Структура політичної системи

Політична система суспільства – це інтегрована[3], цілісна сукупність інституціональних[4] та неінституціональних явищ і форм політичного життя (суб’єктів[5], відносин, норм, статусів[6] певної політичної культури), що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади, управлінням суспільними справами з метою забезпечення соціальної стабільності та прогресу суспільства.

Поняття політичної системи та механізм її взаємодії з суспільством

Тема 1. ВСТУП ДО ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

В.М. СЕВЕРИНЮК

КУРС ЛЕКЦІЙ

ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ СВІТУ

Упорядник:

д. політ. н., проф.

1. Поняття політичної системи та механізм її взаємодії з суспільством.

2. Структура політичної системи.

3. Функції та закономірності функціонування політичних систем.

4. Типи політичних систем.

Термін «система» має універсальний характер, його застосують практично в усіх галузях науки. У загальному значенні, система[1]– це сукупність певних елементів, між якими існують тісні зв’язки та взаємозалежні відносини, внаслідок чого виникає внутрішня єдність, цілісність явища чи структури. Кожна система взаємодіє з іншою системою або системами, навіть якщо ця взаємодія конфліктна[2], тобто відбувається як боротьба протилежних позицій. Також кожна система являє собою частину (підсистему) іншої, масштабнішої за неї, системи. Найбільшою з відомих людству систем є Всесвіт (Космос).

Дослідники процесів суспільного життя, зокрема й політологи, термін «система» запозичили з біології та фізики. Вважають, що до наукової лексики його увів австрійський біолог Людвіг фон Берталанфі.

Поняття «політична система» є однією з основоположних категорій політології, оскільки вона відображає сукупність явищ, що входять у визначення основного предмета політичної науки, адже політологія вивчає механізми здійснення політичної влади в контексті закономірностей функціонування політичних систем. Сутність політики та значення її конкретних проявів (окремих фактів, подій, процесів тощо) можна зрозуміти, лише розглядаючи їх всебічно, системно. Як відомо, політична сфера нерозривно пов’язана з іншими фундаментальними сферами людського буття: економічною, соціальною, культурно-духовною, які містять у собі численні підсистеми. Усі разом вони утворюють особливу, відокремлену від природи частину матеріального світу – суспільство, що є формою життєдіяльності людей. Отже, політична система – це одна з систем, створених людьми в процесі їх історичного розвитку. Її найістотніша ознака полягає у формуванні та здійсненні політичної, передовсім державної влади.

Характер політичної системи конкретного суспільства визначають такі обставини:

– історичні, географічні, національні, релігійні особливості й традиції;

– класова структура й соціальні відносини;

– форма державного правління, державний устрій та політичний режим[7];

– політико-правовий статус держави;

– панівні ідеології[8] та боротьба політичних сил;

– рівень політико-правової культури населення;

– розвиненість і активність громадянських структур тощо.

Отже, політична система суспільства в кожний даний момент постає як конкретна політична ситуація відносно протяжна в часі й стабільна[9], вона окреслена просторовими межами певної держави та відображає рівень політичної організації даного суспільства. Від стану суспільних відносин залежить міра статичності[10] й динамізму[11] політичної системи.

Зародки наукових уявлень про системний устрій політичного життя з’явилися ще в Античну[12] епоху, коли давньогрецькі філософи V–IV ст. до н.е., передовсім Сократ (469–399 до н.е.), Платон (427–347 до н.е.) і Аристотель (384–322 до н.е.), визначили різні форми політичної організації в містах-державах – полісах [13]. Об’єктами[14] їх спостереження та аналізу були:

– монархія [15] (єдиновладдя);

– тиранія [16] (жорстоке одноособове правління тирана);

– аристократія [17] (влада найкращих);

– олігархія [18] (влада небагатьох);

– плутократія, тимократія [19] (різновиди олігархії, влада багатих людей);

– демократія [20] (влада народу);

– охлократія [21] (влада натовпу).

