Задачи

Формат

34)

33)

32)

31)

30)

29)

28)

27)

26)

25)

24)

23)

22)

21)

20)

19)

18)

16)

15)

14)

13)

12)

11)

10)

9)

8)

7)

6)

5)

4)

3)

2)

1)

Г.

А.Ф. Андреева

СПб ГБОУ СПО «Петровский колледж»

Учебно-методические материалы для студентов заочного обучения

по дисциплине: История

специальность 080110 Банковское дело

1. Цели и задачи дисциплины – требования к результатам освоения дисциплины:

Цель:

Формирование представлений об особенностях развития современной России на основе осмысления важнейших событий и проблем российской и мировой истории последней четверти XX – начала XXI вв.

Задачи:

· рассмотреть основные этапы развития России на протяжении последних десятилетий XX – начала XXI вв.;

· показать направления взаимовлияния важнейших мировых событий и процессов на развитие современной России;

· сформировать целостное представление о месте и роли современной России в мире;

· показать целесообразность учета исторического опыта последней четверти XX века в современном социально-экономическом, политическом и культурном развитии России.

В результате освоения дисциплины обучающийся должен уметь:

· ориентироваться в современной экономической, политической, культурной ситуации в России и мире;

· выявлять взаимосвязь отечественных, региональных, мировых социально-экономических, политических и культурных проблем.

В результате освоения дисциплины обучающийся должен знать:

· основные направления ключевых регионов мира на рубеже XX и XXI вв.;

· сущность и причины локальных, региональных, межгосударственных конфликтов в конце XX – начале XXI вв.;

· основные процессы (интеграционные, поликультурные, миграционные и иные) политического и экономического развития ведущих регионов мира;

· назначение ООН, НАТО, ЕС и др. организаций и их деятельности;

· о роли науки, культуры и религии в сохранении и укреплении национальных и государственных традиций;

· содержание и назначение важнейших правовых и законодательных актов мирового и регионального значения.

2. Тематический план учебной дисциплины:

№ п/п	Тема	Количество часов
Лекции	Семинары	Лаб.-практ.	Сам. работа	Итого
1.	Раздел 1 Развитие СССР и его место в мире в 1980-е гг.
2.	Тема 1.1 Основные тенденции развития СССР в к.1970 - н. 1980-х гг.
3.	1.1.1 Общие сведения об исторической науке.
4.	1.1.2. СССР – сущность и общая информация о государстве.
5.	1.1.3 СССР в середине 1960-х – начале 1980-х гг.
6.	1.1.3.1 Формирование политического курса нового руководства.
7.	1.1.3.2 Экономическая политика: попытки реформ и отказ от коренных преобразований.
8.	1.1.3.3 Внутренняя политика: курс на стабильность.
9.	Тема 1.2 Дезинтеграционные процессы в России и Европе во второй половине 1980-х гг.
10.	1.2.1 Взаимоотношения СССР с социалистическими странами: Чехословакия.
11.	1.2.2 Взаимоотношения СССР с социалистическими странами: Китай и Вьетнам.
12.	1.2.3 Взаимоотношения СССР с социалистическими странами: Польша.
13.	1.2.4 Курс на разрядку международной напряженности. «Хельсинский процесс».
14.	1.2.5. Свертывание процесса разрядки во второй половине 1970-х гг.
15.	Тема 1.3 Перестройка (1985 – 1991 гг.)
16.	1.3.1 Экономические преобразования М.С. Горбачева.
17.	1.3.2 Политические преобразования М.С. Горбачева.
18.	1.3.3 Национальные движения и «парад суверенитетов». Распад СССР.
19.	Тема 1.4 Внешняя политика СССР в 1980-е гг.
20.	1.4.1 «Новое политическое мышление» в международных отношениях: Афганистан и Венская декларация.
21.	1.4.2 «Новое политическое мышление» в международных отношениях: спорные территории и объединение Германии.
22.	1.4.3 «Новое политическое мышление» в международных отношениях: ограничение вооружений.
23.	Тема 1.5 Советская культура 1970-х – 1980-х гг.
24.	1.5.1 Диссидентское движение.
25.	1.5.2 Перестройка в духовной жизни страны.
26.	1.5.4 Историческая роль М.С. Горбачева.
27.	Раздел 2. Россия и мир в конце XX - начале XXI века.
28.	Тема 2.1. Постсоветское пространство в 90-е гг. XX века.
29.	2.1.1 Политический курс Б.Н. Ельцина.
30.	2.1.2 Кризис двоевластия 1992 – 1993 гг.
31.	2.1.3 Выборы 1993 г. и период перманентного кризиса власти.
32.	2.1.4 Сепаратизм и угроза распада России.
33.	2.1.5 Особенности культурного развития РФ на рубеже тысячелетий.
34.	Тема 2.2. Укрепление влияния России на постсоветском пространстве.
35.	2.2.1 Формирование олигархического капитализма в России.
36.	2.2.2 Кризис 1998 – 1999 гг.
37.	2.2.3 Внешняя политика Президента Б.Н. Ельцина.
38.	2.2.4 РФ и СНГ: особенности взаимоотношений
39.	2.2.5 Историческая роль Б.Н. Ельцина.
40.	Тема 2.3. Система международных отношений
41.	2.3.1 Становление и развитие Евросоюза.
42.	2.3.2 Особенности взаимоотношений РФ и Евросоюза.
43.	2.3.3 РФ и США: проблемы и противоречия в отношениях.
44.	2.3.4 РФ и развивающиеся страны: специфика взаимоотношений.
45.	Тема 2.4. Россия и мировые интеграционные процессы
46.	2.3.1 Курс Президента В.В. Путина на консолидацию общества.
47.	2.3.2 Президентство Д.А. Медведева.
48.	2.3.4 Историческая роль В.В. Путина
49.	Тема 2.5. Перспективы развития РФ в современном мире
Итого:

