Поняття, сутність та ознаки держави

Державав сучасних умовах є головним політичним інститутом, найважливішим елементом політичної системи суспільства. Це – багатоскладове поняття й утворення, що виконує численні функції, є об’єктом дослідження багатьох соціально-гуманітарних[88] наук, які вивчають її окремі аспекти[89]. Державу можна розглядати як:

1) організовану спільноту людей, що проживає на певній території. У цьому разі термін «держава» можна уподібнити до понять: «країна», «вітчизна», «суспільство», «народ»;

2) вияв певних зв’язків та відносин між населенням та організацією управління, що склалася в суспільстві. Тут держава розуміється як факт існування політичної влади (відносин панування та підкорення) і її здійснення через функції управління, контролю, правосуддя і т. ін;

3) систему конкретних органів публічної влади, спеціально створений апарат керівництва й управління.

Для політології держава в першу чергу асоціюється з політичною владою як універсальним засобом суверенного управління певною територією та процесами на ній.

Держава – це особлива форма організації суспільства у вигляді верховної публічної влади на певній території, що здійснює управління країною за допомогою спеціальних органів в інтересах усього суспільства та окремих суспільних груп.

Сутність держави суперечлива. З одного боку, політика держави має виражати загальнонародні інтереси, а з іншого, її спрямовують воля та інтереси конкретних політичних сил, які знаходяться при владі. Залежно від того, що в діяльності держави вважати головним, можна по-різному тлумачити її сутність. Щодо цього існує кілька підходів:

1)класовий (марксистський [90] ). Держава розглядається як безпосередній наслідок поділу суспільства на великі соціальні групи – класи (залежно від їх місця в системі виробничих відносин і майнового становища) та боротьби між ними, це – «організація економічно панівного класу» (Ф. Енгельс (1820–1895)). «Держава, – зазначав лідер російських марксистів В.І. Ленін (1870–1924), – є машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи» (Ленін В.І. Про державу: Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. // Повне зібр. тв. – Т. 39. – С. 70). Отже, держава – це, в першу чергу, апарат примусу, класового насилля. (Згідно з цією теорією, у безкласовому – комуністичному – суспільстві держава мала зникнути, відмерти). Водночас засновники марксизму не заперечували, що держава є також і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління громадськими справами та узгодження соціальних інтересів;

2)загальносуспільний. Наголошує на тому, що держава є формою організації всіх членів суспільства, засобом вирішення громадських справ, забезпечення загального блага. При цьому держава й суспільство практично ототожнюються. У такому підході відображені теорії ще давньогрецьких мислителів, які будували свої погляди на державне (полісне) життя, виходячи з ідей громадянських обов’язків та солідарності[91], а також китайського філософа Конфуція (551–479 до н.е.), який розвивав учення про державу як «велику родину»;

3)політико-правовий. Головна сутність держави вбачається у тому, аби служити джерелом влади, права і закону. Про раціональну природу держави, яка не пов’язана, наприклад, з релігійними аспектами людського життя, писав ще у XIV ст. італійський філософ і політик Марсилій Майнардіні (Падуанський) (1275/80–1342/43). Він заперечував традиційні для Середньовіччя уявлення про «подвійну владу» – світську й духовну: лише держава як законна примусова влада має право керувати суспільними справами. Ще більше раціоналізував поняття «держава» італійський політичний мислитель, державний службовець і видатний публіцист Нікколо Макіавеллі (1469–1527). У своїх широко відомих працях «Державець», «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» та ін. він описав державну владу як особливий стан («stato») суспільного життя, що існує за юридичними законами, вольовими рішеннями правителів та згідно з міркуваннями доцільності й прагматизму[92]. Щоб досягти ефективного управління, політики, на думку Макіавеллі, змушені, а тому мають право діяти значною мірою «поза мораллю».

4)діалектичний підхід. Він найбільш поширений у сучасній науці. Відображає досвід існування сучасних розвинутих країн світу, котрі найбільш просунулись у творенні демократичних, правових, соціально-орієнтованих основ життя. Увага звертається як на єдність держави й суспільства, так і на їх відокремленість. Держава розглядається як особлива форма організації суспільства, центральний інститут його політичної системи, що відображає структуру соціальних відносин, є засобом їх упорядкування та забезпечення безперешкодного існування. Та, з іншого боку, вона повністю не зливається з суспільством, не розчиняється в ньому, бо суспільство має свої організаційні структури, значною самостійні відносно держави, з якою громадяни перебувають у партнерських відносинах взаємної відповідальності (громадянське суспільство).