При цьому Платон та Аристотель поділяли зазначені форми на «законні» («правильні») та «незаконні» («неправильні»). Правильним є те правління, де справжня мета держави полягає в прагненні до загального (суспільного) блага. Отже, критеріями[22] поділу були:

1) кількість людей при владі;

2) чиї інтереси – окремих осіб, певних соціальних груп чи більшості населення – задовольняє влада;

3) що є пріоритетом[23] у прийнятті рішень носіями влади: закон чи політичне бажання можновладців, їхня воля, свавілля.

За цими ознаками до категорії «законних» безперечно належали монархія (як царство, коли владу очолює безкорисливий та турботливий «філософ на троні») та аристократія (як взірець освіченості, моральності й доброчинності).

Демократію визнавали «кращою серед гірших» форм або «гіршою серед кращих», тобто допустимою за певних умов, оскільки вона враховує інтереси більшості, асоціюється з поняттями справедливості та свободи[24]. Однак, вважав Аристотель, вона не є правильною, бо, небезпечна своєю масовість, низькою політичною свідомістю простих громадян, складністю прийняття узгоджених рішень. Внаслідок цього демократія може зруйнувати політичний порядок, загрожує перетворитися в охлократію, коли господарем ситуації стає натовп, емоції беруть гору над розумом, поглиблюється політичний безлад, дезорганізація суспільного життя.

Найкращою формою державного правління Аристотель вважав політію, яка має поєднувати кращі риси інших форм: монархії, аристократії, демократії і навіть олігархії, бо остання передбачає достатній матеріальний рівень життя вільних громадян. (Слід пам’ятати, що тоді в Греції панував рабовласницький лад, і йшлося про політичні права далеко не всього населення).

Подібні висновки давньогрецьких мислителів містили два важливих аспекти: по-перше, думку про взаємопов’язаність різних форм правління, наявність в одних елементів інших; по-друге, розуміння поступової змінюваності таких форм, перетворення одна в одну, їх періодичності, циклічності існування.

У 50–60-х рр. ХХ ст. політологи західних країн (передовсім США) почали активно застосовувати метод системного аналізу. Його засновникам визнають Т. Парсонса і Р. Мертона, а найпродуктивнішим послідовником – американсько-канадського ученого Девіда Істона. Саме Д. Істон у своїх книгах «Політична система» (1953 р.), «Системний аналіз політичного життя» (1965 р.) та ін. вперше в сучасній політології теоретично обґрунтував поняття «політична система» та розкрив механізм її функціонування. Для цього він вдався до аналогії з біологічними системи, що існують за законами саморегуляції та самозбереження. Отже, й політична система може бути досліджена як специфічний організм, що прагне до самозбереження, виживання і з цією метою досить активно реагує на зовнішні впливи, здатен їм протидіяти, змінюватися сам і змінювати зовнішнє середовище. У своїй праці «Категорії системного аналізу політики» Д. Істон писав: «У внутрішній організації політичної системи провідною властивістю, що характерна й для інших соціальних систем, є винятково гнучка здатність реагування на умови свого існування. …Політичні системи включають найрізноманітніші механізми, за допомогою яких їм вдається справлятися із вражаючими впливами середовища. За допомогою цих механізмів вони можуть регулювати свою поведінку, трансформувати внутрішню структуру та навіть змінювати фундаментальні завдання».

Основні висновки, зроблені Д. Істоном, такі:

1) головною ознакою політичної системи є її владний характер;

2) сутність політичної системи полягає в тому, що через механізм взаємодії з іншими суспільними системами вона здійснює розподіл цінностей у суспільстві і змушує більшість громадян прийняти його як обов’язковий, принаймні на тривалий час. Якщо ж система неефективно виконує означені розподільчі (дистрибутивні[25]) функції, то виникає соціальне напруження, політична криза, що може призвести до глибокої трансформації або розпаду політичної системи;

3) політична система має свою структуру і власний (системний) метод функціонування та взаємодії внутрішніх елементів;

4) політична система – це достатньо відкрита система, вона завжди зазнає впливів з боку інших суспільних систем, соціальних груп, індивідів;

5) політична система має свій механізм реагувань (відповідей) на впливи зовнішнього середовища, за допомогою якого вона регулює власну поведінку, перебудовує (модифікує) внутрішню структуру, опрацьовує зовнішню інформацію у вигляді суспільно корисних рішень, або ж навпаки – посилює свої агресивні захисні функції, еволюціонує у несприятливому для суспільства напрямі.