3. Материалы для промежуточной аттестации (перечень вопросов):

1. Советский Союз в 1965 – 1985 годах: экономика, политика, культура, идеология.

2. Противоречия и негативные процессы в советском обществе в 70-80 –е годы XX в.

3. Перестройка: причины, ход, итоги.

4. Попытка государственного переворота в 1991 году и её провал.

5. Распад СССР, Беловежские соглашения и образование СНГ.

6. Становление новейшей российской государственности: 1993 – 1996.Октябрьские события 1993 года в Москве и их последствия.

7. Культура современной России

8. Основные тенденции развития советского общества в 1965 -1985 гг. Кризис советской партийно-государственной системы.

9. Особенности социально-экономического развития страны в 1960 – 1980 гг.

10. Межнациональные отношения в СССР в период «перестройки» 1985 – 1991 гг.

11. Распад СССР. Образование СНГ.

12. Декларация о государственном суверенитете России. Становление российской государственности. Выборы Президента России в 1991 г.

13. Государственно-политическое развитие России в 1991 – 1993 гг. «Черный октябрь» 1993 г. Принятие Конституции Российской Федерации.

14. Основы конституционного строя современной России.

15. Органы государственной власти РФ: Президент, Федеральное Собрание, Правительство, суды.

16. Политические партии в современной России.

17. Современные проблемы социально-экономического и политического развития России.

18. Внешняя политика современной России.

19. Россия в мировом сообществе в начале XXI в.

20. Политический компромисс середины 1960-х гг. Экономическая реформа 1965 г.: замы­сел и реализация

21. Социально-экономическое развитие СССР в 1970-первой половине 1980-х гг.: стратегия, пути и методы реализации, итоги

22. Политический режим в СССР 1970-е - первой половине 1980-х гг.: идеологическая и со­циальная основа, структуры власти, механизм принятия решений, политические репрессии

23. Диссидентское движение в СССР: сущность, этапы, направления, организации и их ли­деры, принципы и формы деятельности

24. Внешнеполитическая деятельность СССР в 1960-1980-е гг.

25. Экономические реформы в годы перестройки.

26. Политические реформы в годы перестройки. Результаты политических и социально-экономических преобразований в ее ходе

27. Распад Союза ССР: причины, ступени, значение

28. Стратегия «нового мышления» в международной политике СССР: сущность, реализация, последствия

29. Крушение советской государственной системы в начале 1990-х гг. и становление новой российской государственности: политический, экономический, социальный аспекты. Россия на новом историческом этапе.

30. Сущность «Нового политического мышления».

31. Внутренняя политика В.В. Путина.

32. Внешняя политика В.В. Путина.

33. Политический курс Д.А. Медведева.

34. Основные тенденции в развитии советской культуры.

35. Взаимоотношения СССР с Чехословакией.

36. Взаимоотношения СССР с Китаем.