Держава має основні і вторинні (допоміжні, додаткові) ознаки.

До основних ознак держави належать:

– публічна політична влада – професійний бюрократичний апарат, який здійснює владу, керівництво й управління, нагляд і контроль щодо суспільства, тобто забезпечує існування відносин панування і підкорення між тими, хто наділений владними повноваженнями, і рештою членів суспільства. Ці відносини існують у формі системи владних органів – центральних і місцевих, які утворюють державний апарат;

– територія – просторово-матеріальна основа держави, її географічні межі. Держави мають свої адміністративно-територіальні поділи відповідно до потреб управління та з урахуванням місцевих інтересів, історичних, національних та інших особливостей. Є різні за площею держави – найбільші: Росія (17.075.400 км²), Канада (9.970.610 км²), Китай (9.537.590 км²), США (9.372.614 км²), Бразилія (8.511.996 км²), і зовсім мініатюрні: Ватикан (0,44 км²) чи Монако (1, 95 км²). Російська федерація займає величезні простори двох частин світу – Європи і Азії, а Австралія (Австралійський союз) – цілий континент з такою ж назвою та деякі острови Океанії (7.682.300 км²). Найбільша країна Європи – Україна (603.700 км²), за нею іде Франція (543.965 км²).

Існують так звані фрагментарні [93] держави, території яких складаються з двох чи більше окремих частин. Такі держави можуть мати ексклави [94] – відокремлену частину своєї території, яка з усіх боків оточена територією іншої держави або кількох держав. Це італійський Кампіоне (в територіальних межах Швейцарії), бельгійський Барле-Хертог (у Нідерландах), Нахічеванська Автономна Республіка Азербайджану (в оточенні Вірменії та Ірану). Відносно держав, у межах яких знаходяться ексклави, вони називаються анклавами [95]. Якщо ексклави (анклави) мають вихід до моря, то їх називають відповідно напівексклавами (напіванклавами). Це, наприклад, Калінінградська обл. Росії (в оточені Польщі та Литви з виходом до Балтійського моря), штат Аляска США (відмежований територією Канади з виходом до двох океанів – Тихого та Північного льодовитого), Північна ІрландіяВеликої Британії (напіванклав Ірландії з виходом до Ірландського моря).

Держави розділені між собою кордонами, які є дуже важливими, оскільки показують юридично визначені й закріплені межі державної території, підтверджують права держави на певну територію. За способом встановлення кордони можуть бути:

1) геометричні – їх проводять по прямій лінії: в Північній Африці – між Лівією й Чадом, між Алжиром і Малі та Нігером і Мавританією тощо;

2) астрономічні (різновид геометричних) – їх встановлюють точно по меридіанах і паралелях: у Північній Африці між Єгиптом і Суданом, Єгиптом і Лівією, у Південній – між Намібією і Ботсваною, також частково між США і Канадою;

3) звивисті – вони проходять складними траєкторіями, з урахуванням, як правило, природно-географічних особливостей території: річок, морів, гір тощо, а також мають історичне походження (заселення території тим чи іншим народом, результати воєнних конфліктів). Такі кордони має більшість держав світу.

Також кордони поділяють на сухопутні, водні та повітряні. Останні є площинами, що проходять вгору по вертикалі від державних сухопутних або водних кордонів.

Держави можуть передавати свої суверенні права на частину власної території іншим державам (у формі обміну, купівлі-продажу, дарування). Таке передавання своїх прав називається «цесія» [96]. У 1803 р. США придбали у Франції Луїзіану (за 15 млн дол.), у 1867 р. – у Росії Аляску й Алеутські о-ви (за 7,2 млн), у 1916 р. – у Данії Антильські о-ви (території сучасних Куби, Гаїті та Домініканської республіки – за 25 млн дол.). У червні 1940 р. румунський уряд передав до складу Радянського Союзу етнічні українські землі Бессарабії та Північної Буковини. У 1951 р. відбувся обмін прикордонними територіями між СРСР (УРСР) і Польщею, у 1954 р. – між СРСР та Іраном, у 1967 р. – між СРСР і Норвегією. Спірні територіальні питання між державами в юридичному порядку вирішує Міжнародний Суд. Так, у лютому 2009 р. за його рішенням було розподілено економічні зони та континентальний шельф[97] в районі острова Зміїний у Чорному морі між Україною та Румунією.