Крім Д. Істона, значний внесок до теорії політичних систем зробили американські учені Габріель Алмонд і Карл Дойч. (Останній представляв так званий кібернетичний напрям в аналізі соціальних систем). Для наукового аналізу дослідники використовували чотири базові категорії: 1) політична система; 2) зовнішнє середовище (тобто суспільство); 3) реакція політичної системи на зовнішнє середовище; 4) зворотний зв’язок.

Модель, за якою відбувається взаємодія усіх зазначених елементів, основана на процесах «входу» і «виходу» та включає такі функції:

1) «взаємодія на вході»: суспільство адресує системі свої інтереси, потреби, вимоги, протести або підтримку. Підтримка може виявлятися в дотриманні громадянами чинного законодавства, насамперед Конституції[26], голосуванні за ту чи іншу політичну силу, у мітингах солідарності з діючою владою, у добросовісній сплаті податків тощо. Відбувається інформаційний зв’язок (комунікація[27]) між суспільством та політичною системою;

2) «взаємодія всередині системи» або «конверсія»[28]: інформацію, що надійшла із зовнішнього середовища, політична система включає у свої механізми, реагує на неї: осмислює, обробляє, приймає рішення та надає їм офіційного[29] вигляду;

3) «взаємодія на виході» – це обнародування політичною системою своїх рішень у вигляді законодавчих актів, програм розвитку, реальних матеріальних благ, соціальних гарантій, заяв (декларацій[30]), обіцянок тощо. Це також певні практичні дії по здійсненню прийнятих рішень.

Зрозуміло, що здійснення функцій «входу» належить недержавним утворенням (індивіди, соціальні групи, партії, засоби масової інформації), функцій «виходу» – державним органам.

Зазначені процеси взаємодії відбуваються постійно і одночасно: якщо одна група суспільних проблем перебуває на етапі «входу», то інша – на етапі «виходу». Політична система реагує на суспільство і суспільство реагує на систему. Цей «кругообіг» і означає «зворотний зв’язок» – необхідність системи давати відповіді на запити суспільства та реагування суспільства на діяльність політичної системи, зокрема органів публічної[31] влади.

Г. Алмонд вивчав політичну систему не лише з погляду її цілісності та внутрішніх і зовнішніх взаємодій, а доповнив дослідження структурно-функціональним аналізом. Він структурував, конкретизував механізми «входу» та «виходу». «Вхідними» дослідник назвав такі функції-стадії: 1) політична соціалізація – отримання та засвоєння індивідами політичної інформації, їх залучення до політичних процесів, перетворення в соціально активних особистостей); 2) артикуляція [32] – формулювання громадянами конкретних потреб, вимог, запитів; 3) агрегування [33] – поєднання індивідуальних та групових інтересів у загальносуспільні потреби; 4) політична комунікація – безпосереднє звернення до політичної системи з вимогами або підтримкою). Функції «виходу» політичної системи утворює тріада: 1) розробка та прийняття рішень; 2) застосування політичних і правових норм; 3) контроль за їх дотриманням.