37. Взаимоотношения СССР с ПНР.

38. Сущность и этапы процесса разрядки.

39. Влияние диссидентов на развитие культуры и науки в СССР.

40. Развитие литературы и театра

41. Советское киноискусство: становление интеллектуального кинематографа.

42. Особенности распространения в СССР смеховой культуры.

43. Новые веяния в музыкальном искусстве: авторская песня и рок-группы.

44. Двойственность советского изобразительного искусства: неформалы, концептуалисты и соц-арт.

45. Литературная жизнь и театр в СССР.

4. Форма аттестации: ДФК. Аттестация проходит в аудитории, в устной форме по вопросам (пункт 3).

5. Список источников информации (методические указания, методические пособия, учебные пособия, учебники, интернет-ресурсы):

Основные источники:

Учебные пособия:

1. Плохих С.В., Ковалевой З.А. История Отечества. – Владивосток. – 2002.
2. История России, 1945-2007 гг.: 11 класс: Учебник для учащихся общеобразовательных учреждений. /Под ред. Данилова А.А., Уткина А.И., Филиппова А.В. – М.: Просвещение, 2008. – 367 с.
3. Россия и мир в XX - нач. XXI вв. Учебник 11 класс. /Под ред. Алексашкиной Л.Н. – М.: Просвещение, 2011. - 432 с.

Интернет-ресурсы:

http://school-collection.edu.ru

http://www.bibliotekar.ru/istoriya-rossii/

Дополнительная литература:

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. М.: Международные отношения, 1998. – 254 с.

3. Ванюков Д.А. Демократическая Россия конца ХХ - начала ХХI века./Д.А. Ванюков. М.: Мир книги, 2007. - 240 с.

4. Дегтев Г.В. Становление и развитие института президентства в России: теоретико-правовые и конституционные основы / Г.В. Дегтев; МГИМО (ун-т) МИД РФ, Междунар. ин-т упр. – М.: Юристъ, 2005. –237 с.

5. Дроздов Ю. Россия и мир. Куда держим курс. /Ю.Дроздов. – М.: Артстиль-полиграфия, 2009. - 352 с.

6. Изосимов Ю.Ю. Справочное пособие по отечественной истории современного периода. 1985-1997 гг. /Ю.Ю. Изосимов. – М.: Аквариум, 1998. – 217 с.

7. История современной России, 1991-2003: учеб. пособие /В.И. Короткевич. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2004. – 293 с.

8. Кузык Б.Н.Россия и мир в XXI веке / Б.Н. Кузык. Издание второе. – М.:Институт экономических стратегий, 2006. – 544с.

9. Леонов Н. Закат или рассвет? Россия: 2000–2008. /Н.Леонов. М., 2008. – 545 с.

10. Нарочницкая Н.А. Россия и русские в современном мире. М.:Алгоритм, 2009. – 416 с.

11. Печенев В.А. «Смутное время» в новейшей истории России (1985- 2003): ист. свидетельства и размышления участника событий / В.Печенев. - М.: Норма, 2004. – 365 с.

12. Россия и страны мира. 2008. Стат. сборник. М.: Росстат, 2008. – 361 С.

13. Сурков В.Ю. Основные тенденции и перспективы развития современной России. /В.Ю. Сурков. М.: Современный гуманит. университет, 2007. – 49 с.

14. Шубин А. Мировой порядок. Россия и мир в 2020 году. /А.Шубин. М.: Европа, 2005. – 232 c.

Преподаватель / А.В. Зыкова /

Председатель МПЦК / Е.А. Мухина /

Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Для розкриття специфіки сучасного світогляду, ЙОГО функцій необхідно уявити цей шлях, перші кроки, джерела сьогоднішнього світорозуміння, тобто заглянути в історію формування світогляду.

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, з'ясуємо основні риси цих явищ.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в життєдіяльності людей, – добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам тощо.

У цілому міфи виконували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити зв'язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв'язок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання,буття людини, відносин людини і світу^[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу^[2][3].

Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

• світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;
• виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Питання про позитивну чи негативну роль філософії не має чіткої та вичерпної відповіді. Показником цього може бути сама цивілізація, яка періодично об'являє філософію нікому не потрібною «гімнастикою розуму». Але ось парадокс: скільки б не проголошували остаточну загибель філософії, скільки б не приводили доказів її повної непотрібності, інтерес до філософії не тільки не зберігається, а й зростає, особливо в переломні епохи.

