Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Функції та закономірності функціонування політичних систем

 

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві та управлінні суспільними справами засобами публічної влади з метою гармонізації, узгодження інтересів держави, соціальних груп і окремих індивідів та забезпечення на цій основі суспільного спокою, безпеки і поступу.

Наскільки політична система життєздатна та відповідає потребам конкретного суспільства, виявляється у процесі виконання нею своїх функцій[66]. Термін «функція» вказує на певне коло діяльності, обов’язок, призначення. Зрозуміло, що функції політичної системи, яка поширює свій вплив на все суспільство, надзвичайно різноманітні, вони не можуть бути обмежені ні кількісно, ні змістовно, натомість вони здатні диференціюватися, деталізуватися, або ж навпаки – накладатися одна на одну, комбінуватися. Основними функціями політичної системи є такі:

– програмна або цільова: визначення цілей, завдань, шляхів політичної еволюції суспільства, політичного курсу держави, основних напрямів розвитку інших суспільних сфер – економічної, соціальної, духовної;

нормотворча: формування політико-правових та інших норм людського співіснування всередині країни та в міжнародних відносинах;

стабілізаційна: упорядкування політичної поведінки, знаходження і закріплення її цивілізованих зразків шляхом розгортання політичних процесів на основі чинної нормативно-правової бази;

дистрибутивна: визначення та розподіл матеріальних і духовних ресурсів, цінностей і соціальних статусів відповідно до інтересів та становища окремих соціальних спільнот й індивідів;

захисна: забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства;

духовно-ідеологічна: вплив на політичну свідомість громадян з метою формування певних ідеологічних та загальнолюдських цінностей;

політико-соціалізаторська: залучення людей до безпосередньої участі в політичному житті, формування у громадян певної політичної культури;

легітимаційна: діяльність, спрямована на утвердження та зміцнення інститутів публічної влади, у тому числі шляхом її подальшого юридичного узаконення, а також формування сприятливої для влади громадської думки., ставлення людей до дій влади: виникнення груп підтримки або неприйняття).

У межах означених функцій політичної системи можна виділити низку інших, більш конкретних: організаційну, комунікаційну, інтеграційну тощо.

Іноді поняття функцій політичної системи ототожнюють з терміном «напрям діяльності», що видається не зовсім вірним. Термін «функція» має більш загальний, імперативний зміст, тоді як «напрям діяльності» вказує на конкретний сегмент застосування зусиль в межах певної функції: наприклад, функція інтеграції (об’єднання) суспільства може включати в себе (як напрям діяльності) попередження та подолання соціальних, політичних, національних та інших конфліктів.

Політична система функціонує відповідно до закономірностей, які можна поділити на два основних типи: 1) загальні закономірності існування систем; 2) суто політичні закономірності.

Закономірності першого типу (вони є базовими і для політичних систем):

1) стабільність (стійкість, сталість). Оскільки характеристикою будь-якої системи є її цілісність, стійкість внутрішніх зв’язків, а це досягається чіткою визначеністю положення й функцій окремих елементів. Отже, розвиток політичної системи передбачає необхідність постійного пошуку оптимальних[67] форм політичного життя, компромісу інтересів заради суспільної злагоди, недопущення соціальних протиріч і політичних конфліктів;

2) динамізм (рухливість). Усередині системи завжди існує певна напруженість, яка відображає її готовність до саморозвитку, здатність реагувати на зовнішні впливи. Причини такої напруженості криються в тому, що політичні системи є відображенням історичних етапів розвитку суспільств, вони вимушені реагувати на зміни в соціальній сфері, людський чинник, міжнародні фактори. Історична й суспільна визначеність (детермінація[68]) політичної системи поєднується з її зворотним організаційним і регулятивно-контрольним впливом на суспільство. Динамізм політичної системи не слід змішувати з поняттям «нестабільність», бо динамізм визначає здатність системи розвиватися, бути гнучкою, пристосовуватися до об’єктивних змін у суспільстві та реагувати на ці зміни, не досягаючи, однак, критичної для неї «точки неповернення» – руйнації системних зв’язків, що унеможливлять її існування;

3) зворотний зв’язок. Будь-яка система є елементом (підсистемою) іншої, ще більшої системи, а тому повинна володіти здатністю не лише сприймати зовнішні впливи, а й відповідним чином реагувати на них. Політична система має чутливо відгукуватися на запити суспільства, задовольняти їх, пропонувати йому реальні матеріальні та духовні результати своєї життєдіяльності, а також аналізувати, як суспільство реагує на її розпорядження і накази. Тривале й постійне ігнорування «зворотного зв’язку» може загрожувати існуванню системи;