Важко назвати країни з абсолютно однаковими політичними системами. Але попри ті чи інші відмінності, політичні системи містять у собі однотипні, універсальні[34] елементи, що дає змогу говорити про загальну структуру політичних систем. Такі структурні частини називають «підсистемами». Серед політологів немає єдиної думки щодо їх кількості та назв, але ця обставина принципово не впливає на розуміння сутності проблеми, бо головне, як уже було зазначено, дослідження систем має враховувати їх цілісність, тобто загальну якість, та механізми внутрішніх зв’язків між елементами. Отже, структуру політичної системи утворюють:

1) інституціональна підсистема або політична організація суспільства. Це основна частина політичної системи. Вона складається з органів державної влади (глава держави, парламент, уряд, суди), місцевого самоврядування, політичних партій (партійної системи), громадсько-політичних організацій та рухі в. Головним інститутом політичної системи, її ядром є держава. Вона має найбільші організаційно-владні можливості, за допомогою яких здійснює управління усіма найважливішими суспільними процесами. Невід’ємним інститутом демократичної політичної системи є виборча система;

2) нормативно-регулятивна підсистема. Її утворюють різні види соціальних норм, що мають більше чи менше відношення до політики та, відповідно, більше або менше на неї впливають.

Насамперед це юридичні [35] норми (норми права). Це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, законодавчо встановлені або санкціоновані[36] державою. Основним Законом у більшості держав світу визнано Конституцію. За порушення юридичних норм може настати кримінальна[37] відповідальність.

Другою за значенням групою норм є політико-корпоративні [38] норми. Їх встановлюють для своїх членів політичні партії, громадсько-політичні організації, професійні спілки. Політико-корпоративні норми не повинні суперечити державним законам, містити ідеї, небезпечні для конституційного порядку. Матеріальними носіями таких норм є, наприклад, програми та статути політичних партій, рішення партійних з’їздів та конференцій, угоди про утворення політичних блоків, політичні декларації тощо. Політико-корпоративні норми – це, як правило, норми вузького призначення, обмеженої дії, їх порушення тягне за собою дисциплінарну, політичну або моральну відповідальність. Проте їх значення для політичної системи може суттєво зрости, коли політична партія, прийшовши до влади, реалізує в державній політиці свою програму.

До нормативно-регулятивної підсистеми належать також суспільно-політичні і національні традиції та звичаї. Це писані і неписані правила поведінки людей, що склалися історично, закріпилися в суспільній практиці та повторюються упродовж тривалого часу. Політичними традиціями є загальнонаціональні свята: День проголошення незалежності країни, День Конституції тощо. Для частини громадян України та деяких інших країн колишнього Радянського Союзу днями вшанування з обов’язковим проведенням політичних маніфестацій залишаються свято 1 Травня та свято 7 листопада (річниця Великої Жовтневої Соціалістичної Революції), хоча офіційними традиціями загальнодержавного значення вони перестали бути.

Певне місце в політичній системі суспільства належить етико-моральним та релігійним нормам. Вони, безумовно, впливають на політичний вибір і поведінку. Але їх належне дотримання в реальній політиці, де на перше місце виходять прагматичні інтереси, пов’язані з боротьбою за владу, нерідко є дуже проблематичним. Та все ж без сповідування ідеології справедливості, людськості, відповідальності, честі, добра не може існувати жодна політична система. На сторожі цих принципів мають стояти не лише політики, а й усе громадянське суспільство. Інакше (як це вже неодноразово доводила історія) суспільству загрожують культурне виродження, політична аномія[39], згубні громадянські розколи;

3) комунікативна (або релятивна [40]) підсистема. Це найдинамічніша складова політичної системи.Вона охоплює сукупність політичних відносин та форм взаємодій між різноманітними суб’єктами політики. Це відносини між державою та громадянами, між інститутами влади, між владою й опозицією[41], між різними політичними силами, між партіями та населенням і т. ін. Така сукупність дій інституціональних та неінституціональних (які не є спеціальними політичними формами) суб’єктів політики, їх реальна взаємодія щодо реалізації своїх специфічних функцій та інтересів називається політичним процесом. У політичному процесі виявляються різні форми і типи суб’єктної політичної поведінки.

Політична поведінка – це один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та емоційно-психічних станів усіх суб’єктів політики з приводу функціонування політичної системи суспільства.