Відтак, в чому призначення філософії? Чому практично кожна людина філософствує? — людина філософствує тому, що вона людина. Будучи свідомою істотою, людина теоретизує, філософствує, вона не може чинити по іншому, тому що це є самий універсальний і необхідний спосіб її духовного існування.

Думку про те, що кожна людина постійно відчуває потребу в філософії, потрібно додатково пояснити. Доти, доки у людини є можливість діяти у рамках здорового глузду, звичних, напрацьованих стереотипів діяльності, вона не відчуває потреби в філософії. Потреба в безпосередньому застосуванні філософії виникає тільки тоді, коли від готових «рецептів» доводиться переходити до створення нового бачення світу, нових висхідних принципів діяльності. Можна твердити, що людина вільно обходиться без філософії тією мірою, якою її діяльність є формалізованою, запрограмованою. Але без філософії не обійтись людині, яка розмірковує, творить і орієнтується на відповідальність перед світом, а не на владу над ним.

Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'я­совуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомо­гою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх ме­тодологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як части­ну і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлен­ня про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в люди­ні є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космо­центризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Перші філософські школи і течії виникають у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до. н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї та Греції. Передмови виникнення філософії були такі:
1. стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2. поява товарно-грошових відносин;
3. виникнення держави,
4. ріст опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
5. розвиток науки, накопичення емпіричного матеріалу. Необхідність його логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначуються спеції кою розвитку суспільних відносин цих держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих "дашанах". Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. "Веда" (в перекладі з індійського "знання") - це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана", що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: дао­сизм, школа «Інь-Ян» (натурфічософська' школа), конфуціанство, мо-ізм легізм та школа імен Найвпливовішими з усіх вчень спини конфу­ціанство і даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світоба­чення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою, як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у ки­тайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанст­во панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-фуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним дже­релом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).

Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому придіїясться мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей.

Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів лю­дей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і «низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна прямувати людина. Основними рисами шляхетної людини є вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність. Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедливість, повагу до старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфуцій формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим того, чого не бажаєш собі».

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип мораль­ного зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої во­льові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми,

Натурфілосо́фія (лат. natura — «природа») — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

Натурфілософія Мілетської школи[ред. • ред. код]

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. вМілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 роки до н. е.).

Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. При такому поділі часові рамки давньогрецької філософії охоплюють період від 6 століття до н. е. до приблизно 6 століття після народження Ісуса Христа. У вужчому сенсі термін «давньогрецька філософія» охоплює час від зародження до елліністичної філософії.

Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу напротивагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я.

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.,

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

Патристика (від греч. - батько) - філософія і теологія батьків церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства до VII століття. Навчання, вироблені батьками церкви, стали засадничими для християнського релігійного світогляду. Патристика внесла величезний вклад у формування етики і естетики пізньоантичного і середньовічного суспільства. Високо цінувалися упродовж усього російського середньовіччя писатели-гомилеты (автори повчань і проповідей). Найбільший авторитет мав Іоанн Златоуст (розум. у 407 р.).

Схоластика (лат. - вчена бесіда, школа), тип релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням предмету теології, з'єднанням догматичних передумов з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики; отримав якнайповніший розвиток і панування в Західній Європі в середні віки. 1. Середньовічна філософія, що створила систему искусственных, чисто формальних логічних аргументів для теоретичного обгрунтування догматів церкви. 2. Знання, відірвані від життя, грунтуються на абстрактних міркуваннях, що не перевіряються досвідом.

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження —антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичноїфілософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Основні характерні риси

• Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.
• Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
• Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівностіта опозиційністю до церкви.

Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в історії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменувала пошук нових шляхів, нових способів здобуття філософського знання і нового його змісту в умовах переходу до капіталізму з його потребою в науці.

Родоначальником дослідницької науки і матеріалістичної філософії у Новий час був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626). Проголосивши гасло "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, займались нею задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Це призначення наука зможе реалізувати за умови, що в її основу буде покладено з'ясування істинних причин явищ, які відбуваються у природі. Лише та наука здатна перемагати природу і панувати над нею, яка сама "підкоряється" природі, тобто керується вже пізнаними її законами. Отже, наука потребує перетворень, передумовами яких мають бути критика всієї попередньої схоластики, створення наукового методу пізнання й очищення людського розуму від помилок, а створення таких передумов — головне завдання філософії.