– населення – людська спільнота, що проживає на території держави. У своїй переважній більшості це – громадяни держави (у монархіях – підд а ні). Крім них, на певній державній території можуть перебувати іноземці, а також особи без громадянства. Найбільш заселена країна – Китай (1.294.509.000 осіб), більше мільярда нараховує також населення Індії (1.027.016.000 осіб). Найменше людей проживає у Ватикані (900–1000 осіб).

Держави мають різну етнонаціональну[98] структуру. Є практично мононаціональні країни (у Японії 99 % – японців, у Польщі 98 % – поляків, у Фінляндії 93 % – фінів). В інших проживають десятки національностей. Так, в України, за даними перепису, проведеного в грудні 2001 р., проживало 48 млн 241 тис. осіб – представники 130 національностей і народностей, найбільші з яких: українці – 73 % та росіяни – 22 % населення. У деяких країнах визначають етнорасовий склад. Наприклад, у США білі, включаючи латиноамериканців, нараховують 83 %, афроамериканці – 13 %; у Південноафриканській Республіці чорношкірі (негри) становлять 75 %, білі – 14 %, мулати[99] – 9 %, вихідці з Південної Азії – 2 %; у Республіці Нікарагуа (Центральна Америка) метиси[100] становлять 69 %, білі – 17 %, темношкірі – 9 %, індіанці – 5 %.

Етноси та національності ще називають народами. Цю з назву може мати усе сукупне населення держави (країни), незалежно від етнічного складу. Так, у преамбулі[101] до Конституції України 1996 р. зазначено: «…Український народ – громадяни України всіх національностей»;

– державний суверенітет, що означає верховенство, самостійність державної влади порівняно з іншими організаціями в суспільстві. Внутрішній суверенітет передбачає право і можливість держави вільно здійснювати владу в межах своєї території, розпоряджатися цією територією, природними ресурсами, збирати податки, видавати закони та примушувати населення до їх виконання. У поняття зовнішнього суверенітету входить забезпечення територіальної цілісності держави та невтручання у її внутрішні справи з боку інших держав, незалежність у міжнародних відносинах, самостійність у визначенні напрямів і форм зовнішньої політики, визнання держави як суб’єкта міжнародного права. Варто зауважити, що добросусідські, миролюбні, цивілізовані міжнародні стосунки вимагають певного обмеження зовнішнього суверенітету держав. Вступ держав до міжнародних організацій вимагає від них добровільного визнання верховенства цих утворень з багатьох питань торговельних відносин, безпеки, прав людини тощо;

– писане (позитивне, юридичне) право, яке має реальне застосування. Кожна держава визначає свій статус та основоположні засади життя суспільства в офіційно затверджених правових актах – законах.

Вторинні ознаки держави. Без нихдержава може формально і реально обходитися або вони тимчасово відсутні з якихось причин (перехідні політичні періоди, особливості процедури затвердження і т. ін.) Серед них:

– державна символіка – Прапор, Герб, Гімн. Як правило, кожна держава має ці атрибути[102], але нерідко потрібен час на їх узгодження та прийняття. Україна проголосила державну незалежність Актом від 24 серпня 1991 р. Однак прийняття державної символіки затягнулося в часі. 15 січня 1992 р. Верховною Радою було затверджено як мелодію Гімну України музику хорового твору композитора М. Вербицького (1815–1870), написану в 1863 р. на вірш поета, ученого-етнографа П. Чубинського (1939–1884) «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!». Та через ідейне суперництво політичних сил у повному обсязі (з музикою і словами) Гімн затвердили лише 6 березня 2003 р. 28 січня 1992 р. було затверджено Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, а 19 лютого 1992 р. – малий Державний Герб – головний елемент майбутнього Великого Державного Герба України (його існування передбачене ст. 20 чинної Конституції, але до цього часу він не прийнятий);

