн на основі функціонування національних валют з перспективою їх заміни на єдину валюту і створення наднаціональних фінансово-кредитних регулюючих інститутів, що здійснюють єдину фінансову та грошово-кредитну політику [12].

Як видно з табл. 6.2, виділяють дві історичні форми валютної інтеграції (валютний блок та валютна зона у вузькому розумінні) та чотири сучасні форм (платіжний союз, співробітництво зі стабілізації обмінних курсів, валютну зону у широкому розумінні, валютний союз).

У рамках валютних блоків (стерлінгового (1931 р.), доларового (1933 р.), золотого (1933 р.) курс валют всіх країн блоку прикріплювався до валюти країни, яка очолювала блок; міжнародні розрахунки країн-членів здійснювалися у валюті країни-лідера; валютні резерви країн-учасниць зберігалися в країні-лідері.

Таблиця 6.2 – Форми регіональної валютної інтеграції

Форма регіональної валютної інтеграції	Характеристика
Валютний блок	Прикріплення курсів валют до валюти країни-лідера; здійснення розрахунків у валюті країни-лідера, зберігання валютних резервів країн-учасниць в країні-лідері.
Валютна зона (у вузькому розумінні)	Валюта країни-лідера використовується як платіжний засіб і як резервний засіб, за допомогою цієї валюти здійснюються зовнішні платежі, допускається вільне переміщення валют з однієї країни в іншу.
Співробітництво зі стабілізації обмінних курсів	Збільшення спільного пулу золотовалютних резервів, розширення меж допустимих коливань валют, введення двосторонніх інтервенцій і сигнальних курсів і т. д.
Платіжний союз	Особливі пільгові системи валютних, розрахункових і відповідних їм кредитних відносин, оформлені міждержавними угодами в рамках групи країн.
Валютна зона (у широкому розумінні)	Може існувати у наступних формах: 1) визнання однією країною в односторонньому порядку валюти іншої країни як законного платіжного засобу (неформальна офіційна або неофіційна доларизація); 2) використання однією країною в односторонньому порядку валюти іншої країни як паралельного законного платіжного засобу; 3) взаємна угода між незалежними державами про використання їх національних грошових одиниць як паралельних платіжних засобів на території кожного з них; 4) створення наднаціональних (регіональних) фінансових інститутів та введення колективної розрахункової одиниці, яка існує нарівні з національними грошима держав-членів; 5) жорстка фіксація курсів валют країн-учасниць валютної зони до курсу більш сильної валюти; 6) введення режиму валютної ради.
Валютний союз	Може існувати у наступних формах: 1) формальна офіційна доларизація; 2) створення наднаціональних (регіональних) фінансових інститутів та введення спільної валюти, курс якої жорстко фіксується до курсу більш сильної валюти; 3) уніфікація ключових елементів національних валютних систем, створення наднаціональних (регіональних) фінансових інститутів та введення спільної валюти.

Поняття валютної зони у вузькому розумінні переважно використовувалось протягом колоніального та перших років постколоніального періоду для позначення інтеграційного утворення у межах якого валюта країни-лідера використовується як платіжний засіб і як резервний засіб, за допомогою цієї валюти здійснюються зовнішні платежі. Основною характеристикою валютної зони вважають нерівноправний порядок її формування: країни-учасниці зони використовують валюту основної (великої та економічно розвиненої) країни як засіб для здійснення міжнародних та інших розрахунків, або жорстко фіксують курс національної валюти до курсу валюти країни-лідера. Крім того, країни-учасниці зони повинні виконувати певні спільні правила валютних відносин, які не можуть змінюватись без погодження з країною-лідером.

Найбільш успішною спробою міждержавного співробітництва для досягнення стабілізації валютних курсів стала взаємодія країн-членів ЄЕС. Система стабілізації взаємних курсів європейських валют була «запущена» в дію в 1972 р.). В системі фіксувалися курси валют між країнами-учасницями. Фактично в Європі вона замінила Бреттон-Вудську валютну систему. У 1979 р. «валютна змія» була замінена механізмом валютних курсів, який і проіснував аж до створення Європейського валютного союзу в 1999 р.

Сучасне використання поняття «валютна зона» дещо відрізняється від особливостей його використання у ХХ столітті. Валютна зона – зона домінування однієї валюти або спектру валют (чиї курси безповоротно зафіксовані один до одного і змінюються синхронно щодо валют інших країн), які здатна на всій території зони виконувати всі функції грошей.

Валютний союз – найвища стадія валютної інтеграції, що характеризується високим рівнем уніфікації ключових елементів національних валютних систем, створенням наднаціональних (регіональних) фінансових інститутів та введенням спільної валюти.

Отже, вступ держави у найбільш інтегровану валютну зону та валютний союз пов’язаний відповідно з введенням фіксованого режиму обмінних курсів або запровадженням єдиної валюти, а отже – з відмовою від використання девальвації (ревальвації) номінального обмінного курсу як механізму відновлення рівноваги платіжного балансу держави та макроекономічної рівноваги в цілому. Таким чином, важливим є дослідження переваг та недоліків вступу окремої держави до регіонального валютного угрупування.

Найбільш поширеним підходом до порівняльного аналізу економічних вигод та витрат, що генеруються внаслідок валютної інтеграції, виступає застосування інструментарію теорії оптимальної валютної зони, яка базується на визначенні характеристик, яким потенційні учасники однієї валютної зони повинні (в ідеалі) відповідати перед тим, як відмовлятися від адаптованих під національні особливості монетарної політики і режиму валютного курсу заради отримання вигод від використання єдиної валюти.

Теорія оптимальної валютної зони стверджує, що якщо валютний союз не є оптимальною валютною зоною, то деякі з його учасників будуть нести макроекономічні витрати, що переважатимуть мікроекономічні переваги введення єдиної валюти у межах зони.

Отже, оптимальна валютна зона – територія в межах якої витрати на відмову від обмінного курсу як внутрішнього (тобто в межах зони) інструменту економічного регулювання є меншими від вигод, що генеруються введенням єдиної валюти або фіксованого режиму обмінних курсів.

Найбільш важливими критеріями оптимальності валютної зони є: гнучкість цін і заробітної плати, мобільність факторів виробництва, інтеграція фінансових ринків, розмір економіки, ступінь торгової відкритості економіки, подібність економічних структур, диверсифікація виробництва, споживання та експорту, рівень фіскальної інтеграції, політична інтеграція, інфляційна конвергенція, диверсифікація активів, довіра до монетарної влади, подібність інститутів ринку праці, можливість імпорту стабільності, ефективність валютної політики, кореляція шоків і швидкість пристосування, характер шоків, синхронізація бізнес-циклів, наявність розвиненої фінансової системи, рівень доларизації, наявність домінантного торгового партнеру, історичні та географічні аспекти тощо.