Просві́тництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII —XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осудексплуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

Часові рамкиЗазвичай вважається, що епоха Просвітництва розпочалася в другій половині XVII століття й тривала до Великої французької революції. Їй передувала наукова революція першої половини XVII століття. Галілео Галілей заклав основи наукового методу у вивченні явищ природи, винаходи телескопа та мікроскопа сприяли встановленню геліоцентризму й першому спостереженню мікроорганізмів. Швидкий розвиток фізики й математики увінчався публікацією в 1687 «Математичних начал натуральної філософії» Ісаака Ньютона - фундаментальної праці, що заклала основи класичної механіки й математичного аналізу. Наукові відкриття сприяли розкріпаченню мислення в інших областях.Велика французька революція ознаменувала кінець сподіванням на перебудову суспільства на розумних засадах, однак ідеї епохи Просвітництва вплинули на формулювання важливих документів епохи: Декларації прав людини і громадянина, Декларації незалежності,Конституції США, польської Конституції 3 травня 1791.

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».

У своїй роботі «Три джерела і три складові частини марксизму»^[1] Володимир Ленін називає німецьку класичну філософію одним із джерел, з яких виріс марксизм.

Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.

Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.

Серед синонімів поняття «буття» — поняття «сутність» (від «суть» — 3-ої особи множини дієслова «буть» в староруській мові), «життя» (процес буття для живих створінь називається словом «життя»), реальність, дійсність і т. д.Слово «буття», яке позначає це поняття в українській мові утворене від слова «бути», синонімами якого є слова «існувати», «жити» і т. д. Мовознавчі дослідження показують, що слово «бути» має дуже давнє походження з тих доісторичних часів, коли існувала єдина індоєвропейська (а можливо навіть загальнолюдська — ностратична) прамова. Це підтверджується зокрема тим, що в багатьох сучасних мовах індоєвропейської сім'ї існують слова, близькі за значенням і за звучанням до слова «бути».Питання буття є найважливішими питаннями у житті кожної людини. Не дивно, що ці питання цікавили людей з найдавніших часів і відповіді на ці питання займали важливе місце увіровченнях і філософських теоріях різних часів.Таким чином проблема буття — це одночасно є проблемою роздумів і пошуку істини (філософії) і проблемою віри і віровчення(релігії)

Субста́нція, Перви́нна субста́нція (лат. substantia — істотність; те, що лежить в основі, синоніми: істотність, речовинність, істота, річ, матерія, суть, основа, голова) — варістотелівській логіці перша з десяти категорій (класів, розрядів, які спрощують процес розумового визначення будь-якої речі), річ яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого. Приклади окремих субстанцій можна легко знайти в усіх природніх тілах: мінералах, рослинах, істотах. Різноманітні частини цих тіл, такі як листя, стовбури, органи та кінцівки теж входять в категорію первинних субстанцій.

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)^[1].

Різноманітні визначення марксизму мають умовно наступну структуру (поділяються на наступні групи):

• засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму»^[2]
• різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса.^[3]
• політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса^[3]
• марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну доктрину колишнього СРСР та радянського блоку

Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії (історичний матеріалізм). Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якогопродуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право,мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. Тобто, не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона - саме життя. Філософствувати — значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.Подібно до Сократа, Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до традиційних античних поглядів є висування у філософії ідеалу «евдемонії» (щастя, блаженство - найвища мета людського життя), проповіді «автаркії» (самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості, відмови від життєвих благ).Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей Зовнішній світ - «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини.

. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими. Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики. Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо. Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197). Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.
Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.
Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Світогляд його формувався під впливом волюнтаризму Шопенгауера, дарвінізму, творчості Гете і музики Вагнера. В одній із перших праць, досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні (складники) культури — діонісівський (за йменням бога виноробства Діоніса), який уособлює буяння творчої енергії, оп´яніння життям, екстаз — все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил в людині і культурі і аполлонівський (за йменням Аполлона — бога музики, гармонії, світла), який є носієм міри, порядку, тобто розуму. Визнаючи єдність цих первнів у культурі, він віддає перевагу діонісівському, тобто ірраціональній стихії. Перемога аполлонівського (раціонального) первня у давньогрецькій філософії та культурі, яка настала з часів Сократа, означала, на думку Ніцше, початок декадансу (занепаду) цієї культури. Сократ, який прагнув підкорити життя розуму, звести все його розмаїття до правил розуму, є символом декадансу.
Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Вслід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимізму свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах.