Для політичної поведінки характерні три функціональних рівні: 1) політична діяльність, 2) політична участь, 3) політичне відчуження. Політична поведінка постає як специфічний спосіб існування політичної культури. Тому виділяють культуру політичної діяльності та культуру політичної участі. Перше поняття характеризує професійний (чи напівпрофесійний) рівень заняття політикою. У його межах виділяють культуру функціонування політичних інститутів. Крім поведінкового складника, політична культура включає елементи політичної свідомості, які утворюють наступну підсистему політичної системи;

4) культурно-ідеологічна підсистема. Характеризує рівень та зміст політичної свідомості суспільства в цілому та його окремих груп і організацій. Політична свідомість відображає політичну сферу суспільства в трьох компонентах: 1) у політичних знаннях та мисленні (когнітивний[42] компонент); 2) у політичних переконаннях та симпатіях, тобто в політичній ідеології (аксіологічний[43] компонент); у політичних настроях та почуттях (психологічний[44] компонент). Матеріальними формами політичної свідомості є Конституція та конституційні закони, програми політичних партій тощо.

Залежно від суб’єкта (носія) політичної свідомості виокремлюють такі її види: індивідуальна, групова, масова (свідомість суспільства, нації, етносу, населення великого регіону).

За гносеологічним критерієм виділяють кілька рівнів політичної свідомості:

1)буденна: несистематизовані, суперечливі, загальні уявлення про політику;

2)емпірична [45]: має багато спільних рис з буденною, але, на відміну від останньої, походить не лише з повсякденного життя індивідів та соціальних груп, але й з їх практичного досвіду участі в політиці;

3)теоретична, наукова: формується на основі системних знань про суспільство та політику, спеціальних досліджень та узагальнень великих масивів фактичного матеріалу з метою встановити закономірності політичного життя;

4)державна: має офіційний характер, її носій – правляча політична еліта, від діяльності якої залежить тип політичного режиму.

У політичній культурі суспільства, що основана на політичній свідомості та політичній поведінці громадян, науковці виділяють кілька типів. Існує кілька відповідних класифікацій[46]. Загальновизнаною в політологічній науці є типологія, яку запропоновували Габріель Алмонд та Сідней Верба у своїй спільній праці «Громадянська культура» (1963 р.). На основі порівняльного аналізу політичних культур різних країн світу – США, Мексики, Великобританії, ФРН та ін. – дослідники виокремили три основних типи:

1)патріархальна [47] політична культура (інші можливі назви – провінційна, хутірська, парафіяльна): її носії не виявляють інтересу до політичного життя, не пов’язують вирішення своїх проблем з політикою, дотримуються сталих традицій, уникають нового. Вони зорієнтовані лише на потреби свого безпосереднього оточення – за територіальною, соціальною або релігійною ознакою. Політичну інформацію сприймають випадково і фрагментарно, фактично ніколи не виступають в ролі суб’єктів політики;

2)підданська політична культура (авторитарна[48]): для неї є характерною виражена орієнтація на діючу владу, некритична довіра до неї, беззастережне виконання владних розпоряджень через побоювання бути покараним, пасивне очікування «благ» від «батьків нації». Подібна мотивація політичної поведінки визначає обсяг знань про політику. Історично цей тип політичної культури сформувався за умов феодальної системи, що передбачає чітку ієрархію соціальних та політичних відносин. Підданська культура виявляється також на прикладах тоталітарних[49] і авторитарних політичних режимів Нового і Новітнього часу;

3)активістська політична культура (партисипаторна[50], або культура участі): її представники відрізняються достатньо високим рівнем політичних знань, мають свої переконання, цікавляться різними сторонами функціонування політичної системи та особисто беруть участь у процесах політики. Політична активність громадян може бути автономною[51] (добровільною, усвідомленою) і мобілізованою[52] (як результат застосування владою спеціальних організаційних та ідеологічних ресурсів).

