Бюджетні системи у розвинених зарубіжних країнах

Характеристика окремих ланок фінансових систем в країнах з розвинутою ринковою економікою

Основне місце у фінансовій системі займає бюджетна система, що представляє собою засновану на економічних відносинах і юридичних нормах сукупність усіх видів бюджетів країни.

Бюджетні системи різних країн відрізняються своєю структурою, кількістю окремих видів бюджетів, тому що багато в чому залежать від їх державного устрою та її територіального поділу. Особливо це стосується структури державного бюджету, що має свої національні особливості в кожній країні.

Основа міжбюджетних відносин – розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи, здійснене відповідно до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Відомі дві форми державного управління: єдина (унітарна) і федеративна. В унітарних державах (Великобританія, Франція, Італія, Японія та ін.) є дві ланки управління – центральне і місцеве; у федеративних державах (США, Канада, Німеччина, Швейцарія та ін.) – три ланки управління: центральне, членів федерації і місцеве [2].

Бюджетний унітаризм – така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначає центральна влада. Місцева та регіональна влади при цьому, як правило, відіграють досить пасивну роль [4].

В унітарних державах бюджетна система являє собою сукупність бюджетів усіх територіально-адміністративних одиниць і складається з двох ланок: державного бюджету і бюджетів місцевих органів самоврядування. Наприклад, бюджетна система Японії має державний бюджет, бюджети 47 префектур і 3 255 муніципалітетів; у Франції бюджетна система складається з центрального бюджету та бюджетів 95 департаментів, близько 38 тис. комун.

Місцеві бюджети відособлені і функціонують автономно. Вони складаються, затверджуються і виконуються відповідними місцевими органами влади і формально не пов’язані з державним бюджетом. Однак насправді як і раніше має місце залежність місцевої влади від центрального уряду. Ця залежність обумовлена дефіцитами місцевих бюджетів і має в різних країнах свої особливості.

Наприклад, у Великобританії місцеві органи влади отримують на фінансування поточних витрат значні кошти зі звичайного бюджету у формі дотацій та цільових субсидій та з національного фонду позик – кредити на фінансування капітальних витрат. Кредити мають довгостроковий характер і надаються, виходячи з ринкового відсотка, у строго лімітованих розмірах. В Японії зв’язок державного бюджету з місцевими здійснюється по лінії видачі, як правило, субсидій строго цільового призначення (будівництво портів, ліквідація наслідків стихійних лих, будівництво гідроелектростанцій і тощо).

Доходи місцевих бюджетів у зарубіжних країнах формуються, як правило, за рахунок закріплення за ними другорядних податків. До їх числа відносяться майнові, промисловий, поземельний, деякі види непрямих податків, надбавки до державних, різні збори, надходження від муніципальної власності. Для покриття бюджетних дефіцитів регіональні органи влади вдаються до місцевих позик, які в сучасних умовах набули широкого поширення.

Видатки місцевих бюджетів, крім витрат, пов’язаних з адміністративною діяльністю місцевої влади та управлінням місцевим господарством, включають витрати по освіті та охороні здоров’я.

У федеративних державах бюджетна система включає три ланки: державний (федеральний) бюджет, бюджети членів федерації та місцеві бюджети. Бюджетна система США, наприклад, має федеральний бюджет, бюджети п’ятдесяти штатів і більше 80 тис. бюджетів місцевих адміністративних підрозділів (3 тис. округів, 19 тис. муніципалітетів, 17 тис. міст і тауншипів, 15 тис. шкільних і 29 тис. спеціальних округів). У Німеччині бюджетна система складається з федерального бюджету, бюджетів шістнадцяти земель та бюджетів громад (до земельних прирівнюються бюджети ганзейськіх міст, до общинних – бюджети об’єднань громад і округів); у Канаді – з федерального бюджету, бюджетів десяти провінцій і бюджетів місцевих органів влади (громад, областей, графств).

Місцеві бюджети своїми витратами і доходами не входять до бюджетів членів федерації, а останні – до федерального. Провідна роль належить федеральному бюджету, який є фінансовою основою центрального уряду. У США на його частку припадає близько 60 % всіх коштів, що проходять через бюджетну систему, в Канаді – близько 50 %, у Німеччини – понад 40 %. Розподіл та закріплення функцій, а також доходів і витрат між окремими ланками влади і бюджетної системи здійснюється на основі законодавчих актів.

На федеральний бюджет покладені найважливіші витрати. Серед них: військові, економічні, частина соціальних, виплата відсотків по державному боргу, адміністративні. У федеральному бюджеті Німеччини значне місце займають також витрати, пов’язані з участю країни в ЄС.

Функції місцевих органів влади, склад доходів і витрат їх бюджетів залишаються в умовах федерації такими ж, як в унітарній державі. Взаємовідносини окремих ланок бюджетної системи у федеративних державах також мають свої особливості. Наприклад, у США в основному має місце односторонній рух коштів з вищестоящої бюджетної ланки в підпорядкований. З федерального бюджету кошти надходять до бюджетів штатів і місцеві бюджети основним чином у вигляді субвенцій.

Для характеристики багаторівневої системи органів публічної влади, в якій кожен рівень забезпечений власним бюджетом і діє в межах закріплених за ним бюджетних повноважень, використовують термін «федералізм». Це поняття застосовується для визначення відносин у федеративних державах, але останнім часом його вживають і щодо країн, які не є федераціями за конституцією.