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

· на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

· особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

· поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

· вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

· існування людини тлумачиться як драма свободи;

· найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німціГ. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Поняття світ має різну інтерпретацію. У філософії воно розкривається через поняття космос, Всесвіт, буття, матерія, субстанція і т. д.

Історично тлумачення поняття світ спирається на філософські, природничонаукові уявлення про будову і розвиток Всесвіту, живої та неживої природи. Це поняття рухоме, воно розвивається. На різних етапах розвитку науки й філософії зміст його багатозначний.

У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв'язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ - це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів.

Інтерпретація поняття світ через поняття буття передбачає виділення як відносно самостійних, але взаємопов'язаних світів, таких форм буття:

1. Буття "першої природи", тобто всієї природи (включаючи "макро" і "мікро" світи), яка перебуває поза межами людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.

2. Буття "другої природи", тобто природи, перетвореної людиною. Це предметний світ, який виникає як "розгорнута в природі історія людства", це "втілений у натуральній природі спосіб людського буття".

3. Буття соціальне (світ людського суспільства).

4. Буття духовне, в якому виділяють дві відносно самостійні реальності - суспільну (надособистісну) та індивідуальну свідомість.

Свідомість як внутрішній світ людини має свою структуру. Щоб її розглянути, слід, щонайперше, звернути увагу на таку обставину. Нерідко поняття "свідомість" ототожнюється з поняттям "психіка людини". Це робиться помилково. Психіка більш складне утворення. Воно включає дві сфери відображення - свідомість та несвідоме.

Концепцію несвідомого вперше сформулював відомий німецький філософ XVII-XVIII ст. Г. Лейбніц. У праці "Монадологія" він характеризував несвідоме як нижчу форму душевної діяльності. Пізніше англійський мислитель XVIII ст. Д. Гартлі пов'язав несвідоме з діяльністю нервової системи людини. З позиції ірраціоналізму намагався пояснити несвідоме А. Шопенгауер. Але особливу увагу цій проблеми приділив 3. Фрейд. Він вважав, що несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які перебувають поза сферою розуму. До несвідомого належать перш за все інстинкти-сукупність природжених актів поведінки людини, які створюються внаслідок тривалої еволюції і спрямовані на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істоти. До структури несвідомого належать також інтуїція та автоматизми, які можуть зароджуватися у сфері свідомості і з часом поринати у сферу несвідомого. Інтуїція - це знання, яке виникає без усвідомлення шляхів і умов його отримування, через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд. Автоматизми - це складні дії людини, які, первинно утворюючись під контролем свідомості, внаслідок довгого тренування й багаторазового повторювання набувають несвідомого характеру. Несвідомими також є сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності тощо. Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності навантаження на свідомість зменшується, а це, у свою чергу, розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує й поняттям підсвідомого. Підсвідоме - це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього належать психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Аналізуючи особливості наукового пізнання, насамперед, потрібно розуміти його відмінність від повсякденного пізнання:Об'єкти науки не зводяться до об'єктів повсякденного досвіду; наука має предметну спрямованість. Предмет, предметна область – те, що саме вивчає дана наука або наукова дисципліна, на що спрямовано думку дослідника. Розвиток знань про об'єкт відкриває нові його сторони і зв'язки, які є предметом пізнання.Наукове пізнання орієнтоване на об'єктивну істинність, на дослідження об'єктивних законів функціонування і розвитку об'єктів пізнання.Науковому пізнанню властиві сувора доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків.Наука формує особливу мову, що відрізняється від повсякденної мови більшою однозначністю, строгістю і чіткістю.Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, логічна організованість. Результати наукового пізнання мають універсальний характер.

Крім того, часто відзначають і такі особливості наукового пізнання як:

- тенденція до відтворювання результатів;

- скептичне відношення до авторитетів;

- інтелектуальна самостійність і автономія;

- проблемна установка дослідження (на противагу установці на чудеса і таїнства, а також практичні інтереси);

- опора на досвід і розум (а не на віру, переконання, думку).