Зазначені типи політичних культур у реальних суспільних відносинах щільно переплітаються між собою, утворюючи змішані, перехідні типи та форми політичної свідомості й поведінки. Виходячи з цього, Г. Алмонд і С. Верба теоретично сформували комбінований, «універсальний» тип політичної культури, назвавши його «громадянською культурою». Ознакою існування громадянської культури є раціонально-активна, свідома, суспільно корисна політична поведінка більшості населення країни. Її риси виявляються різною мірою в суспільствах зі стабільними демократичними режимами. Це:

– високий рівень політичної поінформованості й уваги до діяльності влади;

– бажання публічно та компетентно обговорювати питання політики та впливати на політичні процеси особистою участю;

– толерантне виявлення своїх опозиційних настроїв;

– загальна позитивна оцінка дій уряду;

– задоволеність ходом та результатами загальнонаціональних політичних кампаній (виборів, референдумів);

– почуття гордості за політичні інститути своєї нації;

– переконаність в цінностях демократії та готовність у правовий спосіб протидіяти політичному насильству і сваволі.

5) інформаційна підсистема. Її утворюють перш за все засоби масової інформації (ЗМІ – преса, радіо, телебачення, інтернет-видання), що належать до так званого функціонального типу політичних суб’єктів. У відкритих демократичних суспільствах ЗМІ образно називають «четвертою владою» (після законодавчої, виконавчої та судової), адже вони активно формують громадську думку, політичну свідомість, впливають на поведінку населення. Від позиції засобів масової інформації великою мірою залежить рівень легітимності[53] (суспільного визнання, підтримки) влади. Елементом інформаційної підсистеми є також мережа установ, які займаються збором, обробкою, аналізом та поширенням політичної інформації, статистики – різноманітні політологічні центри, дослідницькі інститути тощо.

Функціонування політичної системи суспільства – це процес здійснення владних політичних відносин. Тому структуру політичної системи іноді визначають у вигляді ієрархії[54] підсистем, що відповідають трьом рівням влади – вищому, середньому й нижчому. Два перших є інституціональними, третій – неінституціональний.

Вищий (макросистемний [55] ) рівень політичної системи. Включає центральний апарат державної влади. Тут виявляється форма правління – монархічна чи республіканська[56] та їх різновиди, різноманітні функції держави, тип політичного режиму (демократичний, авторитарний, тоталітарний), результати суспільного контролю за державною владою з боку ЗМІ та різноманітних асоціацій і товариств (партійних, профспілкових, екологічних, творчих, наукових і т. ін. організацій).

Безпосередньо в макросистему входять різні форми політичної опозиції (парламентської, партійної) і такий своєрідний компонент, як неофіційні політичні групи, утворені різними елітами[57] й елітарними товариствами (парламентські фракції, «гуртки однодумців» тощо), групи тиску (парламентські лобі[58], найближче оточення глави держави, «мозкові центри» – аналітики, консультанти).

Середній (мезосистемний [59] ) рівень. Його забезпечують органи управління, що розміщені в політичному просторі між вищими ешелонами державної влади й суспільством – це регіональна[60] та муніципальна[61] адміністрація[62]. Вони виконують роль сполучної ланки між макроструктурами політичної системи і суспільством, забезпечують виконання рішень центральної влади, формують її загальний образ, рівень легітимності. На жаль, з іншого боку, на цьому рівні формуються впливові бюрократичні[63] апарати управління і паралельні (тіньові) структури політичного й неполітичного характеру («чорний ринок», корумповані клани, організована злочинність), які нерідко блокують позитивні зусилля центральної влади.

Нижчий (мікросистемний [64] ) рівень. Його утворюють різні форми масової участі суспільних груп, класів і прошарків, окремих громадян у політичному житті: це – членство в політичних або неполітичних, але впливових організаціях, участь у політичних акціях на підтримку або проти влади, в соціальному контролі політики, в процесах її демократичної організації (виборах, референдумах[65] тощо). На мікрорівні політичної системи формуються політичні народні рухи, зароджуються політичні угруповання і партії, визріває громадська думка, відбувається політична соціалізація особи.

Дата добавления: 2014-01-04