Бюджетний федералізм представлений такою організацією бюджетних відносин, яка дає змогу в умовах самостійності й автономії кожного бюджету забезпечувати на території всієї країни її населенню рівний і гарантований державою перелік суспільних послуг (безпека, соціальний захист, освіта та ін.), а для цього органічно поєднувати фіскальні інтереси держави з інтересами її суб’єктів; розрізняти бюджетні повноваження, бюджетні видатки і доходи; розподіляти і перерозподіляти бюджетні ресурси між державним бюджетом і бюджетами місцевих органів влади, вирівнюючи бюджетну забезпеченість територій, які перебувають у різних соціально-економічних, географічних, кліматичних та інших умовах [4].

Розрізняють дві основні групи моделей бюджетного федералізму – децентралізовані та кооперативні.

Децентралізовані моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональних та місцевих влад, слабкістю зв’язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей властивою ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Отже, місцева влада за такої моделі має покладатися передусім на власні сили. Ця модель бюджетного федералізму характерна, насамперед, для США.

Для кооперативних моделей бюджетного федералізму, навпаки, властиві тісна співпраця різних рівнів влади, активна політика центральної влади з подоланням фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління та фінансового вирівнювання. За таких моделей бюджетного федералізму центральна влада активно турбується про забезпечення єдиних стандартів громадських послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН та Австрії.

Структура державних бюджетів країн з розвиненою економікою має й інші особливості.

Наприклад, у США федеральний бюджет складається з двох частин: власного урядового бюджету (або федеральні фонди) і довірчих (траст) фондів. За рахунок власного урядового бюджету фінансуються загальнонаціональні економічні та соціальні програми. Довірчі фонди, як правило, носять цільовий характер і пов’язані з діяльністю окремих видів виробничої інфраструктури. За таким же принципом побудовані бюджетні системи і в інших федеративних державах.

Державний бюджет Великобританії складається з так званого звичайного бюджету та національного фонду позик. Звичайний бюджет фінансує поточні витрати на оборону, економічні та соціальні цілі, субсидії, виплати відсотків по державному боргу, утримання королеви і королівського двору. З національного фонду позик здійснюються платежі по державному боргу, довгострокові кредити на капіталовкладення державним підприємствам і місцевим органам влади.

А державний бюджет Італії складається з двох частин: рахунку поточних операцій та рахунку руху капіталів. Витрати рахунку поточних операцій утворюються в основному з виплати платні і пенсій державним службовцям, купівлі товарів і послуг, трансфертів державним і приватним підприємствам, установам і населенню, а також сплати відсотків за державним боргом. За рахунок коштів рахунку руху капіталів фінансуються прямі капіталовкладення держави, трансферти державним підприємствам і установам, надання кредитів, придбання акцій, погашення державного боргу.

Більш складною за структурою є бюджетна система Франції, яка містить у собі центральний бюджет, приєднані бюджети різних державних організацій і спеціальні рахунки казначейства. Приєднані бюджети фінансують організації, що не мають статусу юридичної особи, але здійснюють торгово-промислову діяльність і мають фінансову автономію. До їх числа відносяться бюджети: пошти, телеграфу, телефону; національної друкарні; монетного двору; соціальних сільськогосподарських посібників; ордена Почесного легіону; ордена Визволення.

У Японії поряд з центральним бюджетом, або так званим рахунком центрального уряду, є інвестиційний бюджет, а також 57 спеціальних рахунків. З центрального бюджету фінансуються економічні, соціальні потреби, оборона, цільові перерахування місцевим бюджетам, виплата відсотків по державному боргу.

Варто також зазначити, що згідно з Маастрихтською угодою 1992 р., яка регламентує економічну поведінку країн-членів ЄС, граничний рівень дефіциту державного бюджету не повинен перевищувати 3% від ВВП. Незважаючи на це, з 2008 р. більшість країн Єврозони ігнорують ці обмеження і виходять за їх рамки. Так, в 2009 р. бюджетний дефіцит Греції, Іспанії, Ірландії перевищив 10 % від їх ВВП. Це підвищує ризики, пов’язані з інвестиціями у зовнішні облігації цих країн, внаслідок чого зростає дохідність за ними. Таким чином, інвестори вважають привабливішими інвестиції саме в облігації, оскільки дохідність за ними збільшується. При цьому в реальну економіку коштів надходить все менше [8].

У багатьох економічно розвинутих країнах бюджетні дефіцити мають структурний, а не циклічний характер, що є більш небезпечним для фінансової системи. Це є причиною неефективного використання позикових коштів, оскільки більшість ресурсів, що залучаються урядами на міжнародних ринках капіталу, використовуються не для розвитку реальної економіки, а для підтримки рівня життя населення. Відтак, економіка цих країн зростає значно повільніше, ніж потреби населення, витратна частина бюджету на які постійно збільшується. З іншого боку, внаслідок економічного спаду дохідна частина бюджету скоротилася. Це є причиною виникнення та зростання бюджетних дефіцитів, покриття яких вимагає залучення зовнішнього капіталу і, в кінцевому результаті, збільшує портфель суверенних боргів [8].

Дата добавления: 2014-01-03