– статус мови (або кількох мов) населення держави як державної чи офіційної. Наприклад, у Конституції СРСР 1977 р. (звісно, й у Конституції УРСР 1978 р.) поняття «державна мова» було відсутнє. У ст. 159 (Розд. 20. Суд і арбітраж) містилося формулювання «мова союзною або автономної республіки». Державною мовою українська була вперше проголошена ст. 2 Закону «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 р. Зараз це положення закріплене в ст. 10 чинної Конституції України;

– національна грошова одиниця. Більшість держав, які входять до Європейського Союзу [103], відмовилися від своїх національних грошей і користуються єдиною валютою[104] Євросоюзу – євро, яка була введена з 1 січня 1999 р. для розрахункових операцій (безготівкових платежів), а з початку 2002 р. – у вигляді банкнот і монет – і для готівкового обігу. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада України затвердила національною грошовою одиницею гривню. Проте через складності виходу з колись єдиної (загальносоюзної) рубльової зони та високий рівень інфляції від негайного запровадження гривні довелося відмовитися. Натомість з 1 січня 1992 р було започатковано обіг так званих українських купоно-карбованців, які фактично виконували роль замінника грошей у внутрішньодержавному користування. Купони не мали офіційного валютного курсу і не були конвертованими[105]. За два роки купони знецінилися у 120 разів, восени 1994 р. було введено купюру в 500 тис. карбованців, а наступного – у мільйон. З 2 вересня 1996 р., відповідно до указу Президента, на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня;

– оригінальна правова система. Кожна держава приймає свої закони, але при цьому не заборонено запозичувати правовий досвід інших країн. Така практика називається рецепцією [106]. Закони різних країнах можуть бути ідентичними[107];

– Конституція як окремий нормативно-правовий акт. Унікальний досвід, наприклад, демонструє Велика Британія. Її «Конституція» – це збірна назва багатьох джерел, що утворюють чотири групи: 1) статути (конституційні акти, прийняті парламентом, початок яким поклала Велика хартія [108] вольностей (Magna Charta Libertatum) 1215 р.); 2) судові прецеденти[109]; 3) конституційні звичаї; 4) доктринальні[110] джерела (погляди вчених у галузі конституційного права);

– громадянство (стійкий правовий зв’язок особи з державою, що передбачає наявність в обох сторін взаємних прав, свобод і обов’язків). Мається на увазі історичність інституту громадянства, який за часів рабовласництва та феодалізму тільки зароджувався в окремих країнах, а ствердився в Новий час як породження буржуазної демократії;

– офіційно проголошена столиця як окреме місто. В історії деяких держав одночасно існувало по два головних (столичних) міста: у Польщі – Краків і Варшава, у Росії – Москва й Петербург, у Японії – Кіото і Токіо. Буває, що столицю переносять з одного міста в інше. Кілька разів це траплялося в історії Росії. У 1934 р. столицею України замість Харкова став Київ. У 1991 р. розпочався процес перенесення столиці Федеративної Республіки Німеччини (фактично тривав ціле десятиліття) з Бонна до Берліна. У 1996 р. перенесли офіційну столицю Танзанії (Східна Африка): з Дар-ес-Салама до Додоми, хоча перший свого столичного значення також не втратив. У 1997 р. перенесли столицю Казахстану: з Алмати до Астани.

Є ситуації, коли офіційною столицею є одне місто, а фактично столичні функції виконує інше: у Нідерландах це, відповідно Амстердам і Гаага, у Болівії (Південна Америка) – Сукре і Ла-Пас, у Беніні (Західна Африка) – Порто-Ново і Котону. Ізраїль вважає своєю столицею Єрусалим, проте інші держави (крім США та ще кількох) цього не визнають і вважають офіційною столицею Ізраїлю Тель-Авів. Острівна держава Науру в Океанії, яка нараховує до 15 тис. жителів, взагалі не має столичного міста, а відповідні функції офіційно виконує округ Ярен.

У різні історичні періоди, на прикладі різних держав можна виявити відсутність тих чи інших вторинних ознак державності, що, однак, не позбавляє державу можливостей повноцінного політичного існування.

Дата добавления: 2014-01-04