4) самозбереження. Усяка функціонально здатна система прагне до збереження свого існування, а тому бореться з усіма силами, які хочуть її зруйнувати. Політична система також формує власні захисні механізми – від пошуку нових ідей, зміни політичних орієнтирів, перерозподілу ресурсів, проведення реформ і т. ін. до застосування різних форм насилля, маніпулювання масовою свідомістю тощо. Надто жорсткі, статичні системи протидіють спробам модернізації суспільства, вступають з ними в конфлікт, вдаються до насилля, щоб вижити за рахунок суспільства. У давні часи така ситуація була далеко не унікальною, але у наш час термін життя таких систем, з погляду історії, як правило, дуже обмежений і закінчується суспільними й політичними кризами, революціями або глибокими реформами;

5) домінування [69] цілого над окремим. Компоненти системи, хоча й мають певну самостійність, але функціонують, як правило, відповідно до загальних, властивих даній системі, закономірностей. Це дає змогу системі, у тому числі й політичній, тривалий час зберігати свою основну природу, тип, особливо за умов, коли «революційність» її окремих компонентів і зовнішній тиск не настільки очевидні й загрозливі, щоб зламати її стабільність;

6) кореляційні [70] зв’язки. Взаємозалежність між окремими компонентами системи означає не лише те, що їхні дії поєднані спільною логікою і порядком, а й те, що зміни в одних компонентах тягнуть за собою зміни в інших, аж до перетворення цілої системи.

Наприклад, проголошені у Радянському Союзі середині 80-х років ХХ ст. принципи «плюралізму[71] думок» і «гласності» викликали до життя масові громадсько-політичні рухи, що створили умови для формування інших, крім Комуністичної, політичних партій. Водночас більш демократичним, альтернативним[72], став виборчий процес. Усе це підірвало ідеологічну й політичну монополію[73] Комуністичної партії, котра за ст. 6 Конституції СРСР (прийнята у 1977 р.) і, відповідно, УРСР (1978 р.) була проголошена «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи…». Але в нових суспільних умовах означена стаття втратила силу чинної політико-правової норми і перестала реально діяти. У березні 1990 р. позачерговий ІІІ з’їзд народних депутатів СРСР прийняв рішення про вилучення з Конституції СРСР положення про «керівну роль КПРС». Відповідні зміни було внесено і в Конституції союзних республік (в Україн і це було зроблено в жовтні 1990 р., вже після прийняття «Декларації про державний суверенітет[74]» – 16.07.1990 р.). З 1 січня 1991 р. вступив у силу Закон СРСР «Про громадські об’єднання», який надавав право створення політичних партій, що означало початок юридичного оформлення багатопартійної системи та відмирання однопартійної, комуністичної. Уся радянська політична система, втративши своє «ядро», почала руйнуватись. Події, пов’язані з утворенням у Москві в серпні 1991 р. Державного комітету з надзвичайного стану і його крах, саморозпуск КПРС, припинення існування Радянського Союзу як федеративної[75] держави стали логічним завершенням цього процесу. У термінах політичної теорії, спочатку відбулася так звана функціональна криза системи, або «криза перевантаження», коли система намагалася вирішувати завдання, котрі вона вирішити не могла, навіть відповідно до проголошених нею ж цілей. Згодом розвинулася ще глибша криза – криза розвитку – пов’язана з незворотним перетворення політичної системи, коли змінилися сутнісні характеристики суспільства: форма держави, форми власності, соціально-економічні відносини тощо;

7) «закон маятника». Система, виведена зі стану рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Наприклад, одразу після повалення тоталітарного чи авторитарного політичного режиму суспільство на певний час переходить у стан, котрий може характеризуватися елементами анархії і охлократії, коли гору бере «мітингова демократія», політичні рішення приймаються з «голосу народу», до влади приходять популісти[76] та політичні авантюристи[77] і лише згодом політична система досягає свого нового балансу, формуючи дійсно демократичний порядок.

Суто політичними закономірностями функціонування політичних систем можна назвати такі:

– кожна політична система потребує і шукає підтримки (легітимації) з боку суб’єктів і об’єктів політичного життя;

– політична система має витворити такий політичний режим (засоби і методи здійснення політичної влади), який би адекватно враховував суспільні реалії (раціональне[78] поєднання демократичних і силових методів заради досягнення стабільності розвитку);

– головною умовою стабільності політичної системи є забезпечення благополучного стану базисних сфер – економічної і соціальної;

– політична система суспільства має орієнтуватися насамперед на використання внутрішніх ресурсів, власного досвіду, послідовно забезпечувати національні інтереси, уникати надмірної залежності від політики інших держав;

– жодна політична система не може уникнути кризових явищ, викликаних функціональними зв’язками власне її елементів або взаємодією системи з суспільством як ще більшою системою, до якої вона входить, а також під впливом світових політичних процесів.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Структура політичної системи | Типи політичних систем
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1901; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.