Таким чином, наукове знання переступає межі повсякденного знання. З іншого боку повсякденний розум або здоровий глузд завжди активно бере участь у процесі мислення вченого.Важливим моментом у науковому пізнанні є його критичний характер, наукове знання відкрите критиці. Наукові теорії є продуктом людської винахідливості і, як такі, вони піддані помилкам подібно будь-яким іншим результатам діяльності людини. Теорії в цьому змісті – лише припущення про реальності, що можуть мінятися і насправді досить істотно змінюються в ході історичного розвитку науки. Те, що наука затверджувала про реальності сто років тому, дуже істотно відрізняється від того, що вона говорить сьогодні. У ХХ в. виявився також істотний факт, що характеризує особливості наукового пізнання: для будь-якої визначеної області дійсності завжди можна побудувати декілька теорій, що пояснюють усі явища, що спостерігаються.

ДИАЛЕКТИКА (греч. — искусство вести беседу)— теория и метод познания действительности, наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. Термин “Д. ” в истории философии употребляется в различных значениях. Сократ рассматривал Д. как искусство обнаружения истины путем столкновения противоположных мнений, способ ведения ученой беседы, ведущий к истинным определениям понятий (Ксенофонт, Воспоминания о Сократе, IV, 5, 12). Платон называл Д. логический метод, с помощью которого на основе анализа и синтеза понятий происходит познание истинно сущего — идей, движение мысли от низших понятий к высшим. Софисты придали термину Д. дурной оттенок, называя Д. - искусство представлять ложное и сомнительное за истинное (Аристотель, Риторика, II 24, 1402 а 23), мегарцы Д. называли искусство спора (Платон, Софист, 253ДЕ). Д. в философии Аристотеля — способ доказательства, когда исходят из положений, полученных от других, и достоверность которых неизвестна. Аристотель различал 3 типа умозаключений: аподиктические, пригодные для науч. доказательства, диалектические, применяемые в споре, и эристические. В диалектическом доказательстве исходят из вероятных суждений и приходят к вероятным заключениям. Истину можно обнаружить посредством диалектического умозаключения только случайно. Эристическое умозаключение ниже диалектического, ибо оно приходит к заключениям, которые имеют только кажущуюся вероятность (Тоника, II, 100 а 27). В средние века в философии термин “Д. ” употреблялся в самых различных значениях. Иоанн Скотт называл Д, особое учение о сущем, Абеляр — искусство различения истины и лжи, термин Д. употреблялся в значении “логика”, а иногда под Д. подразумевали искусство дискутирования. В философии Канта диалектикой называется логика видимости, которая не приводит к истине.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в його цілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (астрактно-логічне) пізнання здійснюється у формахпонять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Суспільство - безпосередній світ буття людини. Суспільство і особаПитання про граничні основи буття людини і світу є прагненням людини осмислити сутність світу і свою власну сутність, визначити своє місце у світі, відношення до нього, з´ясувати загальну основу, загальне начало всього сущого. Як зазначалося у вступній темі, в історії філософської думки склалися дві основні точки зору на вирішення цього питання: матеріалістична й ідеалістична. Це питання становить важливу світоглядну проблему, вирішення якої має методологічне значення для визначення людиною свого відношення до світу і до себе.Однак вирішення питання про граничні основи буття світу і людини не є самоціллю, а тільки вихідною посилкою для осмислення людиною того, чим є світ її безпосереднього, емпіричного існування, для здійснення своєї життєдіяльності, усвідомлення цілей і сенсу свого буття. Як зазначалося раніше, в ідеалістичній філософії за таку вихідну посилку, загальну основу, загальне начало визнається дух, ідея, свідомість. Увесь предметний світ і сама людина є результатом, продуктом цього загального начала. У матеріалістичній філософії за загальну основу, загальне начало визнається матерія. Все наявне — це різні форми матерії, прояв різноманіття її властивостей, форм руху. Визнання матерії як загальної основи світу і людини дозволило вирішити питання про матеріальну єдність світу, про співвідношення матеріального й ідеального, про природу і сутність тих безпосередніх умов, за яких протікає людська життєдіяльність.Матерія у своєму розвитку досягає вищої форми - соціальної, яка характеризується появою якісно нової, порівняно з тваринним світом, відкритої, що саморозвивається та саморегулюється, системи — суспільства, становленням людини. Виявляється, що людина живе не просто у світі матеріальному, не просто у світі природи, а у світі соціальному. І саме цей світ є безпосереднім світом буття людини.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній св

Дата добавления: 2014-01-04